Сміхота [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать онлайн

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

СМІХОТА

Н о в е л а

«Ти, Демидику, пий. Ще випий та закуси добренько. Може,

картопелька вихолонула, то я свіженької всмажу,—навала Киля

своєму небожеві Демидові Пиляю, найкращому в селі тесляреві й

столярові, і підсовувала йому то хліб, нарізаний тоненько, не по-селянському, то виделку, важку, з імлисто-блакитного срібла, то

пляшку, почату вже.—Наїдайся під зав’язку, бо в тебе ж оно сама

кость, як подивиться».

«Кость»,—подумав Пиляй, зморено усміхаючись: наробився за день

біля пилорами. І пив, наливаючи в чарку рівно ковток, щоб не

сп’яніти в чужій хаті, і закушував теплою смаженою картоплею з

огірком, і розмірковував, чого б то дядина отак йому годила. Раніше

було і здоровкалась не дуже, а це —ба.

Демид і справді був худий, далі нікуди. Що породи такої, а то ще і в

роботі скажений: не поклич їсти, сам не здумав. Шия тонка, самі

жили, вважай, сухожилля та борлак гострий, і комір сорочки, хоч був

застебнутий, опадав кругом неї так низько, що видно було засмаглу

ямку під горлянкою. Коли Пиляй закидав голову назад, випиваючи

свій ковток з чарки, то ключиці під сорочкою випиналися двома

дужками, а як сутулився над сковородою з картоплею, на спині видно

було гострі хребці.

Сидів Пиляй у старовинному кріслі на гнутих ніжках (такі зараз у

музеях стоять) і видавався в ньому не мужиком, а довгошиїм

підлітком —може, тому, що крісло було широке як для його статури.

Рушника нового, аж рипучого, що Киля подала заслати коліна, Демид,

подякувавши, не взяв, щоб не забруднити об штани робочі в

пилорамівському мазуті й сосновій живиці, а поклав на обидва худі та

гострі коліна свій картуз із круглою, наче її циркулем обвели, рудою

плямою від поту й посіченою на козирку матерією, крізь яку виглядав

старий жовтий картон. Для роботи картуз.

Киля теж підсіла до столу супроти небожа, згорнула в пелені

поморщені білі руки і дивилася, як він їсть. А в очах, вицвіло-горіхових, масних од ласки, ворушилося два жовті лисичі хвостики:

виль-виль, виль-виль... Пиляй бачив ті хвостики краєм ока і міг би

прищикнути їх поглядом чи словом (він не любив лукавих), але

стримувався: як-не-як —дядина.

І частувався мовчки.

566

Домочадівка була не руда і не прокислувата, якою скупенькі люди

одбувають непроханого гостя чи далекого родича, а —первак, вогонь.

Пиляй наливав ще ковток, роздивлявся чарку, обертаючи її за ніжку, і

думав, що такими чарками пили, мабуть, іще за царя та й то не

селяни —так і бризкала вона у всі боки малиновими скалками проти

надвечірнього сонця у вікнах,—а од смаженої картоплі відмовився.

«Демид, тітко-дядино, ніякою їжею не вередує,—сказав.—

Демидові так: хоч і вовна, аби кишка повна. А про те, що сама кость

—не дивіться. Бо кость у Демида залізна. Демид, тітко-дядино, як

струже фуганком, то метрову, якщо не довшу, стружку жене. Та не

якусь там, а берестову».

Говорив Пиляй не дуже привітно, одначе й не похмуро, а так, як

звик говорити з усіма,—хай то начальство буде, родич, товариш а чи

так собі людина: розважно і в толок, наче брав кожне слово на

долоню, роздивлявся його з усіх боків, тоді подавав тітці, щоб і вона

роздивилася. Коли ж Демидові треба було казати щось про себе,як от

зараз, то робив він це так, ніби йшлося не про нього, а про сторонню,

хоч і добре знану й шановану людину на ім’ я Демид. В іншого така

мова про себе схожа була б на вихвальки або пиху дурну, а в Пиляя —

лише на чисту правду, від якої нічого не віднімеш і додати не додаси:

«Демид, тітко-дядино, хоч і худий, ну не блєдний, як у тій пісні

співається: «Ой, машина, колпак мєдний, сидить милий худой-блєдний»...—І навіть не усміхнувся. Суворо сказав. Пиляй завжди

суворо жартував.

