В сутінки [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать онлайн

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

В СУТІНКИ

Поночіє в нашій хаті рано, особливо взимку. Це тому, що ліс під

боком. Ще ото у верховітті жевріє ожеледець, а поміж стовбурами і в

заліплених снігом кущах уже снуються тіні, лізуть у причілкові вікна і

стають по кутках —німі і холодні. Хата враз меншає, нижчає стеля.

Моторошно гуде ліс, видзвонює крижаними кайданами, цокотять

обмерзлими кігтями кури у сінях і, висвистуючи крильми, злітають на

сідало.

Упоравшись надворі, мати пхають у дворі в’язку соломи і кидають

біля грубки. Солома їжиться від паморозі і аж рипить. Долівку встилає

холодна хвиля.

—Береться морозець,—хваляться мати і, зсутулившись, довго

хукають у долоні, умочають пальці вцеберку з водою, щоб зашпори по

зайшли.

—Нудьгуєш, сину? —питають і з якимось принизливим острахом

заглядають мені у вічі. Я бачу їхні чорні у темряві губи і зморшки

попід очима, злиті в округлі плями.

—Боже, який ти худенький... мов щиглик. Хіба студентів не

годують, як ото солдатів?

Мені кортить узяти їхні руки в свої, одтирати, ховаться в них

обличчям і радіти, що в мене теж є мати —хороша, як у всіх. Але то

тільки на одну мить... А вони несміливо куйовдять мого чуба, і я чую,

як тремтять їхні пальці: мати плачуть.

— Ти, сину, вже краще б лаяв мене, ніж отак... Три дні, як приїхав,

івсе мовчиш. Чи вже у серці для матері порожньо?..

Вони довго сидять на лаві біля порога, немов і не господиня в цій

хаті. Потім повільно роздягаються, зморені й пригнічені, світять

каганчика.

Солома одійшла і підтекла калюжею. І коли мати, ставши

навколішки, розпалюють у грубці, верчики сичать і довго не

займаються.

16

Отак було й того вечора. Я пам’ятаю його в усіх подробицях, він не

раз уже вставав перед моїми очима і не раз снився за ці вісімнадцять

років без матері, без ласки, без поради —вісімнадцять років з чужими

людьми, часто дуже хорошими, але чужими...

* * *

Це сталося в сорок другому році. Зима. Кура. Іноді з левад

долинають приглушені вибухи —то тріскається лід на річці. Я цілими

днями никаю там і знаю кожну шпарочку, як латки на своїй курпині.

Мені їх потрібно знати, тому що мій єдиний, трухленький уже

дерев’ яний ковзан, прикручений до старого батькового чобота

телефонним кабелем, не раз потрапляв у оті підступні шпарки. Так то

ще й не горе, як заб’єшся. А от якщо курпину розірвеш або штани на

коліні репнуть, тоді...

Яприходжу додому, аж як смеркне. Може ж таки до ранку мати

нічого не помітять, а там будеяк буде!

Пхаюся у двері обережно, бочком і вже зпорога смирненько так:

—Ма, може, його соломки внести та витопити у грубці?

А вони:

—Ану ступай сюди, шибенику!

І вже по отому «ступай» я розумію, що кари не запобігти ніяким

побитом...

Потім, коли висохнуть сльози, я таки втягаю солому і заходжуюсь

топити. По долівці, струшеній піском, починають вистрибувати

червоні зайці, в хаті виднішає. Я стаю навколішки біля дверцят і

ворушу жарок старим обсмаленим пужалном.

Мати сидять на лаві, підібгавши ноги, і дивляться у вікно. У чорній

шибці, немов у ополонці, відбивається красиве дівоче лице з

чорненькою родимкою на підборідді. Коли мати сміються, їхня

родимка робиться доброю і милою, а коли гніваються —хижою і злою.

Зодягнуті мати празниково: у білій кофточці я парашутного шовку, а

спідниця чорна, зливається з пітьмою, тому мені з долівки здасться,

немов мати по пояс у чорному тумані...

Вони вже забули про мене. Їм сумно, гірко і, мабуть, хочеться

плакати, того що він не йде. А вони ждуть його увесь вечір та й цілий

день ждали. Знають, що в нього жінка й діти, знають, що завтра

вранці наші ворота будуть облиті дьогтем і їй доведеться шкребти їх

ножем, ховаючи обличчя в хустку,—знають, а ждуть.

Та ось гнітючу тишу в хаті розплескала пісня. Вона викралася з

пітьми так тихо і моторошно, наче не людина народила її, а казкова

тінь людська... Та пісня морозом пішла у мене по спині, зашкреблася у

горлі, бо співала її не мати, а якась чужа красива жінка, котру я

17

чомусь називаю матір’ю. Може, меней справді піймали в капусті і

оддали цій жінці...

Ой божемій, боже,

Що янаробила —

Що єв нього жінка,

Ая полюбила...

І оце щодня: кричить, б’ється, а потім плаче абоспіває отак. Мені

обидно і сумно. Хочеться крикнути їй: «Замовч!» —але я боюся і

нишком ворушу в грубі жар, що злипається в тугі кім’ яхи і аж

кипить,—кажуть, що то на мороз.

Зозуле, зозуле,

Чого рано куєш,

Чи, може, зозуле,

Моєгоречуєш?..

Та ось пісняурвалась. За вікном обізвався рипкий сніг, поторгало

двері. Мати схопились. Довге волосся, скручено кубликом,

розсипалось і чорними звивистими струмочками розтеклося по

плечах. Босі, розпатлані, захмелілі від радощів вибігли в сіни. Мені

чути звідти його гучний самовпевнений сміх. Вони увіходять до хати

обнявшись —радісні, щасливі... Яке їм до мене діло?

