КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 420530 томов
Объем библиотеки - 569 Гб.
Всего авторов - 200694
Пользователей - 95545

Впечатления

кирилл789 про Стриковская: Легенда Элидианы (Фэнтези)

отлично.)

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
кирилл789 про Стриковская: Временный Контракт или Дорога через Лес (СИ) (Фэнтези)

указано, что книга первая, но эта первая история приключений закончена. а вот вторую книгу "временного контракта" я нигде не нашёл, но читать первую это абсолютно не помешает.
продолжение - другие приключения.)

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
кирилл789 про Стриковская: Кольцо княгини Амондиран (Фэнтези)

отлично.)

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
каркуша про Медведева: Нам не узнать друг друга сразу (Любовная фантастика)

Половина книги

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
медвежонок про Ангелов: Деньги (Публицистика)

Для проверки бдительности.

Рейтинг: +4 ( 4 за, 0 против).
Олег про Ангелов: Деньги (Публицистика)

Ну и зачем это выкладывать!?

Рейтинг: +3 ( 3 за, 0 против).
участковый про Лойко: Аэропорт (О войне)

На самом деле начиналось примерно так(слова не мои,один эксперт украинец кстати)
Вон, герой Ходаковский, до сих пор живой, ....., аж удивительно - 25 мая 2014 года получает свеженькую партию добровольцев из России и груз оружия, а в ночь на 26 мая уже - даже не проверив, что там с оружием, что за боеприпасы, не показав людям местность, да .... там же ж - не скоординировав свою опупею с такими же героями в том же районе - лезет нахрапом показывать чудесные подвиги в ДАПе.

В котором месяц как сидел и никого в общем-то особо не трогал, на минуточку, армейский спецназ. Какой уж ни есть ВСУшный, но при этом подготовленный бывшими советскими офицерами, прошедшими Афган и не только, и весь этот месяц моржопящийся насчет возможного нападения и штурма.

Вполне закономерно, что в результате герои откатываются с ........ потерями (в том числе от "дружественного огня", ибо координация сил? - не учили, а в просмотренных в детстве фильмах про войнушку такого не было), вся обстановка, что военная, что политическая, ухудшаются, а на окраине Донецка в мирных домах появляются первые дырки. Пока что маленькие.

И вот так оно дальше и пошло-поехало. 5 сентября подписан первый минск - 12-го героям приспичивает поштурмовать ДАП, потому что - ну, не выходит оттуда ни каменная чаша, ни впэртый укроп. Поштурмовали. Дырочек прибавилось... Какой из этого был сделан вывод? Прааааавильно! - маловато оружия было всяческого, надо побольше и потяжелее...

Насчет того, что там, с той стороны фронта, не просто сброд с автоматами и парой случайно прихваченных гаубиц, а все ж таки регулярная армия со "Смерчами" и "Точками" - вот таким, как вы, героям, не думается ни разу. А если вдруг оно таки прилетает - это ж все враги, ясен ..., исключительно по злобности своей...
обе стороны периодически забивают на перемирие и его условия, на вот эти все приказы не поддаваться на провокации и т.п., потому что ну война же, враги, а вот тут и оружие заряженное есть... а еще они же первые всегда начинают, те, которые не мы... - но одни больше хвастаются, какие они хероичные, а другие больше ноются, как им хуево и как все вокруг в этом виноваты. И да, насчет котят - тоже он.

А потом - наоборот, ибо чередование зрады и перемоги, свободы и колбасы, культа и просвета - неотъемлемая часть русского субцивилизационного менталитета. Как и вопрос "кто виноват?" с ответом "чур не мы!", вопрос "что делать?" с ответом "кому-нибудь морду набить" и ответ "а нас-то за що?" на вопрос "А если нам?.."

Вот и у вас - тоже.

Рейтинг: +5 ( 5 за, 0 против).

Шляхи свободи. Зрілий вік (fb2)

- Шляхи свободи. Зрілий вік (пер. Леонід Кононович) (а.с. Шляхи свободи. Трилогія-1) (и.с. Лауреати Нобелівської премії) 1.19 Мб (скачать fb2) - Жан-Поль Сартр

Настройки текста:



Жан-Поль САРТР ШЛЯХИ СВОБОДИ Зрілий вік Роман

Ванді Козакевич


І

Посеред вулиці Версинґенторікса якийсь дебелий чолов'яга ухопив Матьє за руку; на протилежному боці туди-сюди походжав хідником поліцай.

— Дай копієчку, начальнику, я хочу їсти.

У нього були близько посаджені очі й капшукуваті губи, з рота тхнуло перегаром.

— А, може, випити? — поспитався Матьє.

— Старий, Христом-богом присягаюся, — насилу обертаючи язиком, пробелькотів чолов'яга, — от тобі хрест.

Матьє намацав у кишені монету в сто су.

— Та мені, знаєш, наплювати, — сказав він, — це я просто так, щоб не мовчать.

І простягнув йому сто су.

— Оце ти добре діло зробив, — пробурмотів чолов'яга, спираючись об стіну. — Я хочу побажати тобі чогось прегарного. Чого ж тобі побажати, га?

Обоє подумали, тоді Матьє сказав:

— Та чого хочеш.

— Гаразд, зичу тобі щастя, — сказав чолов'яга. — Отак.

Він переможно розреготався. Матьє угледів, що поліцай уже прямує до них, і стривожився за чолов'ягу.

— Гаразд, — мовив він, — бувай.

І хотів було податися геть, та чолов'яга перепинив його.

— Щастя, — м'яко сказав він, — одного щастя замало.

— Ну, добре, а що ж іще треба?

— Я ось хочу подарувати тобі…

— А я ось зачиню тебе в хурдигу за жебрацтво, — озвався поліцай.

Він був геть молодий, з червоною мармизою і намагався виглядати суворо.

— Ти вже півгодини чіпляєшся до перехожих, — не зовсім упевнено докинув він.

— Та не жебрає він, — хутко встряв Матьє, — ми просто балакаємо.

Поліцай стенув плечима і відійшов. Чолов'яга добряче-таки хилитався; поліцая він, мабуть, і не помітив.

— Я знайшов, що тобі подарувати. Подарую тобі марку з Мадрида.

Він дістав з кишені зелену картку і показав її Матьє. Той прочитав: «C.N.T. Diaro Confederal. Exemplares 2. Франція, Комітет анархо-синдикалістів, 41, вулиця Бельвіль, Париж, 19». Марку було приклеєно під адресою. Вона була теж зелена, на ній стояв поштовий штемпель Мадрида. Матьє простягнув руку.

— Дуже дякую.

— Та обережніш, ти! — розлютився чолов'яга. — Це… це ж із Мадрида!

Матьє глянув на нього: чолов'яга був схвильований і відчайдушно розмахував руками, аби висловити те, що було в нього на думці. Врешті облишив ці спроби і просто вирік:

— Мадрид.

— Еге ж.

— Я хотів туди поїхати, їй-богу. Та не вдалося.

Потім спохмурнів і, промовивши «Зачекай-но», помалу провів пучками по тій марці.

— Гаразд. Тепер вона твоя.

— Дякую.

Матьє вже ступнув було декілька кроків, як чолов'яга погукав:

— Гей!

— Ну? — поспитавсь Матьє.

Той показав монету в сто су.

— Тут якийсь бевзь дав мені сто су. Виставляю ром.

— Та нехай іншого разу.

Матьє пішов собі з якимсь невиразним жалем. У його житті була така пора, коли він з ким попало тинявся вулицями, гаяв час у пивничках, і пригостити його міг перший-ліпший знайомець. Тепер з цим покінчено: все воно ні до чого. Але ж і кумедний цей чолов'яга. Хотів, бач, воювати в Еспанії. Матьє наддав ходи і роздратовано подумав: «Так чи йнак, а нам не було чого сказати одне одному». Він дістав з кишені зелену картку. «Її надіслали з Мадрида, та тільки не йому. Мабуть, хтось дав. Перш ніж передати цю картку мені, він кілька разів помацав її — ще б пак, це ж із Мадрида». Він пригадав обличчя того чолов'яги і вираз, із яким той розглядав марку: в нім був якийсь чудернацький захват. На ходу Матьє й собі глянув на марку, затим поклав картонний прямокутник до кишені. Засиґналив потяг, і Матьє подумав: «Старий вже я».

Була десята двадцять п'ять; він прийшов зарано. Не затримуючись і навіть не обернувши голови, він поминув маленький цегляний будиночок. Та краєм ока все ж таки зирнув на нього. У вікнах було поночі, світилося тільки в кімнаті пані Дюффе. Марсель ще не може відчинити вхідні двері: схилившись над матір'ю, вона грубими чоловічими порухами укладає її у велике ліжко зі старосвітським балдахіном. Матьє було кепсько на душі; він думав: «П'ятсот франків, щоб дотягнути до двадцять дев'ятого, десь по тридцять франків на щодень, навіть менше. Що ж робити»? Він обернувся і рушив назад.

У кімнаті пані Дюффе зробилося темно. Ще мить — і засвітилося вікно Марсель; Матьє перейшов на той бік вулиці і поминув бакалійну крамницю, пильнуючи, щоб не рипіти своїми новими підошвами. Двері були трохи прочинені; він ледве штовхнув їх, і вони зарипіли. «В середу принесу мазницю і позмащую завіси». Він увійшов, зачинив двері й поночі роззувся. Східці ледве чутно рипіли: тримаючи взуття у руках, Матьє дуже обережно прокрався ними нагору; перш ніж стати на сходинку, він намацував її ногою. «Ну й комедія», подумалося йому.

Марсель відчинила двері ще до того, як він піднявся на сходовий майданчик. Рожева пара із запахом ірису вирвалася з кімнати і розіллялася в під'їзді. Марсель одягла свою зелену сорочку. Крізь прозору тканину він бачив ніжні обриси її опасистих стегон. Він увійшов; йому завжди здавалося, ніби він заходить у мушлю. Марсель замкнула двері на ключ. Матьє попрямував до великої стінної шафи, відчинив її й поставив туди свої черевики; потім глянув на Марсель і вгледів, що з нею ніби негаразд.

— Щось сталося? — тихо поспитався він.

— Та ні, — неголосно відказала вона. — А в тебе?

— Все гаразд.

Він поцілував її в шию і в уста. Шия пахнула амброю, вуста — дешевим тютюном. Матьє вмостився на краю ліжка і, поки Марсель роздягалася, розглядав її ноги.

— Що це таке? — поспитав Матьє.

На коминку стояла світлина, якої він ніколи не бачив. Матьє підійшов і вздрів на знімку худорляву дівчину з хлоп'ячою зачіскою, котра напружено і знічено всміхалася в об'єктив. На ній був чоловічий піджак і черевички з пласкими закаблуками.

— Це я, — відказала Марсель, не підводячи голову.

Матьє обернувся: Марсель закасала сорочку над своїми гладкими стегнами; вона нахилилася вперед, і Матьє вгадував під сорочкою ніжні обриси її важких грудей.

— Де це ти знайшла?

— В альбомі. Її зробили влітку 1928 року.

Матьє дбайливо згорнув свого піджака й поклав до шафи, поруч із черевиками. Він запитав:

— Ти оце передивляєшся родинні альбоми?

— Ні, не знаю чому, але сьогодні мені захотілося відшукати що-небудь із мого життя, поглянути, якою я була до того, як зазнайомилася з тобою, коли була ще при здоров'ї. Дай-но її сюди.

Матьє простягнув їй світлину, й вона вирвала її у нього з рук. Він сів біля неї. Вона здригнулася і трохи відсунулася. Марсель дивилася на знімок із невиразною посмішкою.

— Ото цікава я була, — мовила вона.

Дівчина трималася дуже напружено, притулившись до садової огорожі. Рот у неї був розтулений, вона теж начебто казала: «Ото вже я цікава», з тією ж незграбною розв'язністю, з тою ж таки скромною сміливістю. От тільки вона була молода й худорлява.

Марсель струснула головою.

— Цікаво! Цікаво! Цю світлину зробив у Люксембурзькому саду один студент-фармацевт. Бачиш цю блузку на мені? Я придбала її того ж дня, бо в неділю мала бути велика прогулянка в Фонтенебло. Боже ж мій!..

З нею напевне щось трапилося: ще ніколи її порухи не були такі гарячкові, а голос такий грубий, такий чоловічий. Вона сиділа в глибині рожевої кімнати на краю ліжка, гірше ніж гола, бо геть беззахисна, ніби ваза із порцеляни, й було прикро чути, як розмовляє вона грубим чоловічим голосом і як тхне від неї важким гнітючим духом. Матьє взяв її за плечі й пригорнув до себе.

— Ти шкодуєш за тією порою?

Марсель сухо посміхнулася.

— Та за нею ні, я шкодую за тим життям, яке могло в мене бути.

Вона саме почала студіювати хімію, і хвороба обірвала навчання. «Здається, вона сердита на мене», подумав Матьє. Він уже розтулив було рота, щоб поставити запитання, та побачив її очі й замовк. Вона дивилася на знімок, й обличчя її було сумне і напружене.

— Я погладшала, правда ж?

— Правда.

Вона стенула плечима й кинула світлину на ліжко. Матьє подумав: «Воно й правда, життя в неї не склалося». Він хотів було поцілувати її в щоку, та вона м'яко, з нервовим сміхом відсунулася від нього. Вона сказала:

— Це було десять років тому.

Матьє подумав: «Я нічогісінько їй не даю». Він приходив до неї чотири рази на тиждень, детально розповідав їй про свої справи; поважним і трохи владним голосом вона давала йому поради; часто вона казала: «Я живу чужим життям». Він запитав:

— Що ти робила вчора? Виходила на люди?

Марсель зробила втомлений округлий жест.

— Ні, я була стомлена. Трохи почитала, та мама ввесь час діставала мене крамницею.

— А сьогодні?

— Сьогодні виходила, — похмуро відказала вона. — Захотілося подихати повітрям, побачити людей. Я пройшла аж до вулиці Ґьоте, трохи розвіялася; крім того, я хотіла побачитися з Андре.

— Побачилася?

— Так, хвилин із п'ять. Коли я вийшла від неї, почався дощ, дивний усе-таки цей червень, та ще й у людей були якісь мерзенні пики. Я взяла таксі і вернулася додому.

Вона м'яко спиталася:

— А ти?

Матьє не мав бажання розповідати. Він сказав:

— Учора ходив до ліцею, прочитав останні лекції. Обідав у Жака, як завжди, це була нудота. Сьогодні вранці заглянув у бухґалтерію дізнатися, чи не виплатять мені який-небудь аванс; виявилося, що це неможливо. Проте в Бове я все-таки владнав це діло з управителем. Потім бачився з Івіш.

Марсель підняла брови і глянула на нього. Матьє не любив говорити з нею про Івіш. Він додав:

— Вона зараз у кепському гуморі.

— Чому?

Голос Марсель зміцнів, і її обличчя набрало розсудливого, чоловічого виразу; тепер вона скидалася на гладкого левантинця. Він процідив крізь зуби:

— Їй доведеться перескладати іспити.

— Ти ж казав, що вона працювала.

— Та воно так… на свій лад, себто цілі години без руху сиділа над розгорнутою книжкою. Але ти ж знаєш, яка вона: у неї свої дивацтва, як у тих, що несповна розуму. У жовтні вона пречудово вивчила ботаніку, екзаменатор був задоволений; а потім зненацька побачила себе збоку, як вона сидить перед лисим чолов'ягою і говорить про кишковопорожнинних. Це видалося їй кумедним, вона подумала: «Плювати мені на кишковопорожнинних», і той чолов'яга більше не витяг із неї жодного слова.

— Чудна якась панночка, — замислено мовила Марсель.

— Принаймні, — провадив Матьє, — я боюся, щоб вона знов не повторила цього фортеля. Або не утнула ще чогось, от побачиш.

Його байдужий поблажливий тон, — хіба це не брехня? Він виражав усе, що можна сказати словами. «Але ж це тільки слова»!

Якусь хвилю він вагався, потім збентежено понурив голову: Марсель знала про його почуття до Івіш; вона могла навіть змиритися з тим, що він її любить. Вимагала вона лиш одного: щоб про Івіш він говорив саме отаким тоном. Матьє знай гладив Марсель по спині, й вона почала кліпати очима: вона любила, коли він отак пестив її, особливо там, де поперек, і поміж лопатками. Та раптом вона вивільнилася, і її обличчя ствердло. Матьє сказав їй:

— Послухай, Марсель, мені наплювати, провалилася Івіш на іспитах чи ні, для медицини вона годиться не більше, ніж я. Навіть якщо їй пощастить скласти ботаніку, то наступного року, під час першого ж розтину в морзі, у неї голова обертом піде, і більше її й ноги не буде на факультеті. Та якщо зараз нічого не вийде, то вона вчинить дурницю. У разі провалу родина вже не дозволить їй починати наново.

Марсель запитала його різким голосом:

— Яку це дурницю маєш ти на увазі?

— Та не знаю, — збившись із плигу, відказав він.

— Оно воно що! Я добре тебе знаю, друже мій милий. Ти не наважуєшся собі про це зізнатися, але боїшся, щоб вона часом не прошила кулею свою шкуру. І він ще каже, ніби ненавидить романтику. Скажи на милість, ти що, не бачив, яка в неї шкура? Та її можна пальцем прохромити. І ти гадаєш, ніби лялька з отакою шкурою буде нівечити її пострілом із револьвера? Уявляю собі, як сидить вона на стільці, коси падають на обличчя, і зачакловано дивиться на малесенький бравнінґ, що лежить перед нею… це, знаєш, дуже по-російському! Та уявити собі ще щось — ні, ні й ще раз ні! Револьвер, мій любий, зроблено для такої крокодилячої шкури, як наша.

Вона приклала свою руку до руки Матьє. Шкіра в нього була біліша, ніж у Марсель.

— Бач, любий, моя шкура скидається на сап'ян.

Вона розреготалася.

— Тобі не здається, що я більш придатна для того, аби зробитися мов друшляк? Уявляю собі, яка гарна діра може бути під моєю лівою груддю, з рівненькими, гладенькими, червоними краями. Нічого потворного в цім не буде.

Вона знай сміялася. Матьє поклав долоню на її вуста.

— Замовкни, ти ж розбудиш стару.

Вона замовкла. Він сказав їй:

— Ти така нервова!

Вона нічого не відповіла. Матьє поклав долоню на її ногу і легенько погладив. Він любив це тіло, м'яке, неначе масло, з тоненькими волосинками, що пружинили під його пестощами. Марсель і не ворухнулася: вона дивилася на його руку. Врешті Матьє забрав її.

— Поглянь на мене, — сказав він.

Вмить він уздрів темні кола у неї під очима, її погордливий погляд, в якому читався відчай.

— Що з тобою?

— Нічого, — відказала вона, одвернувшись.

З нею завжди було так: вона мов пружина. Незабаром вона не зможе стримуватися — і вибухне. Нічого не вдієш, треба чекати цього моменту. Матьє не любив цих безгучних вибухів: пристрасть була не для цієї кімнати-мушлі, позаяк тут висловлювати її треба було дуже тихо і не вимахуючи руками, щоб не збудити пані Дюффе. Матьє підвівся, підійшов до шафи і дістав з кишені картонний прямокутник.

