Обычно я стараюсь никогда не «копировать» одних впечатлений сразу о нескольких томах, однако в отношении части четвертой (и пятой) это похоже единственно правильное решение))
По сути — что четвертая, что пятая часть, это некий «финал пьесы», в котором слелись как многочисленные дворцовые интриги (тайны, заговоры, перевороты и пр), так и вся «геополитика» в целом...
В остальном же — единственная возможная претензия (субъективная
подробнее ...
оценка) состоит в том, что автор настолько ушел в тему «голой А.И», что постепенно поставил окончательный крест на изначальной «фишке» (а именно тов.Софьи).
Нет — она конечно в меру присутствует здесь (отдает приказы, молится, мстит и пр.), но уже играет (по сути) «актера второстепенного плана» (просто озвучивающего «партию сезона»)). Так что (да простит меня автор), после первоначальных восторгов — пришла эра «глухих непоняток» (в стиле концовки «Игры престолов»)) И ты в очередной раз «получаешь» совсем не то что ты хотел))
Плюс — конкретно в этой части тов.Софья возвращается «на исходный предпенсионный рубеж» (поскольку эта часть уже повествует о ее преклонных годах))
В остальном же — финал книги, это просто некий подведенный итог (всей деятельности И.О государыни) и очередной вариант новой страны «которая могла быть, если...»
p.s кстати название книги "Крылья Руси" сразу же напомнили (никак не связанный с книгой) телевизионный сериал "Крылья России"... Правда там получилось совсем не так радужно, как в книге))
По аннотации сложилось впечатление, что это очередная писанина про аристократа, написанная рукой дегенерата.
cit anno: "...офигевшая в край родня [...] не будь я барон Буровин!".
Барон. "Офигевшая" родня. Не охамевшая, не обнаглевшая, не осмелевшая, не распустившаяся... Они же там, поди, имения, фабрики и миллионы делят, а не полторашку "Жигулёвского" на кухне "хрущёвки". Но хочется, хочется глянуть внутрь, вдруг всё не так плохо.
Итак: главный
подробнее ...
герой до попадания в мир аристократов - пятидесятилетний бывший военный РФ. Чёрт побери, ещё один звоночек, сейчас будет какая-то ебанина... А как автор его показывает? Ага, тот видит, как незнакомую ему девушку незнакомый парень хлещет по щекам и, ничего не спрашивая, нокаутирует того до госпитализации. Дальше его "прикрывает" от ответственности друг-мент, бьёт, "чтобы получить хоть какое-то удовольствие", а на прощание говорит о том, что тот тридцать пять лет назад так и не трахнул одноклассницу. Kurwa pierdolona. С героем всё ясно, на очереди мир аристократов.
Персонажа убивают, и на этом мог бы быть хэппи-энд, но нет, он переносится в раненое молодое тело в магической Российской империи. Которое исцеляет практикантка "Первой магической медицинской академии". Сукаблять. Не императорской, не Петербургской, не имени прошлого императора. "Первой". Почему? Да потому что выросший в постсовке автор не представляет мир без Первого МГМУ им.Сеченова, он это созданное большевиками учреждение и в магической Российской империи организует. Дегенерат? Дегенерат. Единица.
Автор просто восхитительная гнида. Даже слушая перлы Валерии Ильиничны Новодворской я такой мерзости и представить не мог. И дело, естественно, не в том, как автор определяет Путина, это личное мнение автора, на которое он, безусловно, имеет право. Дело в том, какие миазмы автор выдаёт о своей родине, то есть стране, где он родился, вырос, получил образование и благополучно прожил всё своё сытое, но, как вдруг выясняется, абсолютно
на телефонний апарат, Бондар несміливо простягнув руку. Нарешті зняв трубку і на тому кінці дроту почув холоднувато-колючий голос:
— Слух-хаю!
— Це Бондар… Директор історичного…
— Упізнаю. Що там у вас скоїлося? Слухаю!
— Все те ж питання… Час евакуювати експонати музею.
— А-а… Знов за своє…
— За державне…
— От що, товаришу Бондар, не панікуйте! Нам не надійшло ніяких вказівок, команд, а ви — поперед батька в пекло. Знаєте, що може бути за такий настрій?! Не забувайте, час воєнний!
— Не забуваю, тому й наполягаю…
— Попереджую: без нашого дозволу — ні кроку! Зараз поранених, дітей, жінок нічим вивозити. А ви ґвалт зчиняєте: експонати, експонати-и… Встигнете зі своїми експонатами, в останній момент…
— Як?.. — перервав його Бондар. — Та в музеї шістсот тисяч експонатів! А серед них — унікальні! Чуєте, уні-ка-льні! Скіфські золоті вироби, платина, срібні монети, роботи руських майстрів… Їм немає ціни. Вони — неоціненні реліквії нашого народу. Їх треба врятувати!
