Оповідки старого космогатора (цикл) [Володимир Аполлінарійович Заєць] (fb2) читать онлайн

Володимир Заєць
Оповідки старого космогатора

Початок^[1]

Я — Антоній Ендотеліус-молодший — нині прославлений космогатор, землянин. Та, чесно кажучи, землянином я став через легковажність, яку можна пробачити, враховуючи мій молодий на ті часи вік.

Багато років я жив на Діетані, планеті з сузір’я Андромеди, і завжди у чергову відпустку літав на своєму космічному кораблі з поетичною назвою «Фіалка». Його корпус мав форму старовинної вази — це вигідно підкреслювало високий рівень моїх естетичних уподобань.

Усі кораблі Діетани пересувалися в просторі за принципом нуль-стрибка, тож, залежно від бажання власника, їм можна було надати будь-якої форми.

Цього разу подорож мала бути особливо приємною: знайомі хлопці устаткували корабель новеньким нуль-перетворювачем і запевнили, що тепер політ триватиме без шуму і вібрації.

Я наготував усе для риболовлі й полювання, позапихав у багажний відсік, потім увійшов до кабіни і, прибравши гордовито-мужнього виразу, виглянув з ілюмінатора. Диво дивне! Поряд стояла ракета, схожа, на мою, як дві краплі мезатону. В її великому ілюмінаторі я помітив чоловіка, який із здивуванням приглядався до моєї ракети. Розкритий від подиву рот робив незнайомця схожим на дурника. Мене це дуже потішило. На корпусі ракети тьмяно блищав напис: «Фіалка». Оце вже неподобство! Скопіювати прекрасну форму моєї ракети — то ще хай собі. А її назву?

Я знову глянув на незнайомця. Він щось кричав до мене, широко роззявляючи рот і витріщаючи очі. Вигляд у незнайомого був дуже кумедний. Я зневажливо стенув плечима i зручніше вмостившись у кріслі, натиснув на кнопку «Старт».

І досі мені неприємно згадувати, що сталося потім. Раптовий поштовх викинув мене з крісла, корпус затріщав, щось загуркотіло і вибухнуло. Я кинувся в апаратну і, о жах, побачив, що вибухнув нуль-перетворювач. Очевидно, хлопці підсунули мені старий прилад, який уже був в ужитку. Він і вибухнув, не витримавши робочого навантаження. Я опинився в жахливому становищі — аварія сталася за багато світлових років від рідної Діетани. Важко зітхнувши, я вийшов назовні. І зразу пересвідчився: планета, на якій я здійсняв посадку, була технічно відстала, примітивна. По небу проповз ракетоплан давньої конструкції, а з прибуттям мене з’явився вітати якийсь допотопний робот. Я швидко зв’язався по відеотелефону з директором Інституту Космосу, змалював ситуацію і попросив допомоги. Директор зніяковів.

— Розумієте, — промимрив він, відводячи очі, — ми не можемо вам як представникові дружньої цивілізації відмовити в допомозі. Проте наші можливості обмежені. Ваша планета не передала Землі знань в, галузі гіперпростору. Ми, правда, можемо спробувати розв’язати цю проблему самостійно, але… Гм. Теми нуль-простору немає в плані нашого інституту. Це по-перше…

Відповідь директора обурила мене.

— Що за дурниці?! — гримнув я на нього. — Невже ви не можете виготовити елементарний нуль-перетворювач?

— На жаль, не можемо, — сухо відповів директор. — Діетана передала нам технологію створення біороботів, голографічного телебачення, вирощування продуктів харчування на живильних середовищах, але принцип дії нуль-перетворювача… Ні. Тому в даний момент ми вам не можемо допомогти.

— Не можемо!.. А що ви можете?! — обурено вигукнув я. — Яке убозтво! Куди я попав?

— У всякому разі туди, — блиснувши очима, спокійно відповів директор, — де можна навчитися культурно поводитись.

Екран погас. Я знову натиснув на клавішу виклику і, зціпивши зуби, змусив себе вибачитись. Щоб вибратися з цієї пастки, треба було вгамувати почуття обурення.

— Ми можемо послати запит на вашу планету, — стримано запропонував директор, і в його голосі я вчув глузування.

— Запит! — з відчаєм скрикнув я — До моєї зоряної системи він ітиме тридцять років!

— Заспокойтесь, — офіційним тоном промовив директор. — Найближчим часом ми включимо тему «нуль-перетворювач» до плану досліджень. А ви поки що відпочивайте, ждіть.

Я приречено зітхнув і вимкнув відеотелефон.

Ще з юних літ я відзначався тактовністю, тому подзвонив директорові лише наступного дня. Він запевнив мене, що спеціальна дослідницька група займається моїм питанням. Для початку їй доручили розв’язати проблему взагалі, в цілому. Тема їхньої роботи: «Можливість існування нуль-простору і розробка методів його дослідження».

— Хлопці молоді, енергійні, — підбадьорив мене директор. — Проте складність проблеми… Ви розумієте…

Я розумів, і через те безнадійність охоплювала мене чимраз більше. І думав я про рідну Діетану, з болем згадував її голубі світанки, темно-фіолетові сутінки, багряні сади й ліси. Я зітхав і знову натискав на клавішу відеозв’язку. Директор мовчки розводив руками.

Минуло багато місяців. Якось я лежав на березі річки і ліниво гортав збірник науково-фантастичних оповідань. І раптом випадково натрапив на рядки, від яких мені перехопило подих: «Конвертор чи нуль-перетворювач влаштовано за принципом взаємодії спрямованого гравітаційного поля з елементарними клітинами простору-часу. Гравіполе генерується при коливанні електронів надвисокої частоти під дією електромагнітного поля…»

Я швиденько перегорнув кілька сторінок назад і прочитав назву оповідання: «Оповідки старого космогатора». Трохи, заспокоївшись, я почав читати з тієї фрази, яка мене зацікавила: «Конвертор чи нуль-перетворювач влаштовано за принципом взаємодії спрямованого гравітаційного поля з елементарними клітинами простору-часу. Гравіполе генерується при коливанні електронів надвисокої частоти під дією електромагнітного поля…» Далі йшов опис конструктивних особливостей нуль-перетворювача.

Я помчав до директора і категорично зажадав, щоб за цим описом негайно змонтували нуль-перетворювач.

Через кілька тижнів я сидів у кріслі свого корабля «Фіалка». Легкий натиск на кнопку, і за кілька секунд мій корабель уже стояв на космодромі Діетани. Радісно вигукнувши, я виглянув з ілюмінатора, і від здивування очі мої мало не полізли з орбіт. Неподалік стояв корабель, що своєю формою був схожий на старовинну вазу, на його корпусі блищав напис: «Фіалка». З невеликого ілюмінатора з погордливо-дурнуватим виглядом дивився… я сам. Якоїсь миті виявилось досить, щоб зрозуміти: мій корабель чомусь перемістився не тільки в просторі, а й у часі. Зволікати не можна було. Треба попередити його про небезпеку! Я замахав руками, щоб він вийшов з корабля, і, забувши від хвилювання, що він мене не почує, закричав:

— Почекай! Не лети!

Марно. Мій двійник зневажливо стенув плечима і відійшов від ілюмінатора. Ще мить, і корабель зник, як привид.

«Швидше! — пульсувала одна-єдина думка. — Догнати цього телепня! Вія же застрягне там на довгі місяці!»

Я гарячково повернув верньєр до напису «Земля» і натиснув на кнопку. Цього разу я приземлився нормально. Мій новий конвертор відкинув мене на п’ятдесят років назад. Ще не було ракетопланів, роботів і, звичайно, Інституту Космосу.

Що ж мені лишалося? Чекати! Я влаштувався працювати, став інженером у НДІ. Я працював і терпляче ждав, коли ж з’явиться на світ автор оповідання, з якого я запозичив схему нуль-перетворювача. Я сподівався дочекатись, коли він підросте, і поговорити з ним, як мужчина з мужчиною.

Антоній Ендотеліус замовк і став зосереджено набивати свою люльку.

— Що ж було далі, дідуню? — нетерпляче спитав шестирічний онук Сергійко. — Зустрівся ти з письменником?

— Зустрівся, — стримано усміхнувся старий космогатор. — Більше того, я був співавтором оповідання з описом схеми конвертора. По-перше, треба було провчити бундючного і зарозумілого чужопланетника, тобто мене самого, в молодості. А по-друге, і це, мабуть, головне, на той час я вже познайомився з твоєю бабусею Сидориною і міняти щось у ланцюгу подій, які подарували мені цей щасливий випадок, не хотілось.

Космічний кашалот

Антоній Ендотеліус-молодший, примружившись, дивився у вікно. Дивився замислено, навіть трохи сумно. Він мовчав досить довго, і Сергійко, щоб привернути дідову увагу, тихенько кашлянув. Ендотеліус перевів погляд на онука, поволі вертаючись до дійсності з якихось своїх далеких спогадів.

— Мені здається, — сказав старий космогатор, — що природа, немов буддійське божество, багатолика. Все в ній підпорядковане однаковим законам, усе взаємопов’язане. Особливо це стосується матерії, часу і інформації. Минає час — зростав ентропія, а це означає загибель упорядкованої матерії і людської пам’яті, тому що носій пам’яті — білки надзвичайно складної структури. А зростання ентропії і є перехід від складних структур до менш складних, від упорядкованості до безладдя. Навіть моя чудова пам’ять починає мене іноді підводити.

Сергійко зорієнтувався вмить.

— Дідуню, будь ласка, розкажи що-небудь. Ти обіцяв!

— Розкажіть, ми вас дуже просимо, — підтримав і товариш.

Антоній Ендотеліус мовчав. Він вдав, що вагається.

— Ти так цікаво розповідаєш, — відпустив Сергійко дозовану порцію лестощів.

Надворі йшов дощ. Великі і, мабуть, холодні краплини розплющувались об пластикову шибку, стікали вниз нерівними цівочками. Голі дерева розмашисто гойдалися під поривами вітру, а в кімнаті було затишно й тепло, тихо гугонів атомний камін. Старий космогатор підсунувся ближче до імітованого вогню і почав розповідати:

— Тоді я вже був досвідченим пілотом. Літав на кораблях різних типів — патрульних, розвідувальних, великих пасажирських… У той час усі говорили про політ до Нової, але я, людина надто скромна, не думав, що саме мені запропонують очолити цей політ, хоча, коли добре поміркувати., я був найкращий кандидат, бо крім скромності, про яку я вже казав, у мене було безліч інших переваг. Я, звісно, погодився летіти до об’єкта, і через тиждень ми вилетіли в сектор 36592/4671-КР, якщо мене не зраджує пам’ять.

Наш корабель, розвідник класу «А», був новенький і гарний, мов жіноча прикраса. Він скорявся легкому порухові руки, потужні двигуни дозволяли оперативно набирати потрібну швидкість. Не корабель — космогаторська мрія! Тому-то я лиш усміхнувся, коли станція Земля-перша на останньому сеансі зв’язку попередила нас:

— Обережно! У нас є дані, що на підході до вашого об’єкта ви можете натрапити на Чорного Джека.

Чорним Джеком, або Космічним Кашалотом, називали невідоме, колосальних розмірів, створіння; що жило у відкритому Космосі. Воно живилося метеорами, а часом могло проковтнути і цілий астероїд. Відомостей про потвору було надзвичайно мало, бо космічні кораблі гинули, навіть не встигаючи щось передати на Землю. Знали тільки те, що Кашалот дуже спритний і може розвивати величезну швидкість.

Я не звернув належної уваги на застереження Землі й мало не поплатився за це. Тільки-но ми ввійшли в сектор, як на екрані загального огляду я побачив велику темну масу. Інтуїція безпомилково підказала, що це і є Космічний Кашалот. Я блискавично задав комп’ютеру програму на зміну курсу, сподіваючись утекти раніше, ніж Кашалот нас помітить. Але чудовисько побачило нас і посунуло на корабель.

— На місця! — скомандував я.

На стіні спалахнула табличка: «Увага! Прискорення!» Корабель слухався всіх моїх наказів, здавалося, що він реагує навіть на думки. Це був випадок, коли людина й машина зливаються в одне ціле. Двигуни працювали на всю потужність, але ми не. відчували ні найменшої вібрації. Я звів важкі повіки й знову глянув на екран. Чудовисько наближалося.

— Командире, — звернувся до мене бортінженер. — Давайте спробуємо маневрувати. Якщо Кашалот не дуже спритний, ми можемо вислизнути.

— Ні, друзі мої, — відповів я. — Це чудовисько маневрує не гірше за нас. Випробуємо інший спосіб: летітимемо просто до Нової. Можливо, це створіння, яке живе у відкритому Космосі, звикло до низьких температур і не витримує високих. Тоді біля зірки, відчувши тепло, воно залишить нас.

Ми летіли прямо до Нової, вона була вже зовсім близько, і її випромінювання так нагріло корпус, що термозахисна оболонка подекуди пожолобилась. Охолоджувальні установки працювали на максимумі, але у відсіках було дуже жарко. Розімлілі, мокрі від поту, космонавти в знемозі лежали в амортизаційних гамаках і пили тонізуючий напій «Веселий космогатор». Проте Кашалота не зупиняла палюча спека Нової, він доганяв і вже був майже поряд — на відстані всього кількох кілометрів.

Екіпаж не втратив самовладання, погляди всіх було звернені на мене. «Командире, придумай що-небудь. Ти ж можеш усе!» — здавалось, говорили очі моїх колег. Я підбадьорливо кивнув хлопцям, тримайтесь, мовляв, і наказав загерметизуватися в рятувальному відсіку. Коли автомат доповів про закінчення герметизації, я сів і закурив свою знамениту люльку із псевдодуба; незабаром уся кабіна потонула в клубах диму. Коли його концентрація досягнула певного рівня, я надів скафандр і натиснув кнопку викиду. Димову хмару, що вирвалася з корабля, одразу ж проковтнув Кашалот. Як я це й передбачав, дим подіяв на нього згубно. Втративши здатність керувати польотом, Кашалот не зміг чинити опору сильній гравітації Нової, впав на її поверхню і загину.

Старий космогатор закінчив розповідь і, лукаво посміхнувшись, глянув на друзів.

— Ні, дідуню! — захоплено вигукнув Сергійко. — Здорово ти вмієш вигадувати! Фантазія високого класу!

— То ти не віриш мені? — удавано обурився старий космогатор. — Я можу довести правдивість моєї розповіді. Зараз ви побачите, який дошкульний дим у моїй люльці.

Він дістав знамениту люльку і почав набивати її.

Не чекаючи, поки старий космогатор розкурить люльку, ми позадкували до дверей. Жарти жартами, але, знаєте…

Дозвольте вас з'їсти!

— Облиш, Сидорино, — трохи невдоволено казав старий космогатор Антоній Ендотеліус-молодший. — Що мені якийсь там протяг! На мене не подіяло навіть кількадобове перебування в шлунку мінотерія! А ти мене страхаєш якимись там подувами вітру.

Однак Сидорина Іванівна не звернула уваги на чоловікове бурчання. Вона причинила кватирку і накинула йому на плечі плед із вовни тіренського яка.

Онук, що саме переглядав каталог відеозаписів, зацікавлено спитав:

— Про якого мінотерія ти кажеш? Я цієї історії ще не чув.

Антоній Ендотеліус скрушно похитав головою, вкритою білим пушком.

— Ти недооцінюєш свого дідуся! За свої двадцять років ти не взнав і половини всіх історій, які зі мною сталися. Ну що ж, розкажу тобі й про цю пригоду. Отож усе почалося з того, що астрономи, спостерігаючи одну із зірок далекого сузір’я сектора В-15 РР, дійшли висновку, що там має з’явитися наднова. Дорога була далека, дослідження треба було провести дуже старанно. Летіти мав кращий з кращих, і тому мені вип…

— Антонію! — докірливо вигукнула Сидорина.