— Ось поглянь.

— Що це?

— Його дав мені якийсь чолов'яга на вулиці. В нього була симпатична мармиза, тож я йому підкинув трохи грошенят.

Марсель байдуже взяла картку. Матьє почувався так, ніби вони з тим чолов'ягою пов'язані якоюсь змовою. Він додав:

— Знаєш, для нього це щось важило.

— Він анархіст, чи що?

— Хтозна. Він хотів було пригостити мене.

— Ти відмовився?

— Еге ж.

— А чому? — недбало поспиталася Марсель. — Це було б цікаво.

— Овва! — сказав Матьє.

Марсель підняла голову, короткозоро і насмішкувато розглядаючи стінного годинника.

— Цікаво, — сказала вона, — що мене дратує, коли ти розповідаєш мені отакі речі, як оце зараз. У твоєму житті повнісінько втрачених нагод.

— Ти називаєш це втраченою нагодою?

— Авжеж. Колись ти чого тільки не дав би, щоб спровокувати отаку зустріч.

— Може, трохи змінився, — сумирно відказав Матьє. — Як ти гадаєш? Може, я постарів?

— Тобі тридцять чотири роки, — просто сказала Марсель.

Тридцять чотири роки. Матьє подумав про Івіш і відчув якусь досаду.

— Та певно… Знаєш, я не думаю, що причина в цім, радше це через делікатність. Розумієш, я не в курсі усіх оцих справ.

— Зараз так рідко буває, щоб ти був у курсі чого-небудь, — мовила Марсель.

Матьє хутко докинув:

— Втім, він теж був не в курсі: напідпитку завжди тягне на патетичний тон. А мені це ні до чого.

Він подумав: «Це не зовсім правда: не такий уже я і розважливий». Йому хотілося бути щирим. Матьє і Марсель давно вже домовилися, що розповідають один одному про все.

— Це… — почав було він.

Та Марсель засміялася. Тихе й ніжне туркотіння, як тоді, коли вона гладила його по голові, примовляючи: «Мій сердешний хлопчино». Однак вигляд у неї був нелагідний.

— Впізнаю тебе, — мовила вона. — Твій страх перед патетикою! Ну то й що ж? Ти ж міг би побути трохи патетичним із цим чоловіком? Що в цім поганого?

— Та й що це мені дало б? — поспитався Матьє.

Він захищався, а це на нього не схоже було.

Марсель нелюб'язно посміхнулася. «Вона дошкуляє мені», спантеличено подумав Матьє. На душі в нього було сумирно, він трохи отупів і взагалі був у доброму гуморі, тож йому не хотілося сваритися.

— Послухай-но, — сказав він, — ти дарма робиш бозна-що із цієї історії. Передовсім у мене просто не було часу: я поспішав до тебе.

— О, ти маєш слушність, — сказала Марсель. — Це дрібниця. Тут немає про що й балакати, гріш ціна йому… Але все ж таки це симптоматично.

Матьє здригнувся: аби лиш вона не вживала оці огидні слівця.

— Ну добре, нехай, — погодився він. — І що ж ти в цім такого побачила?

— У всьому винна твоя знаменита тверезість… Ти кумедний, мій друже, ти настільки боїшся пошитися в дурні, що відмовляєшся від найкращої пригоди, аби лиш не збрехати.

— Та воно так, — потвердив Матьє, — ти добре це знаєш. Ми про це вже давно говорили.

Він вважав, що вона несправедлива. Оцю «тверезість» (він страх як ненавидів це слово, та Марсель з якогось часу використовувала його. Минулої зими її улюбленим словом був «поспіх»; оці слівця трималися в неї не довше, ніж один сезон), цю тверезість вони культивували разом, вони відповідали за неї одне перед одним, це була глибинна сутність їхньої любови. Коли Матьє взяв на себе зобов'язання перед Марсель, він назавжди відмовився від думок про самотність, від свіжих тінистих і скромних думок, що прудко шугали колись у ньому, немов рибини. Він міг любити Марсель тільки з усією тверезістю: вона була його тверезістю, його товаришем, його свідком, його порадницею, його суддею.

— Якби я збрехав собі, — сказав він, — то мені здавалося б, що водночас я брешу й тобі. Для мене це було б нестерпно.

— Еге ж, — сказала Марсель.

Переконаности в ній не відчувалося.

— Ти не переконана в цьому?

— Та ні, — м'яко відказала вона.

— Думаєш, я брешу?

— Ні… врешті, в цьому ніколи не можна бути певним. Та я не про це. Знаєш, про що я думаю? Що ти себе трохи стерилізуєш. Якраз сьогодні я про це подумала… О, в тобі усе чисте і охайне, усе пахне білиною, наче ти щойно із лазні. От тільки тобі бракує тіні. Немає нічого зайвого, хисткого, темного. Надто вже світле все. Й не кажи, що робиш ти це задля мене: ти на своєму конику, в тебе смак до самоаналізу.

Матьє був збентежений. Марсель часто бувала досить жорстка з ним; вона завжди трималася насторожі, була трохи аґресивна, трохи недовірлива, і якщо Матьє не погоджувався з нею, то часто розглядала це, як спробу підкорити її. Та з нею рідко бувало так, як оце зараз, адже вона хоче розізлити його. І потім це фото на ліжку… Він стурбовано розглядав Марсель: ще на прийшов час, коли вона зважиться говорити.

— Не дуже й цікаво мені досліджувати себе, — просто сказав він.

— Я знаю, — відказала Марсель, — та це не мета, це засіб. Щоб звільнитися від самого себе: дивитися на себе, судити себе — це твоя улюблена позиція. Дивлячись на себе, ти уявляєш, що ти не те, на що зараз дивишся, що ти ніщо. По суті, це твій ідеал: бути нічим.

— Бути нічим, — повільно повторив Матьє. — Ні. Це не те. Я… я хотів би залежати тільки від себе.

— Так, бути вільним. Геть вільним. Це твій ґандж.

— Це не ґандж, — відказав Матьє. — Це… Ти хочеш, аби я чинив по-іншому?

Він був роздратований: сто разів уже він пояснював це Матьє, й вона знала, що це йому найближче до серця.

— Якби… якби я не намагався приміряти своє існування на себе, то воно здавалося б мені абсурдним.

Марсель прибрала впертого, насмішкуватого виразу.

— Авжеж, авжеж… це твій ґандж.

Матьє подумав: «Вона діє мені на нерви, корчачи із себе отаку вереду». Та його брали докори сумління, й він м'яко сказав:

— Це не ґандж, я просто такий, який я є.

— Чому ж тоді інші не такі, якщо це не ґандж?

— Та такі вони, лише не усвідомлюють цього.

Марсель перестала сміятися, в кутиках її вуст залягла жорстка печальна складка.

— В мене немає такої потреби бути вільною, — мовила вона.

Матьє поглянув на її схилену голову і відчув, що йому не по собі: коли він був із нею, то його завжди переслідували докори сумління, недоладні, безглузді дорікання. Йому подумалося, що він ніколи не ставив себе на місце Марсель: «Свобода, про яку я їй торочу, це свобода здорового чоловіка». Він поклав їй долоню на шию і легенько стиснув пальцями цю гладку, вже трохи змарнілу плоть.

— Марсель, тебе щось розсердило?

Вона підвела на нього трохи збентежений погляд.

— Ні.

Обоє замовкли. Втіха Матьє зосередилася в кінчиках пальців. Якраз у пучках. Він легенько провів рукою по її спині, й Марсель опустила повіки: він бачив її довгі темні вії. Матьє пригорнув її: в цю мить він її не хотів, радше це було бажання побачити, як цей бунтівний непокірний дух тане, мов крижана бурулька на сонці. Марсель поклала йому голову на плече, й він зблизька бачив її смагляву шкіру, шерехаті сині кола під її очима. Йому подумалося: «Господи, та вона ж старіє»! А тоді подумалося, що і він старий. Матьє якось незграбно схилився над нею: йому хотілося забути й себе, і її. Та, кохаючись із нею, він уже давно не забувався. Він поцілував її в уста: вони були в неї гарні, такі чіткі й суворі. Вона тихо відкинулася назад і, заплющивши очі, простяглася на ліжку, незграбна, змарніла; Матьє підвівся, зняв штани й сорочку, згорнув їх і поклав у ногах на ліжку, потім ліг біля неї. Та побачив, що її очі розплющені й непорушні, вона лежала і, заклавши руки за голову, дивилася в стелю.

— Марсель, — погукав він.

Вона не відповіла; вигляд у неї був недобрий; а потім вона зненацька випросталася. Він знову сів на краю ліжка, йому незручно було від того, що він голий.

— А тепер, — твердо мовив він, — ти розповіси мені, що ж сталося.

— Нічого, — мляво відказала вона.

— Та ні, — мовив він із ніжністю, — щось тебе гнітить. Марсель, ми що, більш не розповідаєм одне одному про все?

— Ти тут нічим не зарадиш, і воно тебе розсердить.

Він лагідно погладив її коси.

— А все-таки розкажи.

— Ну що ж, це сталося.

— Що, що сталося?

— Оце!

Матьє скривився.

— Ти певна?

— Цілком. Ти знаєш, що я ніколи не панікую: затримка вже два місяці.

— Хай йому дідько! — вигукнув Матьє.

Він подумав: «Вона повинна була сказати мені про це принаймні три тижні тому». Йому хотілося десь подіти свої руки: наприклад, натоптувати люльку, та люлька була у шафі, в кишені піджака. Він узяв цигарку, яка лежала на нічному столику, й відразу ж поклав її назад.

— От так! Тепер ти знаєш, що сталося… — сказала Марсель. — Що будемо робити?

— Ну, гаразд… ми його позбудемося, правда ж?

— Добре. В мене є адреса, — сказала Марсель.

— Хто це тобі дав?

— Андре. Вона там була.

— Це та жінка, яка її покремсала торік? Послухай, та їй же довелося півроку оклигувати. Я проти.

— Справді? Ти хочеш стати батьком?

Марсель вивільнилася й сіла проти оподаль від нього. Вигляд у неї був суворий, та не мужній. Вона взялася в боки, і її руки скидалися на держаки порцелянової вази. Матьє завважив, що лице її посіріло. Повітря було солодке й рожеве, вони вдихали пахощі ружі, ковтали їх; аж раптом це сіре обличчя, непорушний погляд, — здавалося, вона щосили стримує кашель.

— Зачекай, — сказав Матьє, — це надто несподівано для мене: треба подумати.

Руки Марсель почали тремтіти; з несподіваним шалом вона промовила:

— Я не потребую твоїх роздумів, не тобі про це думати.

Вона обернула голову і подивилася на нього. Її погляд спинився на шиї, плечах, животі, потім ковзнув нижче. Вона здивувалася. Матьє зашарівся і звів коліна докупи.

— Ти нічим не зарадиш, — повторила Марсель. І докинула з похмурою іронією: — Тепер це жіноче діло.

Вимовивши останні слова, її вуста стислися — лискучо-бузкові, вони, здавалося, поїдали це попелясте лице, немов яскраво-червона комаха. «Вона почувається упослідженою, — подумав Матьє, — вона ненавидить мене». Рожева мла у кімнаті зненацька немов би розтанула; поміж предметами зазяяла незмірна порожнеча. Матьє подумав: «І причиною цьому я»! Лампа, дзеркало з олив'яними відблисками, годинник на коминку, крісло, прочинена шафа зненацька видалися йому безжальними механізмами: їх завели, і тепер їхнє хистке існування тривало в цій порожнечі з непохитною впертістю, немов механізм катеринки, яка безугаву виграє і виграє все ту ж мелодію. Матьє стрепенувся, немов би намагаючись вирватися з обіймів цього зловісного, затхлого світу. Марсель і не ворухнулася, вона все дивилася на його пах і на ту провинну квітку, що так сумирно і невинно спочивала собі між його стегнами. Він знав, що їй хочеться кричати і плакати, та вона не буде цього робити, тому що боїться збудить пані Дюффе. Він зненацька обняв її за стан і пригорнув. Вона припала до його плеча і схлипнула без сліз три чи чотири рази. Це було все, що могла вона собі дозволити — буря без грому.

Коли вона підвела голову, то вже заспокоїлася. Розсудливим голосом вона сказала:

— Даруй мені, друже, треба було розрядитися: з самісінького ранку тримаюся. Звісно ж, я тобі не докоряю.

— Ти маєш право на це, — сказав Матьє. — Мені нема чим пишатися. Це вперше… Господи, яка мерзота! Я вчинив дурницю, а ти будеш розплачуватися. Врешті, що сталося, то те сталося. Послухай, а що це за жінка, де вона мешкає?

— Вулиця Морер, 24. Здається, вона якась дивна.

— Так я й думав. Ти скажеш, що прийшла від Андре?

— Еге ж. Вона бере всього чотириста франків. Знаєш, схоже, що це геть нікчемні гроші, — на диво розсудливо промовила Марсель.

— Так, я бачу, — гірко сказав Матьє, — одне слово, тобі пощастило.

Він почувався незручно, немов наречений. Здоровецький незграбний хлоп'яга, та ще й голий, завдав лиха і тепер люб'язно усміхається, щоб змусити забуть про себе. Та вона не могла забути про нього: вона бачила його білі стегна, м'язисті, трохи куці, його самовдоволену й рішучу голизну. Це було якесь ґротескне марення. «На її місці мені захотілося б кулаками гамселити це м'ясисте одоробало». Він сказав:

— Оце мене й непокоїть: вона замало бере.

— Красненько дякую, — відказала Марсель. — Слава богу, що вона так мало просить: у мене якраз є чотири сотні, для кравчині, та вона зачекає. І знаєш, — додала вона твердо, — я переконана, що вона потурбується за мене незгірше, ніж у тих славетних підпільних клініках, де з тебе злуплять чотири тисячі франків. Утім, в нас немає вибору.

— В нас немає вибору, — повторив Матьє. — Коли ти йдеш до неї?

— Завтра опівночі. Здається, вона приймає тільки вночі. Дивачка, еге ж? Гадаю, вона трохи несповна розуму, та це якраз і добре, через маму. Вдень вона у ґалантерейній крамниці; вона майже не спить. Заходиш через двір, бачиш світло під дверми, значить, вона там.

— Гаразд. — сказав Матьє, — я сам піду туди.

Марсель приголомшено подивилася на нього.

— З глузду з'їхав? Вона вижене тебе геть, прийме за нишпорку з поліції.

— Все одно я піду, — повторив Матьє.

— Але навіщо? Й що ти їй скажеш?

— Я хочу глянути, як там, причому на власні очі. Якщо мені не сподобається, ти туди не підеш. Я не хочу, щоб тебе покалічила якась стара відьма. Скажу, що прийшов від Андре, що в мене є подруга, у якої проблеми, але зараз вона хворіє на ґрип або щось таке.

— А потім? Куди я піду, якщо там нічого не вийде?

— У нас ще є кілька днів, аби розглядітися, правда ж? Піду завтра до Сари, вона таки напевне знає когось. Пам'ятаєш, вона спочатку не хотіла дітей.

Марсель начебто розслабилася, вона погладила його по потилиці.

— Ти такий хороший, мій друже, не знаю до ладу, що ти надумав, та, бачу, щось хочеш зробити для мене; ти, мабуть, ладен і під ножа лягти замість мене, еге ж? — Вона обняла його за шию своїми прегарними руками і додала комічно покірливим тоном:

— Якщо ти попросиш Сару, то, їй-богу, вона тобі нарає якого-небудь жида.

Матьє обняв її, й вона геть розм'якла. Відтак промовила:

— Милий мій, милий мій.

— Зніми сорочку.

Вона послухалася, й він повалив її на ліжко; він пестив її груди. Матьє любив ці великі сторчакуваті пипки з припухлими колами. Марсель зітхала, заплющивши очі, покірна й уся в передчутті. Та повіки її були примружені. Ось-ось повинна була накотитися пристрасть, Матьє вже відчував, як вона лежить на ньому, ніби тепла долоня. І раптом йому подумалося: «Вона вагітна». Він знову сів. У голові його все ще гучала якась пронизлива музика.

— Послухай, Марсель, сьогодні не вийде нічого. Ми надто вже схвильовані обоє. Вибач.

Марсель щось сонно пробурмотіла, тоді раптом підвелася і занурила обидві руки в свої коси.

— Як хочеш, — мовила вона крижаним тоном.

І трохи люб'язніше докинула:

— По суті, ти маєш рацію, ми надто перенервували. Я чекала твоїх пестощів, та підозрювала, що нічого не вийде.

— Шкода! — зітхнув Матьє. — Воно так і сталося, й нам уже нема чого боятися.

— Знаю, та хіба ж цього хотілося. Не знаю, як тобі й сказати, але ти завжди трохи наганяв на мене страху, мій милий.

Матьє підвівся.

— Гаразд. Піду я до тієї старої.

— Ага. І зателефонуєш мені завтра, як там.

— А завтра ввечері ми не побачимося? Так було б простіше.

— Ні, завтра ввечері ніяк. Як хоч, то післязавтра.

Матьє надів сорочку і штани. Тоді поцілував Марсель у вічі.

— Ти не гніваєшся на мене?

— Ти не винен. Це сталося вперше за сім років, тобі нема чого собі дорікати. А я не огидна для тебе?

— Ти з глузду з'їхала.

— Знаєш, часом я сама собі огидна, мені здається, ніби я стала купою якогось їдла.

— Крихітко моя, — ніжно мовив Матьє, — моя маленька бідолашко. За тиждень усе владнаємо, обіцяю тобі.

Він тихо прочинив двері й, тримаючи в руках черевики, вислизнув із кімнати. На сходовому майданчику він озирнувся: Марсель все ще сиділа на ліжку. Вона усміхалася йому, та Матьє здавалося, ніби вона тримає на нього уразу.

* * *

Напруження в очах ущухло, й тепер вони могли вільно рухатися туди-сюди. Марсель вже не дивилася на нього, і йому не треба було стежити за своїм поглядом. У темному вбранні й оповита ніччю, його провинна плоть почувала себе під захистком, потроху до неї знову поверталося тепло і невинність, вона знову оживала під грубим сукном убрання. Мазницю, думав Матьє, треба взяти післязавтра мазницю, як би не забутися про неї? Нарешті він був сам.

Він зупинився, мов поцілений громом: таж неправда, не сам він, Марсель не відпустила його, вона думає про нього, думає: «Мерзотник, він зробив мені це, він забувся в мені, немов дитина, що вробилася у ліжку». Хоч як би він гнав пустельною вулицею, темний, без імени, по самісіньку шию закутаний в одяг, та від цього йому не втекти. Марсель зосталася десь там, позаду, зі своїми лихом і наріканнями, й він її нітрохи не покинув: він теж був у тій рожевій кімнаті, голий і беззахисний перед цією важкою пронизливістю, що бентежила ще дужче, ніж погляд. «Єдиний раз», розлючено промовив він. Півголосом повторив, щоб переконати Марсель: «Один-єдиний раз за сім років!» Марсель не дала себе переконати: вона зосталася в кімнаті й думала про Матьє. Вона засуджувала й ненавиділа його, там у тиші, й це було так нетолерантно. Він не міг захистити себе, не міг навіть затулити долонями свій пах. Для кого ж іще міг би він існувати з отакою силою… Жак з Одеттою сплять; Даніель п'яний або ж напідпитку. Івіш ніколи не думає про відсутніх. Може, Борис… Та свідомість Бориса — це всього лиш крихітна іскра, вона нічого не могла вдіяти супроти цієї шаленої й непорушної тверезости, що чарувала Матьє на відстані. Ніч оповила мороком чи не всі душі: Матьє був наодинці з Марсель. Подружня пара, та й годі.