— Не розжовуйте, знаю не гірше вас…
— Знати — мало! Щодня співробітники музею йдуть на фронт. Зосталося всього кілька чоловік. Невдовзі й мені…
— Тоді й поговоримо. А поки що дивіться пильно, бережіть, як зіницю ока!
Бондар пошкодував, що не сказав: вчора був у військкоматі. Молодий офіцер уважно вдивлявся в документи, кілька разів зиркнув з-під чорних брів на нього і запитав: “Де працюєте?” — “В історичному музеї”. — “Посада?” — “Директор”. — “Прийдіть через три дні. Вашу категорію поки що не чіпаємо”.
Бондар не став сперечатися, як ті, кому з тих чи тих причин відмовляли. Він мовчки зачинив двері й подумки подякував долі, що офіцер не зажадав жодних додаткових документів і не послав на медичну комісію. Над усе боявся він прискіпливого обстеження лікарів.
Іван Васильович потерпав. Два роки тому він раптово занедужав. Виявилося — захворювання нирок, діагноз важкий. Лікарі наполягали: необхідне хірургічне втручання. Тоді й вирізали йому одну нирку. Довелося перейти на дієтичне харчування.
За роздумами він не почув, як до кабінету зайшов хранитель старожитностей музею. Давно помітив директор: цей чоловік ніколи не дивиться у вічі співрозмовникові, а лише зиркає на всі боки і мимрить щось собі під носа. Може, такої вдачі людина? А може, затаїв образу? Підстави для цього нібито були. Подейкували: хранитель старожитностей нечистий на руку, за ним водиться давній гріх. Кілька років тому загадково невідь-куди зник музейний експонат — бронзова чаша роботи відомого російського майстра XVII століття. Була — і не стало. Нібито хранитель зняв її з експозиції для розширеного опису і не повернув назад. А невдовзі хтось із працівників музею чув, що хранитель пропонував чашу колекціонеру. Однак прямих доказів не було. Чомусь документально не підтверджено, що експонат передано хранителю, тобто сліди зникли. Коли ж йому висунули претензії, то відповідь була категорична: “Звинувачення на мою адресу абсолютно безпідставні й образливі. Злісний наклеп…”
І ця замкнутість, відлюдькуватість, і уникання гострих розмов, суперечок, які стосуються чисто виробничих проблем, насторожували Бондаря; Але до кінця вивчити хранителя не мав часу-на посаді директора Іван Васильович пропрацював трохи більше року…
— Іване Васильовичу, добрий день…
Бондар підвів стомлені очі:
— Слухаю.
— Я власне… в мене… Хочу сказати, що нас лишилося четверо — ви, я, Сенченко і заввідділом зброї… Та ще вартовий.
— Виходить, не четверо, а п’ятеро, — невдоволено поправив Бондар. — Тож слухаю уважно.
— Я… Та-ак, засвідчити, що на роботі…
— Гаразд. Дякую.
— То що мені накажете?..
— Як завжди, — холодно відказав Бондар. — Музей працює, ніяких змін не передбачається…
З території Києво-Печерської лаври долинали команди військових, брязкіт зброї, іржання коней. Останніми днями нальоти фашистських круків на місто стали регулярними, як за розкладом, — вранці і ввечері в один і той же час. Судячи з усього, командування вермахту намагалося будь-що перешкодити ґрунтовній підготовці частин Червоної Армії та робітничих батальйонів до оборони столиці Радянської України.
І зенітники поспішно встановлювали гармати навіть тут, на лаврській території. Від Успенського собору долинав гамір — молоді бійці, безвусі, певне, вчорашні десятикласники, вчилися заряджати, наводити зенітки на ціль. Бо будь-якої хвилини в небі могли з’явитися хрестаті хижаки.
І йому хотілося вірити, що київський рубіж стане останнім для окупантів. Але ж зведення з фронтів поки що тривожні: важке становище склалося на всіх напрямах, а надто на західному, ворог рветься до серця Батьківщини — Москви.
Нарешті Бондар добився свого: у військкоматі офіцер помахав над документами ручкою і, на мить завагавшись, написав: “До діючої”. Та ще поставив дату відправлення і навскіс черконув свій нерозбірливий підпис.
Отже, сьомого липня,
Последние комментарии
1 час 40 минут назад
1 час 44 минут назад
1 час 56 минут назад
1 час 57 минут назад
2 часов 12 минут назад
2 часов 28 минут назад