— Гаразд, гаразд! — замахав руками Ендотеліус. — Хвалитись не буду, але вибір випав саме на мене. Якби не моя скромність, я б міг розказати, що за мною на цей час було вже немало славних справ. Врятування кротарських птахів, які запилюють квіти забуття, знищення Космічного Кашалота і ще багато чого… Не казатиму далі, аби не подумали, що старому захотілося похвалитись. Отож про мій політ. Прилетів я тоді до тієї зірки, заміряв усе. Справді, обчислювальні дані свідчили, що кількість енергії, випромінюваної за останній час, різко збільшилась. Зібравши всі дані, я вже вирішив летіти назад, та певні обставини змусили мене затриматись. Одна з планет, що оберталася навколо майбутньої наднової, виявилася заселеною. Треба було вивчити місцеві умови, щоб внести свої пропозиції щодо врятування її мешканців. Майже всю поверхню планети займав океан, і цивілізація тулилась на острівцях. На одному з острівців я й «приземлився». Температурний режим цієї планети відповідав певному земному, але в повітрі була недопустима кількість вуглецю.

Місцеві жителі прийняли мене дружелюбно, сказати б, аж надто дружелюбно. Їхня настирлива запобігливість доводила до відчаю, занудлива чемність переходила будь-які розумні межі. Вони намагались розгадати найменше моє бажання, догодити мені у всьому і, що характерно, робили це якнайщиріше. Я розумів, що найбільшою прикрістю для них буде моя відмова від їхніх послуг. Як з’ясувалося згодом, так само вони ставилися і одне до одного, і бажання кожного було законом для всієї громади.

Через три-чотири дні таких мук до мене з’явилося кілька представників вищого органу влади. На зріст ці істоти були вдвічі нижчі за людину, замість шкіри — якась навдивовижу м’яка, немов повітряна, оболонка, м’язи скидалися на драглисті грудочки, що перекочувались під шкірою. Я, одягнутий у легкий захисний скафандр з місячним запасом атомарного кисню за спиною, сам собі здавався порівняно з ними середньовічним лицарем.

Вони довго, дуже довго розпитували про моє здоров’я і настрій, а потім один звернувся до мене з цілою промовою:

— О Ендотеліус, найвеличніший із космогаторів! Ми якось літали до сузір’я Миші, і там акінайці розповідали нам про ваш подвиг, пов’язаний із знищенням землюпотрясаючого дракона. Ми, звичайно, не сміємо просити вас про допомогу і забирати час такого доблесного і велемудрого космогатора, але, може, хоча б ваша безцінна порада…

І він оповів мені таку історію.

Тамтешні мислячі істоти, як і на більшості інших планет, вийшли з океану. Стимулом для цього було те, що їх постійно переслідував великий хижак мінотерій, який жив у воді. Рятуючись від нього, предки м’якотілих і вийшли на сушу. Та коли вони усвідомили роль мінотерія в своєму розвитку як мислячих істот, то вдячність переросла просто-таки в релігійні поклоніння. Раз на місяць мінотерій припливав до острова по чергову жертву. Він пожирав невиліковно хворих або дуже старих м’якотілих, і з цим ще можна було миритися. Але підвищена жорстка радіація майбутньої наднової щось змінила в генетичному апараті мінотерія, і він став нестримно рости. Його організм потребував їжі усе більше й більше. Мінотерій уже припливав по данину раз на три тижні, потім на два… На той час, коли я приземлився на планеті, мінотерій припливав щоденно, і м’якотілі були близькі до відчаю.

Тисячоліття тісного спілкування мінотерія з м’якотілими не минули марно: хижак у своїй чемності і в джентльменських манерах не поступався перед будь-яким з м’якотілих. Якось я підслухав бесіду гігантських розмірів мінотерія і приреченого м’якотілого. Мінотерій довго перепрошував свою жертву, а м’якотілий умовляв його не хвилюватися; потім мінотерій пропонував відкласти пожирання хоч на кілька хвилин, а м’якотілий щиро захоплювався великодушністю мінотерія і відхиляв його пропозицію. Тим часом велетенський риб’ячий хвіст мінотерія збуджено бив по воді, здіймаючи фонтани бризок, а з великої беззубої пащі лились потоки слини.

Як мені тоді здалося, я дуже сумлінно все зважив і самовпевнено мовив:

— О шановні! Цю проблему можна розв’язати просто. Скажіть мінотерію, коли він припливе по наступну жертву, що просите його більше не з’являтися у вас. Наскільки я зрозумів, на вашій планеті не заведено відмовляти.

— Як?! — здивувалися м’якотілі. — Просто взяти й попросити?!

— Прошу вас, — я лукаво зробив наголос на слові «прошу». — Зробіть так, як я сказав.

Наступного дня опівдні на березі зібрався натовп, чекаючи на мінотерія. Незабаром океан сколихнувся, хвиля з шурхотом накотилася на пісок, і з води показався величезний тулуб, вкритий лускою. Чудовисько поклало на прибережну гальку свою потворну крокодилячу голову і почало теревенити про те, як би йому хотілося, щоб його сухопутні друзі були здорові й щасливі. При цьому очі почвари палали голодним вогнем.

Я підштовхнув старійшину під бік, і він, озираючись на- мене, ніби шукав підтримки, вийшов наперед.

— О незрівнянний і пречудовий! — мовив він тремтячим голосом. — Якщо ти з такою ж швидкістю пожиратимеш твоїх вірних друзів, то невдовзі нікому буде берегти в своїх серцях добру пам’ять про тебе. Тільки через це ми просимо тебе ніколи не припливати сюди!

По тілу мінотерія пробігла нервова судорога.

— Хто вас, о найдорожчі, напоумив на цей крок? — прогримів його голос.

— Ось цей космогатор — Антоній Ендотеліус-молодший, — покірно відповіли м’якотілі, які не вміли брехати.

Голод, напевне, неабияк загострює кмітливість, тому що після недовгих роздумів мінотерій прийняв несподіване рішення.

— Гаразд! — заревів він. — Не задовольнити вашого прохання я не можу. Але й ви мусите вдовольнити моє. Я не можу жити без їжі, тож віддайте мені на поживу космогатора!

— Мене на поживу? — здивувався я. — Що за дурні жарти?

— Це його прохання! — загула юрба. — Мінотерій попросив!

— Ну, добре, — процідив я крізь зуби. — Нарікай на себе, почваро! Гаразд, мінотерію, — голосно сказав я. — Але я сумніваюсь, чи пройду через твою горлянку. Адже досі ти ковтав істот удвічі менших за мене.

Мінотерій зареготав, розкривши пащу, в якій могли б вільно вміститися кілька ваговозів. Не роздумуючи більше ні секунди, я вскочив у цю печеру, щасливо поминувши рогові пластини при вході в ротову порожнину. Ще одне зусилля, і я посунувся по похилій трубі кудись униз. Мене одразу ж оповила темрява, в якій щось булькало і чвакало. Я збагнув, що потрапив у шлунок. Мій розрахунок полягав у тому, що шлунок мінотерія в процесі еволюції пристосувався до перетравлення м’якотілих з їхньою ніжною тканиною. Я ж зліплений з іншого тіста, крім того, на мені був, якщо ви пам’ятаєте, легкий захисний скафандр із запасом атомарного кисню на кілька тижнів.

Що я тільки не виробляв, опинившись у шлунку! Я скакав, танцював, товк у стінку кулаками, ніби на боксерському тренуванні. Я чув, як стогнало від болю чудовисько. Вже під кінець першої доби воно заблагало пощади.

— Виходь, — почув я приглушений звук його голосу. — Нічого тобі не буде.

Та я згадав про м’якотілих і вирішив боротися до кінця.

Ще кілька днів тривав мій поєдинок, який геть виснажив мене. Нарешті чудовисько смикнулось востаннє і затихло. Я прислухався: воно не дихало.

Через напіввідкриту пащу я обережно вибрався назовні й розглянувся довкола. Чудовисько лежало на якомусь незнайомому безлюдному острові. Помітивши мене, в повітря знялися зграї птахів. Нараз я побачив, як з-під кущів низького чагарника до чудовиська метнувся маленький звірок, схожий на тхора. Не зважаючи на мене, він вирвав з тіла мінотерія шматок м’яса і став жадібно пожирати його. Я байдуже поглядав на звірка, міркуючи, що ж мені робити далі, і раптом з подивом помітив, що звірок почав швидко змінюватись, перетворюючись на маленьку: копію мінотерія — така ж хижа голова, такий же риб’ячий хвіст.

«Ось як тут передається генетична інформація!» — подумав я, обережно підкрадаючйсь до мінотерія-малюка. Стрибок — і маленький звір забився в моїх залізних руках.

З кори дерев я сплів нашийника і повідець і ні крок не відпускав від себе «новонародженого». Годував я його яйцями птахів, які гніздились на острові. Мінотерій ріс на диво швидко і вже через тиждень був досить сильний, щоб перевезти мене на острів, який я покинув.

Заплив скінчився щасливо, — м’якотілі щиро дякували мені. А нового мінотерія я забрав на Землю. Там йому дали цитостатики, щоб зупинити ріст, і він лишився невеликим, досить цікавим створінням.

— Згадав! — вигукнув онук. — Коли я був ще зовсім маленьким, ти водив мере в біопарк інопланетних форм у відділ мислячих м’ясоїдних. Мінотерій — він кумедний такий, чемний, з усіма вітається.

— Чемний то він чемний, — похитав головою Евдотеліус. — А от якось мало не проковтнув двоголову рептилію з боліт планети Охани. Добре, що доглядач вчасно нагодився.

— А з м’якотілими що сталось? — поцікавився онук.

— Евакуювати їх було дуже дорого, хоча якби це був єдино можливий варіант, то про витрати й не подумали б. Але ностальгія для таких вразливих істот могла стати згубною. Ми обрали простіший шлях: вистрелили в зірку кількома тисячами тонн інгібітора-антинадновіту. Таким чином переродження в наднову відвернули. А м’якотілі… вони приєдналися до мешканців тих планет, які згадують моє ім’я із захопленням і вдячністю.

Старі запонки

— Сидорино! — голос Антонія Ендотеліуса був украй роздратований.

Сидорина Іванівна ввійшла до кімнати і обімліла. Розгардіяш у кімнаті був страшний; шухляди комода повисовувані, все в них лежало жужмом; шкатулка, яка завжди стояла на робочому столі космогатора, валялася на дивані.

— Тонику! — тихо ойкнула дружина. — Що ти робиш?

Антоній Ендотеліус блиснув очима і гнівно відповів:

— Запонки шукаю, от що! Нема їх, наче в гравітаційну діру провалились!

Сидорина Іванівна лагідно, як неслухняну дитину, покартала чоловіка:

— Нащо ж було влаштовувати цей розгардіяш? Підійшов би до мене і спитав, де вони.

Антоній Ендотеліус стенув плечима.

— Що я, сам не можу знайти? А справді, де ж вони? Я хочу їх надіти до приїзду Клеобатіса.

— Вони лишились у манжетах твоєї парадної сорочки.

Ендотеліус з полегшенням зітхнув і попрямував до шафи. Онук, що ввійшов слідом за бабусею, здивовано поглядав на старого космогатора.

— Навіщо було стільки шукати якісь там старі запонки, коли можна замовити хоч сотню- нових, і їх одразу ж пришлють пневмопоштою? — спитав він.

— Не якісь там!.. — спалахнув дід. — Ці запонки мають дуже цікаву історію!

— Розкажи, дідусю! — попросив онук, який любив послухати спогади славного космогатора. — А я тим часом у кімнаті приберу.

— Правильно, — заохотив Антоній. — Краще самому прибрати, кіберам я не дуже довіряю. Отож слухай: запонки ці — неземного походження. Ось подивись.

Він вийняв одну запонку і подав онукові. Той обережно погладив її поліровану жовтувату поверхню.

Антоній Ендотеліус усміхнувся.

— Не бійся, Сергію, вони не такі крихкі, як здається. Запонки зроблені з ікла звірозавра, який жив на Тарані. Міцнішого за ці ікла нема в природі нічого. За винятком особливих сплавів, звичайно. Цими запонками я завжди дуже пишався і не приховував того, як я їх добув. За допомогою звичайного великокаліберного карабіна — бластерів тоді ще не було — одним пострілом я поклав хижака, який разів у три був більший за нашого слона. Траплялися, звісно, скептики, які брали під сумнів правдивість моїх розповідей.

І ось, коли минуло десять років з часу закінчення космошколи, ми, колишні випускники, вирішили зібратись і відсвяткувати ювілей. Створили організаційний комітет, який займався підготовкою зустрічі і розсилав запрошення. Дістав запрошення і я. Після стандартного надрукованого тексту йшла коротка приписка: «Сподіваємося, що на зустріч ти прийдеш у своїх славнозвісних запонках». Ця дописка потішила мене, і я вирішив неодмінно прийти в запонках, щоб присоромити тих, хто сумнівався.

Я обшукав всю квартиру — запонок не було ніде! Перетрусив усі речі, оглянув кожен закуток. Запонки мов у воду впали! Що було робити? Не прийти на зустріч я не міг. А з’явитися на вечір без запонок і вислуховувати глузування та двозначні жарти — цього я б не витримав. Як найправдивіший з людей, я терпіти не можу, коли істинність моїх слів беруть під сумнів. Становище склалося важке, але не безвихідне. Для Антонія Ендотеліуса не буває безвихідних ситуацій! До зустрічі лишався тиждень. Ще не все було втрачено. Я замкнувся в своїй скромній майстерні і з допомогою двох кіберпомічників та малого комп’ютера за п’ять днів створив… машину часу.

— Я думав, що її винайшов Гамацький! — вигукнув Сергій.

— Гамацький автоматизував систему управління і, зробивши точним наведення, дав змогу користуватися машиною аерологам і палеонтологам, які не мають спеціальної технічної освіти. Принцип дії машини часу ти знаєш: просторово-часові хвилі розкладаються на складові, далі за допомогою спеціального інтегратора сполучаються в певних пропорціях. Тому-то моя машина переміщається не лише в часі, а й у просторі. Користуючись цією машиною, я вирішив повернутися в минуле до моменту полювання на звірозавра і вирізати у нього ще одне ікло, щоб зробити нові запонки.

Я надів скафандр, узяв бластер і, сівши в апарат, увімкнув нагромаджувач енергії на викид. На мить усе довкола розчинилося в блакитному сяйві. Коли воно зблякло, я побачив, що опинився на Тарані. Прибув я вчасно: роззлючений звірозавр наближався до мого попередника, якого для зручності я називатиму Антонієм-старшим. Видовище, яке я спостерігав, було неповторне. Багатотонна туша, більше схожа на гігантський механізм, ніж на тварину, мчала на Антонія-старшого, а той зберігав цілковитий спокій. Чітким рухом він підняв карабін, поволі прицілився і вистрелив. Звірозавр біг далі. І ось тут я подумав, що діється щось не те. Моя пам’ять добре зберегла епізод полювання: після першого ж пострілу хижак важко впав на передні ноги і повалився на бік. А цього разу звірозавр і далі біг на Антонія-старшого, хоч той не переставав методично всаджувати кулю за кулею в страшного звіра. Треба було щось робити. Я підняв бластер і натиснув на спуск, та було вже пізно. Блиснули величезні ікла в яскраво-червоній пащі, і звірозавр проковтнув Антонія-старшого так само легко, як пес ковтає муху.

Проте постріл із бластера, а може, один із пострілів Антонія-старшого виявився смертельним. З глухим ударом, від якого застугоніла земля, звірозавр упав на бік, і, кілька разів конвульсивно вгативши по землі зазубреним хвостом, затих. Я був приголомшений, здивований, вражений, як ніколи в житті! На моїх очах сталося неймовірне: минуле змінилось. Очевидно, ніжну тканину часу пошкодило грубе втручання моєї машини, причинно-наслідкові зв’язки порушились, і причиною наслідку стала подія, яка мала відбутися в майбутньому — що це таке, я розкажу тобі трохи згодом. Мій розум і уяву тієї миті гнітила безглуздість того, що діялося. Я загинув десять років тому в пащі звірозавра і водночас стояв живий і здоровий перед своєю ж своєрідною могилою. Збожеволіти можна! Та довго роздумувати над цим було ніколи — акумулятори машини часу швидко розряджалися. Бластером я вирізав ікло з пащі чудовиська, сів у машину і прибув своєчасно за чотири дні до зустрічі однокурсників. Пішов до одного старого майстра, і він за моїми ескізами зробив запонки — точну копію тих, що загубилися.