У Камю світилося. Господар ставив стільці один на другий; служниця чіпляла віконницю до дверної стулки. Матьє штовхнув другу стулку і ввійшов досередини. Йому хотілося, щоб його бачили. Він сперся ліктями на шинквас.

— Добривечір усім.

Господар глянув на нього. Якийсь кондуктор пив перно, насунувши на очі козирок свого кашкета. Свідомості. Свідомості, привітні й неуважні. Кондуктор збив кашкет на потилицю і зиркнув на Матьє. Душа Матьє відпустила його і розчинилася в просторі ночі.

— Кухоль пива.

— Щось рідко ви заходите, — мовив господар.

— Але не тому, що не хочу пити.

— Та й правда, хочеться пить, — устряв кондуктор. — Таке, наче вже літо в розпалі.

Вони замовкли. Матьє був задоволений, тому що подеколи вони зиркали на нього. Він бачив у дзеркалі своє обличчя, бліде і кругле, воно коливалося там, неначе у сріблястому морі: в Камю завжди здавалося, ніби зараз четверта ранку, через це світло, сріблясту імлу, що застилала очі й вибілювала обличчя, руки, думки. Він пив. Він думав: «Вона вагітна. Диво якесь: мені все здається, ніби це неправда». Все воно видавалося йому разючим і ґротескним, як ото буває, коли побачиш діда з бабою, що цілують одне одного в уста: після семи років такого промаху не можна було допускати. «Вона вагітна». В її череві крихітний склистий згусток, що помалу роздувається, аж врешті буде завбільшки з око: «Воно росте поміж усякої гидоти в її животі, воно живе». Він уздрів довгу шпильку, що навпомацки рухалася у темряві. Почувся невиразний звук, і око, репнувши, вибухнуло: залишається лише суха непрозора обслона. «Вона піде до тієї старої, вона дасть понівечити себе». Він відчув, ніби його просякнуто трутизною. «Все гаразд». Він стрепенувся: все це були бліді думки, ті, що приходять о четвертій годині над ранком.

— До побачення.

Він заплатив і подався геть.

«Як же це сталося?» Він простував тихо, намагаючись усе згадати. «Два місяці тому…» Він геть нічого не пам'ятав, здається, то було на другий день великодніх свят. Він, як завше, обняв Марсель, від ніжности, звичайно ж, від ніжности, а не від бажання, — а тепер… Він пошився в дурні. «Дитина. Хотів принести їй утіху, а зробив дитину. Я не тямив, що робив. Тепер я віддам чотириста франків тій бабі, й вона застромить своє знаряддя між ноги Марсель і почне там шкребти; життя піде собі, як і прийшло; а я зостануся йолопом, як і до того; руйнуючи це життя більше, ніж витворюючи його, я так і не збагну, що ж накоїв». Він ледве посміхнувся. «А інші? Ті, що серйозно вирішили зробитися батьками і почуваються давальцями нового життя — чи ж розуміють вони щось краще, ніж я, коли дивляться на живіт своєї дружини? Вони робили це наосліп, хутко орудуючи своїми штукенціями. Решта відбувається у пітьмі, в желатині, як у фотоґрафії. Все відбувається без них». Він зайшов у двір і побачив, що під дверима світиться. «Це тут». Йому було соромно.

Матьє постукав.

— Хто там? — поспиталися за дверима.

— Я хотів би з вами побалакати.

— О такій порі не ходять балакати.

— Я від Андре Беньє.

Двері прочинилися. Матьє угледів жовте пасмо кіс і чималу носяку.

— Що вам треба? Як хочте накликать на мене поліцію, то дарма стараєтесь: правил я дотримуюся. Якщо мені до вподоби, то я маю право тримати у себе світло ввімкнутим хоч всеньку ніч. Коли ж ви інспектор, то покажіть посвідку.

— Я не з поліції, — сказав Матьє. — У мене проблеми. Мені сказали, що можна звернутися до вас.

— Зайдіть-но.

Матьє ввійшов досередини. Стара була в чоловічих штанях і в блузці з блискавкою. Вона була страшенно худа, погляд насторожений і твердий.

— Ви знаєте Андре Беньє?

Вона сердито дивилася на нього.

— Авжеж, — відказав Матьє. — Вона приходила до вас торік перед Різдвом, бо в неї були неприємності; їй нездужалося, й ви чотири рази ходили її доглядати.

— Ну й що?

Матьє дивився на її руки. Руки чоловіка, душогуба. Вони були порепані, з коротко зрізаними чорними нігтями, геть у близнах і подряпинах. На першій фаланзі великого пальця виднів фіолетовий синець і грубий чорний струп. Матьє здригнувся, коли на думку спала ніжне смагляве тіло Марсель.

— Прийшов я не через неї, — озвався він, — а через її подругу.

Стара коротко зареготалася.

— Вперше бачу такого нахабу — прийшов і пишається тут переді мною. Я не хочу мати діло з чоловіками, втямив?

У кімнаті стояв безлад, там було страх як брудно. Скрізь видніли якісь ящики, на кахляній долівці валялася солома. На столі Матьє завважив пляшку з ромом і недопиту шклянку.

— Я прийшов, бо мене послала моя подруга. Вона сьогодні не може прийти і послала мене домовитися.

Двері в глибині кімнати були прочинені. Матьє міг заприсягтися, що за ними хтось є. Стара сказала йому:

— Сердешні дурепи, їм просто клепки бракує. Та тільки глянути на вас, і зразу ж видно, що ви з тих типів, які завдають лиха, трощать шклянки і шибки. І попри це вони довіряють вам найдорожче, що в них є. А далі отримують те, що заслужили.

Матьє залишався ввічливим.

— Я хотів би глянути, де ви оперуєте.

Стара люто й недовірливо зиркнула нього.

— Ні, послухати тільки! Хто це вам сказав, що я оперую? Про що ви торочите? Куди ви носа свого пхаєте, га? Якщо ваша подруга хоче мене бачити, то нехай приходить. Я хочу мати діло тільки з нею. Ви тямили, що робите? А вона, тямила вона бодай що-небудь, коли віддала себе у ваші лапи? Ви завдали їй лиха. Отак. А тепер побажайте мені, щоб я справилася спритніше, ніж ви, — це все, що можу я вам сказати. Бувайте.

— Бувайте, пані, — відказав Матьє.

Він вийшов з кімнати. Йому полегшало. Він помалу попрямував до Орлеанського проспекту; вперше одтоді, як він покинув Марсель, він зміг думати про неї без тривоги, без жаху, з ніжним сумом. «Піду завтра до Сари», подумав він.

ІІ

Борис дивився на червону картату скатерку і міркував про Матьє Делярю. Він думав: «Цей Матьє хлопець хоч куди». Оркестр перестав грати, повітря було геть голубе, люди гомоніли між собою. В цій тісній маленькій залі Борис знав усіх: ці люди не приходили сюди повеселитися; вони приходили після роботи, вони були поважні й хотіли їсти. Неґр, що сидів напроти Лоли, співав у «Парадизі»; шестеро хлопців у глибині зали зі своїми подругами були музики із «Ненетт». Щось таки перепало їм, якийсь несподіваний успіх, може, анґажемент на літо (позавчора вони невиразно говорили про кабаре в Константинополі), бо, хоч і скупенькі зазвичай, сьогодні вони замовили шампанське. Борис угледів і білявку, яка виступала в «Ла Ява» з матроським танком. Високий худорлявий чоловік із сиґарою в зубах був директором кабаре на вулиці Толозе, яке щойно закрила префектурна поліція. Подейкували, що незабаром його знову відкриють, бо в господаря є підтримка у вищих колах. Борис гірко шкодував, що не заглянув туди, тож якщо воно відчиниться знову, обов'язково його відвідає. Чоловік був із тендітним гомиком, що здалеку мав, радше, привабливий вигляд, такий білявий, з вузьким обличчям, не дуже манірний і досить витончений. Борис не любив педерастів, бо вони ввесь час чіплялися до нього, проте Івіш їх цінувала, вона казала: «В цих принаймні вистачає сміливости бути не такими, як усі». Борис поважав думку своєї сестри і чесно намагався бути зичливим до гомиків. Неґр їв квашену капусту. Борис думав: «Не люблю квашеної капусти». Йому хотілося дізнатися, що ж принесли танцівниці з «Ла Ява»: якусь брунатну страву, на взір смаковиту. На скатерці була пляма від червоного вина. Гарна пляма, в цьому місці скатерка була неначе з єдвабу; Лола посипала це місце сіллю, вона дбайливо ставилася до речей. Сіль зробилася рожева. Неправда, що сіль всотує плями. Він мало не сказав Лолі, що сіль не всотає цю пляму… Та для цього треба було заговорити, а Борис почував, що говорити не годен. Лола була поруч, зморена і геть розпашіла, та Борис не міг і слова промовити, голос його був мертвий. «Отаким би я був, якби зробився німий». Його охоплювала млосна знемога, голос витав у глибині горла, м'який, неначе вата, от тільки не міг вирватися назовні, він був мертвий. Борис подумав: «Я дуже люблю Делярю» і вельми втішився. Він утішився б іще дужче, якби не відчував усеньким своїм лівим боком, від скроні до стегна, що на нього дивиться Лола. Певна ж річ, цей погляд був жагучий. Лола не могла дивитися на нього інакше. Це трохи обтяжувало його, бо жагучі погляди вимагають у відповідь люб'язних жестів або усмішок; а Борис не міг і пальцем поворухнути. Він почувався паралізованим. Звичайно, це не мало великого значення: йому не треба було бачити погляд Лоли — він його вгадував, та, врешті, це була його справа. Сидячи в отакій позиції, з чубом, що спадає на очі, він геть не бачив Лолу, і міг припустити, що вона дивиться в залу, на людей. Борисові не хотілося спати, він почував себе радше збуджено, бо знав у цій залі всіх; він побачив рожевий язик неґра; Борис поважав цього неґра: якось той роззувся, взяв пальцями ноги сірникову коробку, витяг звідтіля сірника, запалив — і все це ногами. «Пречудовий чолов'яга, — захоплено подумав Борис. — от якби всі вміли користуватися ногами, як руками». Його лівий бік болів од того, що на нього дивилися: він знав, що надходить момент, коли Лола поспитається: «Про що ти думаєш»? Він геть нездатен був одсунути це запитання на пізніш, від нього це не залежало: Лола поставить його з якоюсь фатальною неухильністю. В Бориса було таке враження, ніби він упивається крихітним відтинком часу, незмірно дорогим і коштовним. По суті, це було радше приємно: Борис бачив скатерку, бачив Лолин келишок (Лола не їла; вона ніколи не вечеряла перед виступом на естраді). Вона випила «Шато Ґрюо», вона дуже стежила за собою, обходилася без багатьох маленьких утіх, тому що страх як боялася постаріти. В келишку іще зоставалося трохи вина, воно скидалося на запилену кров. Джаз почав грати «If moon turns green», і Борис подумав: «А я зміг би заспівати цю мелодію»? Добре було б прогулятися в місячну ніч вулицею Піґаль, насвистуючи якусь пісеньку. Делярю якось йому сказав: «Ви свищете, немов порося». Борис подумки зареготався й подумав: «От же ж йолоп»! Його переповнювала приязнь до Матьє. Не обертаючи голови, він зиркнув убік і вздрів тяжкий погляд Лоли з-під розкішного рудого пасма кіс. По суті, цей погляд можна легко витерпіти. Досить було звикнути до того особливого пашіння, од якого шаріється обличчя, коли відчуваєш, що на тебе хтось палко дивиться. Борис покірно віддавав Лолиним поглядам усе своє тіло, свою худу потилицю і неуважний профіль, який вона так любила; лише такою ціною міг він глибоко заховатися глибоко у собі і перейматися своїми приємними й незначними думками.

— Про що ти думаєш? — спиталася Лола.

— Ні про що.

— Люди завжди про щось думають.

— Я думав ні про що, — відказав Борис.

— Навіть не про те, що тобі подобається мелодія, яку вони виконують, і ти хотів би навчитися чечітки?

— Так, про щось подібне.

— От бачиш. Чому ж ти не кажеш мені про це? Я ж хочу знати все, про що ти думаєш.

— Про це не кажуть, воно не має значення.

— Не має значення! Наче язик у тебе лише для того, щоб говорити про філософію зі своїм професором.

Він глянув на неї й посміхнувся: «Я люблю її, бо вона руда і має вигляд не такої вже й молодої».

— Чудний ти хлопчина, — сказала Лола.

Борис кліпнув і благально подивився на неї. Він не любив, щоб із ним про нього балакали; йому завжди було незручно, він губився. Лола здавалася розгніваною, та це було просто через те, що вона гаряче його любила і мучилася через нього. Траплялися такі моменти, коли воно було дужче від неї, вона без причини непокоїлася, розгублено дивилася на нього, не знала, що з собою робити, і її руки самі метушилися від хвилювання. Спочатку Борис дивувався, та потім звик. Лола поклала долоню йому на голову.

— Я все питаю себе, що там усередині, — мовила вона. — Воно мене лякає.

— Чому б це? Клянуся, там усе невинне, — зі сміхом сказав Борис.

— Та воно так, але як би тобі сказати… воно приходить саме, я тут ні при чому, кожна твоя думка — це маленька втеча. — Вона скуйовдила йому чуба.

— Не задирай мою чуприну, — сказав Борис. — Не люблю, коли мені відкривають лоба.

Він узяв її руку, легенько погладив і поклав на стіл.

— Ти тут, ти такий ніжний, — сказала Лола, — здається, ніби ти зі мною, а потім зненацька нікого нема, і я питаю себе, куди ти подівся.

— Та тут я.

Лола дивилася на нього зблизька. На її блідому виду читалася сумовита великодушність, саме такий вигляд був у неї, коли вона співала пісню «Люди з обдертою шкірою». Вона випинала вуста, величезні вуста з опущеними кутиками, які він так любив наприпочатку. Одколи він відчув їх на своїх губах, вони вражали його своєю вогкою й гарячковою голістю на цій прегарній гіпсовій машкарі. Тепер він віддавав перевагу Лолиній шкірі, вона була така біла, що здавалася несправжньою. Лола несміливо поспитала:

— Ти… ти не сумуєш за мною?

— Я ніколи не сумую.

Лола зітхнула, і Борис вдоволено подумав: «Це так цікаво, що вона виглядає немолодою, вона ніколи не говорить про свій вік, але таки напевне їй десь років із сорок». Він полюбляв, щоб люди, котрі були приязні до нього, мали вигляд немолодих, це заспокоювало його. Ба більше, це надавало їм якоїсь тривожної тендітности, що попервах не помічалася, бо шкіра в них була наче видублена. Йому захотілося поцілувати схвильоване обличчя Лоли, він подумав, що вона геть вичерпалася, що життя її не склалося й що вона самотня, ще дужче самотня відтоді, як його покохала: «Я нічого не можу зробити для неї», безнадійно подумав він. У цю мить вона здавалася йому страшенно симпатичною.

— Мені соромно, — сказала Лола.

У неї був важкий, понурий голос, що скидався на червоний оксамит.

— Чому?

— Бо ти ще дитина.

Він сказав:

— Це так тішить, коли ти кажеш «дитина». Так гарно ти виокремлюєш цей наголос. В «Людях із обдертою шкірою» ти двічі вимовляєш це слово, і тільки для цього я прийшов би тебе послухати. Людно було цього вечора?

— Переважно буржуа. Поприходять бознає звідки і базікають, мов заведені. Їм так само хочеться мене слухати, як і повіситися. Саррюньян мусив попросити їх помовчати; мене це збентежило, знаєш, це якось нетактовно. Адже коли я ввійшла, то вони мені аплодували.

— Так прийнято.

— Воно мені остогидло, — сказала Лола. — Гидко співати для цих йолопів. Вони приходять, тому що повинні відповісти запрошенням на запрошення іншої родини. Аби ти тільки бачив, як вони посміхаються, як уклоняються, як тримають стілець своєї дружини, поки вона сідає. Природно, що ти їм заважаєш, тож коли виходиш, то вони дивляться на тебе згори вниз. Борисе, — раптом сказала Лола, — я співаю, щоб жити.

— Та певно.

— Якби я знала, що все воно скінчиться оцим, то й не починала б.

— Але ж як ти співала в мюзик-голі, то теж жила своїми співами.

— Там було геть по-іншому.

Запала мовчанка, потім Лола поспішно докинула:

— Знаєш, з тим хлопчиною, що співає після мене, з новачком, я розмовляла сьогодні ввечері. Він цікавий, але з нього такий же росіянин, як оце і з мене.

«Вона вважає, що наводить на мене нудьгу», подумав Борис. Він пообіцяв собі, як випаде нагода, ще раз їй сказати, що ніколи не нудьгує. Та не сьогодні, пізніш.

— Може, він вивчив російську?

— Але ж ти, — сказала Лола, — ти вже ж міг би сказати мені, чи добра в нього вимова.

— Мої батьки виїхали з Росії, коли мені було три місяці.

— Дивно якось, що ти не знаєш російської, — виснувала вона з мрійливим виглядом.

«Чудна якась, — подумав Борис, — їй соромно любити мене, тому що вона старша. Та для мене це природно, все одно треба, щоб одне було старше від іншого». До того ж, це було й моральніше: Борис не зміг би любити дівчину свого віку. Якщо обоє молоді, то не вміють себе поводити, діють без ладу, і все це скидається на дитячу гру в обід. З людьми зрілого віку нічого подібного й близько нема. Вони солідні, вони керують вами, і їхня любов має вагу. Борис був із Лолою, і його совість схвалювала це, він почував, що це виправдано. Звичайно, він віддав би перевагу товариству Матьє, позаяк Матьє не був жінкою: чоловік завжди цікавіший. І, крім того, Матьє пояснював йому все на світі. От тільки Борис часто запитував себе, чи почуває Матьє до нього дружбу. Матьє був байдужий і брутальний, звісно, чоловікам не личить виявляти у спілкуванні між собою всілякі там ніжності, але ж є тисячі способів показати, що хтось тобі дорогий, тож Борис вважав, що Матьє подеколи міг би якимсь там словом або порухом виявити свою приязнь. З Івіш Матьє був геть інший. Якось Борис угледів обличчя Матьє, коли той допомагав Івіш надіти пальто; тоді він відчув, як щось прикро вкололо його у серце. Усмішка Матьє на його скорботних вустах, які Борис так любив, та чудернацька, соромлива й ніжна усмішка. Втім, голова Бориса відразу ж стуманіла, й він більше ні про що не думав.