Я добре знаю його. Ходить він завжди у короткому дубленому

кожусі і в гімнастерці, з якої позрізувано ґудзики із зірочками, а

пришито інші, рогові. Іще він носить галіфе, схоже на балалайку, і

вузенький набірний пасок —ним він б’є матір, як нап’ється...

—Ану, марш па піч! —чую за плечима, і пужално випадає у мене з

рук.

—Навіщо ти на нього гарикаєш? —з легким докором каже він.

Але в його голосі немає ласки до мене. В ньому я чую зневажливу,

як милостиня, поблажливість самовпевненої людини. Я ладен

підскочити до них з кулаками, але замість цього хутенько, мов

загнана ящірка, дерусь на піч. Там пахне гарячою глиною і хатньою

пилюгою.

Вони довго шепочуться. Мати намагаються говорити сердито і

незалежно; але я знаю: це вони тільки маніжаться, помститись йому

хочуть за те, що довго чекали... А потім почнуть клянчити пробачення,

називати його лапкою, ведмедиком і що якимись муркотливими

словами.

Мабуть, для того, щоб зачепити його за живе, вони починають

розповідати про мого батька, про те, що він молився на них, мов на

ікону, роботу з рук вихвачував.

18

—Я ще було сплю, а він, дивись, уже й корівку здоїв, і дровець

уніс. Стане ото на коліна та й складає по одному обапілку, щоб не

гримнути, не розбудити.

—Ну й дурний був. Вам, бабам, чим більше потурай, тим швидше

спротивишся...

Над головою в мене стугонить. То миша качає на горищі

кукурудзяний качан. А в бовдурі гоготить вітер і пшакає з-під в’юшок

холодною сажею.

Я згадую той день, коли тато йшли на фронт. Він, оцей чужак,

обнімався тоді з татом і говорив:

— Ну що ж, Миколо, ти там старайся, а ми, тиловики, тут

надолужуватимемо.

І тато пішли.

А якось через півроку, вночі, я почув крізь сон важку тяганину в

сінях і якийсь дивний, скажено радісний і придушений материн

голос:

«У, безсоромнику! Не встиг чоловік за поріг...» Я похолов з переляку

і затовкся на печі, шукаючи злаз.

Але рука моя весь час натрапляла на стіну, і це що більше налякало

мене.

— Мамо! —закричав я і заплакав.

Вона відповіла спокійно і навіть з досадою:

—Чого тобі?

—Хто там?

—Нікого. Спи!

Я трохи заспокоївся, приліг і довго слухав потім, як десь у подушці

стугонить моє серце...

І ось лише тепер я зрозумів, що тоді мене обдурили. Зрозумів, і

почуття помсти скинуло мене з печі. Плигаючи на долівку, я зачепив

ногою рогачі, і вони попадали па піл.

Мати перелякано схопилися з постелі.

— Ти куди, сину?

Я відповів нарошне байдуже і грубо.

—Чого схопилися? Надвір хочу, от і встав. Потім повагом натягна

голову будьонівську шапку з одірваним пуп’янком, став у чоботи і

пошкрьобав у сіни.

— Кухвайку надінь, холодно,—гукнула мати навздогін.

Сінешні двері примерзли, подаються знехотя, риплять і впускають

у куток вузеньку смужечку місячного сяйва.

— Куд-ку-да? —питаються розбуркані кури з горища.

Шпаркий вітер затикає мого рота холодним чопом, а сніг миготить

і підморгує: не бійся, мовляв, тікай.

19

Я переліз через сусідський тин і причаївся в наметі. Згодом

рипнули двері, з чорного отвору виринули мати, у самій сорочці, босі,

розпатлані.

— Сину! Чуєш, синочку! Де ти?..

Я не обізвався, а пригинаючись і клацаючи зубами, дременув до

річки, спотикаючись об купинки. Ось уже й грядки скінчилися,

почався луг. А далі —річка кригою виблискує.

— Си-ну-у-у,—долинає здалеку, —...ин-о-о-чку... О-о-о...

«Тепер кричи скільки влізе»,—думаю я і, розігнавшись гарненько,

весело ковганкою лечу по льоду.

Мені бігти три кілометри. За річкою, на хуторі, живе моя тітка,

татова сестра. Вона мене любить, жаліє і називає «сиріткою»,а матір

—«пройдою». Там я переночую, візьму кухвайку, онучі і піду на

фронт, до тата. А тітці скажу —до матері.

Мені стає весело і аж тепліше...

...Потім я часто чув від дорослих живуче в ті роки прислів’я: кому

війна, а кому мать родна, і завжди, —чи сказане воно пошепки,

обачливо, чи вголос, зогидою, цеприслів’я будило в мені жорстоку

зненавистьдо чужака і горду, по-дитячому ревниву любов до тати. Я

тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них

теж була велика. Воничасто клали ту руку мені на голову, і під нею

було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу

на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати

маленьким...

* * *

У хаті стало поночіше: то скло на лампі закуріло. Солома у грубці

погасла, і жар укрився тремтливим попільцем.

Мати ніжно куйовдить мою чуприну, і рука у них легка, як

пташине крило.

—Не треба, сину, думати про це. Не треба. Я й так все життя

каратиму себе, хоч і небагато вже осталося жити...

Вона втирає шкарубким пальцем мої очі.