Корвин-Пиотровский Владимир [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
КОРВІН-ПІОТРОВСЬКИЙ Володимир Львович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, драматург. Псевдонім – Р. Каду.
З дворянської родини.
Народився в 1891 р. в м. Білій Церкві Київської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Київської області України).
Помер 2 квітня 1966 р. в м. Лос-Анджелесі (Каліфорнія, США). Похований на місцевому
цвинтарі.
Служив артилерійським офіцером у Добровільній армії (1918-1920), працював завідуючим
відділом журналу «Сполохи» (1921-1923), водієм.
Друкувався в журналах «Новосілля», «Сполохи», «Новому журналі».
Перу нашого земляка належать наступні книги: «Полин і зірки», «Святогірський скит»
(обидві – 1923), «Кам’яне кохання» (1925), «Беатріче. Збірник п’єс» (1929), «Повітряний
змій» (1950), «Поразка» (1960), двотомник «Пізній гість» (1968-1969).
Більшовицької влади не сприйняв. Під час громадянської війни був артилерійським
офіцером на боці Білої армії. Емігрував спочатку до Берліну (1920), потім – Парижу (1939) і нарешті – до США (1953).
Серед друзів та близьких знайомих К.-П. – Ю. Офросімов, А. Прісманова, Г. Адамович, В.
Набоков, О. Гінгер, Г. Струве, О. Савич, Г. Іванов, І. Шаховський та ін.
***
НЕ БРЕХАТИ,
з творчого кредо В. Корвін-Піотровського
У віршах своїх я не брешу ніколи. Що б я не писав, куди б я не писав – це все щиро і
правдиво, навіть якщо потім я і не погоджувався з написаним.
ПРАВО САМОЗНИЩЕННЯ, вірш В. Корвін-Піотровського «Не треба вічності»
Не надо вечности. Томится
Бессмертием душа моя,
Она не хочет и боится
Повторной муки бытия.
Как будто знает знаньем смутным,
Что ничего страшнее нет,
Чем этот в нашем сне минутном
Почти неразличимый свет.
Из поколений в поколенья
Она измену и любовь,
Их ложь и блеск, прощает вновь
За право самоистребленья.
МАВКА З ДОВГОЮ ЛОЗИНОЮ, вірш В. Корвін-Піотровського «Задвірками розбитих
дач»
Задворками разбитых дач
Коней вторые сутки мучим –
За мной вихрастый штаб-трубач
Качается в седле скрипучем.
Какая скучная война, –
На фронте ни врага, ни друга.
И душу гложет мысль одна –
Не слабо ль стянута подпруга.
А солнце южное печет,
Густая пыль забила поры,
В глаза горячий пот течет,
Жмут сапоги, обвисли шпоры –
И вдруг внезапный поворот,
За ним прудок, покрытый тиной,
Гусиный выводок, и вот –
Русалка с длинной хворостиной.
Цветная кофточка узка,
Но как пленительно прильнула,
А из под легкого платка
Такая молния блеснула!
Как подтянулся эскадрон!
Как избоченился спесиво,
Как солнцем вылощен красиво
Золотокованный погон.
И, пламенным сверкая оком,
Срывая ногу так и так,
Приплясывая, скачем боком
Мой горбоносый арагамак.
И враз, почти без уговора,
Небрежной удали краса,
Гремят разведческого хора
Подобранные голоса.
И тенор, заливаясь свистом,
Уже ликует вполпьяна
О том, что в поле, поле чистом
Нам рано гибель суждена.
ДЗЕРКАЛА-ВІЗАВІ, зі спогадів Г. Адамовича
Витонченість в грі і в зсуві двох планів, реального й іншого, примарного, проте такого, який ще зберігає всі ознаки реальності! Епітети, образи незмінно залишаються
прозаїчними, ніяких ангелів, небес, німф чи асфоделей. Але в прозу вривається... ні, не
вривається, а вкрадливо проникає світ, до якого звичайні слова застосовні виключно тому, що для нього інших слів ще не знайдено, і все двоїться, троїться, майже до нескінченності, як в дзеркалах, поставлених одне проти другого.
Я НЕ КОРВІН, з листа Г. Іванова Р. Гулю від 25 січня 1956 р.
З „синявою» на всі 100% не згоден. Що ж з того, що гімназисти так писали? При нагоді
щось таке гімназичне дуже корисно вклеїти. Я не Корвін (Корвін-Піотровський В. – авт.), аби з шкіри лізти, щоб вражати всякими „чеканками».
Цей вірш, якщо бажаєте знати, мені „особисто дорогий». Отже залишити „синяву» й ін. як
є.
МЕТРИЧНА ОДНОМАНІТНІСТЬ, з книги О. Бахраха «По пам’яті, за записами»
Володимир Корвін-Піотровський... Невже ім’я його вже остаточно пішло в «таємничий покров» і
забуто, як забуті імена інших талановитих письменників російського зарубіжжя? І, якщо так, то
тому провиною не його Муза, а наш читацький гріх...
Бачу його зараз перед собою. Бачу людину невисокого зросту, з досить різкими рисами обличчя, які не дуже запам’ятовуються, словом, не дуже представницького, зате такого, що привертає до
себе розумними, а часто й гострими розмовами. До того ж, не можна було не цінувати в ньому
того, що він був на рідкість вірним товаришем, і це відчуття товариства, категорія вже майже
зникла з нашого ужитку, ніколи його не полишало.
Згадаю тільки, що, коли на початку п’ятдесятих років відбувалося вшановування журналу
«Новосілля», що перебрався тоді із-за Океану на береги Сени, я виступав на ньому з
гумористичним оглядом, в якому поіменно перераховував всіх його головних співробітників.