— Ну от, він знову кудись подався, — сказала Лола.

Вона схвильовано дивилася на нього.

— Про що ти зараз думаєш?

— Про Делярю, — шкодуючи, мовив Борис.

Лола сумно посміхнулася.

— А ти не міг би часом подумати і про мене?

— Про тебе думати не треба, ти поруч.

— Чому ти постійно думаєш про Делярю? Тобі хотілося б бути з ним?

— Я задоволений, що перебуваю тут.

— Задоволений од того, що тут, чи від того, що зі мною?

— Це одне й те саме.

— Для тебе одне й те ж саме. Та не для мене. Коли я з тобою, мені наплювати, тут я чи деінде. Втім, я ніколи не задоволена од того, що я з тобою.

— Ти що? — здивовано поспитався Борис.

— Втіха моя невелика. І не треба корчити дурника, ти пречудово усе розумієш: я ж бачила тебе з Делярю, ти просто не тямишся, коли він поруч.

— Це не одне й те ж.

Лола наблизила до нього своє вродливе прив'яле обличчя: у неї був благальний вигляд.

— Таж поглянь на мене, писочку, скажи ж нарешті, чому він так тобі до вподоби?

— Не знаю. Не так уже й до вподоби він мені. Він хлопець хоч куди, Лоло, мені незручно з тобою про нього балакати, ти ж бо сказала колись, що не можеш його терпіти.

Лола вимушено посміхнулася.

— Ви погляньте лишень, як він звивається. Кицю моя, й разу тобі я не казала, що не можу його зносити. Просто ніколи не могла второпати, що ти в нім такого знаходиш. Поясни ж мені, я хочу тільки збагнути.

Борис подумав: «Це неправда, я і трьох слів не промовлю, як вона вже буде кипіти від люті».

— Я вважаю його симпатичним, — обережно мовив він.

— Ти завжди це кажеш. Я вибрала б інше слово. Скажи, що він розумний, освічений, і я буду згодна; тільки не симпатичний. Врешті, я кажу тобі про своє враження: симпатичний хлопець для мене щось таке, як Моріс, хтось такий кругленький, — а от він усіх збиває з пантелику, тому що ні те ні се, просто голову морочить. Ти тільки поглянь на його руки.

— А що тобі до його рук? Мені вони до вподоби.

— Та в нього ж лапи, як у робітника. Вони ввесь час здригаються, неначе він допіру закінчив якусь фізичну роботу.

— А й справді.

— А! От-от, але ж він не робітник. Коли я бачу, як він з грубуватою втіхою хапає своєю лапою шклянку з віскі, то ненависти в мене до нього немає, тільки ж поглянь потім, як він п'є, які в нього чудернацькі губи, немов у протестантського священика. Не можу тобі пояснити, однак мені здається, що він замкнутий, і потім поглянь на його очі, добре ж видно, що він чоловік з освітою, що це хлопець, який не любить просто пити, їсти, спати з жінками, йому потрібно міркувати над усім, а ще ж і цей голос, гострий голос такого собі пана, який ніколи не помиляється, я знаю, що цього вимагає його фах, коли він щось пояснює дітлахам, у мене теж був учитель, який балакав так, як оце він, але я вже не школярка, щоб так говорити зі мною, мене це дратує; я собі так уявляю, що має бути щось одне, або грубіян, або чоловік витончений, вчитель, священик, тільки не те й те заразом. Не знаю, чи є жінки, яким це до вподоби, напевне, таки є, але, скажу тобі відверто, якби такий тип до мене доторкнувся, то не хотіла б я почувати на собі лапу забіяки та ще й із крижаним поглядом.

Лола звела дух. «Що вона вішає на нього»? — подумав Борис. Та він зберігав цілковитий спокій. Люди, що його люблять, не зобов'язані так само любити одне одного, і Борис вважав цілком природним, що кожен намагається настренчити його проти іншого.

— Я дуже добре тебе розумію, — з примирним виглядом провадила Лола, — ти не бачиш його моїми очима, бо він був твоїм викладачем і впливав на тебе; я ж бачу цілу купу всіляких деталей; ти, наприклад, дуже вимогливо ставишся до того, як люди одягаються, завжди вважаєш, що їм бракує елеґантности, а він же одягається кепсько, такі краватки носить, що їх навіть служка в моєму готелі на надів би, а тобі це байдуже.

Борис був сонний і упокорений, тож пояснив:

— Хіба важливо, як ти одягнутий, якщо ти байдужий до ганчірок. Гірше, якщо намагаєшся вразити своїм одягом, а воно не вдається.

— Ну, та ти ніколи не потрапляєш у таку халепу, блудяжко моя, — сказала Лола.

— А я знаю, що мені личить, — скромно відказав Борис.

Він подумав, що на ньому голубий светр грубої в'язки, і відчув утіху: гарний светр. Лола взяла його руку і почала підкидати її у своїх долонях. Борис подивився на свою руку, що знай підлітала і падала, й подумав: вона не моя, це щось таке, як млинець. Він більше не відчував її; це його бавило, й він поворухнув пальцем, щоб оживити її. Палець торкнувся Лолиної долоні, й Лола вдячно подивилася нього. «Ось що сковує мене», роздратовано подумав Борис. Він сказав собі, що йому, звичайно ж, легше було б виявляти ніжність, якби Лола не корчила отаких покірних і розчулених гримас. Те, що він дозволяє літній жінці прилюдно гратися його рукою, його нітрохи не бентежило. Він давно вже збагнув, що створений для цього: навіть коли він був сам, наприклад, в метрі, люди задиристо зиркали на нього, а дівчиська, виходячи з майстерні, сміялися йому в вічі.

Лола різко сказала:

— Ти ніколи не казав мені, що, власне, знаходиш у ньому.

Оце така вона була, почавши, ніяк не могла зупинитися. Борис був певен, що вона робить собі боляче, та, якщо зазирнути глибше, їй це подобалося. Він глянув на неї: повітря довкола неї було голубе, а її лице — голубувато-сіре. Та очі залишалися гарячкові й жорсткі.

— Так що ж саме, га?

— Він хлопець хоч куди. О-о, — застогнав Борис, — як ти мені набридла… От, наприклад, він ніколи нічим не дорожить.

— А хіба це добре — нічим не дорожити? Ти теж нічим не дорожиш?

— Нічим.

— А все ж таки мною хоч трохи дорожиш?

— А, тобою… тобою дорожу.

У Лоли був нещасний вигляд, і Борис одвернувся. Все-таки він не любив бачити на її обличчі оцей вираз. Вона мордувала себе; він вважав це дурнею, та нічого не міг удіяти. Він робив усе, що від нього залежало. Він не зраджував Лолу, частенько їй телефонував, тричі на тиждень ходив зустрічати її біля «Суматри», і в ці вечори він з нею спав. Зрештою, може, в цьому винен її характер. А то й вік, старі люди завжди сварливі, можна, подумати, що на карті стоїть їхнє життя. Якось іще в дитинстві Борис упустив додолу ложку; йому звеліли підняти її, а він уперся. Тоді батько мовив йому незабутньо величним тоном: «Що ж, тоді підніму її я». Борис побачив, як нагинається величезне тіло, побачив лису голову, почув, як тріщить поперек, то було блюзнірство, яке несила було стерпіти: він заридав. З тої пори Борис вважав дорослих величезними і немічними богами. Коли вони нагиналися, то враження було таке, що вони ось-ось переламаються навпіл, якщо вони спотикалися і падали, то кортіло зареготатися і заразом тебе охоплював якийсь реліґійний жах. Якщо в їхніх очах сльози, як оце зараз у Лоли, то не знаєш, куди подітися. Сльози дорослих — це містична катастрофа, щось таке, як покути, які Бог накладає на безжальне людство. З іншого ж боку, це було природно; він схвалював палку вдачу своєї подруги. Матьє пояснив йому, що потрібно мати шалені почуття, та й Декарт казав те ж саме.

— В Делярю є шалені почуття, — мовив Борис, продовжуючи свої міркування уголос, — та він однак нічим не дорожить. Він вільний.

— В цьому сенсі я теж вільна, дорогий мені тільки ти.

Борис не відповів.

— Хіба я не вільна? — поспиталася Лола.

— Це не одне й те ж.

Дуже важко пояснити. Лола була жертвою, крім того, їй не щастило, і на довершення до всього вона виглядала надто вже зворушливою. Все це не йшло їй на користь. А ще вона вживала героїн. У певному сенсі, це було навіть добре, в принципі, й геть добре; Борис розмовляв про це з Івіш, і вони дійшли до висновку, що це добре. Адже буває по-різному: часом наркотики вживають од відчаю або щоб знищити себе, а часом задля того, щоб усталити свою свободу, й це треба тільки вітати. Та Лола віддавалася їм, як справдешній гурман, це був спосіб знімати напруження. Втім, вона ніколи навіть не чамріла од них.

— Це смішно, — сухо сказала Лола. — З принципу ти ставиш Делярю над усіма іншими. Ти ж знаєш, хто вільніший од себе, він чи я: він мешкає у себе вдома, має ставку на роботі, пенсію йому забезпечено, він живе, як дрібний службовець. Крім того, він має під рукою ще й оту жінку, яка ніколи не виходить із дому, — одне слово, повний набір; кращої свободи й не знайдеш. У мене ж тільки те, що на мені, я самотня, мешкаю в готелі, не знаю навіть, чи буде в мене анґажемент цього літа.

— Це не одне й те ж, — повторив Борис.

Він дратувався. Лолі наплювати на свободу. Сьогодні вона отак завзялася, щоб розгромити Матьє на його ж таки території.

— О, я ладна задушити тебе, писочку, коли ти оце такий! Що, що не одне й те ж?

— Ти вільна попри своє бажання, — пояснив він. — просто так склалося та й годі. Тоді як Матьє вільний свідомо.

— Все одно не розумію, — хитаючи головою, сказала Лола.

— Ну, добре, от квартира — йому на неї наплювати, він живе у ній так само, як і деінде, і гадаю, на жінку йому наплювати теж. Він водиться з нею, бо треба ж спати з кимсь. Його свобода не зверху, напоказ, а всередині.

У Лоли був відсутній вигляд, йому захотілося зробити їй боляче, дошкулити їй, тож він додав:

— Ти надто дорожиш мною; він ніколи не дався б тобі до рук.

— Ага! — ображено вигукнула Лола. — Значить, я надто дорожу тобою, тварючко! А тобі не здається, що він аж надто дорожить твоєю сестрою? Варто тільки було поглянути на нього того вечора в «Суматрі».

— Івіш? — запитав Борис. — Ти поцілила мені в самісіньке серце.

Лола посміхнулася, й імла знову наповнила Борисову голову. За якусь хвилю він почув, як джазовий оркестр заграв «St James infirmary», і йому закортіло танцювати.

— Потанцюємо?

Вони почали танцювати. Лола заплющила очі, й він чув її уривчастий подих. Гомик підвівся з-за столу й подався запрошувати танцівницю з «Ла Яви». Борис подумав, що побачить його зблизька, і зрадів. Лола обважніла в його обіймах; танцювала вона добре і гарно пахнула, та була заважкою. Борис подумав, що більше полюбляє танцювати з Івіш. Івіш танцювала просто-таки пречудово. Він подумав: «Івіш повинна навчитися чечітки». Потім він уже ні про що не думав, тому що його огорнув запах Лоли. Він притис її до себе і глибоко зітхнув. Вона розплющила очі й уважно глянула на нього.

— Ти любиш мене?

— Так, — скривившись, відказав Борис.

— Чому ти кривишся?

— Тому що. Ти стомлюєш мене.

— Чому б це? Хіба ти не любиш мене?

— Люблю.

— Чому ти ніколи не кажеш цього мені сам? Завжди треба казати про це самій чи як?

— Тому що в цім немає потреби. Все це балачки: я вважаю, що про це взагалі не варто говорити.

— Тобі не подобається, коли я кажу, що люблю тебе?

— Та ні, можеш казати коли завгодно, та не питай мене про це.

— Любий мій, я так рідко про щось у тебе запитую. Здебільша мені досить дивитися на тебе і почувати твою любов. Проте є хвилини, коли хочеться доторкнутися до твоєї любови.

— Розумію, — поважно мовив Борис, — але ти повинна чекати, поки й мені цього захочеться. Якщо воно не приходить саме, то все це не має сенсу.

— Дурненький, та ти ж сам сказав, що воно не приходить саме, якщо в тебе ні про що не питають.

Борис зареготався.

— А таки правда, — сказав він, — ти мене зловила на слові. Але, знаєш, можна мати найкращі почуття до когось і не мати потреби про це говорити.

Лола не відповіла. Вони зупинилися, зааплодували, і музика заграла знову. Борис задоволено помітив, що, танцюючи, гомик потроху зближається до них. Та, розгледівши його зблизька, він був прикро вражений: цьому хлопчині було добрячих сорок років. На обличчі в нього зберігся полиск молодости, та зісподу він підтоптався. В нього були великі голубі лялькові очі і дитинно пухкі губи, та під порцеляновими очима висіли капшуки, біля рота видніли бганки, ніздрі стиснуті, немов би він ось-ось віддасть богу душу, до того ж рідка чуприна, що здалеку скидалася на золоту імлу, насилу прикривала череп. Борис із жахом глянув на це старе безбороде дітисько: «А колись же він був молодий», подумалося йому. Є люди, які завжди виглядають на тридцять п'ять років, наприклад, Матьє, бо в них ніколи не було молодости. Та якщо чоловік був молодий, то він зберігає молоді риси на все життя. Молодість триває до двадцяти п'яти років. Потім… потім просто жах. Він глянув на Лолу і хутко промовив:

— Лоло, поглянь на мене. Я люблю тебе.

Її очі почервоніли, й вона наступила Борисові на ногу. Тільки й прошепотіла:

— Милий мій.

Йому захотілося крикнути: «Обніми ж мене якомога міцніш, дай же ж мені відчути, що я люблю тебе»! Та Лола нічого не казала, вона теж втекла в себе, знайшла момент! Вона невиразно посміхалася, залющивши повіки, її обличчя зосередилося на своєму щасті. Спокійне і пустельне обличчя. Борис відчув себе покинутим, і думка, огидна думка заволоділа ним зненацька: не хочу, не хочу старіти. Торік він був спокійний, все це йому ніколи не спадало на думку, а тепер в цьому було щось зловісне, його ввесь час не покидало таке відчуття, ніби молодість тече, як вода крізь пальці. «До двадцяти п'яти. В мене є ще п'ять років, — думав Борис, — а потім я пущу собі кулю в голову». Він більше не міг зносити цю музику, відчувати довкола себе цих людей. Він сказав:

— Може, підемо звідси?

— Зараз, моє маленьке диво.

Вони повернулись до столика. Лола погукала офіціянта, розрахувалася й напнула на плечі оксамитову накидку.

— Ходімо! — сказала вона.

Вони вийшли. Борис більше не думав про поважні речі, та був похмурий. На вулиці Бланш було повнісінько народу, людей суворих і літніх. Вони зустріли маестро Піранезе із «Кота в чоботях» і привіталися: його маленькі ніжки дріботіли під його здоровецьким черевом. «Може, й у мене буде таке тельбо». Ніколи більше не дивитися в дзеркало, відчувати, які ламкі й сухі твої рухи, наче руки й ноги з сухого дерева… Кожна біжуча хвиля, кожна мить потроху точили його молодість. «Якби я міг себе ощаджувати, жити поволі, не поспішаючи, то, може, виграв би кілька літ. Та задля цього треба не вкладатися спати щодня о другій годині ночі». Він з ненавистю поглянув на Лолу. «Вона мене вбиває».

— Що з тобою? — поспиталася Лола.

— Нічого.

Лола мешкала в готелі на вулиці Наварен. Вона взяла ключ у конторці, й вони мовчки побралися нагору. Кімната була гола, в кутку стояла валіза, обліплена наклейками, на стіні висіло фото Бориса, приколоте кнопками. Це була світлина з посвідчення особи, Лола її збільшила. «Вона такою й зостанеться, — подумав Борис, — коли я зроблюся старим мотлохом, на ній я завжди буду молодий». Йому захотілося подерти знімок на клапті.

— Ти такий понурий, — сказала Лола, — що скоїлося?

— Здихаю, — відказав Борис, — голова болить.

Лола схвилювалася.

— Ти часом не захворів, любий мій? Хочеш піґулку?

— Ні, воно минеться, вже попускає.

Лола взяла його за підборіддя й підняла голову.

— В тебе такий вигляд, наче ти гніваєшся на мене. Ти гніваєшся на мене? Авжеж, ти гніваєшся! Що я зробила?

Вона геть утратила голову.

— Та не гніваюсь я, ти з глузду з'їхала, — мляво запротестував Борис.

— Ні, ти гніваєшся. Але що я зробила? Ти краще мені сказав би, то я все тобі пояснила б. Звісно ж, це непорозуміння. Все можна поправити. Борисе, благаю тебе, скажи, що ж, врешті, сталося.

— Та нічого.

Він обняв її за шию й поцілував у вуста. Лола затремтіла. Борис вхлинав її духмяний подих і відчував на своїх губах вогку голизну. Він був геть збурений. Лола вкривала поцілунками його лице; вона трохи задихалася.

Борис відчув, що бажає Лолу, і втішився з цього: бажання відсмоктувало його понурі думки, так само, втім, як і всі інші роздуми. В голові зашумував якийсь вир, і вона вмент спорожніла. Він поклав руку на Лолине стегно і крізь шовкову сукню торкнувся її тіла: тепер він був цією долонею, що лежить на шовковистій шкірі. Він легенько стиснув пальці, й тканина ковзнула поміж ними, наче тонесенька шкірочка, пестлива і мертва; під нею чинила опір справжня шкіра, еластична й лискуча, наче сап'янова рукавичка. Лола жбурнула свою накидку на ліжко, і її голі руки стрімко обняли його за шию; вона гарно пахла. Борис бачив її виголені пахви з крихітними колючими голубувато-чорними цятками: вони скидалися на шпичаки глибоких скабок. Борис і Лола стояли на тому ж місці, де їх охопило бажання, в них не було сили рушити. Ноги в Лоли затремтіли, й Борис подумав було, що вона зараз поволі осяде на килим. Він притис її до себе й відчув ніжну ваговитість її грудей.

— Ох! — застогнала Лола.

Вона відкинулася назад, і він був зачарований цим блідим обличчям з пухкими вустами, цією головою Медузи. Він подумав: «Це останні прегарні дні». І ще дужче стиснув її в обіймах. «Якогось ранку вона вмить зійде внівеч». Він більше не почував ненависти до Лоли; притиснувшись до неї, він почував себе міцним і худорлявим, сплетеним з одних тільки м'язів, він огортав її руками й боронив од старости. Затим настала хвиля марення і сну: він поглянув на Лолині руки, білі, мов коси старої жінки, і йому здалося, що він тримає в обіймах старість і що її потрібно стискати щосили, аж поки не задушиш.

— Ти так міцно обнімаєш мене, — щасливо простогнала Лола, — мені боляче. Я хочу тебе.