Я був цілком задоволений, коли однокурсники, побачивши мої запонки, ніяковіли і з каяттям казали:

— Ти пробач, Тонику, що ми сумнівались.

— Неймовірно! — вигукнув Сергій. — Як же ти пояснюєш той факт, що Антоній-старший загинув, а ти живий?

Антоній Ендотеліус, усміхаючись, поплескав онука по плечу.

— Усе складне пояснюється дуже просто. Адже я знаю час і місце, де звірозавр проковтнув мого попередника. Маючи машину часу, завжди можна полетіти в минуле і відвернути трагедію. Тобто я живий через те, що існує можливість запобігти смерті мого попередника. Це саме той випадок, коли причина, криючись у майбутньому, може викликати подію-наслідок у минулому. І доки я живий і пам’ятаю просторово-часові координати, все лишатиметься, як і було раніше.

— Ну, а якщо… ну, а коли… — зам’явся онук.

— Якщо я помру? — просто спитав Антоній Ендотеліус. — До того я передам координати тобі, отже, можливість змінити минуле залишиться. Знову повертатись у минуле мені б не хотілося. Хто знає, які зміни в сучасне внесе чергове грубе вторгнення в минуле. Тому-то літають туди тільки у виняткових випадках за спеціальним дозволом Вищої Ради.

— Зустрічай гостей! — раптом голосом Клеобатіса озвався динамік на стіні.

Антоній Ендотеліус підхопивсь і подався до дверей, в які вже входив огрядний, з насмішкуватим поглядом голубих очей, Клеобатіс.

— Низенький уклін господарю і господині. І ти тут? — приємно здивувався він, побачивши Сергія. — Здрастуй, плем’я молоде, незнайоме! А поглянь, Тонику, який я подарунок тобі приніс! Років сорок, напевне, у мене ця дрібничка лежала, не менше. Учора перебирав свої речі і випадково знайшов. Мабуть, колись ти забув їх у мене, ці твої славнозвісні запонки з ікла звірозавра.

І він подав запонки Антонію Ендотеліусу, який не міг приховати здивування.

— От тобі й маєш, — сказала Сидорина Іванівна, посміхаючись. — Треба було летіти на Місяць через Юпітер!.. Винаходити машину часу, мчати за тридев’ять земель, коли можна, було, не встаючи з крісла, спитати по відеотелефону: «Клеобатісе, поглянь, чи нема у тебе моїх запонок?» А у всьому винна твоя неуважність!

Антоній Ендотеліус підморгнув онукові і серйозно відповів:

— Нічого мене сварити за неуважність. Якби не вона, не було б машини часу. До того ж, маючи дві пари запонок, одну з них я можу подарувати Сергієві. До речі, ніхто не знає, куди поділася моя шпилька до краватки? Та сама, з кігтя дракоїда. З цією шпилькою пов’язана дуже повчальна історія. А втім, про це трохи згодом, після обіду.

Підірваний астероїд

Клеобатіс відмовився від послуг аеротаксі і, підхопивши чемоданчик, подався долати, дорогу до якої міг знайти з заплющеними очима. Антоній Ендотеліус-молодший так яскраво змальовував свій сільський рай, що Клеобатісу раптом здалося, ніби він колись уже бував тут. Розмірено ступаючи, він піднявся вгору вузькою, мощеною гранітом дорогою і з задоволенням відзначив, що майже не задихався. Він зупинився і глянув назад. Річкова долина заросла ясно-зеленими травами, далеко, біля самого обрію, темний зубчастий край лісу підкреслював блакить неба, такого глибокого, яке буває тільки ясної осені, коли починається бабине літо — чарівна пора, сповнена тихої привабливості і незбагненної печалі. Срібляста павутина, плавно вигнувшись, зачепилася за плече Клеобатіса.

— Як гарно! — зітхнув Клеобатіс і поволі побрів далі.

Перед невеликою кам’яницею з райдужним поліпропановим дахом, який давно вийшов з моди, він зупинився. Клеобатіс пошукав очима об’єктив, щоб повідомити робота-управителя про своє прибуття, та, на свій подив, нічого не побачив. З дірочок у хвіртці звисав товстий капроновий шнур. «Смикни за мотузочок, двері й відчиняться», — з усмішкою згадав Клеобатіс і потягнув за шнур. Хвіртка, заскрипівши, відчинилась.

Стежкою, обабіч якої цвіли аргонії, Клеобатіс попрямував до хати. Гравій хрускотів у нього під ногами. З-під різьбленого ґанку ліниво гавкнув рудий песик. Тільки при дверях Клеобатіс помітив чорну сіточку мікрофона, але не встиг нічого сказати. На гавкіт з хати вийшов старий космогатор Антоній Ендотеліус-молодший. Його обличчя сяяло в усмішці, він хутко зійшов з ґанку і міцно потиснув руку гостеві.

— Який я радий! Дуже вчасно! — вигукнув Антоній Ендотеліус і, одразу ж спохватившись, додав: — А втім, ти завжди вчасно. Але сьогодні у мене подвійне свято: приїхав онук з товаришем. З Церери прилетіли. Важко нам із Сидориною звикати, що його немає. Адже відтоді, як з його батьками сталося нещастя, він весь час жив у нас.

— Тепер він дорослий, — сказав Клеобатіс.

— О! — вигукнув старий, — Він у мене відомий вчений в галузі мутації генів, які визначають синтез гідроксилази.

Клеобатіс з розумінням покивав головою і зайшов до хати.

— Я тебе лишу з хлопцями, а сам піду на кухню: скажу, щоб кіберкухареві задали програму й на тебе.

Клеобатіс доброзичливо привітався з юнаками і відзначив собі, що Сергій — онук Антонія Ендотеліуса — чимось занепокоєний. Юнак кидав швидкі погляди то на товариша, то на Клеобатіса. Раптом він підвівся з дивана і, трохи почервонівши, звернувся до Клеобатіса:

— Дядьку Клео, мені треба поговорити з вами. Наодинці. Вибач, Клавдію, це дуже особисте.

Вони вийшли в іншу кімнату.

— Бачите, дядьку Клео, мені дуже незручно за дідуся Антонія…

Клеобатіс здивовано звів брови.

— Коли я сам, нехай вигадує, я його зрозумію і осуджувати не буду, — вів далі Сергій, — але ним весь час володіє нестримне бажання розповідати і при сторонніх неймовірні історії, які нібито були з ним. А історії такі, що… Мені б не хотілося, щоб мій дід став через це об’єктом насмішок. Ось і зараз він приготувався частувати нас наступною «найправдивішою» з історій.

— Про що ж ітиме в цій історії? — поцікавився Клеобатіс.

Сергій розгнівано махнув рукою.

— Про якийсь підірваний астероїд.

На його подив, Клеобатіс помітно пожвавішав.

— Про підірваний астероїд? Де дуже цікаво! Нехай розкаже.

Сергій здивовано глянув на нього. В цей час з кухні, дрібочучи ногами, повернувся Антоній Ендотеліус. Старанно випрасуваний чорний костюм висів на ньому, як на вішалці.

— Ну що ж, сядьмо, — сказав він, потираючи руки. — Скоро буде готовий сніданок, а тим часом, щоб розважити вас, розкажу вам одну історію, яка сталася зі мною. Найправдивішу з історій.

Сергій благально глянув на Клеобатіса. Той вдав, що не помітив цього.

— Отже, — почав Антоній, обвівши всіх натхненним поглядом, — сталося це ще тоді, коли я працював пілотом на малих розвідниках класу Б. Без зайвої скромності скажу: пілот я був пречудовий…

Сергій ніяково зіщулився. Його товариш грайливо хихикнув.

— Мушу сказати, що той період був для мене страшенно нещасливий. Якось, приміром, після віртуозно зробленої посадки на одному двигуні, я спіткнувся на зовсім рівному місці космодрому і… — зламав ногу. Пролежавши місяць у гіпсі, я виписався з лікарні й одразу ж подався до свого друга Клеобатіса. Його вдома не було, зате мене зустріла вівчарка, злюща, як сто чортів. Мабуть, їй не сподобався лікарняний запах, що йшов від мене, і вона так хапнула мене за здорову ногу, що я кульгав зо три тижні.

Все це змусило мене серйозно замислитись. Я вирішив проаналізувати, як впливає на життя людини фактор везіння, тобто сукупність обставин, що сприяють діяльності даного індивідуума і перевищують певну середньостатистичну величину. Я не був щасливчиком, але й невдатником не був теж, отже, сприятливі й несприятливі обставини в моєму житті чергувалися досить рівномірно. Кількість щасливих і нещасливих випадків у житті людини скінченна, як і саме життя. Виходить, чим більше нещасливих випадків станеться з тобою на початку, тим вірогідніше, що надалі частіше траплятимуться випадки щасливі. Я зрозуміло пояснюю?

Слухачі мовчки кивнули.

— Що ж мене змусило замислитись? — тоном неперевершеного оратора виголосив Антоній. — Саме в цей час мені запропонували надзвичайно цікаву роботу, для якої везіння було б дуже бажаним. Робота полягала ось у чому: до Землі наближався астероїд К-3758. Через місяць він мав зіткнутися з Землею… Величезне космічне тіло наробило б страшної біди. Кому ж, як не мені, випадало відвернути катастрофу!

Сергій приречено опустив голову. Бабуся Сидорина, підперши пухку щоку кулаком, з явним задоволенням слухала старого космогатора.

- І ось, — усе більше запалюючись, вів далі Антоній Ендотеліус, — я взявся зробити кілька вибухів на астероїді, щоб розколоти його на дрібні шматки, які вже не були б для Землі небезпечними. Сказано — зроблено! Навантаживши ракету вибухівкою, я полетів до астероїда.

Мінімальна сила тяжіння на ньому уповільнила мою роботу. Лише завдяки моєму досвідові і незвичайним здібностям мені пощастило закінчити роботу буквально за кілька хвилин до крайнього терміну й закласти вибухівку в усіх визначених точках. Відлетівши від астероїда на кілька десятків кілометрів, я натиснув кнопку дистанційного підривача. Але вибуху не сталося. Я зрозумів, що смуга невезіння не скінчилась, а тим часом астероїд треба було підірвати, хоч би там що. Я аж здригнувся, уявивши, що станеться, коли ця мертва брила зіткнеться з живою плоттю нашої планети. Зволікати не можна було! Часу лишилося зовсім мало. Я підлетів до астероїда, одним стрибком подолав відстань між ракетою та зарядами і вручну замкнув контакти. Пекельний вибух струснув астероїд, як пір’їнку, мене відкинуло просто у відкритий люк ракети. Я вдарився об пульт управління, і несподівана думка обпекла мене божевільною надією: почалася смуга везіння! При ударі об пульт я якось натиснув кнопку старту, на табло засвітився напис: «До старту готовий», і почався п’ятисекундний відлік часу. Новий поштовх, що струснув астероїд, відкинув мене в пілотське крісло, і тієї ж миті запрацював стартовий двигун.

Широко розплющивши очі, я дивився на екран, стежачи, як спухає на місці астероїда страхітливий пульсуючий клубок матерії; багрово-оранжеві язики полум’я прорвалися крізь чорні хмари.

Задоволено зітхнувши, я відкинувся на спинку крісла. Завдання було виконано.

Антоній Ендотеліус переможно оглянув присутніх. Бабуся Сидорина, усміхнувшись, подивилася на Антонія.

— Він завжди так цікаво розказує цю історію і завжди по-новому.

Сергій почервонів, як рак. Клавдій тер обличчя долонею, намагаючись приховати усмішку. Клеобатіс пильно подивився на давнього друга.

— Ти казав, що в цій пригоді немає ніякої твоєї заслуги?

— Везіння, розумієш. Смуга така пішла. Я ж пояснював.

— Везіння, і все?

— Ти що, не віриш мені? — захвилювався Антоній Ендотеліус. — Смуга невезіння змінилася на смугу удачі. От і все!

— Ти дещо забув, — сказав Клеобатіс, похитуючи головою. — Я ж був тоді корабельним лікарем і сам оперував твоє ліве стегно, розірване осколком астероїда, і накладав гіпс на ліву гомілку; як зараз пам’ятаю цей класичний перелом медіальної щиколотки із зміщенням під кутом.

— Ви ж казали, що вас укусив собака, а ногу зламали, впавши на космодромі, — не втримався Клавдій.

Сергій смикнув його за рукав.

— Старий космогатор трохи погрішив проти істини, — мовив Клеобатіс. — Йому справді доручили підірвати цей астероїд, але часу було обмаль, і він добре знав, що закласти вибухівку в багатьох місцях уже не встигне. Тому він випустив частину пального з баків на грунт і, давши хвилинну готовність, за допомогою індивідуального ранця-двигуна спробував відлетіти від астероїда якнайдалі. Через хвилину двигуни запрацювали, пальне спалахнуло, і весь заряд у кількох критичних точках і в ракеті вибухнув. От і вся історія.

— Навіщо ж ти все це навигадував? — з докором вигукнув Сергій, звертаючись до діда.

— Гм… справді, — підтримав його товариш.

Ендотеліус ніяково посмикував вуса.

— Бачите, друзі мої, правда — це… надто вже серйозна заявка… е… на монументальність своїх ааслуг, на бажання їх увічнити, чи що. А подати їх у вигляді жарту — це зовсім інша річ. Якщо подумають, що я прибріхую, не ображусь.

— Ти просто невиправний, — ніжно сказав Клеобатіс, поклавши руку на плече друга.

— Трохипофантазувати — ніколи не завадить, — зауважив Анатолій Ендотеліус і раптом, знову пожвавішавши, сказав: — Пригадую, як одного разу професор Тардус дав мені на випробування перед моїм польотом, на планету Земфір таблетки правдивості. Через ці таблетки мене там обрали королем…

Він зустрів застережливий погляд Клеобатіса і, закашлявшись, докінчив:

— А втім, про цей випадок я розкажу вам іншим разом.

Радикальний метод

Лапатий, спокійний, святково-білий сніг падав на землю. Антоній Ендотеліус трохи засмучено дивився у вікно.

— Ось і ще одна зима минула, — ледь чутно промовив він.

— Що? — озвався онук.

— Ні, я не до тебе. Це я по-старечому сам із собою розмовляю. Пригадалось, як опинився в такій самій, як ти, ситуації.

- І звісно ж, вийшов з неї з честю!

— Авжеж, будь певен, і не нив, як ти!

— Я не нию, — ніяково відповів Сергій і, підвівшись із стільця, накульгуючи, теж підійшов до вікна. — Жаль просто, що через таку дрібницю доводиться сидіти дома.

— Розкажу я тобі зараз, — мовив Антоній Ендотеліус, вмощуючись у крісло і набиваючи люльку, — як я перехворів на те саме. Коли дізнаєшся, що ти не єдиний, хто опинився в скрутному становищі, стає легше. Був я тоді молодий, відважний космогатор. Космогація — одна з дисциплін, які ти вивчаєш, а в мене була улюблена робота. Після мого знаменитого прольоту через кільця Сатурна мені запропонували півтора місяця відпустки. Як я не відбивався, а відпочивати мене змусили, пославши на місяць на Гавайські острови, а півмісяця дозволили побути дома. І ось, коли до польоту — лишалося десь днів п’ять, зі мною сталося те саме, що і з тобою зараз. Після марних спроб вилікуватися, я подався в третій космоклуб, який мав не дуже добру славу через часті порушення дієтичних норм.

Увечері я ввійшов у яскраво освітлене приміщення, де за кавою сиділи бувалі космогатори. На моєму обличчі був написаний такий відчай, що розмови в залі одразу ж припинились.

