З книги «Інакший краєвид» [Олесь Григорович Ільченко] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ОЛЕСЬ ІЛЬЧЕНКО

З книги «Інакший краєвид», 1997

***

Над теплим Понтом хмари вечорові.

Он син іде. Усміхнені вуста.

І бачу я, що істина проста:

його люблю; ми всі живі-здорові.

Солодкий щем у серці вироста:

Під шепіт хвиль ми ідемо в розмові.

Вечірні пагорби стоять чорноголові,

і ми забули зими і міста.

Нарешті надійшла така година,

коли життя вчуваю справжній смак –

на світі є одна мала людина,

що любить ні за віщо, просто так.

***

Сурма далека здалеку сурмить;

непевний погук долинає стиха,

віщуючи комусь довічне лихо,

комусь – довіку найсолодшу мить.


У кожної людини свій сурмач,

свій час, своя мелодія остання.

Зумій зустріти сурмлене світання.

Не оглядайся. Не жалкуй. Не плач.


І не благай. Облиш-но каяття.

Схилися до колін до милосердних;

відповідай на запитання ствердно.

Він знає все. Ти заслужив життя.

***

Ця мжичка нескінченна,

гори, ніч,

цей темний кут нічийної землі

нагадують, що час вже і пора,

складаючи ґрунтовний тестамент,

згадати всіх,

не оминуть нікого.

Найперше їй: усе, усе, усе…

Йому найбільше, тобто найщиріше;

а друзям – решті – речі до душі:

шляхетні зела, білі острови,

поезії, окрім найперших спроб,

колекцію південних камінців

та інше ностальгічне дещо.


…Писатиметься тяжко тестамент,

перо рипітиме на грубому папері,

соптимуть і поважні нотарі,

чекаючи на золоті в кишенях.

Насправді ж буде просто тяжко йти

холодним ранком

потойбіч,

до Нього.

***

Лиш паморозь, зникаюча в руках,

чи синій день сухотної відлиги

нам натякнуть на хід майбутній криги

на ріках темних;

а в брудних містах

одна пора – не-літо, не-зима;

там опівночі світло вимирає

і вітер на круги своя вертає.

Там дня живого й просвітку нема.

Що діяти? Лиш фіолет і синь

панують над пустелею глухою,

над урвищем, над всохлою рікою,

де в руслі нудить нерухома рінь.

І сухість відбивається в очах,

які натщесерце вдивляються довкола,

раптово збуджуючи пам’ять нашу кволу

про паморозь, зникаючу в руках.

***

Безсоння розлилося по кімнаті.

Поноворічна глупа ніч,

що розляглася навсібіч.

Фіранка колихнулася картата.


Минаю. І вертаючи до книг,

і медитуючи за склянкою гербати,

так хочеться за чимось сумувати…

Не вимовлю – розглянутись не встиг.


Зимовий сон. Зимовий щем. Минай

моє минуле і моє майбутнє –

у вас одна і нероздільна сутність.

Коли ти є, мій часе, - прощавай.

***

Гірська шипшина.

Ми з тобою вдвох.

За лісом буковим стоять румунські гори.

Забулися і суєта, і горе.

Червоні ягоди.

Кривий чортополох.


Плоди у кошику. Поколота рука.

Я б цілував тебе, але не знаю,

а чи доречно – в тиші, понад плаєм…

Як чисто тут! І десь внизу – ріка.


Червоні я годи. Ми наче вперше вдвох.

З-під ніг тікають ящірки проворні.

Дорога неквапом прямує на Усть-Чорну.

Ми вільні тут?

Сумний чортополох.

***

Посеред ранньої зими

твої цілунки

щоночі снилися мені.

Вже подарунки

я для майбутнього Різдва

надбав помалу,

бо заповітная звізда

над світом стала.

Посеред ранньої зими

довкруж все блякле.

Був холод і були книжки –

тебе забракло.

І вітер був, і листопад,

і чорне небо.

Не озиратися назад,

в ту ніч без тебе.

Посеред ранньої зими

твої цілунки…

***

Сюжет для кіномелодрами


Наш тягучий роман, мов старий анекдот,

наче піфос без дна і на дні.

Перемир’я, окопні бої чи бойкот

день при дні, день у день, день при дні.

У надії на щось – “Хочеш? – Я за кермом” -

у надії на справжність надій:

полохливі готелі, червоне вино,

іронічні обличчя повій.

То навіщо ж оця у закоханість гра,

імітація фатуму доль?

Календар сповіщає: гульвісо, пора

вік згадати, зігравши сю роль.

Але дивно дратує