Борис вивільнився; він був трохи вражений.

— Дай мені піжаму, я роздягнуся у ванні.

Він увійшов до туалетної кімнати і замкнувся на ключ: він не любив, що Лола заходить туди, коли він роздягається. Борис умив обличчя й ноги і бавився, посипаючи ноги тальком. Він геть заспокоївся. Він подумав: «Чудасія якась». Голова його була важка й каламутна, він уже й не знав гаразд, про що думати. «Треба буде побалакати про це з Делярю», вирішив він. За дверима на нього чекала Лола, вона, звісно ж, була вже гола. Та йому не хотілося поспішати. Голе тіло, повне голих запахів, щось приголомшливе, це було те, чого Лола не здатна була збагнути. Тепер йому треба було пірнути в глибінь тяжкої чуттєвости з міцним, яскравим запахом. Коли він уже всередині, все йде як слід, та перед цим ніяк не позбудешся страху. «Принаймні, — роздратовано подумалося йому, — я не хочу знепритомніти, як минулого разу». Він старанно причесався над умивальницею, щоб перевірити, чи не випадає волосся. Та на білій порцеляні не було й волосини. Одягнувши піжаму, він відчинив двері й увійшов до кімнати.

Гола-голісінька, Лола лежала в ліжку. Це була інша Лола, лінькувата і небезпечна, вона пильнувала за ним крізь вії. Її тіло на голубій ковдрі було сріблясто-біле, як рибина зісподу, з рудуватим трикутним жмутком волосся під животом. Вона була прегарна. Борис підійшов до ліжка й почав розглядати її зі змішаним почуттям хвилювання й огиди; вона простягнула до нього руки.

— Зачекай, — мовив Борис.

Він клацнув вимикачем, і світло погасло. Кімната зробилася геть червона: на будинку навпроти, на четвертому поверсі, нещодавно повісили світляну рекламу. Борис ліг біля Лоли й почав пестити її груди і плечі. Її шкіра була така ніжна, мов би вона й не скидала своєї шовкової сукні. Перса її вже трохи втратили свою пружність, та Борису це подобалося: це були перса жінки, яка вже прожила більшу половину життя. Треба було не гасити світло, через цю кляту рекламу він все одно бачив її обличчя, бліде в червоних відкидах, її чорні губи: вона виглядала страдницею, її очі були суворі. Борис відчув у собі щось тяжке й траґічне, точнісінько як у Німі, коли на арену вибіг перший бугай: щось мало статися, щось неухильне, жахливе і банальне, мов кривава загибель бугая.

— Скинь піжаму, — благально сказала Лола.

— Ні, — відказав Борис.

Такий був у них ритуал. Щоразу Лола просила його скинути піжаму, а він повинен був відмовлятися. Лолині руки ковзнули під куртку і почали його ніжно пестити. Борис засміявся.

— Ти лоскочеш мене.

Вони зіллялися в поцілунку. За мить Лола взяла його руку і притисла її до свого живота, до рудого чубчика поміж ногами: в неї завжди були чудернацькі вимоги, й Борис часом змушений був опиратися. Декілька хвиль його рука непорушно лежала на Лолиних стегнах, а потім він поволі підняв її до плечей.

— Йди, — сказала Лола, тягнучи його на себе, — я обожнюю тебе, йди ж! Іди!

Вона відразу ж застогнала, і Борис подумав: «Ну от, зараз я зомлію!» В'язка хвиля піднімалася від сідниць до потилиці. «Не хочу», сказав собі Борис, зціплюючи зуби. Та раптом йому здалося, ніби його піднімають за шкуру, мов кролика, він упав на Лолине тіло, й більше не було нічого, крім багрової, сласної круговерти.

— Милий мій, — промовила Лола.

Вона лагідно відсунула його набік і вилізла з ліжка. Борис так і лишився лежати, знищений, уткнувшись обличчям у подушку. Він почув, як Лола відчиняє двері туалетної кімнати, й подумав: «Коли з нею порвемо, я буду втримуватися від сексу, не треба мені прикрощів. Кохання мені огидне. Якщо точніше, то мені не так огидно, як страшно провалюватися в цю прірву, де сам себе не тямиш. Вже не знати, що робиш, почуваєш себе опанованим, крім того, нема сенсу обирати собі жінку, з усіма виходить так само, це просто фізіолоґія». Він повторив з огидою: «Фізіолоґія»! Лола чепурилася на ніч. Плюскіт води був приємний і невинний. Він слухав його із задоволенням. Отакий плюскіт, плюскіт джерела, чують у своїх мареннях люди, що вмирають у пустелі від спраги. Борис спробував уявити собі, що він марить. Кімната, багрове світло, плюскіт — все це марення, зараз він опиниться в пустелі, на піску, в пробковому шоломі, насунутому на очі. Раптом перед ним постало обличчя Матьє. «Чудасія, — подумав собі він, — чоловіків я люблю більше від жінок. З жінкою я й на чверть не такий щасливий, як із чоловіком. Але я нізащо у світі не хотів би спати з чоловіком». Він з радістю подумав: «Ченцем, ось ким я стану, коли покину Лолу!» Він відчув себе сухим і чистим. Лола плигнула в ліжко й обняла його. Вона пестила його чуприну, запала довга мовчанка. Борис вже бачив, як кружеляють зорі, аж Лола заговорила. В цій багровій ночі її голос видавався химерним.

— Борисе, в мене нікого немає, крім тебе, я одна в цьому світі, люби ж мене, я хочу думати тілько про тебе. Коли я думаю про своє життя, мені хочеться піти й утопитися, мені потрібно думати про тебе цілий день. Не зраджуй мене, любове моя, не завдавай мені болю, ти все, що в мене зосталося. Я в твоїх руках, любове моя, не роби мені боляче, не роби мені боляче, я сама-самісінька!

Борис зненацька прокинувся і з цілковитою ясністю усвідомив, що відбувається.

— Якщо ти й сама, то це тому, що тобі воно до вподоби, — спокійно відказав він, — бо ти гордовита. Якби не це, то ти б покохала старшого від себе чоловіка. Я надто молодий і не можу завадити твоїй самоті. В мене таке враження, що тим-то ти мене й обрала.

— Не знаю, — сказала Лола, — я палко тебе кохаю, це все, що я знаю.

Вона жадібно стисла його в обіймах. Борис іще чув, як вона каже: «Обожнюю тебе», а тоді геть провалився в сон.

ІІІ

Літо. Повітря було густе і тепле; Матьє простував посеред вулиці, під безхмарним небом, його руки метлялися, немов би розгортаючи важкі позолочені штори. Літо. Літо для інших. Для нього ж починався чорний день, що, звиваючись, триватиме аж до вечора, якийсь похорон на сонці. Адреса. Гроші. Треба гасати по всьому Парижу. Адресу дає Сара. Гроші позичить Даніель. Або Жак. Він уявляв себе вбивцею, відблиск цього марення залишався в глибині його очей, розчавлених сліпучою навалою світла. Вулиця Деламбр, 16. Це тут; Сара мешкала на шостому поверсі, й ліфт, звичайно ж, не працював. Матьє піднявся пішки. Потойбіч зачинених дверей жінки займалися хатніми справами, у хвартухах, пообв'язувавши голови рушниками; для них теж починався день. Який буде цей день? Матьє трохи захекався, натискаючи кнопку дзвінка, він подумав: «Треба займатися ґімнастикою». Він тоскно подумав: «Отак я й кажу собі щоразу, коли піднімаюся східцями». Він почув дрібну ходу; лисий чоловічок зі світлими очима, усміхаючись, відчинив йому двері. Матьє впізнав його, це був німець, еміґрант, він часто бачив у кав'ярні «Дом», як той побожно смакує каву зі сметанкою або сидить за шахівницею, не зводячи очей із фіґур і облизуючи товсті губи.

— Я хотів би бачити Сару, — сказав Матьє.

Чоловічок споважнів, уклонився, клацнув підборами; у нього були фіолетові вуха.

— Веймюллер, — з готовністю сказав він.

— Делярю, — байдуже відказав Матьє.

Чоловічок знову люб'язно усміхнувся.

— Заходьте, заходьте, — мовив він, — вона внизу, в майстерні, буде рада вам.

Він запровадив його до передпокою і кудись подріботів. Матьє пхнув зашклені двері і ввійшов до майстерні Гомеса. На майданчику внутрішніх східців він зупинився, засліплений світлом: воно потоками струменіло крізь великі закурені вітражі; Матьє закліпав очима, в нього боліла голова.

— Хто там? — пролунав Сарин голос.

Матьє перегнувся через перила. Сара сиділа на дивані в жовтому кімоні, він бачив, як просвічує її череп крізь рідкі прямі коси. Навпроти неї немов би палав смолоскип: руда голова брахіцефала… «Це Брюне», з досадою подумав Матьє. Він не бачив його вже з півроку, та не мав ніякого бажання зустріти його в Сари: це було надто вже обтяжливо, їм треба було багато сказати одне одному, поміж ними була дружба, яка вже кінчалася. Крім того, Брюне приносив із собою повітря зовнішніх просторів, цілий світ, що звик до бунтів і насильства, до фізичної роботи, до постійних зусиль і суворої дисципліни: йому не слід було чути ганебну, альковну таємничку, яку Матьє хотів довірити Сарі. Сара підняла голову й усміхнулася.

— Добридень, добридень, — сказала вона.

Матьє й собі посміхнувся: він бачив згори це плескате негарне обличчя, спустошене добротою, а під ним важкі зів'ялі груди, що до половини виглядали з кімона. Він поспішно зійшов униз.

— Яким вітром сюди вас занесло? — поспиталася Сара.

— Мені потрібно дещо запитати у вас, — відказав Матьє.

Сарине обличчя зашарілося від задоволення.

— Все, що захочете, — сказала вона.

І додала, радіючи з утіхи, яку вона розраховувала йому принести:

— Знаєте, хто в мене?

Матьє обернувся до Брюне і потис руку. Сара огортала їх розчуленим поглядом.

— Привіт, старий соціял-зраднику, — мовив Брюне.

Попри все Матьє радий був чути цей голос. Брюне був здоровецький, міцний, із повільним селянським обличчям. Вигляд у нього був не дуже люб'язний.

— Привіт, — сказав Матьє. — А я вже думав, що ти помер.

Брюне нічого не відповів, а тільки зареготався.

— Сядьте біля мене, — жадібно сказала Сара.

Вона мала зробити йому послугу і знала це; тепер він був її власністю. Матьє сів. Малий Пабло грався кубиками під столом.

— А як Гомес? — поспитав Матьє.

— Як завжди. В Барселоні, — відказала Сара.

— Були якісь звістки від нього?

— Минулого тижня. Описує свої подвиги, — з іронією сказала Сара.

Очі Брюне зблиснули.

— Ти знаєш, що він став полковником?

Полковником. Матьє подумав про чолов'ягу, котрого зустрів напередодні, й серце його стислося. От і Гомес туди подався. Якось він дізнався із «Парі-Суар» про падіння Іруна і довго ходив туди-сюди по своїй майстерні, куйовдячи пальцями темну чуприну. Потім без картуза і в одному піджаку спустився униз, ніби для того, щоб купити цигарок у кав'ярні «Дом». Й не повернувся. Кімната лишилася в тому стані, в якому він її покинув: незавершене полотно на мольберті, а на столі, серед слоїків із кислотою, мідна пластина із незакінченим ґравіруванням. Картина і ґравюра зображали місіс Стімсон. На картині вона була гола. Матьє знову згадав її, п'яну і чудесну, як вона хрипким голосом виспівує в обіймах Гомеса. Він подумав: «А все-таки з Сарою він поводивсь, як негідник».

— Вам відчинив міністр? — весело поспиталася Сара.

Їй не хотілося говорити про Гомеса. Все вона прощала йому, — зради, гулянки, жорстокість. Та тільки не це. Тільки не від'їзд до Еспанії: він подався туди, щоб убивати людей; тепер він убивав людей. Для Сари людське життя було священне.

— Який міністр? — зачудовано поспитав Матьє.

— Оте мишеня з червоними вухами — це міністр, — із наївною гордістю сказала Сара. — Він був членом соціялістичного уряду в Мюнхені у двадцять другому році. А тепер здихає від голоду.

— І ви, звичайно ж, прихистили його.

Сара засміялася.

— Він прийшов до мене з валізою. Ні, серйозно, — сказала вона, — йому не було де подітися. Його вигнали з готелю, бо він уже не міг платити за номер.

Матьє полічив на пальцях.

— З Анею, Лопесом і Санті у вас уже четверо пансіонерів, — сказав він.

— Аня незабаром піде звідси, — винувато сказала Сара, — вона вже знайшла роботу.

— Це безумство, — озвався Брюне.

Матьє здригнувся і обернувся до нього. Обурення Брюне було важке і спокійне: він подивився на Сару зі своїм суто селянським виразом обличчя і повторив:

— Це безумство.

— Що? Що безумство?

— Ох! — вигукнула Сара, кладучи долоню на руку Матьє. — Прийдіте ж мені на поміч, любий Матьє!

— Та про що мова?

— Матьє це не цікавить, — сказав Сарі з невдоволеним виглядом Брюне.

Вона вже не слухала його.

— Він хоче, щоб я витурила мого міністра за двері, — жалібно сказала вона.

— За двері?

— Він каже, що я вчиняю злочин, залишаючи його тут.

— Сара перебільшує, — примирливо мовив Брюне.

Він обернувся до Матьє й неохоче пояснив:

— Річ у тому, що в нас є кепські відомості про цього чоловічка. Здається, півроку тому він тинявся коридорами німецького посольства. Не треба бути якимсь хитруном, щоб угадати, чим може орудувати там жидський еміґрант.

— У вас немає доказів! — вигукнула Сара.

— Авжеж, доказів у нас катма. Якби вони в нас були, то його давно вже тут не було б. Та навіть якщо є тільки сумніви, то Сара чинить нерозумно й небезпечно, надаючи йому притулок.

— Але чому? Чому? — пристрасно вигукнула Сара.

— Саро! — лагідно мовив Брюне. — Ви ладні висадити в повітря ввесь Париж, щоб позбавити прикрощів своїх підопічних.

Сара кволо посміхнулася.

— Ну, не ввесь Париж, — сказала вона. — але я, звичайно ж, не буду жертвувати Вейсмюллером задля ваших партійних порахунків. Партія — це… це надто вже абстрактно.

— Власне, про це я й казав, — зауважив Брюне.

Сара схвильовано струснула головою. Вона зашарілася, і її великі зелені очі затуманилися.

— Маленький міністр, — обурено сказала вона. — Ви його бачили, Матьє. Хіба він хоч муху скривдить?

Спокій Брюне був незмірний. Це був спокій моря. Він був і заспокійливий, і дратівливий заразом. Він ніколи не був особистістю, він жив повільним, мовчазним і метушливим життям юрми. Він пояснив:

— Гомес часом надсилає до нас кур'єрів. Вони приїжджають сюди, й ми зустрічаємося з ними в Сари; ти ж здогадуєшся, звичайно, що вони привозять таємні повідомлення. Хіба ж це місце для цього чоловічка, котрий має репутацію нишпорки?

Матьє не відповів. Брюне використав запитальну форму, та це був суто риторичний викрутас: він не запитував про його думку; Брюне давно вже не цікавився думкою Матьє про що б там не було.

— Матьє, прошу розсудити нас: якщо я витурю Вейсмюллера за двері, то він кинеться в Сену. Хіба ж можна, — з відчаєм додала вона, — штовхати людину на самогубство через одну лиш підозру?

Вона випросталася, бридка і сяюча. Вона пробудила в Матьє невиразне відчуття причетности, яке почуваєш до людей, що потерпіли від нещасливого випадку, розчавлених, поточених виразками й наривами.

— Це серйозно? — поспитався він. — Він кинеться в Сену?

— Та ні, — відказав Брюне. — Він попрямує в німецьке посольство і спробує остаточно продати себе.

— Однаково, — сказав Матьє, — Так чи йнак, а він пропаща душа.

Брюне стенув плечима.

— Та вже ж, — байдуже мовив він.

— Ви чуєте, Матьє? — сказала Сара, з тривогою дивлячись на нього. — Ну, то що? Хто має рацію? Скажіть же що-небудь.

Матьє не було чого сказати. Брюне його думки не питав, його не цікавила думка буржуа, задрипаного інтеліґента, сторожового пса капіталізму. «Він вислухає мене з крижаною ввічливістю, та буде непохитний, мов скеля, він судитиме про мене з того, що я скажу». Матьє не хотілося, щоб Брюне судив його. Вже давно жоден з них із принципу не судить іншого. «Дружба не для того, щоб засуджувати, — казав тоді Брюне. — Вона для того, щоб довіряти». Може, каже так і зараз, та тепер він думає про своїх товаришів із партії.

— Матьє! — вигукнула Сара.

Брюне нахилився до неї й доторкнувся до її коліна.

— Послухайте, Саро, — лагідно мовив він. — Я люблю Матьє і дуже високо ціную його розум. Якби треба було пояснити якийсь уривок зі Спінози чи Канта, то я, звісно ж, попросив би консультації в нього. Та це дуже брудна справа і, клянуся вам, я не потребую арбітра, навіть якщо це викладач філософії. Моя думка вже визначена.

«Звичайно, — подумав Матьє. — Звичайно ж. — Його серце стислося, та він не мав урази до Брюне. — Хто я такий, щоб давати поради? Що зробив я зі свого життя»?

Брюне підвівся.

— Пора йти, — мовив він. — Звичайно, Саро, ви зробите так, як забажаєте. Ви не належите до партії, й те, що ви робите для нас, вже значна послуга. Та якщо ви залишите його, то я просто попрошу вас прийти до мене, коли Гомес надішле звістку.

— Гаразд, — відказала Сара.

Її очі блищали, вона ніби заспокоїлася.

— І не розкидайте ці папери у всіх усюдах. Паліть усе, — сказав Брюне.

— Обіцяю вам.

Брюне обернувся до Матьє.

— Бувай, старий побратиме.

Руку йому він не подав, тільки уважно, суворо і з нещадним подивом поглянув на нього вчорашнім поглядом Марсель. Матьє почувався голий під цими поглядами, високий голий чолов'яга, м'якушка з хліба. Недотепа. «Хто я такий, щоб давати поради»? Він примружився: Брюне здавався твердим і сукатим. «А на моєму обличчі написана поразка». Брюне заговорив; голос його був геть не такий, якого очікував Матьє.

— У тебе невеселий писок, — м'яко сказав він. — Щось не клеїться?

Матьє теж підвівся.

— У мене… в мене неприємності. Так собі, дрібниці.

Брюне поклав йому руку на плече. Він дивився на нього й вагався.

— Дурість якась. Гасаєш ввесь час, висолопивши язика, і вже немає часу зустрітися з давніми друзями. Якщо ти відкинеш копита, то я дізнаюся про це за місяць, та й то випадково.

— Ну, так хутко я копита не відкину, — зареготавшись, відказав Матьє.

Він почував долоню Брюне на своєму плечі, думав: «Він не засуджує мене», — й відчув, як його охоплює покірлива вдячність.