— Що з тобою, Тонику? — в один голос почали розпитувати мене ці славні хлопці. — Може, допомогти чимось?

— Хлопці! — з сумом вигукнув я. — Ніхто мені не допоможе! Річ у тому, що мені не дозволять наступного разу летіти. От побачите.

— Мозолі! — вихопилось ніби з одних грудей. — Бідолаха! Не дозволять летіти!

Засмучений, я сів у кутку. До мене зразу ж підбіг кіберофіціант, кумедно дрібочучи павучими ніжками.

Я зробив замовлення. Мої слова почув колега космогатор, що сидів поруч.

— Ти занапастиш своє окислювальне фосфорилування, Ендотеліус! — вигукнув він. — Подумай про жирову інфельтрацію печінки! Тобі треба вживати третю суміш і пити вітамінізований напій. Я зараз, же заміню замовлення.

Я зупинив його.

— Мені нічого втрачати. Медицина все одно не може мені допомогти. Рак навчились лікувати, спадкові хвороби переможено, грипу більше немає. А мозолі лікувати не навчились. Мені й припарки робили, і примочки, і змушували ковтати гидкі таблетки. І все даремно!

Мені тактовно дали спокій, і я, сидячи в своєму кутку, прислухався до балачок. Поряд зі мною розмовляли два космогатори з третьої бригади. Вони говорили про «зникнення» матерії від зіткнення з гравітаційним каналом.

— А що як зробити гравітаційну щілину набагато вужчою? — спитав той, що сидів до мене спиною.

— О, тоді можна й атом розщепити! — впевнено відповів його співрозмовник.

І тут мене ніби струмом ударило! Принцип створення гравітаційного каналу, чи, іншими словами, нуль-просторового переходу, відомий уже давно. Вся справа в тому, щоб створити просту й надійну систему мікрофокусування гравіполя. Схема такої системи чітко вималювалась у моїй голові. Я хутко, майже не шкандибаючи, попрямував до виходу.

На чотири дні замкнувся у своїй майстерні, їв раз на добу, спав по три години. І ось, нарешті, апарат, завбільшки як мильниця, був готовий. Мені не терпілося показати його в дії космогаторам, і, оскільки я був цілком упевнений в безпомилковості своїх розшуків, то, навіть не випробувавши свій апарат, подався з ним у той самий третій космоклуб.

— Еврика! — закричав я з порога. — Я винайшов апарат, за допомогою якого можна видалити мозолі з точністю до мікрона.

Космогатори зацікавилися:

— Ану, продемонструй!

Про всяк випадок я попросив усіх відійти в другий кінець залу; щоб присутнім було добре видно, я поклав ногу на стіл і, закріпивши апарат на столі, зсунув важілець енерговикиду всього лиш на одну поділку.

Тієї ж миті з апарата вирвався яскравий промінь, з гуркотом, завалилася зовнішня стіна, приміщення наповнилося пилюкою. Я швидко повернув важілець у вихідне положення.

— Тонику, що з тобою? Ти не поранений? — почулися, схвильовані голоси космогаторів.

— Ні! Все гаразд! — бадьоро відповів я, глянувши на ногу. — Експеримент пройшов вдало- мозоль видалено!

Так уперше було проведено випробування дезінтегратора — могутньої і надійної зброї, якою тепер оснащують космічні кораблі і яку у вигляді стрілецької зброї видають космогаторам перед вильотом на планети, де є особливо агресивна фауна.

Останній прибуток Фасеточника

Сергій ввійшов у кімнату, як чорна хмара.

— Ти розчарований? — наче ні про що не догадуючись, спитав Антоній Ендотеліус. — Не сподобалась симфонія?

Сергій скривився.

— Вона була така довга, що тільки іноді траплялися непогані місця.

— Милославі теж не сподобалась? — ніби між іншим поцікавився дід.

— Я був сам, — похмуро відповів онук.

Кіберприбиральник порався біля Сергієвих ніг, витираючи взуття. Сергій роздратовано гримнув на кібера, і той слухняно завмер.

— Не прийшла? — спитав дід співчутливо.

— Прийшла, — юнак глибоко зітхнув, і по кімнаті війнув вітерець. — Прийшла і сказала, що хоче подивитися по візору повтор інформпоказу загибелі сорок восьмої експедиції.

— А ти?

— Я вирішив, що коли ми вже домовились іти в симфонічний, то підемо тільки туди. Інформпоказ сорок восьмої буде ще не раз.

— А чому б не поступитись Милославі? — лагідно спитав Антоній Ендотеліус.

— Саме сьогодні я вирішив поговорити з нею серйозно і без зайвих свідків.

— Еге, — зітхнув Антоній. — Доведеться тобі звикати до узгодження і керування. Жінка в сім’ї — неформальний лідер.

— У сім’ї? — зніяковів Сергій і квапливо перевів розмову на інше. — До речі, що ж передавали про сорок восьму на Реї?

— Експедиція загинула не вся, — Антоній Ендотеліус випростався на весь свій величезний зріст і заходив по кімнаті. Штани лопотіли довкола його худих ніг. — Фіннебук повернувся. Повернулася, не виконавши завдання, людина, мозок якої щодо швидкості дії не поступається перед комп’ютером і безстрашність якої ввійшла в прислів’я. У свої двадцять п’ять років я лиш трохи перевершував нинішнього Фіннебука, а це щось та важить.

— Еге ж, — пробурмотів онук. — Жахлива пригода. Незбагненна таємниця.

Він глянув на Антонія Ендотеліуса очима, які раптом спалахнули, і з ентузіазмом вигукнув:

— Я б хотів опинитися там, на Реї, поруч з Фіннебуком і допомогти йому розгадати цю загадку! Думаю, що в усьому винен Блідий Фасеточний.

— Ти так думаєш? — якось дивно всміхаючись, поцікавився старий космогатор. — Твій здогад досить правдоподібний. Проте хочу запевнити тебе, що тут, у цій кімнаті, ти будеш ближче до розгадки, ніж там, на, далекій планеті. Ось поглянь…

Антоній Ендотеліус пішов на кухню і викотив звідти, тримаючи за велосипедне нікельоване кермо, щось приземкувате, вкрите, непрозорою пластиковою плівкою. Жестом фокусника космогатор зірвав покривало з таємничого предмета, і Сергій вражено ахнув.

— Плазмова гармата!

— Так, — суворо підтвердив Ендотеліус. — Плазмова гармата — могутня корабельна зброя, перед дезінтегратором не поступиться.

— Гармата? Тут? Навіщо? — вигукнув вражений онук.

— Зараз ти все зрозумієш. Зокрема те, чого Комітет настійно рекомендував з п’ятнадцятої до шістнадцятої години не виходити з будинків. Тільки не перебивай мене вигуками, репліками з місця і наївними запитаннями. Всі запитання до доповідача — після виступу. Отже свій виступ перед шановною аудиторією я почну з того, що нагадаю досить банальну істину: тварина, керована здебільшого інстинктом, майже не передбачає майбутнього. Людина ж прогнозує майбутнє на довгий час. Через те, хоч би які досконалі пристрої для нападу мала тварина, людина її переможе, бо мислення — найсильніша зброя. Тепер коротко про головне. Загинуло п’ять, учасників сорок восьмої експедиції. Живий лишився тільки Фіннебук. От він і розказав, що біля трупів, які з розірваними горлами лежали в калюжі крові, вони завжди знаходили сліди Блідого Фасеточника, хоч ніхто не бачив, що нападав саме він. Ти знаєш, що Блідий Фасеточник — це гігантський хижак, великі фасетчасті нарости на голові якого пристосовані, очевидно, для акумуляції енергії.

Комітет попросив мене розібратися в причинах трагедії, і я полетів на Рею.

— А нам казав, що літав погостювати у Клеобатіса! — ображено кинув онук.

Обличчя Антонія затуманилось.

— Попробуй скажи! Ти не знаєш своєї бабусі! — Старий космогатор боязко глянув на двері, хоча знав, що Сидорина Іванівна повернеться з будинку відпочинку тільки через тиждень. — Є одна людина на Землі, якої я побоююсь, — це твоя бабуся, моя люба дружина. Якби вона довідалась про мої справжні наміри, політ ніколи не відбувся б!

Злітав я на Рею, уважно все обстежив. З’ясувалися дуже цікаві обставини. Перша: справді, біля останнього трупа, точніше біля місця, де раніше лежав труп, я знайшов сліди Блідого Фасеточника. Сам собою напрошується здогад, що людей убивав він. Про це не знав космонавт, який загинув першим, але ж решта могли здогадуватись і бути насторожі. Та, хоч як це дивно, по Фасеточнику не було зроблено жодного пострілу. Друга обставина: рана, яку Фасеточник завдавав людині, була, безумовно, смертельна, проте у всіх випадках після поранення людина рухалася далі — це видно з кривавого сліду, — долаючи ще якихось десять — п’ятнадцять метрів. Просто дивно! Але ще дивовижніше те, що всі приречені на смерть повзли геть від корабля, а отже, від допомоги!..

У Сергія вихопився вигук здивування.

Задоволений ефектом, Антоній Ендотеліус вів далі:

— Я довго сушив собі голову над цим і дійшов цікавого висновку: Фасеточник може переміщатися в часі. Фасетка — це збирач енергії, за допомогою якої він трансформує час. Події можна уявити собі так: Фасеточник, переміщаючись стрибком у минуле, скаче в те, місце, де людина була близько п’ятнадцяти секунд тому. Хижак вискакує ніби з повітря, зненацька вражаючи жертву. Людина майже зразу гине від величезної втрати крові і больового шоку, але… час, можна гадати, має певну інертність. Він переміщує в просторі охоплену агонією людину на те місце, де вона була, коли Фасеточник зробив свій стрибок. Дія, яка відбулась, має повторитись хоч би там що, навіть коли діючий об’єкт знищено вторгненням з майбутнього.

Фасеточник — серйозний супротивник, нічого не скажеш. Але й у нього є слабке місце. Сліпий інстинкт штовхає живе створіння на виконання одного й того ж комплексу дій навіть тоді, коли зовнішні умови вимагають радикальної зміни поведінки. Та гнучко пристосовуватись до обставин може тільки розум. Інстинкт штовхає Фасеточника в минуле, щоб зненацька, напасти на жертву, знайти у неї слабке місце. А якщо слабкого місця не знайде, він переміщатиметься в минуле далі й далі, щоб добитися своєї мети — загибелі об’єкта нападу.

От я й подумав: а що, як ми підготуємо політ на Рею, щоб знайти Блідого Фасеточника. Вилетіти мають двоє: я і Блеріо. Ще до виходу з квартири ми одягаємо скафандри посиленого захисту, створені спеціально для нас. На космодромі на нас уже чекає готовий до польоту корабель. Вилітаємо о п’ятнадцятій тридцять. На Реї виходимо з корабля і шукаємо зустрічі з Блідим Фасеточником. Побачивши нас і зрадівши легкій здобичі, він стрибне у минуле. Але скафандр посиленого захисту не прокусиш! Доведеться Фасеточнику робити ще один стрибок — і знову той самий наслідок. Так він стрибатиме, доки не потрапить на корабель, а потім і на Землю, на космодром. А далі:.. Ти здогадуєшся?

— Сюди? — стримуючи хвилювання, спитав Сергій.

— Або сюди, або до Блеріо, — відповідав старий космогатор. — Я ж не знаю, на кого там у майбутньому, на Реї, нападає Блідий Фасеточник.

Антоній Ендотеліус глянув на годинник і повернув гармату жерлом до дверей.

— Фасеточника треба знищити раптово, в одну мить, плазмовим вогнем, а то він встигне ще раз стрибнути в. минуле і зжерти нас обох. За нашим графіком через п’ять хвилин я повинен надівати скафандр і йти на космодром. Виходить, хижак має з’явитися з хвилини на хвилину. Бери камеру і знімай. Зйомка має бути надшвидкісна.

Сергій слухняно взяв кінокамеру. Раптом біля дверей заколисалося повітря, почувся громовий рик, і Антоній Ендотеліус побачив величезного звіра, який, широко роззявивши пащу, мчав на нього. Рука Антонія натиснула на гашетку ще до того, як він усвідомив, що діється. З жерла гармати вирвалося сліпучо-яскраве полум’я, в якому щез, немов легкий туман, могутній звір.

У кімнаті одразу ввімкнулися пожежні автомати і залили все потоками розбурханої піни.

— От і кінець, — стомлено мовив Антоній Ендотеліус. — Летіти на Рею з Блеріо вже не треба. Ти встиг зняти Фасеточника?

— Ні-і-і, — клацаючи зубами і тремтячи всім тілом, відповів Сергій. — Не-е-е встиг.

— Нічого, — поблажливо заспокоїв його Антоній Ендотеліус. — Іншим разом устигнеш.

— Хіба буде інший раз? — спитав Сергій, і камера, виковзнувши з його рук, зникла в клубах піни.

— Цінний той експеримент, який можна повторити, — бадьоро заявив Антоній Ендотеліус.

Навіть крізь піну, що вкривала Сергієве обличчя, було видно, як він зблід.

— Коли треба, — тихо вимовив він, — я згоден.

— Молодець! — вигукнув Ендотеліус і ляснув онука по спині широкою, як лопата, долонею. — Я, запрошував Фіннебука робити швидкісну зйомку, але він злякався Фасеточника. А ти…

Блідність на Сергієвих щоках поступово змінилася на рум’янець.

Читайте казки!

Блакитні двері, що вели в кухню, раптово щезли, і на порозі з’явилася Сидорина Іванівна.

— Ось поглянь! — гнівно проголосила вона, вимахуючи якимсь невеликим чорним предметом.

— Що це? — на мить відірвався од візора Антоній Ендотеліус, невдоволений тим, що йому перешкодили дивитись програму «Космос — далекий, космос — близький».

Сидорина Іванівна, взявшись у боки, з викликом кивнула:

- І це називається — є чоловік у хаті! Чому ти досі не поміняєш цього дебільного кіберкухаря? На старості літ він геть з глузду з’їхав і втратив ті крихти вміння, які у нього колись вклали. Оце чорне, бридке й смердюче мало стати біфштексом.

— Справді недобре, — промовив старий космогатор, знову втупившись у візор, щоб не проґавити старт 105-ї міжзоряної.

— Неподобство! — прорвався крізь гуркіт стартових двигунів міжзоряного гіганта голос Сидорини Іванівни. — Зробиш ти щось нарешті чи ні?

Антоній Ендотеліус, приречено зітхнувши, одірвався од візора і запитав з виглядом мученика?

— Що саме?

— Заміниш цей брухт новою машиною! — випалила дружина. — Невже так важко знайти нового досконалого кібера?

Риси обличчя Антонія Ендотеліуса раптом стали неначе вирізьблені з граніту.

— Ні! — сказав він трубним голосом. — Цього не буде ніколи. Чуєш? Ніколи!

Сидорина Іванівна зміряла чоловіка здивованим поглядом.

— Ти ще не знаєш цих сучасних роботів! — не вгавав Антоній. — О, вони… вони… їх треба остерігатися!

— Роботів? Остерігатися? — пирхнула Сидорина Іванівна. — Очманів ти, чи що? Хіба можуть роботи заподіяти шкоду людині? Геть ти вижив з розуму на старості, точнісінько як цей кіберкухар!

Антоній Ендотеліус, побагровівши, замовк. Сергій почув голосну розмову, виглянув із сусідньої кімнати. Побачив насупленого діда, трохи засоромлену впливом своїх слів бабусю і вирішив виправити становище випробуваним способом: попросити діда, щоб розповів «найправдивішу історію».

— Дідуню, — сказав він улесливо. — Чого ти так не любиш сучасних роботів? Мабуть, з цим пов’язана якась незвичайна історія? Розкажи.

На устах Антонія Ендотеліуса з’явилася квола усмішка.

— Та не така вже вона незвичайна, — пробував відмовлятись він, помітно злагіднівши.