«Та я ж не про те, матінкорідна, що ти кволь, неміч абощо,—аж

страхнулася Киля, і зробила круглі очі, і руками замахала на Демида,

як на дим.—Я про те, щоб ти наївся, натоптав пузце. Бо коли ж я ще

отак тебе причастую, як ти щоденно на роботу та й на роботу, усе

повз двір та й повз двір, наче дядина тобі чужа чужина...» —У

Килиному голосі забриніли сльози, вона вмовкла, ще й кінчиком

хустки попід очима двічі махнула.

Пиляй знав, що сльози ті несправжні, тому навіть не глянув на

тітку, а лиш круто скинув одну брову, подержав її так здивовано-напружену і знов опустив. Мовляв, хай полоскоче людина себе

жалощами, коли їй так хочеться. І знову налив ковток і випив

непоспіхом, роздивляючись поверх чарки по хаті, у якій ніколи за

сорок з лишком років не був: малим —батьки не пускали, авиріс —

сам не хотів.

Щоправда, отам відразу по війні одважився був понести дядькові

вечерю на різдво. Ішов до хрещеної матері, а ноги самі занесли у

дядьків двір. І не тому, що дядько і дядина родичі —дядько і дядина

тоді ні з ким у світі не родичалися,—а щоб подивитися, як у них у

хаті. Казали-бо, що там чого тільки й немає: і телефон, і патефон, і

м’який диван, і підлога дерев’ яна, і годинник аж під стелю, ще й

567

бемкає... Казать казали, а чи бачив хто насправді —хтозна: дядина

не любила, щоб до неї в дім ходили, і, вгледівши, що хтось там

пхається у двір, вибігала на ґанок або тихенько, щоб той, хто

прийшов, не почув, накидала защіпку. Демид, тоді ще Демидко, знав

це, чув од людей, від батька й матері, та от —заманулося побачити

той годинник, що аж під стелю. А мо’, він ще й забамкає при ньому?..

Якби хоч раз!

І завернув у дядьків двір.

Ніч була темна. Тільки від снігу і видно по селу; стежки риплять на

морозі, собаки валують —діти вечерю носять, бідненьку, повоєнну.

Ввійшов у двір, прогупав чобітьми повз причілок, щоб не застати

хазяїв зненацька, заглянув у щілину між віконницями —світиться.

Кахикнув для сміливості... І в цей час його хтось боляче, мов

ковальськими кліщами, ухопив за плече. Обернувся —дядько. Без

шапки, у кожушанці наопашки, кітель розстебнутий, а з-під нього

сорочка випущена біліє. Видно, з-за хати вивернувся. «Ти чого

шпигуєш тут попідвіконню, га-а? Хто направив, кажи, га?» —Чути:

випивши.

Тоді впізнав Демида і розціпив пальці-кліщі на плечі. «А-а, це

ти...—Засопів спокійніше, мирніше.—Чого тобі, послали за чимось?

Чи так, провідать?»

Демид швидко, затинаючись, пробелькотів те, чого баба навчила:

«Добрий вечір, з святим вечором... Казали батько й мати... щоб я

вам... вечерю поніс. Осьо...» —підняв угору, щоб дядько побачив

маленький білий вузлик. Там було два пироги —з квасолею один і з

буряком та калиною другий. «Цсс! —Дядько низько нахилився до

Демида й заозирався в темряву.—Який батько? Що ти мелеш? Батька

ж немає вже!.. «Батько»... Хто тобі насовітував нести нам вечерю —

мати?»

«Ні... Я сам»,—признався Демид і опустив вузлик.

«Не треба нам вечері. Дядько випростався. —У нас є що

вечеряти.—Попорпався в кишені (там шелестіло) і вклав Демидові в

руку новенький лопотючий папірець-грошину.—На. І як треба буде

матері грошей чи ще чогось, хай прийде і скаже, дам. А попівщину не

смій мені розносити, бо в сільраду викличу і вчительші скажу. Не

подивлюся, що родич».—І пішов на ґанок, клацнув засовом.