Брюне залишався поважний.

— Та вже ж, — мовив він. — Не так хутко. Але…

Врешті він немов би зважився.

— Ти вільний після другої? В мене є часина, я міг би забігти до тебе — побалакали б трохи, як бувало колись.

— Як бувало колись. Я геть вільний, чекатиму на тебе, — сказав Матьє.

Брюне дружньо усміхнувся йому. Він зберіг свою наївну веселу усмішку. Потім обернувся і попрямував до східців.

— Я проведу вас, — похопилася Сара.

Матьє простежив за ними поглядом. Брюне піднімався східцями із разючою звинністю. «Не все ще втрачено», сказав собі Матьє. І щось поворухнулося в його грудях, щось тепле й сумирне, мов надія. Він пройшов туди-сюди. Над головою його грюкнули двері. Малий Пабло поважно дивився на нього. Матьє підійшов до столу і взяв різець. Муха, що сіла було на мідну пластину, полетіла геть. Пабло знай дивився на нього. Матьє зробилося незручно, бознає від чого. Очі дитини немов би поглинали його. «Дітлахи, — подумалося йому, — малі ненажери, всі їхні почуття зосереджені в оцих ненатлих пельках». Погляд Пабла ще не був людський, та все ж це було життя: ще недавно це дитя вийшло на білий світ з утроби, а вже щось собою становить; воно було тут, нерішуче, малесеньке, ще зберігало в собі нездорову оксамитовість чогось вивергнутого; та за каламутною вогкістю, що застилала його очі, чаїлася маленька жадібна свідомість. Матьє грався різцем. «Тепло», подумав він. Довкруг нього дзижчали мухи; в рожевій кімнаті, у надрах іншої утроби, набрякав пухир.

— Знаєш, що мені снилося? — поспитав Пабло.

— Розкажи.

— Мені снилося, що я був пушинкою.

«А воно ще й думає!» — сказав собі Матьє.

Він запитав:

— Та й що ж ти зробив з тією пушинкою?

— Нічого. Я спав собі.

Матьє зненацька кинув різець на стіл: сполохана муха закружляла, потім сіла на мідну пластину поміж двома тонесенькими рівчачками, які зображували жіночу руку. Треба було поспішати, пухир ввесь час зростав, робив таємні зусилля відірватися, вирватися з пітьми і зробитися схожим на це, на цей крихітний блідий присосок, що вхлинає довколишній світ.

Матьє ступнув кількоро кроків до східців. Він почув Сарин голос. «Вона відчинила вхідні двері, стоїть на порозі й усміхається Брюне. Чому ж вона зволікає й не спускається сюди»? Він обернувся назад, подивився на дитину й на муху. «Дитина. Мисляча плоть, що верещить і спливає кривлею, коли її вбивають. Муху легше вбити, ніж дитину». Він стенув плечима: «Я нікого не хочу вбивати. Я тільки хочу не дати дитині вродитися». Пабло почав гратися своїми кубиками; він забувся про Матьє. Матьє простягнув руку й кінчиками пальців доторкнувся стола. Зачудовано повторив: «Не дати народитися…» Наче десь уже була дитина, що тільки й чекала слушної нагоди, аби плигнути потойбіч декорацій у цю п'єсу життя, під сонце, а Матьє стояв їй на заваді. Та воно й справді було майже так: була маленька людинка, мрійлива й тендітна, брехлива і хоровита, з білою шкірою, великими вухами і лудинками, зі жменькою особливих прикмет, які заносять до пашпорта, маленька людина, що ніколи вже не буде гасати вулицями, одною ногою на хіднику, а другою в рівчакові для дощової води; в неї були очиці, пара очей, зелених, як у Матьє, або ж чорних, як у Марсель, що ніколи не побачать ні синьо-зеленого зимового небосхилу, ні моря, ні жодного обличчя, в неї були руки, що ніколи не доторкнуться ні до снігу, ні до жіночого тіла, ні до кори дерева: був образ світу, кривавий, світлий, понурий, палкий, зловісний, сповнений надії, образ, де існують сади й будинки, ласкаві дівчата й страшенно кусючі комахи, — й усе це буде зруйновано одним-однісіньким уколом шпиці, наче повітряну кульку в Луврському паркові.

— Ось і я, — сказала Сара. — Ви, мабуть, зачекалися?

Матьє підняв голову й відчув полегшення: вона схилилась над перилами, тяжка й безформна; це була доросла жінка, зі старим тілом, що немов би допіру вийшла з солоної глибини й ніколи не була народжена; Сара усміхнулася до нього й хутко спустилася східцями, її кімоно розвівалося докруг куцих ніжок.

— То що? Що скоїлося? — жадібно поспитала вона.

Її великі каламутні очі настирливо розглядали його. Він одвернувся й сухо мовив:

— Марсель вагітна.

— Он як!

У Сари був радше втішений вигляд. Вона несміливо поспиталася:

— Значить… у вас незабаром…

— Ні, ні, — гаряче вигукнув Матьє, — ми не хочемо дитину.

— А! Та вже ж, — мовила вона, — я розумію.

Вона понурила голову і скількись часу мовчала. Матьє не міг стерпіти цю журбу, яка навіть докором не була.

— Здається, з вами колись було таке. Гомес мені казав, — грубувато відгукнувся він на її думки.

— Авжеж, колись…

Зненацька вона підвела погляд і стрімко додала:

— Знаєте, це дрібничка, якщо вчасно похопитися.

Вона забороняла собі судити його, вона відкинула будь-який осуд, будь-які докори, було в неї тільки одне бажання — втішити його.

— Це дрібниця…

Вона хотіла було усміхнутися, з надією поглянути в майбутнє; тільки вона одна носитиме траур за цією крихітною й таємною смертю.

— Послухайте, Саро, — сказав Матьє роздратовано, — спробуйте мене зрозуміти: я не хочу одружуватися. Це не через еґоїзм: шлюб, як мені здається…

Він затнувся: Сара була заміжня, вона вийшла за Гомеса п'ять років тому. Трохи помовчавши, він докинув:

— Крім того, Марсель не хоче дитини.

— Вона не любить дітей?

— Вони її не цікавлять.

Сара ніби збентежилася.

— Так, — мовила вона, — так… Тоді й справді…

Вона взяла його за руки.

— Мій бідолашний Матьє, ви, мабуть, так засмутилися! Я хотіла б вам допомогти.

— От-от, — сказав Матьє, — ви в змозі допомогти нам. Коли у вас були ці… оці прикрощі, ви до когось ходили, здається, до якогось росіянина.

— Так, — відказала Сара. (Вона перемінилася на лиці). — Це було жахливо!

— Справді? — тремтячим голосом поспитав Матьє. — Це… це дуже болить?

— Та ні, не дуже, але… — жалібно сказала вона. — Я думала про малюка. Знаєте, цього хотів Гомес. А в той час, як він чогось хотів… Та це було жахливо, я ніколи не… Зараз нехай би він і навколішки благав мене, та я ніколи б цього не повторила…

Вона зиркнула на Матьє розгубленим поглядом.

— Вони дали мені маленький згорток і сказали: «Кинете це в помийну яму». В помийну яму! Наче дохлого щура. Матьє, — сказала вона, міцно стискаючи його руку, — ви самі не знаєте, що збираєтеся вчинити!

— А коли пускають дитину на світ, хіба знають більше? — люто поспитав Матьє.

Дитя: на одну свідомість більше, маленький безглуздий відблиск, який літатиме кружкома, битиметься об стіни й уже не зможе втекти.

— Та ні, але я хочу сказати: ви не знаєте, що вимагаєте від Марсель; боюся, вона зненавидить вас.

Матьє знов уявив собі очі Марсель, великі, страдницькі, обведені темними кружалами.

— Хіба ви ненавидите Гомеса? — сухо поспитався він.

Сара зробила жалюгідний безпомічний жест: вона нікого не могла ненавидіти, а Гомеса менше, ніж будь-кого.

— Принаймні, — сказала вона, і її обличчя замкнулося, — я не можу послати вас до цього росіянина, він ще оперує, але геть перевівся од пияцтва, в мене до нього немає довіри. Два роки тому він ускочив у брудну історію.

— А іншого когось ви не знаєте?

— Нікого, — повільно мовила Сара. Та зненацька доброта вихлюпнулася на її обличчя, й вона вигукнула: — Таж ні, знаю, як владнати вашу справу, як же це я раніш не здогадалася? Я потурбуюся про це. Вальдман! Ви не бачили його в мене? Жид, ґінеколоґ. У якомусь розумінні, це фахівець із абортів: з ним ви будете спокійні. В Берліні в нього була величезна клієнтура. Коли до влади прийшли нацисти, він переїхав до Відня. Після цього відбувся аншлюс, і він прибув до Парижа з маленькою валізкою. Та загодя він переправив усі свої гроші до Цюріха.

— Гадаєте, він погодиться?

— Звичайно. Сьогодні ж піду до нього.

— Я радий, — сказав Матьє, — страшенно радий. Не дуже дорого він бере?

— Раніше він брав до двох тисяч марок.

Матьє зблід:

— Це ж десять тисяч франків!

Вона хутко додала:

— Та це був грабунок, він змушував платити за його репутацію. Тут його ніхто не знає, і він буде розсудливіший: запропоную йому три тисячі франків.

— Гаразд, — мовив Матьє, зціпивши зуби.

Він питав себе: «Де ж я візьму такі гроші»?

— Послухайте, — сказала Сара, — чому б мені не піти до нього сьогодні ж зрання? Він мешкає на вулиці Блез-Деґофф, це геть поруч. Зараз же вбираюся й вирушаю. Ви зачекаєте мене?

— Ні, я… в мене побачення на пів одинадцятої. Саро, ви просто золото, — сказав Матьє.

Він узяв її за плечі й, усміхаючись, струсонув. Вона поступилася заради нього найглибшою своєю відразою, з великодушности зробилася співучасницею у справі, що викликала в неї невимовний жах: вона світилася від утіхи.

— Де ви будете об одинадцятій? — поспиталась вона. — Я могла б вам зателефонувати.

— Ну, добре, я буду в «Дюпон Латен», на бульварі Сен-Мішель. Дочекатися вашого дзвінка?

— В «Дюпон Латен»? Згода.

Сарин пеньюар широко розгорнувся на її величезних персах. Матьє притис її до себе, з ніжности й щоб не бачити її тіла.

— До побачення, — сказала Сара, — до побачення, любий мій Матьє.

Вона підставила йому своє лагідне бридке обличчя. В ньому була зворушлива і сливе жагуча покірність, що викликала приховане бажання завдати їй болю, принизити її соромом. «Коли я бачу її, — казав Даніель, — то я розумію садистів». Матьє поцілував її в обидві щоки.

* * *

«Літо»! Небо, мов навіжене, переслідувало вулицю, то була якась природна мара; люди плавали в небі, і їхні обличчя палали. Матьє вдихав живий, зелений запах, свіжу куряву; він примружив очі й усміхнувся: «Літо»! Він ступнув кілька кроків; чорний розплавлений асфальт з білими скалками липнув до його підошов: Марсель була вагітна, й це було друге літо.

Вона спала, її тіло купалося в густій тіні, пітніло вві сні. Її прегарні брунатно-фіолетові перса осіли, крапельки поту збиралися довкруг вершечків, білі й солоні, мов квіти. Вона спить. Вона завжди спить до полудня. Та пухир в її утробі не спить, йому немає коли спати: він жадібно смокче соки і роздувається. Час плинув рвучкими і непоправними поштовхами. Пухир роздувався, а час утікав. «Гроші треба знайти за сорок вісім годин».

Люксембурзький сад, спекотний і білий, статуї й горлиці, дітлахи. Дітлахи гасають, горлиці пурхають. Могутній потік світла, зникомі білі зблиски. Він сів на залізній лавці: «Де ж роздобути гроші? Даніель, звісно ж, не позичить і копійки. Та в нього все-таки треба поспитати… і потім, у крайньому разі, завжди можна звернутися до Жака». Моріжок буйно кучерявився біля самісіньких його ніг, статуя випнула до нього свій молодий камінний зад, горлиці туркотіли і теж здавалися камінними: «Врешті-решт, це справа якихось двох тижнів, жид зачекає до кінця місяця, а двадцять дев'ятого дадуть платню».

Матьє зненацька похопився: він мов би наоч побачив те, про що думає, і жахнувся самого себе: «Брюне зараз крокує вулицями, впивається світлом, йому легко, тому що він чекає, він іде вутлим містом, яке небавом зруйнує, він почуває себе дужим, він крокує трохи перевальцем, з осторогою, бо ще не настала година руйнації, він чекає на неї, він сподівається. А я! А я! Марсель вагітна. Чи ж умовить Сара того жида? Де взяти гроші? Ось над чим я міркую»! Раптом він знову побачив близько посаджені очі під густими чорними бровами: «Мадрид. Їй-богу, я хотів туди поїхати. Та не вийшло». Він зненацька подумав: «Я старий».

«Старий я. Розсівся ось на лавці, по вуха у своєму житті, ні в що не вірю. Але ж колись і мені хотілося вирушити в Еспанію. А потім не вийшло. Хіба ці Еспанії існують? Я тут, я смакую, я чую на вустах застарілий присмак залізистої води і крови, мій присмак, я — це мій власний присмак, я існую. Існувати — це пити, не відчуваючи спраги. Тридцять чотири роки. Вже тридцять чотири роки, як я себе смакую, і я старий. Я працював, чекав, тепер я маю, все чого мені хотілося: Марсель, Париж, незалежність; все це скінчилося. Більше я нічого не чекаю». Він дивився на цей звичайнісінький сад, завжди новий, завжди однаковий, як море, що цілісіньке сторіччя котить однакові хвилі, однакової барви і тим самим шумом. «Все однакове: ті ж таки діти, що без ладу гасають туди-сюди, як і сторіччя тому, те ж саме сонце на гіпсових скульптурах із одбитими пальцями, ті ж дерева; була ще Сара в її жовтому кімоні, була вагітна Марсель і гроші. Все це було таке природне, таке звичайне, таке монотонне, його вистачало, щоб заповнити життя, власне, це й було життя. Решта ж, усі ці Еспанії, еспанські замки, все воно було… Чим? Усього лиш тепленькою світською реліґією для власного вжитку? Стриманим янгольським акомпанементом для мого істинного життя? Алібі? Отаким вони мене й бачать, — Даніель, Марсель, Брюне, Жак: людиною, котра прагне бути вільною. Як і всі люди, вона їсть, п'є, ходить на державну службу, політикою не займається, читає „Евр“ і „Попюлер“, у неї скрутно з грошима. От тільки вона прагне бути вільною, як ото колекціонери прагнуть придбати зібрання поштових марок. Свобода — це її таємний сад. Її маленька змова із собою. Людина ледача і холодна, трохи з химерами, та, за суттю своєю, дуже розсудлива, вона потихеньку змайструвала собі пересічне й тверде щастя і часом виправдовує себе міркуваннями високого штибу. Хіба ж я не такий?»

Йому було сім років, він був у Пітів'є, в дядька Жюля, дантиста, один-однісінький у приймальні, він грався в гру, яка полягала в тому, щоб завадити собі існувати: треба спробувати не проковтнути себе, це таке, наче в роті у тебе холодна рідина, і ти стримуєш малесенький порух ковтка, що відправить її тобі в горло. Йому вдалося повністю спустошити свою голову. Та ця порожнеча ще мала свій смак. То був день усіляких дурощів. Він потопав у провінційній спекоті, що тхнула мухами, і таки зловив муху й повідривав їй крильця. Він виявив, що голова її скидається на сірникову головку, взяв на кухні коробку і тернув нею об муху, щоб подивитися, чи вона загориться. Та все це було знехотя: то була всього лиш маленька комедія від безділля, йому не вдавалося захопитися нею по-справжньому, він добре знав, що муха не загориться. На столі були подерті ілюстровані часописи і прегарна китайська ваза, сіро-зелена, з ручками, що скидалися на папужачі кігті; дядько Жюль казав, що їй три тисячі років. Матьє підійшов до вази, руки він тримав за спиною, й поглянув на неї, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу: це так жахливо, бути маленькою кулькою з хлібної м'якушки в цьому прадавньому, спаленому сонцем світі, поруч із цією незворушною вазою, якій три тисячі років. Він обернувся до неї спиною й почав озиратися і шморгати носом перед дзеркалом, та забави не виходило, потім він зненацька повернувся до столу, підняв ту вазу, яка виявилася страшенно важка, і жбурнув її на паркет: це спало йому на думку зненацька, і тут же він відчув себе легким, неначе павутиння. Він у захваті глянув на друзки порцеляни: щось допіру скоїлося з цією старезною вазою серед цих п'ятдесятирічних стін, під одвічним світлом літа, щось дуже зухвале, схоже на світанок. Він подумав собі: «Це зробив я!» — і відчув гордість, відчув себе вільним од світу, без прив'язаности, без родини, без коріння, відчув себе малесеньким упертим паростком, що пробився крізь земну кору.

Йому було шістнадцять, він був малий забіяка, він лежав на піску, в Аркашоні, і дивився на довгі пологі хвилі океану. Щойно він відлупцював молодого бордосця, що жбурляв на нього камінцями, і змусив його їсти пісок. Він сидів у затінку під соснами, геть захеканий, ніздрі переповнені духом живиці, йому здавалося, ніби він маленький вибух, що завис у повітрі, круглий, крутий, незбагненний. Він сказав собі: «Я буду вільний», чи, радше, нічого не сказав, та це було те, що йому хотілося сказати; він сам із собою побився об заклад, що все його життя буде як ця неповторна мить. Йому був двадцять один рік, він читав у своїй кімнаті Спінозу, то був переддень Великого посту, вулицями їхали здоровецькі барвисті повози, навантажені картонними манекенами: він звів очі вгору й знову повторив свою обітницю з тією філософською вишуканістю, яку вони з Брюне віднедавна засвоїли; він сказав собі: «Я сам себе порятую!» Десятки, сотні разів повторював він свою обітницю. Слова мінялися з віком, з інтелектуальним рівнем, та обітниця була та ж сама; й у власних очах Матьє не був ні високим чолов'ягою із дещицею зайвої ваги, котрий викладав філософію в ліцеї, ні братом Жака Делярю, адвоката, ні коханцем Марсель, ні другом Даніеля і Брюне; він був не що інше, як оця обітниця.

Яка обітниця? Він провів рукою по очах, що стомилися від світла: він уже нічого не відав; тепер він дедалі частіше почував себе наче у вигнанні. Щоб збагнути свою обітницю, треба добре ладнати із самим собою.

— Подайте м'яч, будь ласка.

Тенісний м'ячик підкотився до його ніг, хлопчик біг до нього з ракеткою в руці. Матьє підняв м'яч і кинув його хлопчикові. Він таки не ладнав із самим собою: занидів у цій мертвотній спеці, зазнавав давнього монотонного почуття повсякденности — даремно він повторював фрази, що колись запалювали його: «Бути вільним. Бути самодостатнім, змогти сказати: я існую, бо хочу цього; бути своїм власним почином». То були порожні пишні словеса, набридливі балачки інтелектуала.