— Розкажи, дідуню, будь ласка! Мені й бабусі дуже цікаво буде послухати, — Сергій подивився на Сидорину Іванівну, ніби шукаючи її підтримки.

— Розкажи вже, розкажи, чого там, — попросила й вона.

— Гаразд, слухайте.

Антоній натиснув на зелену, клавішу, і в кімнаті розлилося зеленувате сяйво, що створювало настрій для задушевної бесіди.

— Політ був спокійний, — почав свою розповідь. Ендотеліус- Вся апаратура працювала нормально. І раптом у маловивченому секторі ТД85УА відмовив допоміжний бічний двигун. Нічого, серйозного: незначне порушення в еменації робочої рідини. Вирішив сісти на найближчу придатну планету підремонтуватися.

Сів на затишній галяві. Трава ніжно-зелена, довкола галявини ростуть розлогі кедри — така різновидність дерев часто трапляється на планетах з помірним кліматом.

Добув я інструмент і почав, не поспішаючи, поратися коло двигуна. Зненацька ліс наповнився тупотом безлічі ніг і голосними криками:

— Ось він! Тут! Та не туди, візьми трохи ліворуч!

Я насторожився, хоч і був далекий від переляку. Антоній Ендотеліус не лякається ніколи і ні за яких обставин! Незабаром я помітив, що в лісі між деревами замиготіли якісь блискучі постаті. Роботи! Я знав, що роботи не можуть завдати шкоди людині, але мене насторожила надмірна увага до моєї персони. Вони обступили мене щільною металевою стіною і жваво заторохтіли на космолінгві:

— Людина! Живісінька! Моноцефальчик ти наш тетрапроцесусний!

Увага роботів була якась надмірна. Та я не надавав цьому значення, знаючи, що роботи зовсім безпечні для людини. Я попрямував до люка, щоб узяти пломбу-латку, і раптом… один з роботів заступив мені дорогу. Я спробував обминути його, все ще не розуміючи, що діється, проте він поштиво і водночас наполегливо зупинив мене й м’яко пророкотав:

— Вам не можна в корабель. Ви можете полетіти, а це дуже небезпечно для здоров’я. Дуже! А ми повинні оберігати вас від усіляких небезпек.

Хоч зі мною таке рідко трапляється, але тут я розгубився, не знаючи, як вийти із скрутного становища.

Так я опинився в полоні у роботів. Роботи ці попали на планету дуже давно, під час аварії корабля, на якому летіли моноцефальні гуманоїди. Роботи були запрограмовані на самовідтворення та самонавчання і мали пряме призначення: максимальне піклування про гуманоїдів.

Становище моє було жахливе. Мене тримали в абсолютно стерильній кімнаті, яку під час моєї відсутності опромінювала ультрафіолетом. Годували їжею, суворо дозованою за калоріями і вітамінами. Коли мене виводили на прогулянку, то при найменшому вітерці кілька роботів ставали з навітряного боку, закриваючи від протягів. Мені не давали читати, бо це, мовляв, перевтомлює нервову «систему. У мене забрали мою знамениту люльку — нікотин дуже шкідливий для організму. Про політ у космос годі було й думати, і не тільки тому, що це могло зашкодити організмові, а ще й тому, що роботи боялися втратити того, про кого приємно дбати.

Минув місяць. А мені здалося — сторіччя. Роботи чомусь усе частіше цікавились станом мого здоров’я. Питання ці ставали щораз надокучливіші й закінчувались досить дивною фразою:

— Якщо ви здорові, то чому ж… — тут вони сором’язливо замовкли.

— Що «то чому ж»? — нарешті не витримав я.

— Чому ж ви не ділитесь? — витиснув із себе один робот-нянька.

Ця фраза приголомшила мене, та незабаром я зробив висновок: істоти, що створили роботів, розмножувались поділом! Цю особливість треба було використати, в ній я інтуїтивно відчував шлях до порятунку.

— Ось що, братику, — сказав якось я черговому роботу, — я згоден ділитися.

Від радісного збудження робот весь заіскрився і побіг міняти запобіжники.

Незабаром мене оточила юрба роботів. Усі вони радісно галасували.

— Тихо! — владно сказав я. — Я буду ділитися! Тільки за однієї умови…

Роботи завмерли.

— Щоб кожна з моїх половин після поділу могла регенерувати і нормально розвиватися, мені потрібна жива вода.

— Ми нічого не знаємо про таку воду, — відповіли роботи. — Тим, хто нас створив, не потрібна була жива вода. Ваше повідомлення суперечить нашим даним, у нас виникає сумнів щодо його істинності.

— Ви сумніваєтесь? — з почуттям враженої гідності вигукнув я. — Ну, гаразд, я доведу вам! Ви ж не будете заперечувати, що до польоту, я не знав про ваше існування і тому наперед підготуватися до зустрічі, тим більше до такої розмови, я не міг.

Роботи були сильні в логіці, тому дружно погодились.

— Коли це так, — натхненно він я далі, — то ви повинні будете повірити тій інформації, яка є в науковій книжці, що зберігається на борту корабля.

Ви знаєте, що пілоти часто беруть у політ улюблені книжки. Того разу я прихопив книжку з казкою про живу і мертву воду.

Роботи уважно простудіювали книжку і повірили мені.

— Документальне джерело, — шанобливо казали вони про книжку.

З того дня роботи невтомно синтезували універсальну живу воду. Експериментувати на мені кібери не зважувались. Вони розпилювали лазером свого співбрата і збризкували добутою рідиною. Так тривало досить довго, і роботів ставало чимраз менше. Нарешті лишився тільки один.

Якось уранці він прибіг до мене із склянкою зеленкуватої рідини і радісно закричав:

— Судячи з аналізів і обчислень, це має бути те, що вам треба!

— Що ж, — сказав я, — зараз перевіримо!..

Вже через півгодини я вилетів з ненависної мені планети, забравши з собою скляночку з зеленкуватою рідиною. Ця рідина має надзвичайні відновлювальні властивості. Її називають еліксиром Ендотеліуса. І цілком справедливо. Адже це я напоумив роботів синтезувати препарат.

Одначе після польоту на ту планету я недолюблював надто розумних роботів. Навіть якщо це кіберкухар.

Любить — не любить…

Сидорина Іванівна смикнула Антонія Ендотеліуса за рукав.

— Ходімо на кухню, допоможеш програму для кібера скласти. Підслуховувати негарно.

— Та почекай, — відмахнувся Антоній Ендотеліус, уважно до чогось прислухаючись. — Милослава допоможе. Без мене впораєтесь, гостей не так уже й багато.

— Твій дід — той самий Антоній Ендотеліус, космогатор? — долинуло крізь нещільно причинені двері.

— Авжеж, — з гордістю відповів Сергій.

Антоній Ендотеліус не витримав: прибравши поважного вигляду, він недбало ввійшов у сусідню кімнату.

— Розважаєтесь? — привітно всміхаючись, звернувся він до гостей, які розглядали сімейний альбом із старовинними кольоровими фотографіями.

— Так, дуже цікавий альбом, — чемно відповіли гості, дві молоді пари.

— Дідуню, ми дивились вашу весільну фотографію, на ній ти зовсім лисий, — в голосі онука вчувалася прикрість. — Одне слово, у декого виникли сумніви щодо ідентичності людини в формі космогатора на фотографії і твоєї особи…

Гості ніяково переглянулися.

— Ні, чому ж? — невпевнено запротестували вони.

Антоній Ендотеліус вислухав слова внука, і на обличчі його застигла усмішка японського дипломата.

— В принципі молоді люди мають слушність, — Антоній намагався говорити невимушено. — Гасло молодих: "Усе піддавай сумніву".

— Дідуню! — заблагав Сергій. — Не для того я це сказав, щоб тебе образити. Ти — чудовий оповідач! Розкажи, як сталося, що ти полисів, а потім у тебе знову виросла чуприна?

— Що ж, — погодився Антоній Ендотеліус. — Можу розказати, як усе це було. Все, либонь, почалося з того польоту, під час якого у мене вийшли з ладу майже всі навігаційні прилади і половина двигунів. Я не буду повторюватись, докладно розповідаючи про це, політ давно став класичним і ввійшов у всі підручники з астронавігації. Тоді я дослідив структуру шарового нагромадження, щоб з’ясувати причини неймовірно сильних сплесків гамма і рентгенактивності. Тепер ми знаємо, що вони виникають під час удару міжзоряного газу із антиречовини об поверхню нейтронної зорі чи при падінні на "чорну зірку". Але тоді… Я почав про щось здогадуватись, коли обшивка корабля через анігіляцію розпеклася до критичної температури. Я ліг на зворотний курс, проте анігіляція встигла зробити своє.

Цілий місяць я летів на Землю на одній третині швидкості, майже наосліп і вперше гостро відчув, яка неміцна шкаралупа корабля, який ворожий до нас космос. Не вірте пустому вихвалянню, позі, грі на публіку. В космос ідуть, щоб вирвати у нього нові знання. Якщо це вдається — космогатор щасливий.

Перші три дні я летів, зорієнтувавшись тільки приблизно, на четвертий день лазер-розвідувальні установки засікли мій корабель. Із станції говорила дівчина, вона давала мені правильні координати, ненабридливо заспокоювала, розповідала про останні земні новини. Кожного дня чув я її глибокий, ніжний голос, що став для мене втіленням дбайливої мудрої Землі.

Одразу ж після посадки я помчав на станцію, щоб подякувати цій чудовій дівчинці. Два диспетчери в пультовій, почувши, чого я прийшов, багатозначно перезирнулися і залилися сміхом, який здався мені цілком ідіотським. Глянувши на моє обличчя, вони зразу замовкли і пояснили, що ніякої дівчини не було. Голос був синтезований комп’ютером, за певною програмою. З жінками-космонавтами, які зазнали аварії, машина говорить приємним чоловічим голосом. На думку космопсихологів, це прискорює стабілізацію емоційних реакцій.

Із станції я пішов пригнічений.

За інструкцією, після польоту з навантаженням першого ступеня мені належала тижнева відпустка в Зоні Відпочинку. Я похмуро ввійшов у пропускник, заповнив анкету і подався на медогляд. Лікар була молода дівчина. Я розгублено привітався, вона відповіла, щось мені сказала, і враз серце моє стислось, у скронях застукотів тугий пульс.

— Чого ж ви завмерли? — усміхнулась вона.

Який збіг обставин! Це був той самий голос. Знайомий голос дівчини із станції.

— Що? — тупо спитав я, ледве ворушачи занімілим язиком.

Вигляд у мене був, певне, досить безглуздий, бо дівчина глянула на мене з подивом. Напевне, поводився я не так, як мав поводитись справжній космогатор, якими нас уявляють ось такі молоденькі дівчата.

Тиждень промайнув, як у тумані. Дівчина відхилила мої несміливі спроби познайомитися ближче. Це доводило мене до відчаю. Безсоння, правда, у мене не було, і апетит я не втратив — все-таки зіграло свою роль те, що в космошколі нас готували до стресових ситуацій. Але в мене проявились інші ознаки закоханості: я пробував писати вірші, хоч раніше ніколи цим не займався. Бродив по зоні, натикаючись на дерева й лавки, і намагався скласти бодай рядок. У голову лізло чуже, десь уже чуте: "Любов настане ненароком", "У кохання, як у пташки крила", і геть уже ні в тин ні в ворота "Коханню вік усяк підвладний".

Одне слово, закоханий я був по самі вуха і все ж не міг добитися згоди на побачення.

У Центрі мені дали нове завдання: летіти на об’єкт ЗО-273. Там, за припущеннями астрономів, мав бути потужний квазар, маса якого в десятки разів перевищувала сонячну. За існуючими правилами в такі відповідальні польоти посилають двох. Причому другий пілот виконує обов’язки штурмана і повинен мати медичну освіту. Незадовго перед польотом нас познайомили. І як же я здивувався, коли побачив, що моєю помічницею буде дівчина — лікар із Зони! Вона, я думаю, була вражена не менше.

Час у польоті спливав непомітно. Я так посмілішав, що міг досить невимушено вести розмови. З кожним днем дівчина зачаровувала мене все більше. Її хвилясте волосся, граціозні рухи, голос, що мав незліченну кількість відтінків, інтонацій, — усе в ній захоплювало мене. Вихід був лише один — порозумітись! Але яка буде відповідь.? А якщо невиразне "будемо друзями"? А якщо… Треба зважуватись. Та я, згадуючи невдалий початок нашого знайомства, ціпенів від самої думки про це. Але й нічого не робити я теж не міг. І в мене визрів план…

Наш квазар через кілька годин мав колапсувати, тобто стискатися. При цьому, як стверджує теорія, спостерігач на квазарі побачить майбутнє людини, що перебуває поза квазаром, до того ж усі спостережувані події відбуватимуться в прискореному темпі. Мій план. був такий: я лечу до квазара, стежачи через екран зовнішнього зв’язку за всім, що відбувається в кораблі. Тільки-но колапс змінюватиметься антиколапсом, хвиля, викликана розширенням, відкине мене від квазара. От і все, простий і ясний план! Я одразу ж узявся його здійснювати: сів у малу ракету-розвідник і помчав до квазара.

Навколо вирувало сліпуче полум’я, обшивка ракети майже зразу розпеклася до білого, ракету кидало, як пір’їнку, крутило, мов дитячий кораблик у швидкому вирі.

— Пора, пора, — прошепотів я розбитими до крові губами і ввімкнув екран зовнішнього зв’язку.

І що я побачив? Побачив, як вона обнімав якогось темнолицього молодця в літньому комбінезоні…

"Рятувальник, напевно", — втомлено подумав я і, втративши інтерес до того, що діялося, вимкнув екран.

Я не помітив, як почався антиколапс. Маси речовини, які перекидало через гравітаційні канали, створювали потужні ударні хвилі. Одна з таких хвиль підхопила мою ракету і понесла вгору. Від величезного прискорення я знепритомнів, а коли прийшов до тями — почув клацання: то працювали захвати корабля-матки. Штурман на критичній висоті промчала над квазаром і встигла підхопити мою ракету, що почала вже падати.

Я вибрався з ракети і, хитаючись, увійшов до рубки, відчуваючи, як сильно пече мені обличчя. Дівчина-штурман кинулась мені назустріч, повисла у мене на шиї і, забувши про свою звичайну іронічну стриманість, промовляла крізь сльози:

— Тонику, любий, рідний! Нащо ти все це зробив?

Я подивився в дзеркало за її спиною і побачив свою темну від опіків фізіономію.

Антоній Ендотеліус, замислившись, замовк. На його обличчі блукала легка усмішка.

— А лисина звідки взялася? — нагадав Сергій.

— А, ти про це, — стенув плечима старий космогатор. — Це ж зрозуміло. При колапсі сильна радіація. Навіть таблетки антирадіанта не допомогли. От і полисів. Та не могла ж молода дружина, до того ж лікар, дозволити чоловікові ходити з коліноподібною головою. Кілька уколів для стимуляції цих…

— Генів-операторів, — підказала Сидорина Іванівна.

— Так, так, допомогли кореням волосся відродитися. Тепер мій чуб знову починає рідшати, але це вже процес природний, — Антоній Ендотеліус подивився на дружину й усміхнувся. — Ну як? Цього разу я нічого не перебільшив і не вигадав?

Сидорина Іванівна кивнула.

— Все так і було, тільки допустив одну неточність. Я не здивувалась, коли зустрілася з тобою перед польотом. Я сама попросила, щоб нас послали разом.

Антоній Ендотеліус усміхнувся ще ширше.

Подвиги Геракла

Сергій одну за одною висував шухляди, щось шукаючи в них.

— Що ти шукаєш? — поцікавився Антоній Ендотеліус — Може, я знаю?

— Шукаю твою славнозвісну люльку. Мене запросили в триста другий учбовий комбінат на ранок "Я обираю професію". Не обійдеться без запитань про тебе; минулого разу просили показати твою легендарну люльку з псевдодуба.

— О, знайти її дуже легко, — сказав Антоній. — Люлька лежить у четвертій шухляді третього ряду в коробці з-під марсіанської в’яленої рибини з написом: "Зразки мінералів".