Демид не поніс вечерю і до хрещеної, а побіг додому, роздягся

швиденько і вже з печі сказав бабі й матері, що злякався собак.

«Казала ж тобі: не йди. Не послухав»,—дорікнула мати.

«Кортить же,—заступилася баба.—Ломаку треба було взять,

одмахався б. Ми було...» —І вона почала розказувати, як було колись.

А Демид сидів під комином, тулився спиною до найтеплішої

місцини і тихо плакав-сичав від огиди до самого себе. «Казали

568

батько...» Немає ж батька! Як би ж вони казали, як їх нема!.. Отже ж

невдоба!»

«Чого ти там? Чи, може, ще й покусали?» —спитала мати.

Демид заплакав уголос, висунув голову з печі і закричав на бабу,

що тихо, згорблено хрестилася до старого рушника в кутку:

«Чого ви направили мене казати отако: «Казали батько й мати»?!

Тата ж немає!»

Баба перестала хреститися, згорбилася ще дужче й мовчала. Потім

озвалася винувато:

«Це ж примовка, онучку, така... Я її такою затямила ще змалку.

Звиняй дурній своїй бабі...» —І теж заплакала...

Пиляй аж губами пересмикнув од цієї згадки, налив чарку ледь не

вщерть і випив.

—Оце по-геройскому,—похвалила Киля.—А то цідиш ковточками,

наче вона позичена. Ти ж, я знаю, любиш душу покропити. Закуси ж

тепер, пригніти її кляту.

Пиляй черкнув долонею по устах, чепурно, ледь-ледь і вклонився

тітці повільно, самою лише головою, як те люблять великої гідності

люди, і сидів з картузом на колінах, обдивлявся хату. Схоже, її вже

давно не одвідував живий дух людський і вона почала вмирати: стіни

попід лутками позаростали зеленою пліснявою, угорі по кутках висіли

темно-сірі капшуки павутиння, схожі на ластів’ячі гнізда, стеля по

обидва боки від сволокапровисла, а на підлозі з широкої, колись

дзвінкої дошки, пофарбованої у ту ж фарбу, що і в сільраді, за

дядькового життя, сивів при низькому сонці густий пухнастий пил і

на ньому було видно Килині та Демидові сліди від дверей до столу.

«Так чого б я, дитино, в тебе просила?» —долинув голос тітки.

«То скажете, дядино»,—відказав, не обертаючись.

«Я б просила в тебе, щоб ти, Демидику, хрест дядькові своєму

рідненькому зробив».

Демид довго мовчав, мовби не почув, дивився на жовті стільці,

вони колись були жовті, а зараз почорніли і подірчавіли од шашелі,

дивився на рушники на стінах, вишивані, селянські... дивився на

дядькові портрети, а їх була повна хата: дядько в кітелі зеленому (хоч

ніколи у війську не був), такому, як і в Демида, картузі, тільки в

Демидакартуз став сірий і посеред нього була жовта пляма од поту,

дивився на дядька в кітелі білім і в білому картузі, дивився на дядька

з тіткою, де вони сидять обоє в галстуках. Тітка стрижена коротенько,

очі примружені, а губи складені так, що як поглянеш, то он яке цебе,

а в дядька очі і брови так настроєні, що й дивитися ніяково.

І згадав Демид, як щонеділі в дядьковому вікні стояв синій

патефон і співав на всю вулицю: «Ой ты радость молодая,

невозможная». Така пісня. Дивився на підлогу, зроблену із дошки

широкої і дзвінкої, пофарбованої сільрадівською фарбою, яка вже

569

почала здуватися і злущуватись, дядька ж бо не було вже, і через

вінця чарки бачив він по дві, по три літери на рушниках, і всі ті

літери означали не дядини прізвище, ім’ я та по батькові, а чиїсь чужі.

«То що ж ви хотіли, дядино?»

«Та оце ж, синок, хотіла, кажу, тебе попросить, щоб ти зробив

дядькові хрест на могилу».

Демид знову довго мовчав, тоді сказав:

«То як же воно, тітко, буде, дядько ж у хрести не вірив?..»

«Та то ж, Демидику, було тоді, коли ми були молоді, а зараз і він

уже старенький там лежить, і я уже десь... Учора вуж ліз через поріг,

то покликала Данила, щоб заколов, то ж уже знак прийшов, що годі

вже, тітко, жить. Так що, зробиш?»