Він підвівся. Підвівся службовець, у якого скрутно з грішми і який іде до сестри свого колишнього учня. Йому подумалося: «Невже зроблено усі ставки? Невже я всього лиш службовець?» Він так довго чекав; останні роки були для нього всього лиш очікуванням зі зброєю напоготові. Він чекав крізь тисячі дрібних, повсякденних клопотів; звісно ж, тим часом він трохи бігав за жінками, мандрував, а поза тим, треба ж було заробляти на життя. Та, попри все це, єдиною його турботою було залишатися напоготові. Для вчинку. Вільного й обдуманого вчинку, який визначить усе його подальше життя і буде початком нового існування. Він ніколи не міг цілковито віддатися любові, утіхам, ніколи не був по-справжньому нещасний; йому завжди видавалося, що він десь в іншому місці, що він ще не цілком народився. Він чекав. А тим часом тихо, потайці підкралися літа і вхопили його за комір: тридцять чотири роки. «Починати треба було в двадцять п'ять. Як Брюне. Певно ж, але тоді починаєш із неповним розумінням справи. І врешті тебе пошиють у дурні. Я ж бо не хотів пошитися в дурні». Він мріяв поїхати в Росію, покинути навчання, засвоїти якесь ремесло. Та щоразу від цих різких кроків його утримувала відсутність достатніх підстав. Без цих підстав такі кроки були б усе одно, що битися лобом у стіну. Тож він чекав далі…

Вітрильники кружеляли у басейні Люксембурзького саду, потрапляючи часом під струмені фонтанів. Він подумав: «Більш я не чекаю. Вона має рацію: я спустошив себе, зробив нездатним до дії, щоб зробитися всього лиш чеканням. Тепер я порожній, це правда. Та більш я нічого не чекаю».

Там, біля фонтану, якийсь човен мало не потонув, зачерпнувши води. Всі реготалися, дивлячись на нього; якийсь хлопчина силкувався зачепити його гаком.

IV

Матьє поглянув на годинника: «За двадцять одинадцята, вона запізнюється». Він не любив, коли вона запізнювалася, він завжди боявся, щоб вона не довела себе до смерти. Вона забувала все, вона втікала у забуття, вона забувала щохвилини, забувала їсти, забувала спати. Якось вона забуде дихати, і це буде кінець. Двоє молодиків зупинилися біля нього; вони з погордою розглядали столик.

— Sit down, — мовив один.

— Я sit down, — сказав другий.

Вони розреготалися й посідали; у них були доглянуті, пещені руки, холодний вираз на обличчях і ніжна шкіра. «Тут одні шмаркачі»! — роздратовано подумав Матьє. Студенти або ж ліцеїсти; молоді самці, оточені сірими самками, мали вигляд сяйнистих настирливих комах. «Молодість така чудна, — подумав Матьє, — зовні блиск, а всередині порожньо». Івіш відчувала свою молодість, Борис теж, та це були винятки. Мученики молодости. «Я просто не знав, що був молодий, і Брюне цього не знав, і Даніель. Зрозуміло стало тільки потім».

Він без особливого задоволення подумав, що поведе Івіш на виставку Ґоґена. Він любив показувати їй гарні картини, гарні фільми, гарні предмети, бо сам гарний не був, це була його манера вибачатися. Івіш не вибачала його: цього ранку, як і ті рази, вона розглядатиме картини з маніякальним, відстороненим виглядом; Матьє стоятиме біля неї, негарний, нав'язливий, забутий. І все ж йому не хотілося б бути гарним: ніде не була вона самотніша, ніж у гожому та пишному товаристві. Матьє сказав собі: «Сам не знаю, чого мені від неї хочеться». Й тоді він угледів Івіш: вона йшла бульваром поруч із високим напомадженим хлопцем в окулярах, вона підняла до нього своє обличчя, дарувала йому свою променисту усмішку; вони жваво розмовляли. Коли дівчина уздріла Матьє, її очі згасли, вона хутко попрощалася зі своїм супутником і з сонним виглядом перейшла вулицю Еколь. Матьє підвівся.

— Вітаю, Івіш.

— Добридень, — відказала вона.

Її обличчя було майже закрите: вона поначісувала свої світлі кучері на вилиці, чубчика опустила до очей. Взимку вітер розвівав її коси, відкриваючи бліді щоки та низького лоба, якого вона прозивала «моє калмицьке чоло»; оголялося її обличчя, широке, бліде, дитяче і чуттєве, схоже на місяць посеред хмар. Сьогодні Матьє бачив її інше обличчя, чисте й вузьке, воно не скидалося на справжнє її лице, що було немов траґічна трикутна маска. Молоді сусіди Матьє обернулися до неї, видно було, що вони подумали: гарна дівчина. Матьє ніжно поглянув на неї; він єдиний з-поміж усіх цих людей знав, що вона негарна. Івіш сіла, спокійна і похмура. Вона не рум'янила щоки, бо рум'яна псують шкіру.

— Що буде пані? — поспитав офіціянт.

Івіш усміхнулася йому, вона любила, коли її називали «пані»; потім невпевнено обернулася до Матьє.

— Замовте настоянку з перцевої м'яти, — порадив той, — ви ж її любите.

— Люблю? — зачудовано спиталася Івіш. — Ну добре, нехай. А що ж це таке? — поцікавилася вона, коли офіціянт відійшов.

— Зелена м'ята.

— Це такий густий зелений трунок, що ото пила я минулого разу? Ой ні, не хочу, від нього в'яже в роті. Я завжди покладаюся на вас, та мені не варто було б вас слухати. В нас ріжні смаки.

— Ви сказали, що вам це припало до смаку, — засмучено відказав Матьє.

— Та воно так, але потім я пригадала її смак. — Вона здригнулася. — І в рот не візьму її більше.

— Офіціянте! — гукнув Матьє.

— Ні-ні, нехай, він зараз принесе її, на взір це гарно. Просто я й не доторкнуся до неї; мені не хочеться пити.

Вона замовкла. Матьє не знав, що їй сказати: мало що цікавило Івіш, та й бажання говорити в нього не було. Марсель була й тут; він її не бачив, не називав, та вона була поруч. Івіш він бачив, міг називати на ім'я або торкнутися її плеча: та вона, з її тендітним станом і прегарними пругкими грудьми, була поза межами засягу; вона була немов намальована і вкрита лаком, як ота неприступна таїтянка з картини Ґоґена. Ось-ось зателефонує Сара. Його покличуть: «Пане Делярю»; Матьє почує на тому боці похмурий голос: «Він хоче десять тисяч франків і жодного су не скине». Шпиталь, хірурґія, запах етеру, грошові питання. Матьє зробив зусилля й обернувся до Івіш, вона заплющила очі й легенько водила пальцем по повіках. Потім розплющилася.

— У мене таке враження, ніби вони самі по собі так і залишаються відкриті. Подеколи я заплющую їх, щоб перепочили. Вони червоні?

— Та ні.

— Це все від сонця; влітку в мене завжди болять очі. В такі дні треба було б виходити з дому лише тоді, коли прийде ніч; а то не знаєш, куди подітися, сонце переслідує тебе скрізь. І потім, у людей вогкі руки.

Матьє під столом торкнувся своєї долоні: вона була суха. Вогкі долоні були в того, напомадженого хлопця. Він без хвилювання дивився на Івіш; він почувався винуватим і звільненим, бо дедалі менше надавав їй значення.

— Вам прикро, що я змусив вас вийти з дому сьогодні вранці?

— Так чи так, а залишатися в моїй кімнаті було неможливо.

— Але чому? — здивувався Матьє.

Івіш нетерпляче поглянула на нього.

— Ви не знаєте, що таке жіночий студентський гуртожиток. Дівчат держать під наглядом, надто ж під час іспитів. Крім того, одна жіночка перейнялася пристрастю до мене, вона з ріжних приводів увесь час заходить до моєї кімнати, пестить мої коси, а я ненавиджу, коли до мене торкаються.

Матьє насилу слухав її: він знав, що вона не думає про те, що каже. Івіш роздратовано струснула головою.

— Ця корова із гуртожитку любить мене, тому що я білявка. Та дарма, за три місяці вона мене зненавидить, скаже, що я облудниця.

— Ви і є облудниця, — сказав Матьє.

— Ну-у… — протягнула вона монотонним голосом, од якого згадалися її бліді лиця.

— Та й що ж ви хочете, врешті люди звернуть увагу на те, що ви ховаєте свої лиця й опускаєте очі додолу, мов незаймане дівча.

— А вам було б до вподоби, якби дізналися, хто ви такий? — Вона докинула з відтінком зневаги: — Щоправда, ви байдужі до таких речей. А от дивитися людям у вічі, — провадила вона, — я не в змозі, у мене відразу ж щемить ув очах.

— Попервах ви мене дуже бентежили, — сказав Матьє. — ви дивилися на мене поверх чола, на мою зачіску. Мені здавалося, ніби ви побачили залисину у моїй чуприні й не можете звести з неї очей.

— Я на всіх так дивлюся.

— Еге ж, або крадькома: отак…

Він кинув на неї швидкий потайний погляд. Вона зареготалася, звеселившись і розізлившись заразом.

— Та годі ж! Не люблю, коли з мене кривляться.

— Та це ж не зі злости.

— Звичайно, але мені завжди лячно, коли ви перекривлюєте вираз мого обличчя.

— Розумію, — посміхаючись, мовив Матьє.

— Це не те, про що ви, мабуть, думаєте: хоч би ви були найгарнішим чоловіком на світі, мені воно було б однаково.

І зовсім іншим голосом додала:

— Як оце мені хочеться, щоб не боліли очі.

— Послухайте, — сказав Матьє, — зараз я піду до аптеки й попрошу для вас краплі. Але я чекаю телефонного дзвінка. Якщо мене погукають, то, коли ваша ласка, скажіть офіціянтові, що я зараз повернуся, нехай зателефонують ще раз.

— Ні, не йдіть, — холодно мовила вона, — дякую вам, але тут нічого не вдієш, це від сонця.

Вони замовкли. «Мені нудно», з якимсь чудернацьким задоволенням подумав Матьє. Івіш розправляла спідницю долонями, трохи піднімаючи пальці, наче мала грати на піяніні. Її руки були червонясті, бо в неї поганий кровоообіг; зазвичай вона піднімала їх догори і трясла, щоб вони побіліли. Вони слугували їй не для того, аби щось брати, це були два маленькі примітивні божки на кінцях рук; вони ледве торкалися речей незавершеними дрібними порухами, радше для того, щоб змоделювати їх, ніж ухопити. Матьє поглянув на її нігті, довгі й гострі, яскраво нафарбовані, майже китайські: досить було поглянути на ці ламкі й незручні оздоби, аби втямити, що Івіш нічого не може робити своїми десятьма пальцями. Якось у неї поламався ніготь, вона зберігала його у малесенькій домовині й подеколи споглядала із жахом та задоволенням. Матьє бачив його: на ньому зберігся лак, і скидався він на дохлого скарабея. «Не можу втямити, що ж її непокоїть: вона ніколи не була така дратівлива. Мабуть, це пов'язано з іспитом. А, може, їй нудно зі мною: все ж таки я дорослий».

— Мабуть, оце так і починають сліпнути, — зненацька озвалася Івіш байдужним тоном.

— Та певно ж, не так, — усміхаючись, мовив Матьє. — Ви ж пам'ятаєте, що вам сказав лікар у Лаоні: у вас невеличкий кон'юнктивіт.

Говорив він лагідно, усміхався лагідно, та й почував себе отруєним лагідністю: з Івіш треба було ввесь час усміхатися, порухи повинні бути ласкаві й повільні. «Як Даніель зі своїми котами».

— У мене болять очі, — поскаржилася Івіш. — Ще трохи — і… — Вона завагалася: — Я… болить десь у глибині очей. У самісінькій глибині. Хіба це не початок того божевілля, про яке ви мені розповідали?

— А, це ота давня історія? — поспитав Матьє. — Послухайте, Івіш, того разу вас боліло серце, й ви боялися серцевого нападу. Ви вдаєте з себе таке чудернацьке створіннячко, можна подумати, що вам необхідно мордувати себе; а то якось заявили, що здоров'я у вас залізне; треба вибрати щось одне.

Голос залишав у глибині його рота солодкий присмак.

Івіш із замкненим виглядом розглядала свої ноги.

— Зі мною повинно щось скоїтися.

— Знаю, — відказав Матьє, — у вас лінія життя на долоні перетята. Таж ви сказали мені, що насправді не вірите в це.

— Авжеж, не вірю… Але не можу уявити своє майбутнє. Воно перекрите.

Вона замовкла, і Матьє дивився на неї, не зронивши і слова. Без майбутнього… Раптом він відчув, як у роті зробилося гірко, і втямив, що Івіш для нього найдорожча в цілому світі. Воно й правда, в неї не було майбутнього: Івіш у тридцять років, Івіш у сорок років, все це не мало сенсу. Йому подумалося: вона непридатна до життя. Коли Матьє був сам або ж коли розмовляв із Даніелем, з Марсель, то його життя простягалося перед ним, ясне й монотонне: якісь жінки, якісь мандрівки, якісь книжки. Довгий схил, Матьє поволеньки спускався ним, часто він вважав, що все йде надто поволі. Та коли він бачив Івіш, йому здавалося, що він переживає катастрофу. Івіш була маленьким стражданням, зітканим із болісної втіхи й траґізму, стражданням, у якого немає розв'язки: або вона поїде звідси, або збожеволіє, або помре від серцевого нападу, або ж батьки замкнуть її в Лаоні. Та Матьє не уявляв свого життя без неї. Він зробив несмілий порух: йому захотілося взяти руку Івіш вище ліктя і чимдуж стиснути. «Ненавиджу, коли до мене торкаються». Рука Матьє впала. Він хутко промовив:

— У вас така гарна блузка, Івіш.

Цього не треба було робити: Івіш напружено схилила голову і збентежено помацала блузку. Вона сприймала компліменти, як образи, неначе хтось на шматки рубав сокирою її образ, грубуватий і чарівливий, образ, якому вона боялася піддатися. На самоті вона могла міркувати над тим, чи підходить він їй. Вона думала про нього без слів, з якоюсь ніжною впевненістю й ласкавістю. Матьє покірно дивився на її тендітні плечі, на її високу круглу шию. Вона часто казала: «Ненавиджу людей, котрі не відчувають свого тіла». Матьє відчував своє тіло, але радше як здоровезну, обтяжливу оболонку.

— Ви ще хочете подивитися полотна Ґоґена?

— Якого Ґоґена? А, виставку, про яку ви мені казали? Гаразд, ходімо.

— У вас такий вигляд, ніби ви не хочете йти.

— Та ні, хочу.

— Якщо не хочте, Івіш, то скажіть.

— Але ви ж хочете.

— Ви знаєте, що я вже туди ходив. Я хочу показати її вам, якщо вам це принесе задоволення, та, якщо не хочете, то вона мене вже не цікавить.

— Якщо так, то я пішла б іншим разом.

— Таж виставка завтра закривається, — розчаровано відказав Матьє.

— Що ж, тим гірше, колись же вона знову відкриється, — мляво сказала Івіш. І жваво додала: — Їх же завжди знову відкривають, правда ж?

— Івіш, — з ледве помітною роздратованістю сказав Матьє, — оце ви така. Краще скажіть, що вам не хочеться, ви ж бо знаєте, що таке не швидко повториться.

— Гаразд, — любенько вела вона далі, — мені не хочеться туди, бо я по зав'язку сита цим іспитом. Це страх божий, так довго змушувати чекать результатів.

— Хіба це не взавтра?

— От-от. — І додала, торкаючись кінчиками пальців його рукава: — Не треба звертати на мене увагу, сьогодні я мов не своя. Я залежу від інших, це принизливо, у мене ввесь час перед очима білий листок, пришпилений до сірої стіни. Вони змушують тебе тільки про це й думати. Прокинувшись сьогодні вранці, я втямила, що живу завтрашнім днем; сьогоднішній день пішов у нівеч, це викреслений день. Вони вкрали його у мене, а в мене їх не так багато.

Вона тихо і швидко додала:

— Я провалилася на практичному з ботаніки.

— Розумію, — мовив Матьє.

Йому захотілося відшукати у своїх спогадах тривогу, яка допомогла б збагнути переживання Івіш. Можливо, напередодні конкурсу на посаду викладача ліцею… Та що б там не було, а це й порівняти не можна. Він прожив спокійно, без ризику. Тепер він почувався таким беззахисним посеред загрозливого світу, та це було через Івіш.

— Якщо мене допустять до іспитів, — сказала Івіш, — то я хильну трохи перед тим, як іти на усний екзамен.

Матьє не відповів.

— Одну крапелиночку, — провадила Івіш.

— Ви вже казали це перед тим, як іти на співбесіду в лютні, а потім гарно вийшло, ви хильнули чотири шкляночки рому і були п'яні, мов чіп.

— Та хоч як, а мене не допустять, — з удаваною розпукою мовила вона.

— Ну, добре, а якщо раптом допустять?

— Гаразд, не буду пити.

Матьє не наполягав: він був упевнений, що на усний іспит вона прийде таки добре напідпитку. «Я такого б не зробив, я був надто обережний». Він розлютився на Івіш і сам собі був огидний. Офіціянт приніс келишок і до половини наповнив його зеленою м'ятною настоянкою.

— Зараз я принесу відерце з кригою.

— Дякуємо, — відказала Івіш.

Вона дивилася на келишок, а Матьє на неї. Потужне і невиразне бажання охопило його: бодай на мить стати цією розгубленою свідомістю, наповненою своїм власним запахом, зсередини відчути довгі тонкі руки, відчути, як злипаються на згині руки складки шкіри, мов губи, відчути все це тіло і всі оті його потаємні цьомчики, якими воно безперестану себе вкриває. Стати Івіш, залишаючись самим собою. Івіш взяла відерце в офіціянта і поклала до свого келишка кубик льоду.

— Це не для того, щоб пити, — мовила вона, — так буде гарніше.

Вона трохи примружилася і по-дитячому посміхнулася.

— Це гарно.

Матьє роздратовано дивився на келишок, він силкувався розгледіти щільний і неповороткий плин рідини, каламутну білину криги. Даремно. Для Івіш це маленька в'язка зелена втіха, що виповнювала її до кінчиків пальців; для нього ж ніщо. Менше, як ніщо: келишок із м'ятною настоянкою. Він міг уявити собі, що почувала Івіш, та ніколи не відчував цього сам; для неї речі були прихованими, задавленими сутностями і співучасниками, їхні постійні струми пронизували всеньке її єство, а Матьє бачив їх тільки здаля. Він поглянув на неї й зітхнув: як завжди, запізнився; Івіш уже не дивилася на келишок; вона посмутніла на обличчі й нервово перебирала пасма своїх кіс.

— Мені хочеться цигарку.

Матьє дістав з кишені пачку «Ґолд флейк» і простягнув їй.

— Зараз дам припалити.

— Дякую, я вважаю за краще припалювати сама.

Вона запалила і зробила кілька затяжок. Тоді наблизила руку до рота і з маніякальним виглядом бавилася, пускаючи дим уздовж долоні. Вона пояснила сама собі:

— Мені хочеться, щоб дим немов би випускала моя рука. Це було б так цікаво, рука, що випускає дим.

