Буття в околі речей [Мартін Гайдеґґер] (fb2) читать постранично

Мартін Гайдеґґер
Буття в околі речей^[1]

Першими словами, які я хочу виголосити у моєму рідному місті, є слова вдячности. Я вдячний моїй малій батьківщині за все, що вона дала мені на довгий шлях мого життя. З чого складається цей посаг, я спробував показати на кількох листках, які вперше були надруковані у пам’ятному виданні, що появилося у 1949 року з нагоди сторіччя смерти Конрадіна Крейцера під назвою “Польова дорога”. Дякую пану бурґомістру Шуле за сердечне поздоровлення. А особливо за те, що він вшанував мене давши мені нагоду виголосити на сьогоднішньому святі цю пам’ятну промову.

Шановне панство!

Дорогі земляки!

Ми зібралися тут, щоб вшанувати пам’ять нашого земляка композитора Конрадіна Крейцера. Якщо ми задамось метою вшанувати одного з тих, хто покликаний до створення великих творів, то передусім ми повинні віддати належне його доробку. У випадку композитора ми здійснюємо це відтворюючи його твори. Тут звучить пісня, музика хоральна, оперна і камерна. У цих звуках нам являється митець, лише у своїй творчості він може постати перед нами по-справжньому. Чим вища майстерність митця, тим автономнішим, самостійнішим стає щодо свого творця його доробок.

Музиканти і співаки, які реалізують це наше свято, є ґарантами того, що творчість Конрадіна Крейцера постане перед нами у всій своїй повноті.

Але чи зробить це наш ювілей святом-спогадом? Вшанування-спогад тим і знаменне, що ми згадуємо, задумуємось. Але що ми повинні пригадати і про що говорити на цьому ювілеї присвяченому композитору? Адже сама музика “говорить” звучанням своїх тонів, може їй і не потрібно звичайної мови, мови, що складається із слів? Принаймні так здається. Проте у голову приходить запитання: Що робить цей ювілей спогадом-вшануванням, урочистістю, на якій ми згадуємо, тобто мислимо, чи пригадуємо — може, гра та спів? Гадаю, що ні. Тому організатори і передбачили у програмі таку ювілейну промову. Вона повинна допомогти нам повніше осмислити життя вшановуваного сьогодні композитора і його творчість. Такий спогад оживає тоді, коли ми знову задумаємось і осмислимо життєвий шлях і творчість Конрадіна Крейцера. Лише оповідаючи ми можемо відчути, що у ньому було радісного чи смутного, повчального та гідного прикладу. Але насправді ми сприймаємо такі життєписи відсторонено, вони не спонукають нас до якихось глибших рефлексій. Коли ми слухаємо цього роду оповіді, від нас не вимагають, щоб ми глибоко задумувались, заглиблювались у те, що кожного з нас, причому самої нашої сутности, стосується. Тому навіть така ювілейна промова ще не ґарантує того, що слухаючи її, ми мислимо. Не впадаймо у оману. Ми всі, разом з тими, що професійно пов’язані з мисленням, часто убогі думкою, ба, навіть більше, — занадто часто є цілком бездумними. Бездумність є небезпечною гостею, яка тепер вкрадається всюди. Сьогодні новини сприймають дуже легко, це не потребує жодних розумових зусиль і, можливо, саме тому вони так швидко забуваються. Імпреза змінює імпрезу. Вшанування все менше змушують нас задуматись, ба навіть ідуть у парі з бездумністю. Але навіть будучи бездумним, ми не відрікаємось від нашої здатности мислити. Вона нам просто необхідна. Звичайно, певним чином у тій бездумності лежить перелогом і наша здатність мислити. Однак лежати перелогом може те, що є основою росту, як, наприклад, оброблене поле. Автострада, на якій ніщо не росте, ніколи не може стати облогом. Так само ми лише тоді можемо стати глухими, якщо попередньо мали здатність чути. І лише тому старіємо, що були молодими. Тому ми можемо стати убогими думкою чи навіть бездумними лише завдяки тому, що у основі своєї сутности людина має здатність мислити, має “дух та розум” й призвана мислити. Ми можемо втратити чи позбутись лише того, що свідомо чи несвідомо маємо.

Ця зростаюча бездумність має своєю основою процес деформації і знищення нутра сучасної людини. Сучасна людина втікає від мислення. Ця втеча від мислення і є підставою бездумности. Але ця втеча від мислення характерна й тим, що людина буде зарікатись, що не втікає від мислення, ба, навіть стверджуватиме щось протилежне. Вона стверджуватиме — і має у цьому повну рацію — що до цього часу ще не робилось таких далекосяжних планів, не було таких різносторонніх аналізів і таких пристрасних досліджень, як тепер. Звичайно. Такого роду мислення дуже багато дало. Воно необхідне. Але лише тоді, коли ми погодимось, що це є лише певного роду мислення.

Його сутність полягає у тому, що коли ми плануємо, чи закладаємо якусь справу, то ми весь час мусимо передбачувати з допомогою математичних методів умови і розраховувати на конкретні досягнення. Ця розрахунковість характерна для плануючого і наукового мислення. Таке мислення залишається мисленням, що вираховує, навіть тоді, коли не оперує числами чи не послугується калькуляторами та комп’ютерами. Розрахункове мислення калькулює. Воно враховує нові, цікаві