Сміхота [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично, страница - 3

згорбилася ще дужче й мовчала. Потім

озвалася винувато:

«Це ж примовка, онучку, така... Я її такою затямила ще змалку.

Звиняй дурній своїй бабі...» —І теж заплакала...

Пиляй аж губами пересмикнув од цієї згадки, налив чарку ледь не

вщерть і випив.

—Оце по-геройскому,—похвалила Киля.—А то цідиш ковточками,

наче вона позичена. Ти ж, я знаю, любиш душу покропити. Закуси ж

тепер, пригніти її кляту.

Пиляй черкнув долонею по устах, чепурно, ледь-ледь і вклонився

тітці повільно, самою лише головою, як те люблять великої гідності

люди, і сидів з картузом на колінах, обдивлявся хату. Схоже, її вже

давно не одвідував живий дух людський і вона почала вмирати: стіни

попід лутками позаростали зеленою пліснявою, угорі по кутках висіли

темно-сірі капшуки павутиння, схожі на ластів’ячі гнізда, стеля по

обидва боки від сволокапровисла, а на підлозі з широкої, колись

дзвінкої дошки, пофарбованої у ту ж фарбу, що і в сільраді, за

дядькового життя, сивів при низькому сонці густий пухнастий пил і

на ньому було видно Килині та Демидові сліди від дверей до столу.

«Так чого б я, дитино, в тебе просила?» —долинув голос тітки.

«То скажете, дядино»,—відказав, не обертаючись.

«Я б просила в тебе, щоб ти, Демидику, хрест дядькові своєму

рідненькому зробив».

Демид довго мовчав, мовби не почув, дивився на жовті стільці,

вони колись були жовті, а зараз почорніли і подірчавіли од шашелі,

дивився на рушники на стінах, вишивані, селянські... дивився на

дядькові портрети, а їх була повна хата: дядько в кітелі зеленому (хоч

ніколи у війську не був), такому, як і в Демида, картузі, тільки в

Демидакартуз став сірий і посеред нього була жовта пляма од поту,

дивився на дядька в кітелі білім і в білому картузі, дивився на дядька

з тіткою, де вони сидять обоє в галстуках. Тітка стрижена коротенько,

очі примружені, а губи складені так, що як поглянеш, то он яке цебе,

а в дядька очі і брови так настроєні, що й дивитися ніяково.

І згадав Демид, як щонеділі в дядьковому вікні стояв синій

патефон і співав на всю вулицю: «Ой ты радость молодая,

невозможная». Така пісня. Дивився на підлогу, зроблену із дошки

широкої і дзвінкої, пофарбованої сільрадівською фарбою, яка вже

569

почала здуватися і злущуватись, дядька ж бо не було вже, і через

вінця чарки бачив він по дві, по три літери на рушниках, і всі ті

літери означали не дядини прізвище, ім’ я та по батькові, а чиїсь чужі.

«То що ж ви хотіли, дядино?»

«Та оце ж, синок, хотіла, кажу, тебе попросить, щоб ти зробив

дядькові хрест на могилу».

Демид знову довго мовчав, тоді сказав:

«То як же воно, тітко, буде, дядько ж у хрести не вірив?..»

«Та то ж, Демидику, було тоді, коли ми були молоді, а зараз і він

уже старенький там лежить, і я уже десь... Учора вуж ліз через поріг,

то покликала Данила, щоб заколов, то ж уже знак прийшов, що годі

вже, тітко, жить. Так що, зробиш?»

Демид долив із пляшки, випив поволі і дививсь на рушники: отой

рушник —пригірщ пшона, отой рушник —мисочка кукурудзи, отой

рушник —сухарик, а он отой рушник —втішливе слово тітчине, а за

тим словом стояло в очах лисичих два хвостики: виль-виль, виль-виль.

«Ну, якщо так хочете, то зроблю, чого ж».

«Я б тебе так просила. Тож, коли молоді були, то... молоде, звісно,

дурне, а тепер хотілося б лягти біля хазяїна, і щоб хрести, бо скрізь же

хрести стоять, а ми хіба не такі?»

Демид слухав її і думав:

«Ні, не такі. Авжеж люди, господи милостивий, тут обкрадали і

туди хочуть піти і там обкрасти».

«Добре, тітко, зроблю хрест».

І пішов п’яненький уже, пішов вуличкою, зустрів сусіда свого

Головню Петра і каже:

«От тітка вамовила-заказала хрест на дядька, то оце думаю, з чого

його зробить?» Петро засміявся та й каже:

«Гм... і що, гм, зробиш?»

П’яний був.

«Зроблю»,—сказав Демид і пішов додому.

Потім він ходив лісом, а ліс він знав, і шукав грушу, дику грушу, і

знайшов, бо він знав усі груші в лісі. Знайшов