Зокрема, кажучи про один з моїх візитів до Піотровського, я розповів, що на стіні його кабінету
нібито споглядав дві гравюри Луки Кранаха, котрі зображали наших прародителів, Адама і Єву, причому під ними красувалися дві металеві пластинки з написами «Адам Корвін-Піотровський» і
«Єва Корвін-Піотровська». Додам, що ця незлобива насмішка ніяк нашої старої дружби не
підточила.
Поетичну кар’єру Піотровський починав ще в двадцятих роках в Берліні. Там він
випустив дві свої перші поетичні збірнички, ще досить незрілі, «Полин і зірки» і «Кам’яне
кохання», та ще невелику книжечку грайливих, псевдо-»ренесансних» оповідань, від яких
згодом всіляко відхрещувався. Це були «гріхи молодості», не більше.
Характерною рисою поезії Піотровського, його слабкістю була її метрична
одноманітність...
СПАДКОЄМЕЦЬ КОРОЛІВСЬКИХ КОРОН, з статті Є. Євтушенка «Безсоння
випадковий співрозмовник»
«Безліч імен є у мене, але всі вони чужі. Я – пізній гість, що зайшов ненароком, Безсоння
випадковий співбесідник». Так говорить волоцюга Глюк в драматичній поемі Корвін-
Піотровського про себе, а заразом, як повелося, і про автора. Але це неправда, що авторові
всі імена чужі, хоча є серед них навіть королівські.
У 1998 році в Санкт-Петербурзі вийшов каталог «Про музу російську, що покинула дім».
Там була надрукована біографія Володимира Корвін-Піотровського, де чорним по білому
написано, що він походить з роду угорських королів. Ця легенда запущена самим поетом.
...У одній з поем це виражено так: «Спадкоємець слави європейської – Угорської та інших
корон».
Потім і цей родовід здався йому коротким і в одному з останніх своїх листів він вже вів
свій рід від римського сенатора Марцелла Корвуса, відзначеного Сенекою за
красномовство і згаданого Горацієм. На цю тему, із старанністю і старанністю прямо
вражаючою, готовий він був писати справжні дослідження і вести розмови з
найсерйознішою переконливістю, котра ставила в безвихідь, а часом і дратувала
співрозмовника.
Втім, хто знає – можливо, все це правда.
...Вірші його не були оригінальними, ...зате вони були витримані в сконденсованій... з
багатьох поетик класичній формі, дуже часто навіть одноритмовій, однак без
монотонності, яка виникає в основному із-за беззмістовності. Це була строга романтична
поезія з різкими вкрапленнями гіркого сарказму...
Ось автопортрет Корвіна :
Я вершник в згубній битві
З усохлою трояндою на грудях.
Немає нічого затертішого в поезії, ніж троянда, бо ця квітка була використана-
перевикористана тисячі разів любителями солодких банальностей, що їдко висміяв ще
Пушкін. Але у Корвіна-Піотровського був культ саме троянди. Подивіться, як маніакально
він повертається до неї. Для нього троянда – це як для режисера постійна актриса, котра
грає абсолютно різні ролі. «Високий Париж, і повітря чисте. Повисла троянда на ґратах».
Вона виглядає тут, як самогубиця, або як арештантка, вбита при спробі перелізти через
огорожу.
У Корвін-Піотровського, можливо, знайдеться дюжина шедеврів. «Не так вже багато», –
скажете ви? А спробуйте самі.
НАВІТЬ РОЗСТРІЛЮВАЛИ НЕВМІЛО, з розвідки В. Леонідова «Всю ніч шумлять
дерева в Тюїльрі»
Він кілька разів був буквально на волосок від смерті. То під час громадянської війни, коли
його, артилериста Білої армії, буквально диво врятувало від розстрілу в полоні. То опісля
тридцять з гаком років, коли, будучи вже більш ніж відомим учасником Руху Опору, чекав
страти в гестапівській в’язниці в містечку Монлюк біля Ліона.
Згодом Володимир Львович Корвін-Піотровський, передуючи одній з антологій поезії
російського зарубіжжя, писав, що його «розстрілювали надзвичайно невміло». Втім, це
було вже в США, в Лос-Анджелесі, незадовго до смерті.
Він походив з дуже стародавнього й іменитого роду, лише, на відміну від багатьох інших, над цим жартував. Зрозуміло, що чекало дворянина і офіцера на Батьківщині після
громадянської війни, – тому-то поет і опинився в Берліні.
Там він прожив майже двадцять років. Працював таксистом, керував відділом поезії в
російському журналі; разом з Набоковим відвідував гурток при журналі «Веретено».
Набоков, до речі, дуже утішно відгукувався про поему Корвіна-Піотровського «Беатріче».
Напередодні Другої світової війни поет переїхав до Франції.
Він писав дуже просто, без всякої химерності, але критики відзначали його особливе
уміння передавати невловимі, якнайтонші порухи душі. У віршах він ніби перебував і в
цьому, і в іншому, потойбічному світі. Можливо, тому смерть, про яку він так багато
писав, його обходила.
Після Другої світової війни Корвін-Піотровський заробляв на життя розфарбовуванням
шовкових хусток; живучи у Франції, він спілкувався з російською діаспорою, а на початку
50-х перебрався до США, де друкувався в тамтешніх російськомовних виданнях.
Последние комментарии
11 часов 23 минут назад
11 часов 41 минут назад
11 часов 50 минут назад
11 часов 51 минут назад
11 часов 54 минут назад
12 часов 12 минут назад