Сергій висунув потрібну шухляду і, шукаючи коробку, помітив значок з голографічним зображенням Венери Таврійської.

— Дідуню, — зацікавлено мовив він. — Звідки у тебе значок з емблемою з’їзду істориків-елладологів?

— Не змушуй мене бути нескромним, — недбало кинув Антоній Ендотеліус. — Та коли ти наполягаєш, я, розкажу. Ти знаєш про незвичайну різнобічність моїх інтересів. Колись мені випало дуже прислужитись історії, і за це один із видатних учених — знавців історії Стародавньої Греції — запросив мене на з’їзд елладологів як почесного гостя.

Забувши про мету своїх пошуків, Сергій випростався і звернув на діда погляд, в якому загорілася цікавість.

— Розкажи! — видихнув він.

— Розказати? — пирхнув старий космогатор. — Розказати я можу, та чи варто видавати мої спогади?

На обличчі онука з’явився вираз подиву.

— Не розумію… Я опублікував книжку твоїх спогадів, і ти, прочитавши її, здається, був задоволений.

— Бачиш, Сергійку, якось мені треба було терміново поговорити з бабусею, і я підключився до відеона першого ярусу ЦУМу. Ти ж знаєш бабусю — вона любить ходити по магазинах. І от я випадково почув розмову двох молодих продавщиць-операторів. Це було обурливо!..

— Про що ж вони говорили? — спантеличено спитав Сергій.

— Вони називали мене Мюнгхаузеном двадцять другого сторіччя, а мої найправдивіші розповіді — "химерними небилицями"!

— А я ж тут при чому? — і далі не розумів Сергій.

— А при тому, — менторським тоном промовив Антоній Ендотеліус, — що, видаючи мої спогади, ти мав би в передмові сказати: всі розповіді Антонія Ендотеліуса — щира правда.

— Гаразд, — з готовністю погодився Сергій. — Наступного разу я, виправлю свою помилку. Розповідай?

Антоній Ендотеліус підвівся, підійшов до вікна і натиснув на білу планку — пластик шибки став геть прозорим. З вікна було видно, як на кам’янистий берег накочуються смарагдові вали з пінистими гребенями.

— Люди як хвилі, — неголосно сказав Антоній. — Окрема хвиля накочується на берег і відходить нібито безслідно. Але за нею йде інша, і за мільйони років невпинної роботи хвилі лишають у береговому граніті разючі сліди. Так і люди… Покоління за поколінням вносять вони свою частку праці у вселюдську скарбницю, змінюючи лице планети і змінюючись самі. Так твориться історія. Часом я заздрю історикам, надзвичайно цікава у них професія. Так само, як детективи минулого, вони за окремими "речовими доказами" відтворюють живу історію… Все почалося з візиту до мене професора Ергіна, який у той час вів археологічні розкопки в районі стародавніх Мікен. Професор прийшов без попередження. Він був дуже схвильований, і на його аскетичному обличчі грав старечий рум’янець.

— Заспокойтеся, шановний професоре, — звернувся я до нього. — Розкажіть докладно, за яких обставин знайдено рукавицю?

— В тому, як її знайшли, не було нічого особливого, — з запалом заговорив він, і раптом, збентежившись, здивовано запитав: — Але звідки ви знаєте про це?

— Якщо вам цікаво, я відповім, — сказав я, намагаючись приховати вдоволену усмішку. — Насамперед деякі висновки можна зробити з самого факту вашого несподіваного візиту до мене, фахівця в розгадуванні незвичайних загадок., Якщо до мене приходить схвильований професор-елладолог, то сталося щось надзвичайне: через якісь дрібниці ви нізащо б не відірвалися від роботи по розкопках стародавніх Мікен. З правої кишені у вас виглядає рукавиця. Такі рукавиці з надміцного будинилу стали випускати лише місяців зо три тому. А вигляд у неї такий, ніби вона сотні років пролежала в землі. Висновок напрошується сам собою: при розкопках Мікен ви знайшли цю рукавицю.

— Так, так, — закивав професор — Знахідку можна датувати сьомим, сторіччям до нашої ери. Але ж це просто неймовірно: сучасну рукавицю знайдено в шарі землі часів золотого віку Перікла…

Через годину гравільот плавно опустився біля місця розкопок. На тлі яскраво-синього південного неба чітко вимальовувались колони диптерів, що не втратили своєї білизни за тридцять сторіч, протягом яких вони були під землею.

Цілий день я бродив по розкопках, здіймаючи клуби легкої, мов пудра, пилюки. Професор дивився на мене, а я, не знаючи, що йому сказати, почував себе дуже незручно.

— Бачите, професоре, — нарешті промовив я. — Треба перевірити, чи не попала в цей шар рукавиця випадково.

Що й казати, моя спроба, щось пояснити була досить жалюгідна.

Професор відвів очі вбік.

— Цю гіпотезу ми щойно перевірили. Як ми й думали з самого початку, рукавиця пролежала в землі близько тридцяти сторіч.

Всю ніч я не спав, намагаючись розгадати незвичайну загадку. Вихідних даних було дуже мало. І я зважився вдатися до крайнього способу.

Рано-вранці біля розкопок сів вантажний гравільот. Два роботи вправно винесли з нього механізм, схожий на відкритий автомобіль кінця двадцятого сторіччя.

— Машина часу, — пояснив я здивованим історикам. — Проблема дуже зацікавила мене, і я вирішив перенестися в це ваше сьоме сторіччя і з’ясувати все на місці. Про мову ви не турбуйтесь, оця коробочка на грудях — лінгер, універсальний перекладач.

Я опустився на сидіння і сказав у підсилювач:

— Прошу відійти від місця старту на двадцять метрів. Ближче перебувати небезпечно.

Я надів рукавиці й плавно потягнув за важіль. Все навколо вмить щезло в густому білому тумані, який поглинув зовнішні звуки. Незабаром туман розсіявся, і я з цікавістю став розглядатися. На місці, де були розкопки, височів білосніжний храм із стрункою колонадою.

В затінку портика сиділи чоловіки в туніках і ліниво перемовлялися. Мою появу вони сприйняли як щось зовсім звичне. Привітали мене кивком голови й розмовляли собі далі. Я вибрався з машини і підійшов до них.

— Вітаю вас, громадяни, — промовив я, і лінгер переклав мої слова на давньогрецьку.

— Вітаємо й тебе, незнайомцю, — з гідністю відповіли греки.

— Вибачте, ви не скажете… — звернувся я до них, та раптом почув у себе за спиною писклявий голос:

— Вітаю тебе, о чужоземцю!

Я швидко обернувся і побачив худорлявого грека в білому плащі. На його обличчі застиг вираз жадібності й хитрості.

— Я могутній цар славних Мікен, незрівнянний Еврісфей, син Есфенела. Один із моїх предків — сам Персей!

— Дуже приємно, — ввічливо вклонився я. — А мене звати…

— Не треба, — величним жестом перервав мене чоловічок. — Я бачу твоє ім’я, написане на твоїй колісниці. Зараз прочитаю сам!

Він скоса поглянув на мене, спостерігаючи, який ефект справила його грамотність.

Зверху на передньому агрегаті було написано: «Геракл», що означало "генератор автономний квантовий лінійний". Клишоного перевалюючись і високо піднімаючи ноги в запорошених позолочених сандаліях, царьок підійшов до апарата і по складах прочитав:

— Ге-ракл. Ось як тебе звати! — вигукнув він. — Геракл! Зевс Громовержець доводиться тобі батьком. Ти перевершуєш, герою, всіх нас зростом і могутністю тіла?

Розгубившись, я пробурмотів щось невиразне. Царьок сприйняв це по-своєму.

— Хто вправний у бою, тому не треба бути вправним у словах, — поблажливо сказав він. — Ходімо ж, герою, зараз тобі подадуть воду для обмивання рук і ніг, а потім пообідаємо. Я шаную священний закон гостинності.

За обідом цар розважав мене світською розмовою і підливав у кубок нектар, змішаний з водою.

— Чи знаєш ти, о Геракле, — гугнявив він, набивши рот їжею, — що недавно посилав свого слугу Копрея до оракула в Дельфи? Там йому сказали, що скоро до мене прибуде гість, якому судилося за моїм дорученням звершити славні подвиги. Поважаю дельфійського оракула, він рідко помиляється. Чи не про тебе часом було його пророцтво?

— Мені здається, не про мене, — насторожився я. — Я маю трохи інші плани.

— От, от, — з лиховісною усмішкою відповів Еврісфей. — Оракул попереджав, що ти опиратимешся. Тому я вжив заходів.

Я відчув щось недобре.

— Так от, — вів далі царьок, — ми надійно сховали твою колісницю, якою ти, напевне, дуже, дорожиш. Поки не виконаєш моїх- доручень — не віддам.

Я стиснув кулаки, але одразу ж розслабився. Застосовувати силу при мандрівках у минуле категорично заборонялось навіть у тих випадках, коли тобі загрожує смертельна небезпека. Ця заборона викликана тим, що при активному втручанні в минуле можуть бути порушені причинно-наслідкові зв’язки. Я вирішив вступити в переговори.

— Що ти хочеш, щоб я зробив?

Еврісфей сторопів, бо такої готовності не чекав від мене.

— Слухай же, — поквапливо заговорив він. — Недалеко від міста є ущелина. Кажуть, що це вхід у підземне царство Аїда, куди йдуть душі померлих. Часто вечорами звідти долинає виття страхітливого Цербера — пса з трьома головами, на шиї у нього звиваються змії, а хвіст кінчається головами дракона. Цей пес охороняє вхід у похмуре царство Аїда. Приведи його до мене — люблю собак!

Він аж зайшовся сміхом, безмірно вдоволений своєю дотепністю.

— Згоден, — стримано відповів я, — але спочатку скажіть мені, чи не бачили ви коли-небудь оцієї речі? Чи, може, чули про неї? — і я показав присутнім рукавицю.

Всі здивовано переглянулися і знизали, плечима.

— Ні… не знаємо… Не чули…

Я розпитав про дорогу і вирушив до ущелини. Сонце пекло нестерпно. На безпечній, як вони вважали, відстані — метрів за сто — за мною йшли кілька сміливців, які про всяк випадок прихопили всю свою зброю: мечі, Списи, щити. На головах у них були мідні шоломи, розпечені сонцем. Знемагаючи під вагою зброї, воїни скоро відстали.

Ущелина була неглибока: вищерблені шари сірого граніту, я використав, як східці, й легко спустився на самісіньке дно. Там, під скелястим уступом, я побачив убогу хатину; Біля дверей лежав худий чорний пес, більше схожий на скелет, ніж на живого собаку, і ледь чутно повискував.

— Бідолаха, — сказав я співчутливо. — Охляв же ти!

Я пошукав по кишенях і, знайшовши плитку шоколаду, дав його собаці. Пес жадібно проковтнув шоколад і закрутив хвостом. Я ввійшов у хатину. В ній нікого не було.

— Нема твого господаря, — сказав я псові. — У ваш вік постійних воєн це й не дивно.

Пес жалібно заскімлив.

— Ех ти, Цербере, — поплескав я його по спині. — Хай буде так, беру тебе з собою. Ходімо.

Однак пес пішов не за мною, а побіг убік. Через кожних кілька метрів вія зупинявся і оглядався, ніби запрошуючи йти за ним. Я пішов за собакою і побачив непримітну стежину, якою легко вибратися з ущелини. Я з вдячністю погладив собаку, і раптом мені сяйнула думка: а чому б не використати його для розшуку машини часу? Адже мій захисний одяг і машина пахнуть однаково. Я ткнув під ніс псові рукав і сказав:

— Шукай, Цербере, шукай!

Машину часу знайшли швидко. Далеко її затягнути не змогли, просто добре замаскували, гіллям і листям. Я став швидко вивільняти машину із схованки. Цербер, ніби розуміючи мене, розгрібав листя передніми лапами.

Раптом від міськихворіт почулися крики. Зо два десятки озброєних воїнів мчали до мене. Я перевершував їх зростом і силою, але був неозброєний, і це додавало їм сміливості.

Я швидко, вскочив у машину. Цербер стрибнув слідом за мною. Найближчий воїн ухопився рукою за борт машини. Я легенько штовхнув його в груди вільною рукою, і він відлетів на кілька метрів убік. Тієї ж секунди я натиснув важіль і не встиг опам’ятатись, як опинився дома.

Зітхнувши з полегкістю, я вийшов з машини, зняв рукавицю з правої руки і завмер від несподіванки. На лівій руці рукавиці не було. Моя рукавиця від легкого захисного одягу залишилася у сьомому сторіччі до нашої ери! її стягнув той самий спритний воїн, який перший опинився біля машини часу. Так ми розгадали Дві загадки.

— Чому дві? — спитав Сергій. — Перша загадка — рукавиця попала в минуле. А друга?

— Друга? — Антоній усміхнувся і випростав плечі. — Стало ясно, де джерело міфів про Геракла.

Сергій теж усміхнувся.

— Усе-таки незрозуміло, як же твоя рукавиця попала в минуле вперше? Де ж початок усієї цієї історії?

Антоній Ендотеліус здвигнув плечима і мовив:

— Колись Козьма Прутков поставив таке саме запитання: "Де початок того кінця, де кінчається початок?" На це питання ще ніхто не відповів.

Сергій опустив руку, і Цербер, ткнувшись у неї носом, гавкнув, ніби підтверджуючи сказане.

Заборонений плід

Антоній Ендотеліус-молодший позіхнув, делікатно прикривши долонею рот, і недбало поклацав тумблером зовнішнього огляду. На екрані з’являлась і гасла картина чужого зоряного світу.

— Через тиждень кінчається строк покарання. Знову літатиму у Далекому Космосі. Боже мій, на цих транспортниках така нудьга!

— Угу, — погодився другий пілот, не перестаючи полірувати нігті.

Запала довга мовчанка.

— Через півгодини гальмування, — сказав нарешті пілот, глянувши на хронометр. — Як ви думаєте, нам потрібен буде енергозахист?

— Думаю, що ні, — замислено відповів Ендотеліус. — Хоча ці дияволи стали змінюватися ще швидше під дією космічної радіації. У всякому разі з Бази нас би повідомили про будь-які небезпечні зміни.

— Нічого собі діла творяться, — збляклим голосом зауважив другий пілот. — Якби кому розказати про це років чотири тому, не повірили б, засміяли б!

— Ваша правда, Мозель. — Антоній Ендотеліус покивав головою. — Історія ця надзвичайно дивовижна, і я знаю про неї з першого джерела.

— Дуже цікаво, — сухо промовив Мозель.

— Вам і справді буде цікаво довідатись про деталі, -дивлячись відчуженим поглядом убік, сказав Антоній Ендотеліус. — Мабуть, усе почалось з того, що переселенці на Гері затужили за Землею. Геру пристосували для життя людини, заатмосферили, але… Чи не вистачило якихось мікроелементів, чи то їх було надміру, та жодна земна рослина, крім особливого сорту пшениці, там не прижилась. А треба вам сказати, що переселенці, як виявилось, були страшенно сентиментальними людьми. Вони сумували за земною природою, а найбільше за яблунями. Їм ввижалися яблуневі сади в піні біло-рожевих з ніжними пахощами квітів: вони жували синтетичну їжу, і щелепи їхні зводило від самої згадки про смак справжнього яблука. Так уже влаштована людина: їй край потрібне саме те, чого дістати неможливо. Раз яблуко вже підвело людину. Це був другий випадок.

Місцеві жителі дали завдання своїм генним інженерам: створити сорт яблунь, які могли б рости і рясно родити на Гері. Треба віддати належне інженерам: всього лиш за рік сорт був знайдений. У клітини дерева пересадили гени спадкового апарата азотфіксуючих рослин, і яблуні могли засвоювати азот безпосередньо з повітря. Крім того, яблуням прищепили примітивну нервову систему, і вони могли пересуватися в пошуках кращого місця, витягаючи корені з однієї ділянки грунту і встромляючи їх в іншу. Розмножувались вони не тільки насінням, а й вегетативним способом, як малина.

