Хочу лiтати! [Анатолій Георгійович Костецький] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (13) »
Костецкий Анатолий Хочу лiтати ! (на украинском языке)
Анатолiй КОСТЕЦЬКИЙ ХОЧУ ЛIТАТИ! Казкова повiсть Казковi пригодницькi повiстi та повiсть-жарт українського радянського письменника про сучасних школярiв, про їхню дружбу, боротьбу з лихими чародiями, з неробами та користолюбцями, про маленького химерного прибульця а iнших свiтiв. 1 Найкраще у свiтi -- не спати, коли знаєш: усi навколо давно поснули. Спить мама -- пiдклала теплу й рiдну долоню пiд щоку. Спить i, напевне, бачить у снi, що вона -- дiвчинка, i травень, який зараз набирає сили за моїм вiкном, торкає маминi босi ноги лоскотливими крильцями трав. I тато спить, усмiхається у снi своїм веселим згадкам. Навiть кiт мiй, Корнелiй, рудий розбишака, гроза нашого провулка, задрiмав у кутку поруч iз батареєю опалення. I хоч вона холодна -- хто ж вам топитиме у травнi! -- Корнелiй тулиться до неї i лагiдно муркоче. Я лежу пiд легкою пухнатою ковдрою, розкошую в теплi, а потiм рiшуче сiдаю на лiжку й стрибаю на пiдлогу. Вдягатися не треба -нецiкаво. А так, у самих трусиках, вiдчуваєш усю насолоду польоту. Я пiдходжу до вiкна, розчиняю його -- i на хвильку спиняюся. Просто пiд вiкном тонко свiтиться черемха. В кiмнату вливаються солодкi пахощi, я вдихаю їх на повнi груди, вистрибую на пiдвiконня -i смiливо зiскакую вниз, на траву. На мене рясно сиплеться роса, збита з черемхи, ноги обпiкає зволожена трава, але я не звертаю уваги. Саме це менi й треба!.. Я мiцно стуляю повiки й шепочу: Як легкий травневий вiтер, я лечу, лечу над свiтом, над розквiтлими садами, поруч з теплими зiрками! I коли я втрете нашiптую цi чарiвнi слова, повз мене, ледь торкаючись нiг, нечутною тiнню проноситься мiй Корнелiй i, м'яко муркнувши, щезає за черемховим кущем... I в ту ж мить я вiдчуваю дивовижну полегкiсть у всьому тiлi, земля ледь-ледь гойдається пiд моїми ногами, а тодi раптом пливе з-пiд них! Лечу! Спершу я покружляв над нашим будиночком, потiм почав набирати висоту. Ось уже я пiднявся вище липи у кiнцi провулка, коли побачив, як iз сусiднього садка хтось вилетiв. Так це ж Iгор! -- Еге-ге-гей! -- загукав я до нього. Вiн почув мене i теж загукав: -- Еге-гей, привiт! Потiм швидко набрав висоту, розвернувся -- i полетiв назустрiч. Ми летiли поруч i весело смiялися. В обличчя дихав ласкавий травневий вiтер, настояний на пахощах садiв, по наших спинах лоскотно бiгали мурашки -- та нам було анiтрохи не холодно. Шкiру ледь-ледь поколювало, так, нiби ти засидiв ногу: i ступити страшно, i, разом iз тим, цiкаво i приємно. Та й хiба можна змерзнути, коли ти удвох iз найкращим другом летиш у нiчному травневому небi! Ми з Iгорем летiли просто так, не вибираючи дороги. Нам хотiлося лiтати -- i все! Адже це був наш перший вилiт у цьому роцi. Взимку, самi розумiєте, не полiтаєш... Та й ранньої весни -- теж. А сьогоднiшня нiч видалась напрочуд теплою. От ми й вилетiли, навiть не змовлялися мiж собою. Небо, поцятковане зiрками, з радiстю прийняло нас, i здавалося, прохолоднi й колючi зорi лоскочуть нашу шкiру. Яскравi, барвистi, вони заклично миготiли до нас, нiби гукали: "Пiднiмайтеся вище, сюди!.." I ми пiднiмалися, вище та вище... Ми були самi на все небо. Та й звiсно -- птахiв о такiй порi не зустрiти: вони давно поховалися попiд дахами, повмощувались у гнiздах -- i солодко сплять, дивляться сни про пташенят, що скоро повизирають iз теплих яєчок i невдовзi стануть на крило. Так що лише зiрки бринiли навколо нас. I це зоряне мереживо манило нас, кликало -- летiть! I ми летiли! -- Здорово! -- пошепки мовив Iгор. -- Здорово! -- погодився я, i ми наддали швидкостi. Ми долетiли майже до кiнця нашого провулка, коли раптом помiтили, що хтось летить назустрiч. "Невже Наталка?" -- подумав я. Ми з Iгорем помчали навперейми. Так, це була вона, наша Наталка. I вона, виявляється, вирiшила сьогоднi полiтати. -- З першим польотом тебе! -- привiтався я. -- З теплою нiччю! -- додав Iгор. -- Ой хлопчики! -- зрадiла Наталка. -- I ви -- теж? -- А ти гадала, ми гiршi? -- посмiхнувся Iгор. -- Давай приєднуйся -- гайнемо до нашої липи! Наталка охоче погодилась, i ми втрьох полетiли в кiнець провулка, де височiла столiтня липа -- наша липа! -- Може, сядемо? -- запропонувала Наталка. -- Сьогоднi не треба, -- заперечив Iгор. -- Давайте краще до Днiпра. -- До Днiпра, до Днiпра! -- вiдгукнулися ми, покружляли ще трохи над липою, привiтно помахали їй, зробили в повiтрi справжнiй бойовий розворот i понеслися наввипередки на червонi вогники дзвiницi Києво-Печерської лаври. Коли б хто знав, як здорово лiтати над нiчним мiстом! Десь далеко внизу палахкотять незлiченнi лiхтарi, струменiють огнистими потоками вулицi, впадаючи в осяйнi озера площ. А по них раз по раз проносяться темнi човники автомашин. Трохи вище, майже нарiвнi з нами, червоно миготять шпилi висотних будинкiв, телевiзiйна вежа, щогли на готелi "Москва". Аж ось -- лавра, а попiд нею -- чорна лакована стрiчка Днiпра. Його поверхню стрiмко прорiзають щiлини, а з них ллється голубувате, таємниче свiтло. Так i кортить зазирнути: а що ж отам, у глибинi? Та ми знаємо: це мости перетинають Славуту i лише- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (13) »
Последние комментарии
7 часов 58 минут назад
9 часов 31 минут назад
13 часов 25 минут назад
13 часов 29 минут назад
18 часов 50 минут назад
2 дней 6 часов назад