Демид долив із пляшки, випив поволі і дививсь на рушники: отой

рушник —пригірщ пшона, отой рушник —мисочка кукурудзи, отой

рушник —сухарик, а он отой рушник —втішливе слово тітчине, а за

тим словом стояло в очах лисичих два хвостики: виль-виль, виль-виль.

«Ну, якщо так хочете, то зроблю, чого ж».

«Я б тебе так просила. Тож, коли молоді були, то... молоде, звісно,

дурне, а тепер хотілося б лягти біля хазяїна, і щоб хрести, бо скрізь же

хрести стоять, а ми хіба не такі?»

Демид слухав її і думав:

«Ні, не такі. Авжеж люди, господи милостивий, тут обкрадали і

туди хочуть піти і там обкрасти».

«Добре, тітко, зроблю хрест».

І пішов п’яненький уже, пішов вуличкою, зустрів сусіда свого

Головню Петра і каже:

«От тітка вамовила-заказала хрест на дядька, то оце думаю, з чого

його зробить?» Петро засміявся та й каже:

«Гм... і що, гм, зробиш?»

П’яний був.

«Зроблю»,—сказав Демид і пішов додому.

Потім він ходив лісом, а ліс він знав, і шукав грушу, дику грушу, і

знайшов, бо він знав усі груші в лісі. Знайшов усохлу грушу, постукав

її обушком попід прикорнем —глухо гуде, тут згнило всередині,

стукнув вище —нічого, дзвенить, значить, серцевина жива. Спиляв її,

привіз кіньми колгоспними, сказавши, що піде на реманент. А

верхівку до себе привіз, обпилював, обтісував, обстругував, а коли

груша показала своє тіло і свої жили сині і червоні, він тоді побачив,

що з неї хреста на дядька не вийде, та він і ждав цього, що не вийде.

Робив хрест місяців зо два, та все згадував, та все згадував.

Згадував духовий оркестр, який ішов у білих костюмах чогось і в

пилюзі, згадував стахановку, яка приїхала з Москви, і всі її трошки

боялись, хоч вона жила з ним по сусідству, згадував, як ішов на

фронт, згадував, як у дядька грав патефон, згадував материні

570

розповіді про рушники, згадував бабині прокльони і робив хрест. А

зробивши, поклав його на візок і вночі повіз на кладовище. Сам віз.

Як віл-бовкун. Віз і радів, що ніхто його не бачить, бо вже ж Петро

розказав, що він дядькові ставить хрест. Привіз на кладовище, на

бугрі там ще горбки виднілися проти місяця, а тут, внизу, трава росла

та акації опадали цвітом: пожовк він, рано впав, сонце спекло і

бджоли не напаслися.

«Отут десь, отут десь,—думав Демид,—лежать і мої, і Петрові, і

дядька Степана, отут десь і досі мати ходить і не знайде, де ж хто

лежить».

Відтак за акацією звалив хрест із візка, викопав яму і боявся, щоб

лопата не натрапила на цеглину чи кістку, укинув у неї хрест, хоч

тяжко було —груша дичка, налита соком, вкопав, обтоптав, обгупав

чобітьми при місяці і, сказавши: «Слава богу», покотив порожній візок

назад. Їхав селом, візок підстрибував на вибоях, а він думав: «Слава

богу, що не ризикнув, слава богу».

А другого дня пішла селом сміхота: «Поставив Демид хрест не на

дядькові, а на порожньому місці». І коли Демид ішов на роботу,

дядина перестріла його біля двору .й сказала:

«Що ж ти, Демидику, забув, до дядько лежить, чи що? Та боже ж

мій, ми ж таки родичі?»

Демид дивився їй просто в очі і не змигнув навіть оком, і довго

мовчав, а дядина зирила на нього очима недобрими, тоді сказав:

«Я, дядино, зробив такий хрест, як сонце, і мені було шкода

ставити його над одним чоловіком. То я й поставив його над усіма.

Отакий хрест. Поставив його над дядьком, над тими, кому дядько

залив сала за шкуру, і над тими, що про це нічого не знають. Над

пам’яттю. Звиняйте, мені вже пора в плотню»...