Перший урожай був святом для всієї планети. Люди ще не усвідомлювали небезпечності становища. У яблунь на Гері не було природних конкурентів: ці яблуні забезпечувались небувалим високоефективним апаратом живлення, пересування і розмноження. За короткий час уся поверхня Гери вкрилась яблуневими садами. На полях, витісняючи пшеницю, в дворах, на вулицях, ламаючи асфальт, енергійно проростали яблуневі паростки. Росли вони швидше за бамбук і були витриваліші, ніж лишайник. Коли яблуні цвіли, дурманний запах не давав дихати, виникала сила-силенна алергійних захворювань дихальних шляхів. Настав час, коли люди були змушені виходити надвір у протигазах. Це переповнило чашу їхнього терпіння. Переселенці були готові на все, аби тільки позбутися цих, колись таких жаданих, яблунь. Вони звернулися до мене із слізним проханням, щоб я допоміг їм — на той час я вже був широковідомий у всій Галактиці та її околицях як найкращий пілот і найвинахідливіший з людей. Не в моїх звичках не допомогти людям у біді. Після недовгих роздумів я запропонував біологічний метод боротьби. Вони прийняли мою пропозицію з захопленням і вдячністю. Хочу нагадати, що я взяв на себе величезну відповідальність, адже Екзобіологічна Рада заборонила вивозити за межі Землі будь-яку живність без особливого на те дозволу. Та мешканцям Гери було ніколи, вони буквально задихалися. І я пішов заради них на ризик, — Антоній Ендотеліус гордо підвів голову. — На Землі я заповнив усі вантажні відсіки живими гусеницями: де і як я їх дістав — не буду розказувати, це вже інша історія. Але я добув цих гусениць, привіз на Геру і випустив на волю.

Спочатку наслідки перевершили всі сподівання. Гусінь успішно знищувала яблуні й страшенно швидко розмножувалась. Коли яблунь лишилося зовсім небагато, гусениці заходилися так само несамовито знищувати пшеницю. Мабуть, коли я їх віз у вантажному відсіку, вони попали під дію космічного випромінювання і мутирували. Мешканці Гери запанікували. Дуже скоро вони винайшли препарат, який руйнує ДНК — субстрат спадковості, обробили ним поверхню планети. Наслідки цих дій були невтішні. Гусениці не пропали. Під дією препарату вони ще більше мутирували, зазнали змін і яблуні. У деяких яблунь з’явилась пристосувальна здатність дрібно вібрувати гілками — в такий спосіб вони струшували гусінь на землю. Самі яблуні стали значно вищі — падаючи з більшої висоти, гусениці більше травмувалися. Але ті теж пристосувалися. У них з’явилися перетинчасті крила, на яких гусениці легко планерували з гілки на гілку. Так із змінним успіхом тривала боротьба гусениць з яблунями. Проте гусінь видозмінювалась скоріше, ніж яблуні. Кінець яблунь як виду настав тоді, коли з’явилися перші гусениці, які пересувалися з допомогою реактивної віддачі і могли пожирати деревину. Вільно рухаючись у просторі, вони пронизували дерево на будь-яку глибину з допомогою вібруючого наросту на голові, міцнішого, ніж сталь.

Якщо на початку ці події просто були неприємні місцевим мешканцям, то незабаром вони набули характеру стихійного лиха. Гусениці псували стіни будинків, продірявлювали цінну апаратуру, а якось навіть убили людину. Поранення було схоже на кульове. Маленький вхідний отвір і трохи більший — вихідний. По всій планеті оголосили надзвичайне становище. Рада зобов’язала всіх за межами приміщень носити скафандри посиленого захисту. Десь через місяць до Ради стали надходити відомості, що гусениць бачили в навколопланетному космосі. Вони атакували, правда, безуспішно, транспорт. Це стало відомо громадськості Землі, мене звинуватили в навмисному злочині і на три роки посадили пілотувати старі тихохідні транспортники, на яких з Гери вивозять людей…

- І мене на три роки запхали в це корито, — раптом зізнався другий пілот і скрушно похитав головою.

— А вас за що? — здивовано вигукнув Антоній Ендотеліус.

— Це я винайшов препарат, через який сталися мутації, — зітхнувши, відповів Мозель. — За обчисленнями, гусінь мала загинути, але, очевидно, я неправильно визначив дозу.

З уст Антонія мало не зірвалося зауваження, та в цей час засвітилися вогники на пульті. Це ввімкнулося захисне поле. Антоній відкинувся на потерту спинку крісла і з огидою подивився на екран зовнішнього огляду, на якому з’явилися, звиваючись, блискучі тіла гусениць.

— Яка бридота! І все-таки я знайшов спосіб знищити цю погань!

Мозель запитально подивився на Антонія Ендотеліуса.

— Бачите, — вдоволено усміхаючись, промовив той, — я врахував, що гусениці із травоїдних перетворилися на всеїдних, хоча спадковий потяг до яблунь і яблук у них лишився. На поверхню планети я опущу великий контейнер з яблучною есенцією. На запах злетять-ся гусениці. Напившись, вони пахнутимуть яблуками — таким~бажаним для всіх гусениць делікатесом. І їх розтерзають свої ж родичі. Але переможці в свою чергу теж стануть пахнути яблуками. Так вони й знищать одні одних.

— Здорово придумано! — захоплено вигукнув другий пілот.

— Здорово то воно здорово, як і все, що я придумую. Та мене все-таки цікавлять кінцеві наслідки, — замислено промовив Антоній Ендотеліус- Деякі гусениці лишаться. Це будуть найсильніші і найспритніші гусениці-переможці. От з ними як боротися?

На табло спалахнув напис: "Через двадцять секунд гальмування". Антоній Ендотеліус не кваплячись застебнув ремені і поклав руки на пульт. Раптом його обличчя осяяла усмішка.

— Еврика! — вигукнув він. — Послухайте, Мозель, є елементарно просте розв’язання! Гусениці мають проходити стадію личинки і лялечки, а без повітря це неможливо. Що, як ми атмосферу Гери… заберемо? Треба піти на це. Гера для життя людини все одно непридатна. Коли планета очиститься, ми знову заатмосферимо її, і живіть на ній собі на втіху, вирощуйте, що заманеться. Якщо захочете, то знову улюблені яблуні, бажано тільки не такі живучі, як зробили їх генні інженери.

— Тільки не яблуні!.. — здригнувшись, відповів Мозель. — Усе що завгодно, тільки не яблуні!

Матоди і старий космогатор

— Який я радий, який я радий! — Антоній Ендотеліусмолодший метушливо садовив гостей у крісла. — Дуже добре, Сергійку, що ти надумав провідати мене та ще й з товаришем.

Онук у відповідь пробурмотів щось невиразне.

— А чого не попередив старого? Сюрприз хотів зробити? Молодець! А рукавички чого не скидаєте? Тепло ж.

— Мода, дідуню, — хрипко відповів Сергіїв приятель.

— Ну, коли мода, — з розумінням розвів руками старий космогатор. — Ви хвилиночку посидьте самі, а я приготую каву по-гуарамськи. Таку, як ти любиш, Сергійку.

Незабаром хазяїн повернувся, тримаючи худими довгими пальцями тацю з трьома чашечками Кави.

— Може, хлоп’ята, на терасі поснідаємо? Там морський вітерець повіває і люлечку можна викурити, нікому не заважаючи.

Онук з товаришем перезирнулися.

— Ну що ти, дідуню! Тут так затишно. А дим твоєї люльки нам зовсім не заважатиме, навпаки, нагадуватиме давні часи.

Антоній Ендотеліус, загадково примружившись, подивився на онука.

— Чим би вас трохи розважити? — мовив він замріяно, набиваючи люльку. — Розкажу вам одну історію, яка колись трапилась зі мною.

— Розкажіть, розкажіть! — в один голос підхопили онук та його товариш. — Про матодів.

— Добре, — погодився старий космогатор.

Він зручніше вмостився у кріслі, закурив люльку і, замислено дивлячись на клуби диму, почав розповідати.

— Я не буду вам нагадувати про те, що в свій час мене вважали найкращим Надзвичайним Інспектором. Ім’я моє було відоме по всій Галактиці і навіть за її межами. Я розгадував най загадковіші події. Це тепер я немічний і старий, багато що став забувати, пам’ять уже не та. А колись… А втім, із скромності я не буду більше акцентувати вашу увагу на своїх безсумнівних, але, на жаль, колишніх заслугах. Отже, тільки факти. Добре пам’ятаю: літній ранок тридцять першого липня, десята година, п’ятдесят дві хвилин, три секунди. Спалахує екран відеона. Я впізнаю обличчя старшого експерта по зовнішніх перевезеннях. Обличчя його бліде, під очима залягли тіні, голос тремтить.

— Потрібна ваша допомога, — каже він, ледве привітавшись.

— Я готовий, — відповідаю. — Допоможу вам знайти ваговоз, який пропав при загадкових обставинах.

Інспектор Елдер не раз пересвідчувався в моїй винятковій проникливості, але й цього разу не міг стриматися від вигуку здивування:

— Як ви здогадалися?

— О, це дуже просто, — недбало кинув я. — По-перше, в моїй енциклопедичній пам’яті зафіксовано, що двадцять дев’ятого липня повертаються далекі ваговози. По-друге, ваш вигляд свідчить про те, що ви не спите зо дві доби, тобто з двадцять дев’ятого липня. Потрете, ваша голова повернута вбік. Це через те, що ви дві доби намагалися зв’язатися з ваговозами, а екрани зв’язку з ваговозами стоять трохи праворуч. Проаналізувавши все це, я дійшов висновку, що один з ваговозів не повернувся. І, нарешті, якщо ви звернулися по допомогу до мене, значить, зникнення ваговоза, було загадковим.

— Геніально! — не втримався Елдер. — І водночас як просто!

— Все геніальне — просте, — скромно мовив я. — Тепер розкажіть усе докладніше.

І ось що розповів старший експерт. Не повернувся на базу фотонний нуль-ваговоз 98/117, якого пілотував Василь Сазонов. І раніше його польоти були не зовсім звичайними, але цьому не надавали особливого значення. То він повертався на кілька годин раніше ніж слід було, то прилітав зовсім не стомлений і засмаглий із найближчого рейсу. Засмаглий! А в секторі АС 325 Б/84, куди він літав, немає жодної пристойної яскравої зірки, яка б випромінювала ультрафіолет. Усі зірки — червоні, з температурою фотосфери набагато нижчою, ніж шість тисяч градусів. Під такими не засмагнеш!

Поговоривши з Елдером, я пішов до інформотеки й переглянув деякі потрібні мені матеріали.

Наступного дня я вирушив на космодром. Мій корабель, оснащений надпотужними двигунами, стояв у найглухішому закутку. Крізь бетонні плити, на яких стояв корабель, вибивалася жорстка трава. Люк ледве відкрився. Зайшов я в рубку — боже ти мій! Що це?.. Страшне запустіння! На всьому лежить шар пилюки завтовшки з палець, скрізь павутиння, літають мухи, завбільшки майже такі, як горобці. Мабуть, мутанти! А павуки! Ви уявляєте, яким має бути павук, щоб зловити таку мушку? Насилу я дав всьому лад, завантажив ракету і вирушив у сектор АС 325 Б/84. Справді, ваговоз ніби у воду впав. Раптом гравіметр став показувати наявність гравіполя великої напруги. Якась маса сильно притягала ракету. Спочатку я не надав цьому особливого значення, але гравітація швидко наростала. Я з властивим мені спокоєм вирішив увімкнути маневрові двигуни, щоб розвернутися дюзами основного двигуна до джерела гравітації. Але — о жах! — натиснувши на клавіші, я не почув знайомого гуркоту зі свистом. Маневрові двигуни не працювали! Я блискавично ввімкнув дефектор, і на екрані з’явився напис: "Не спрацював контакт 173 ланцюга 25". Я кинувся до ланцюга 25 і, ламаючи нігті, зірвав кришку. На електродах товстим шаром лежала павутина. Вона, як діелектрик, стала на перешкоді замиканню контактів. Почистивши контакти, я побіг у рубку. Та було вже пізно. З показників гравіметра стало ясно, що годі навіть думати вирватися з могутніх гравітаційних обіймів чорної зірки. Так, це була чорна зірка, неймовірно велика сила притягання якої згортає час і простір у тугий кокон, звідки не може вирватися навіть світло.

Мій мозок працює так швидко, що не поступається навіть перед електронно-обчислювальною машиною, однак того разу я міркував страшенно довго. І все-таки надзвичайно складна проблема була розв’язана. Я пригадав давню-предавню теорію: якщо летіти до центра чорної зірки з достатнім прискоренням, то можна досягти швидкості, яка перевершує світлову. Внаслідок цього об’єкт опиняється в іншій фізичній реальності, де час пливе в зворотному напрямку.

Не роздумуючи більше ні секунди, я ввімкнув двигуни на повну потужність і помчав до центра чорної зірки. На якийсь час я поринув у забуття; коли отямився, то виявилось, що ракета з величезною швидкістю, яка, проте, дедалі зменшувалась, віддаляється від чорної зірки. Довкола був безмежний космос. Рівно сяяли зірки, схожі на сонце. Мій погляд упав на корабельний хронометр — секундна стрілка рухалася в зворотному напрямку.

І тут мені сяйнула думка. Ось вона, розгадка того, чому пілот Василь Сазонов повертався раніше, ніж слід було, засмаглий і невтомлений. Непогано, придумав! Де ж планета, на якій він відпочивав? Моя незрівнянна інтуїція підказала мені, що це має бути планета земного типу. На таку планету я й полетів. Кілька днів минуло в марних пошуках. Випадково на дереві, що росло неподалік від місця посадки, я побачив напис, вирізаний складаним ножем: "Тут був Вася". Був! А де ж він зараз? Треба негайно обстежити інші планети. Я ввійшов у корабель і вже мав намір стартувати, як майже поряд з гуркотом опустився фотонний нуль-ваговоз. З ваговоза вийшов… Вася. Першим моїм бажанням було вискочити з корабля, назустріч пілотові, та, глянувши на нього уважніше, я не зробив цього.

Я зрозумів, що це був не Вася. Це був… матод. Я встиг розгледіти кігті на його руках.

Онукова рука здригнулась, і кава розлилася на скатертину. Космогатор захоплено вів далі:

— Недаремно я пробув цілий день в інформотеці. Мені, стало відомо, що на деяких околицях Галактики траплялися сутички з матодами — істотами злими і страшенно мстивими. Природа наділила їх лихим розумом і здатністю змінювати форму свого тіла. За бажанням вони могли прийняти подобу будь-якої тварини і навіть людини. Так, так, друзі мої, не дивуйтеся, навіть людини! Єдине, що могло їх викрити, — це кігті, які міцністю перевершували сталь.

Я передав матоду по рації, що вийти не зможу, бо підвернув ногу, і запропонував разом летіти на Базу. «Вася», повагавшись, погодився. Ми полетіли паралельними курсами. Я уважно стежив за діями мого супутника і вчасно помітив, що ваговоз почав розвертатися до мене головними дюзами. "Еге, голубчику, — подумав я, — видно, ти хочеш мене підсмажити!" Мій корабель мав більшу маневреність, і я встиг випередити матода. Я розвернув корабель і вдарив по ваговозу вогнем з обох дюз. Його обшивка танула, наче масло. Вибухом матода викинуло з кабіни, але він ухитрився, як п’явка, вчепитися за обшивку мого корабля. Його кігті лишали глибокі борозни на обшивці. Я пробував захопити матода маніпулятором і кинути його в ізоляційну камеру. Але матод рвонувся і, залишивши в маніпуляторах свій кіготь, став поволі віддалятися від корабля. Так закінчилась моя зустріч з цим перевертнем.

