Крайнебо (збірка) [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури


Григір Тютюнник

КРАЙНЕБО


Прослідок


Іду узвозом від глухенької пристані до крайнеба, що он воно,


либонь, близько вже, стоїть між дніпровими кручами, як у


велетенських воротах, урочисто святе перед ніччю,і на ньому —


тоненька бузкова підківчина місяця молодого з однісінькою зорею в


парі, теж бузковою.


Смеркає.


На сивій од роси траві по долу пасуться коні. Двоє. Один білої,


другий карої масті. То лісникові. Он і хату його видно під байрачком


над кручею, і дворище просторе з возомсіна біли повітки. Апосеред


дворища вогнищегорить і надним казанок —вечеря вариться.


Мені чути, як коні похрумують молодою травицею, поволеньки,


вдячно ласують.


—Здрастуйте, коні! —гукаю до них неголосно.


214


Вони піднімають голови од паші, довго дивляться на мене, і очі в


них місячні, добрі, як у всякої трудящої худоби.


Йти мені далеко. Одначе небіда. Зато набачуся і начуюся.


Бачитиму стежки і протопти весняні, що, мов гілля від стовбура,


простягатимуться від дороги у всі боки —до сіл, хуторів, до Дніпра та


видолинків при ньому, де рибалки ріжуть ліщинові вудлища на вудки,


діти скубуть квасець на борщ, а молодь шукаєконвалії або ж бузок,


найповніший побіля давніх печищ на кручах і поміж кручами.


Чутиму пісні, бо сьогодні неділя, то вже ж хтось заспіває, хоч сам,


хоч гуртом. А як ітиму Шепелівкою, малим сільцем при дорозі,


шепотітимуться в садах позатинню молодята, ще діти обоє, школярі, а


шепотітимуться. Вголос не говоритимуть, ні... Бо їм кортить бути вже


дорослими, того й шепотітимуться. Бо шепіт вечоровий —то голос


близького повноліття. Бо шепіт —таїна. Шепіт —притамована


радість, що рветься з грудей...


Потім будуть озерця й озерчата, порослі лепехою. Я натраплятиму


на них в молочно-голубій імлі зненацька і обходитиму кружка. Озерця


ті казатимуть про себе ще тоді, коли я їх не бачитиму: шелеснуть у


лепесі крила, крякне злякана качка і засюрчить просто на місяць, на


світло.


Далі я зіб’юся з дороги. Або в ліву руку заберу, або в праву. І якщо


й не радітиму тій пригоді, то й не печалитимуся за турботою: куди ж


оце тепер іти? Все кругом засипає або спить, а мені непереливки,


треба виблуджуватися —лягати грудьми на теплу ще зо дня землю і


довго дивитися при самій траві в далечінь. Коли зір мій вигостриться,


звикне до припізнилих нічних випарів над видолинками, тоді я знову


побачу крайнебо між кручами і знову піду.


Отак помацки прошкуючи, натраплю на загороду і дядькову


Їгорову сторожку, витоптану з глини. Од загороди пашить теплом,


молоко пахне, зітхають уві сні корови, лежачи попід воряччям, а


дядько Їгор сидить у своїй хижі й плете кошик з обличакованої


шелюги. Або розфарбовує уже сплетений —у зелене й червоне.


Пружок зелений, опояска, що нижче пруга, червона. Чи навпаки. Аби


веселе. Кошики —дядькова приязнь і підробіток.


—Як гармоністові на весіллі: і награється досхочу, і причастують. А


сторожування, то законна, сказати б, моя робота, як усім,—Так він


каже.


Дядька Їгоря ялюблю, хочі не знаю. Навіть ім’я, його не знаю. Це


вжея сам вигадав: Їгор. Бо всі Їгори, які тільки є, видаються мені


людьми розумними й лагідними. Можна б, звісно, розпитати в нього,


якежиття прожив, тане хочеться в’язнути до людини, мовчазної і


роботящої —соромно, так само, як пити воду а чужого колодязя, не


спитавши дозволу в господаря, як стати і послухати, про що


шепочуться молодята в саду.


215


Знаю я лише слово, що дядько Їгор подарував мені ненароком, і


гадки не маючи про те, що дарує. У слові, а ще в тому, як він його


вимовив, чується мені людина добра. А хіба цього не досить, щоб її


шанувати?


Туман тоді стояв такий густий, що крийма вкрив і: землю, і Дніпро.


Я йшов незнайомою дорогою, не бачачи її, вдалину, навмання йшов.


Назустріч мені виринув із туману дядько з в’язкою нових кошиків за