Тепер про справжнього Васю… Цей ледар довідпочивався до того, що опинився в давно минулому часі і змушений був вилетіти в час реальний, щоб дочекатися моменту, коли можна було б повернутися на Базу. Кілька місяців він просидів на одному з супутників Юпітера, граючи з аборигенами в шашки-піддавки та інші інтелектуальні ігри. Отоді матод і вкрав його ваговоза, скориставшись із легковажності пілота.

Матодів кіготь зберігається в мене під склом у сусідній кімнаті. Якщо вам цікаво, можете подивитися. Прошу.

Вклонившись із старомодною грацією, Антоній Ендотеліус пропустив гостей уперед. Гості квапливо ввійшли до кімнати. Старий космогатор швидко натиснув кнопку біля входу, і груба сталева брила впала згори, закривши гостям шлях назад.

На стіні засвітився екран, з якого іронічно всміхався Ендотеліус-молодший, старий космогатор, колишній Надзвичайний Інспектор.

— Ви дуже необережні, панове матоди, — глузливо мовив вів. — Знаючи вашу мстивість, я давно чекав на вас. Але кривава помста не вдалася з вашої ж вини. Вас виказали насамперед ваші рукавички, під якими ви сховали свої кігті. Безглуздо! Хто ж у таку погоду носить рукавички? Я добре знаю свого онука: він так сліпо не кориться моді. Тепер про каву. Каву по-гуарамськи не може випити жодна людина, крім мене. Її п’ють мешканці Гуарама, які мають надміцний семишаровий шлунок. А моя люлька?.. Тютюн, який я курю, зроблено з деревини псевдодуба. Дим з моєї люльки такий ядучий, що від нього якось загинув навіть Космічний Кашалот. А ви почали вихваляти аромат цього диму.

Матоди всім тілом бились в двері зачиненої кімнати, дерли її кігтями і вили так страшно, що навіть за броньованими дверима ставало моторошно.

— Я вас залишаю і сподіваюсь, що ви не ображатиметесь на мене за це, — всміхнувся Антоній Ендотеліус. — Піду повідомлю Раду про свій вилов. Нехай присилають комісію.

Про всяк випадок

— Ви не питаєте, навіщо я вас викликав? — Щоки начальника управління порожевіли — він був молодий і не вмів приховувати почуттів.

— Думаю, Фрагус, що ви мені про це скажете самі, — байдуже відповів космогатор Антоній Ендотеліус-молодший.

Начальник зніяковів ще більше.

— Ви… ви… — затинаючись, мовив він. — Може, ви… ну… я маю на увазі моє призначення. Але не думайте, що вас недооцінили. Як начальник управління, безперечно, ви були б на голову вищі за мене. Але ж таких виконавців, як ви, таких віртуозів просто немає, і через те…

Ендотеліус заперечливо махнув рукою.

— Стривайте, Фрагус, ви мені просто лестите. Як найскромніша людина в управлінні, не можу вам цього дозволити, хоча, як найправдивіша людина в об’єднанні, мушу сказати, що в ваших словах щось та є.

На обличчі Ендотеліуса з’явився звичайний добродушний вираз, на губах заграла усмішка.

— Ну, гаразд, — сказав Фрагус, — тоді до діла. До нас дійшли чутки, ніби на одній з планет нашого Всесвіту, Каріні, порушується ізомірність простору. Повторюю: це тільки чутки, неофіційні відомості, але наслідки можуть бути такі серйозні, що необхідна ретельна перевірка. Якщо порушується ізомірність простору, починає підводити і математичний апарат: у множинності, де еквівалентні два будь-які сусіди, не будуть еквівалентні елементи, що стоять по краях. Тобто порушується транзитивність! Сподіваємось, ви розумієте, як це небезпечно?!

Ендотеліус недбало кивнув.

— Не гайте часу. Ви говорите про елементарні речі. Ближче до діла!

— Гаразд! Планета Каріна міститься в секторі ХАУ 310/45. Фізики і математики буквально наводнили її, вивчаючи незвичну аномалію. З житлом там тепер сутужно. Але для вас, я гадаю, це не буде проблемою.

Антоній Ендотеліус поблажливо усміхнувся і ледве втримався, щоб не поплескати Фрагуса по плечу.

— Все буде якнайкраще. Ендотеліус і не в таких бувальцях бував. Не сумнівайтесь. Через кілька днів я привезу вам абсолютно вичерпну й точну відповідь. До побачення.

Антоній Ендотеліус підбадьорливо кивнув Фрагусу і попрямував до виходу.

— Послухайте, Ендотеліус! — крикнув йому начальник навздогін. — Візьміть до уваги колоритну особливість тієї планети: шістдесят п’ять і три десятих процента її населення — математики.

— Візьму, — Антоній махнув рукою і важко ступив у проріз дверей, що несподівано виникли там, де ще мить тому була суцільна стіна.

Магнітоплан, клацнувши захватом, зупинився біля реалізаторія. Ендотеліус відчинив дверцята першої вільної кабіни і рішуче ступив усередину, при цьому боляче вдарившись головою об низько розміщений енергоблок.

— Неподобство! — процідив він крізь зуби. — Для кого вони роблять такі душогубки?! Невже не можна було зробити їх сантиметрів на п’ятдесят вищими?

Не перестаючи лаятись, він набрав на пульті потрібний код, засвітилася зелена лампочка, і змодульований потік хвиль, що ніс у собі інформацію про структурні особливості тіла славного космогатора, вирвавшись із мегаантени, помчав через надпростір до далекої планети.

Реалізувався він без пригод і, передбачливо зігнувшись у три погибелі та все ще обмацуючи ґулю на голові, вийшов з кабіни. З висоти оглядової площадки Антоній подивився на місто і розчаровано чмихнув: угору тяглися стоповерхові споруди, стільки ж поверхів, мабуть, ішло в глибину. У всіх напрямках через місто пролягали багатоярусні швидкісні траси на міцних полібетонних опорах. Будинки-пелюстки і будинки-квіти приємно урізноманітнювали цю стандартну картину.

Отже, насамперед треба було влаштуватися в готелі і завтра зранку почати роботу. Він піднявся на естакаду і викликав кабіну, яка за лічені хвилини переправила його до Потрібного місця. Космогатор вийшов на площу, — і те, що він побачив, змусило його замислитись: перед готелем була величезна черга, яка тяглася на кілька кварталів.

У черзі сиділи й стояли зовсім різні люди, але поводились вони однаково: якийсь час відчужено дивилися в порожній простір перед собою, потім раптом жвавішали, метушливо діставали з кишені кіберпам’ять і, квапливо ковтаючи слова, починали щось нашіптувати в неї. Від найближчих кандидатів у постояльці до космогатора долинали окремі слова: "Математичне сподівання… Необхідно навісити квантор… За допомогою методу універсальної конкретизації…" Слова зливались у невиразний гомін, який можна було почути хіба що на переповнених вокзалах.

Антоній зупинив якогось перехожого і звернувся до нього:

— Скажіть, будь ласка, що це за люди там у черзі?

— А, це? — кивнув перехожий. — Це приїжджі математики. Ма-те-ма-ти-ки з великої літери! Он той, худорлявий…

— Добре, добре! — поспішив перервати його Ендотеліус, відчувши, що розмова може ввійти в непотрібне русло. — А чого вони тут? Чого їх так багато?

Перехожий глянув на Ендотеліуса так, наче той спитав його про щось непристойне.

— Приїхали, то й приїхали. Виходить, треба було.

І пішов далі.

"На тій планеті шістдесят п’ять і тридесятих процента населення — математики", — пригадались йому слова Фрагуса.

— Ну що ж, приєднаємось до служителів інтеграла, — пробурмотів він, стаючи в кінець черги.

Простоявши майже п’ять годин, Антоній піймав себе на тому, що бездумно дивиться в простір перед собою, так само, як ті математики з черги, а голос, що не перестає бурмотіти: "Ну, Фрагус, зробив послугу", — належить йому самому. Ще через п’ять годин він опинився біля стойки адміністратора — немічного чоловічка з бляклим поглядом.

— Вільні місця є? — безнадійно спитав Ендотеліус.

— Немає, звичайно, — монотонно відповів адміністратор.

— Отже, не поселите, — сумно мовив Ендотеліус.

— Я ж цього не сказав, — так само монотонно озвався адміністратор.

— Не розумію.

— Не розумію, чому ви не розумієте, — адміністратор звів на Ендотеліуса червоні від утоми очі. — Хіба ви не математик? Наш готель імені Давіда Гільберта — тільки для математиків.

— Ні, ні! Математик, — покривив душею Ендотеліус.

— Тоді ви повинні розуміти, що через величезний наплив гостей ми змушені застосовувати метод Гільберта.

— Метод Гільберта? — силувано всміхнувся космогатор. — Я, бачите, працюю в іншій галузі математики і цей метод щось не пригадую.

Адміністратор важко зітхнув і став пояснювати:

— Згідно з цим методом ми можемо прийняти навіть таку групу, кількість учасників якої нескінченна. Коли до нас звертається новий відвідувач, ми робимо перестановку: переселяємо пожильців з першого номера в другий, з другого в четвертий, з третього в шостий… У кожного нашого клієнта в ордері на поселення попередній номер замінюється номером удвічі більшим. Виходить, заселяються лише парні номери, а перший, третій і всі інші непарні лишаються вільними., В них ми й поселяємо щойно прибулих шановних математиків.

— Отже, поселите й мене? — пожвавішав Ендотеліус, який вихопив з пояснень адміністратора раціональне зерно.

— Так, ось вам ордер на перший номер. Розпишіться отут, — і адміністратор насилу підсунув до відвідувача неосяжних розмірів книгу.

Ендотеліус розписався і, полегшено зітхнувши, ввійшов у свій номер. Номер був, як номер. Біля стіни — панель силових меблів. Телевізор звичайний, об’ємний, не полісенсорний. Антоній Ендотеліус розслаблено відкинувся у вмить сформоване крісло і ввімкнув телевізор. Починалась естрадна програма. Конферансьє, сяючи усмішкою, вийшов до мікрофона.

— От ми й знову зустрілися, друзі мої…

Барвистий піджак, відлитий за останньою модою — із штучними біцепсами, — був розстебнутий, і сорочка з перламутровими ґудзиками щільно обтягала повненьке черевце.

— А тепер, друзі мої, хочу розказати вам пікантний анекдот, який я почув недавно від доктора математичних наук… е… та ви його добре знаєте, це відомий вчений. Одна пряма говорить перпендикулярній до неї другій прямій: "Ми з тобою могли б бути непоганим прикладом еквівалентності, адже з симетричністю в нас усе гаразд. А щодо рефлексивності й. транзитивності — то це не так уже й важливо. Свої, прямі, не паралельні, якось розберемось!"

У залі пролунали ріденькі оплески.

— А зараз виступає ваш улюблений естрадний ансамбль старовинних інструментів "Інтеграл". На логарифмічних лінійках вони виконають для вас варіації на тему бінома Ньютона. Просимо!

Очі в Ендотеліуса злипалися. Він вимкнув телевізор і задрімав. Його розбудив гудок фону.

— Я слухаю, — роздратовано сказав Ендотеліус і почув сонний голос адміністратора:

— У зв’язку з поселенням нового пожильця вам належить переселитись в другий номер. Тимчасово, звісно.

— Належить! — сердито пробурмотів Ендотеліус, важко підводячись. — Безсмертний викопний канцелярський щур! Належить! Із вищезазначеного випливає нижченаведене… Прийміть і таке інше…

Другий номер був точною копією першого. Сон зник, і Ендотеліус увімкнув телевізор. Той самий конферансьє, метушливо потираючи руки і підморгуючи, говорив глядачам:

— А ось що розповів мені сам особисто академік… А втім, ви його чудово знаєте. Надзвичайний розум планети!.. Якось за чашкою чаю ми вели з ним мову про різноманітність простору і, відповідно, про транзитивність у математиці. І він сказав мені: "Уявіть собі, любий друже, що ізомірність простору довкола нашої планети зникла і що, природно, порушується транзитивність". Я спитав, як це можна собі уявити, — тут конферансьє змовницьки підморгнув глядачам, — і він відповів: "У цьому світі може тоді статись ось що: ви заплющили очі, щоб поцілувати молоду дружину, а коли розплющили їх, то виявили, що вона стара". Ха-ха-ха! Правда ж, смішно?!

Глядачі не сміялися. Дехто став щось нашіптувати в кіберпам’ять.

Антоній позіхнув і тільки-но почав вкладатися спати, як знову загув фон.

— Тепер вам належить переселитися в четвертий номер в зв’язку з приходом нового клієнта, — забубонів адміністратор.

— Належить?! — вибухнув Ендотеліус. — Неодмінно! Але дозвольте нагадати вам, що ви обіцяли переселити мене тимчасово. Це ваші слова!

— Я дотримаю слова, — незворушно відповів адміністратор. — Тимчасово ви будете і в цьому номері.

Ендотеліус неприязно подивився на невиразне обличчя адміністратора і покірно встав.

О шостій годині ранку блідий Ендотеліус-молодший, похитуючись, вийшов із нещасливого готелю. Того ранку дужий космогатор уперше відчув, що таке головний біль. До дев’ятої години він навмання тинявся по місту, без інтересу оглядаючи якісь там визначні місця.

О дев’ятій підійшов до вуличного фону і зв’язався з Об’єднаним фізичним центром.

— Що? Таких даних у вас немає? Ізомірність простору дотримується? Чудово!

Ендотеліус трохи подумав і набрав номер телецентру.

— Скажіть, будь ласка, коли був записаний концерт, що його передавали вчора по п’ятнадцятій програмі?

— О! — усміхнулася гарненька дівчина. — Вам сподобалася ця програма? Зараз гляну. Ага, так і є. Два місяці тому.

Ендотеліус, ледве стримавши мимовільну усмішку, коротко подякував дівчині і попрямував у реалізаторій.

Незабаром він стояв у кабінеті начальника.

— Ви не могли зробити кращого вибору, пославши саме мене на цю прокляту планету. Цей їхній ідіотський готель міг витримати тільки я з моїм залізним здоров’ям і сталевими нервами. Коротко про мої пошуки. Ніяких порушень ізомірності простору в Об’єднаному фізичному центрі не виявлено, хоча було застосовано найдосконаліші методики… Звичайно, і з транзитивністю все гаразд. А чутки, які обійшли всю Галактику, виникли із несмішного анекдоту про порушення ізомірності одного досить посереднього конферансьє.

І Ендотеліус розповів про концерт, який передавали по п’ятнадцятій програмі.

Фрагус довго стримувався, але в кінці розповіді не витримав і розреготався. Сміявся довго, витираючи рясні сльози і постогнуючи.

— Ой не можу! От дурні, так дурні! То, кажете, черга математиків у готель тяглася на кілька кварталів?

— Я не став їх переконувати в чомусь, — сказав Ендотеліус, і собі посміхаючись. — Це такий народ: не перевірять — де повірять.

Фрагус сміявся все тихше, і нарешті обличчя його стало серйозне. Він перевів дух, покашляв і замислено спитав:

— А ви впевнені в тому, що сучасні методики Об’єднаного центру настільки досконалі?.. Я чув, розробляють якусь супернову методику…

— Яку методику? — тривожно спитав Ендотеліус, починаючи про щось здогадуватись.

— Ну, методику цих фізиків з Об’єднаного центру на Каріні. Я. думаю, що, може, варто ще раз туди злітати і особисто поцікавитись у них, чи не порушується все-таки ізомірність. Як кажуть, диму без вогню не буває. Поїдете через місяць-другий. Я вас не підганяю. Домовились?

Антоній Ендотеліус-молодший похмуро мовчав.

Примітки

[1]

Оповідання публікувалося також під назвою "Розповідь старого космогатора".

(обратно)

Оглавление

Початок[1]

Космічний кашалот

Дозвольте вас з'їсти!

Старі запонки

Підірваний астероїд

Радикальний метод

Останній прибуток Фасеточника

Читайте казки!

Любить — не любить…

Подвиги Геракла

Заборонений плід

Матоди і старий космогатор

Про всяк випадок

*** Примечания ***