— Так не вийде, він дуже хутко вивітрюється.

— Я знаю, це й дратує мене, та не можу зупинитися. Я відчуваю свій подих, який лоскоче мою руку, проходить він якраз посередині, це таке, наче рука поділяється надвоє якоюсь перегородкою.

Вона засміялася і враз замовкла, все дмухаючи на свою руку, невдоволено й затято. Потім покинула цигарку і струснула головою; пахощі її кіс вдарили в ніздрі Матьє. То був запах печива й ванільного цукру, тому що вона мила голову яєчним жовтком; та в цих пахощах кондитерської відчувався присмак тіла.

Матьє подумав про Сару.

— Про що ви думаєте, Івіш? — поспитався він.

На мить вона, розгубившись, завмерла з роззявленим ротом, потім знову напустила на себе замисленого вигляду й обличчя її замкнулося. Матьє відчув, що він стомився дивитися на неї, в нього защеміло в кутиках очей.

— Про що ви думаєте? — повторив він.

— Я… — Івіш стрепенулася. — Ви ввесь час запитуєте про це. Та ні про що конкретне. Про це не скажеш словами, воно не надається до висловлення.

— А все ж таки?

— Ну добре, от я, наприклад, дивилася на цього чоловічка, який щойно прийшов. Що вам хочеться від мене почути? Щоб я вам сказала: він гладкий, утирає лоба хусточкою, на ньому краватка… дивно, що ви змушуєте мене говорити про таке, — сказала вона, зненацька засоромившись і розлютившись, — це ж геть неважливо.

— Та ні, для мене важливо. Мені так хотілося б, аби ви думали вголос.

Івіш мимоволі посміхнулася.

— Це погано, — сказала вона, — мову нам дано не для цього.

— Дивно, але до мови у вас така шаноба, як у тубільця; здається, ви вважаєте, ніби вона створена для того, аби сповіщати про смерті, шлюби, чи служити меси. Втім. ви дивилися не на людей, Івіш, я спостерігав за вами, ви дивилися на свою руку, а потім на ногу. Крім того, я ж знаю, про що ви думали.

— Навіщо ж ви тоді запитуєте? Не треба великої хитрости, щоб здогадатись: я думала про іспит.

— Ви боїтеся провалитися, еге ж?

— Звичайно ж, боюся провалитися. Чи, радше, ні, не боюся. Я й так знаю, що провалилася.

Матьє знову відчув на вустах присмак катастрофи: якщо вона провалиться, то він її вже ніколи не побачить. А вона ж таки провалиться: це ясно, як божий день.

— Не хочу повертатися в Лаон, — з відчаєм промовила Івіш. — Якщо я провалю іспит і повернуся, то мені звідти вже не вирватися, вони сказали, що це був мій остатній шанс.

Вона знову почала перебирати пасма своїх кіс.

— Якби оце мені сміливости… — вагаючись, мовила вона.

— То що б ви зробили? — з тривогою поспитав Матьє.

— Та все одно що. Все, що завгодно, аби лиш не вертатися туди, я не хочу збавляти там своє життя, не хочу!

— Таж ви мені казали, що ваш батько за рік чи за два, може, продасть свій тартак і вони переберуться до Парижа.

— Терпіти! Всі ви такі, — вигукнула Івіш, пронизуючи його поглядом, що просто блискавки метав од гніву. — Хотіла б я подивитися на вас там! Два роки в цій дірі, терпіти два роки! Ви не можете второпати, що це два роки, які будуть украдені з життя? В мене тільки одне життя, — шалено вигукнула вона. — Ви кажете так, ніби жити будете вічно. Як вас послухати, то втрачений рік відшкодується! — На її очах заблищали сльози. — Неправда, не відшкодується, моя молодість там буде збігати, наче вода в пісок. Я хочу жити зараз, я ще не почала, немає коли чекати, я вже стара, мені двадцять один рік!

— Івіш, прошу вас, — мовив Матьє, — ви лякаєте мене. Принаймні спробуйте чітко пояснити мені, як ви склали практичні роботи. У вас то вдоволений вигляд, то ви у відчаї.

— Я скрізь провалилася, — похмуро відказала вона.

— Я думав, що ви успішно склали фізику.

— Дзуськи! — іронічно сказала Івіш. — З хімією були одні сльози, я не змогла втовкмачити собі у голову оті дозування, все марно.

— Та чому ви обрали саме це?

— Що?

— Природничі дисципліни.

— Так треба ж було вирватися із Лаона, — люто відказала вона.

Матьє безсило махнув рукою; обоє замовкли. З кав'ярні вийшла жінка і поволі пройшла біля них; вона була вродлива, з маленьким зграбним носиком на гладенькому обличчі, здавалося, вона когось шукала. Івіш спочатку відчула її парфуми: вона поволі підняла похмуре обличчя, потім угледіла ту красуню й умить перемінилася на виду.

— Пречудове створіння, — глибоким тихим голосом промовила вона.

Матьє злякався цього голосу.

Жінка спинилася, мружачи очі від сонця, їй могло бути років із тридцять п'ять, через легкий креп сукні просвічували її довгі ноги; та Матьє не хотілося на них дивитися, він дивився на Івіш. Івіш стала майже потворна, вона щосили зціпила долоні. Якось вона сказала Матьє: «Ці маленькі носики, мені хочеться їх укусити». Матьє трохи нахилився і побачив її на три чверті; в неї був сонний і жорстокий вигляд, і йому подумалося, що вона хоче кусатися.

— Івіш, — лагідно погукав Матьє.

Вона не відповіла; Матьє знав, що вона може відповісти: він для неї більше не існував, вона була геть сама.

— Івіш!

Саме в такі хвилини вона була йому найлюбіша, коли її маленьке чарівливе і майже ґраційне тіло переймалося болісною потугою, палючою, каламутною й ошуканою любов'ю до краси. Він подумав: «Я негарний», і тепер уже він відчув себе самотнім.

Жінка подалася геть. Івіш провела її поглядом і з шалом пробурмотіла:

— Часом хочеться бути чоловіком.

Вона коротко засміялася, і Матьє сумно поглянув на неї.

— Матьє Делярю просять до телефону! — погукав посильний.

— Це я, — сказав Матьє.

І підвівся.

— Перепрошую, це Сара Ґомес.

Івіш холодно посміхнулася; він увійшов до кав'ярні й спустився по східцях.

— Пан Делярю? Перша кабіна.

Матьє взяв слухавку, двері кабіни не зачинялися.

— Гало, це Сара?

— Ще раз добридень, — пролунав гугнявий голос Сари. — Так от, все домовлено.

— Ох, я такий радий.

— Треба тільки поспішити: в неділю він відбуває до Сполучених Штатів. Він хотів би зробити це не пізніш, як післязавтра, щоб у перші дні мати змогу наглядати за нею.

— Добре… Гаразд, я сьогодні попереджу Марсель, от тільки це трохи несподівано і мені треба знайти гроші. Скільки він хоче?

— Ох, я шкодую, — сказала Сара, — але він просить чотири тисячі готівкою, я наполягала, їй-богу, я сказала, що у вас із грішми скрутно, та він і слухати нічого не хотів. Підлий жидяра, — зі сміхом додала вона.

Сару переповнювало невикористане співчуття, та коли вона бралася зробити послугу, то ставала грубувата і ділова, як сестра милосердя. Матьє трохи одвів слухавку од вуха, він подумав: «Чотири тисячі франків» і чув, як тріщить у маленькій чорній мембрані її сміх, це було неначе у страшному сні.

— За два дні? Гаразд, я… я постараюся. Дякую, Саро, ви просто золото. Ви будете вдома сьогодні ввечері?

— Цілісінький день.

— Гаразд. Я зайду, треба дещо владнати.

— До вечора.

Матьє вийшов з кабіни.

— Мені потрібен жетон, дівчино. Ох, ні, не варто.

Він кинув двадцять су на блюдце і поволі побрався східцями. Не варто телефонувати Марсель, поки не вирішено з грошима. «Пополудні піду до Даніеля». Він знову сів біля Івіш і глянув на неї, тепер уже без ніжности.

— У мене більше не болить голова, — мовила вона.

— Я радий.

На душі в нього неначе камінь лежав.

Івіш дивилася убік через довгі вії. На вустах у неї була збентежена кокетлива посмішка.

— Ми могли б… ми могли б усе-таки піти подивитися Ґоґена.

— Як хочете, — нітрохи не здивувавшись, відказав Матьє.

Вони підвелися, і Матьє помітив, що її келишок був порожній.

— Таксі! — погукав він.

— Не це, — заперечила Івіш, — воно відкрите, вітер битиме нам просто в обличчя.

— Ні-ні, — сказав Матьє водієві, — їдьте, це не до вас.

— Зупиніть ось це, — сказала Івіш, — гарне, мов карета Святого Причастя, та ще й закрите.

Таксі зупинилося, Івіш сіла в нього. «Позичу в Даніеля на тисячу франків більше, — подумав Матьє, — щоб дотягнути до кінця місяця».

— Ґалерея мистецтв, передмістя Сент-Оноре.

Він мовчки сів біля Івіш. Обоє були збентежені. Матьє побачив біля своїх ніг три наполовину спалені цигарки з позолоченими фільтрами.

— У цьому таксі хтось нервував.

— Чому?

Матьє показав на недопалки.

— Це жінка, — сказала Івіш, — он сліди помади.

Вони посміхнулися й замовкли. Матьє сказав:

— Якось я знайшов у таксі тисячу франків.

— Мабуть, так зраділи.

— Та ні, я віддав їх водієві.

— Он як, — сказала Івіш, — а я залишила б собі. Навіщо ви їх віддали?

— Не знаю, — відказав Матьє.

Таксі поминуло майдан Сен-Мішель. Матьє мало не сказав: «Погляньте, яка зелена Сена», та вирішив промовчати. Раптом Івіш сказала:

— Борис хоче, щоб ми утрьох пішли сьогодні ввечері до «Суматри», я не проти…

Вона обернула голову і дивилася на волосся Матьє, з ніжністю випинаючи вуста. Івіш не була кокеткою, та деколи напускала на своє обличчя ніжности, щоб зазнати утіхи од того, що її лице стає тяжке і солодке, мов стиглий плід. Матьє вважав це дратівливим і недоречним.

— Радий буду побачити Бориса і побути з вами, — відказав він. — От тільки Лола мене бентежить; ви ж знаєте, що вона терпіти мене не може.

— Ну, то й що?

Запала мовчанка. Неначе вони водночас уявили себе закоханою парою, що сидить у таксі. «Цього не повинно бути», роздратовано подумав він; Івіш провадила:

— Гадаю, на Лолу не варто звертати увагу. Вона вродлива, гарно співає та й годі.

— Я вважаю, що вона приваблива.

— Звичайно. Це ваш моральний кодекс: вам завжди хочеться бути досконалим. Коли люди вас ненавидять, ви чимдуж намагаєтеся знайти в них щось добре. А от я не вважаю привабливою, — додала вона.

— З вами вона сама чарівність.

— Вона й не може бути іншою; та я не люблю її, вона завжди корчить комедію.

— Комедію? — поспитав Матьє, піднявши брови. — Ну, це останнє, що я поставив би їй на карб.

— Дивно, що ви цього не помітили: вона ввесь час тяжко зітхає, щоб усі думали, ніби вона у відчаї, й тут-таки замовляє собі ріжні смаколики.

Й із прихованою люттю докинула:

— Гадаю, людям, що впали у відчай, на смерть наплювати: завжди я дивуюся, коли бачу, як вона до остатнього су рахує свої видатки й економить.

— Попри все це вона у відчаї. Так роблять літні люди: коли вони почувають відразу до себе й до свого життя, то думають про гроші й дбають за себе.

— Значить, не треба старіти, — сухо відказала Івіш.

Він збентежено поглянув на неї й поспішно докинув:

— Ви маєте рацію, кепсько бути старим.

— Ну, та на вас літа не залишили сліду, — сказала Івіш, — мені здається, що ви завжди були такі, як оце зараз, у вас вічна молодість. Часом я намагаюся уявити собі, який ви були за дитячих літ, але не можу.

— У мене були кучерики, — сказав Матьє.

— А я уявляю собі вас таким, як оце зараз, тільки трохи меншим.

Цього разу Івіш не помітила, що її слова прозвучали ніжно. Матьє хотів було заговорити, та в нього щось дивно защеміло у горлі й він утратив самовладання. Він залишив позаду Сару, Марсель і нескінченні коридори шпиталю, де подумки блукав цілісінький ранок, він був ніде, він почувався вільним; ця літня днина торкалася його своєю щільною й теплою масою, йому захотілося впасти на неї всім тілом. Ще мить йому здавалося, що він завис у порожнечі з нестерпним відчуттям свободи, а потім він зненацька простягнув руку, обняв Івіш за плечі й пригорнув до себе. Івіш напружено піддалася, немов би гублячи рівновагу. Вона і пари з уст не зронила; вигляд у неї був байдужий.

Таксі виїхало на вулицю Ріволі, аркади Лувра важко пролітали за шибами, як великі горлиці. Було гаряче. Матьє відчував біля свого боку тепле тіло; через шкло він бачив дерева і триколірне знамено на верхівці щогли. Він пригадав одного чоловіка, котрого бачив якось на вулиці Муффтар. Досить пристойно вдягнений тип, із сірим обличчям. Він підійшов до ятки зі смаженою картоплею і довго дивився на шматок холодної печені, що лежала на тарілці, потім простягнув руку й узяв його; при цьому вигляд у нього був такий, наче це простісінька річ, він теж повинен був почувати себе вільним. Господар закричав, поліцай повів цього чоловіка, в якого був зачудований вигляд. Івіш знай мовчала.

«Вона засуджує мене», роздратовано подумав Матьє.

Він нахилився; щоб покарати її, він легенько торкнувся губами її холодних стулених вуст; він був упертий; Івіш мовчала. Піднявши голову, він побачив її очі, і його шалена втіха умить щезла. Він подумав: «Одружений чоловік, який лапає в таксі молоду дівчину», і його рука впала, мертва й мов би ватяна; тіло Івіш випросталося з механічним коливанням, наче вагадло, що відхилилося від позиції рівноваги. «От і все, — сказав собі Матьє, — це непоправно». Він згорбився, йому хотілося крізь землю провалитися. Поліцай підняв жезл, таксі зупинилося. Матьє дивився просто перед себе, та не бачив дерева; він споглядав свою любов.

Так, це була любов. Тепер це була любов. Матьє подумав: «Що ж я накоїв»? Ще п'ять хвилин тому цієї любови не існувало; поміж ними було рідкісне й дороге почуття, якому немає назви, воно не могло знайти вираз у вчинках. А він зробив учинок, який не слід було робити, — втім, ненавмисне, все сталося мимоволі. Цей порух і ця любов постали перед Матьє, як щось величезне, настирливе і вже зараз вульґарне. Тепер Івіш буде думати, що він її кохає; вона думатиме: він такий, як усі; віднині Матьє буде любити Івіш, як і всіх інших жінок, яких він любив до того. «Про що вона думає»? Вона сиділа поруч, напружена, мовчазна, й між ними був цей учинок, «ненавиджу, коли мене торкаються», цей незграбний і ніжний порух, на котрому тепер лежала безповоротність минулої події. «Вона гнівається, зневажає мене, вона думає, що я такий, як усі. А я прагнув од неї іншого», у відчаї подумав він. Та він уже не в змозі був пригадати, що ж він хотів до цього. Любов була тут, круглесенька, легка мов пушинка, з простими бажаннями і банальними підходами, сам Матьє змусив її вродитися у глибині своєї повної свободи. «Це неправда, — із запалом заперечив він сам собі, — я не хочу її, я ніколи її не хотів». Та він уже знав, що буде її хотіти: «Цим воно завжди все й закінчується, я буду задивлятися на її ноги і груди, а потім, якоїсь пречудової днини…» Зненацька він побачив Марсель, як вона лежить на ліжку, гола-голісінька, заплющивши очі: він ненавидів Марсель.

Таксі зупинилося; Івіш відчинила дверцята і вийшла надвір. Матьє не відразу вийшов за нею: широко розплющеними очима споглядав він це нове і вже старе кохання, кохання одруженого чоловіка, ганебне і потайне, принизливе для неї, вже зарання приниженої, і сприймав це вже, як щось неухильне. Нарешті він вийшов, розрахувався і підійшов до Івіш, яка чекала його біля воріт. «Якби ж то вона змогла забути». Він крадькома глянув на дівчину й побачив, що вигляд у неї суворий. «Та чи так, а поміж нами щось ніби скінчилося». Та йому не хотілося заважати собі любить її. Вони увійшли в будинок, де відбувалася виставка, не сказавши одне одному й слова.

V

«Арханґел»! Марсель позіхнула, трохи підвелася, струснула головою, й це була її перша думка: «Сьогодні ввечері прийде Арханґел». Вона любила ці таємничі відвідини, та сьогодні думала про них без утіхи. У повітрі довкруг неї витав жах, полуденний жах. Вщухла спека тепер наповнювала кімнату, вона вже відслужила своє надворі, а тут залишила тільки сяєво у бганках штори і чаїлася там, інертна і зловісна, як доля. «Якби він знав, такий чистий, то я викликала б у нього відразу». Вона сіла на краю ліжка, як напередодні, коли Матьє голісінький сидів напроти неї, і з понурим виразом обличчя дивилася на великі пальці ніг, а вчорашній вечір, неначе примара, стояв поруч, зі своїм мертвим і рожевим світлом, як остуджений запах. «Я не змогла… не змогла йому зізнатися». Він сказав би: «Гаразд! Все владнається», з тим веселим і хвацьким виглядом, з яким ковтають ліки. Вона знала, не змогла витримати це обличчя; слова застряли у неї в горлі. Вона подумала: «Полудень»! Стеля була сіра, мов досвіток, та вже стояла полуденна спека. Марсель засинала пізно і перестала впізнавати вранішню пору, часом їй здавалося, ніби її життя спинилося одного разу пополудні, ніби воно було собою вічним полуднем, що звалився на речі й предмети, дощовим, безнадійним і таким уже марним полуднем. Надворі стояв білий день, видніли світлі вбрання. Матьє крокував десь там, знадвору, без неї, в живій і веселій куряві днини, що розпочалася без неї й уже мала якесь минуле. «Він думає про мене, він метушиться», без дружнього почуття подумала вона. Вона була роздратована, позаяк уявляла собі це важке співчуття під яскравим сонцем, це незграбне і діяльне співчуття здорової людини. Вона почувалася млявою і вогкою, ще геть зануреною в сон; на голові немов би тяжіла сталева каска, в роті відчувався присмак хмелю, у боках млявість, а під пахвами, на кінчиках чорних волосин, перлини прохолоди. Її трохи нудило, та вона стримувалася: її днина ще не розпочалася, вона була тут, поруч з Марсель, у несталій рівновазі, один необережний порух, найменший жест міг призвести до того, що вона обвалиться, немов лавина. Вона похмуро посміхнулася: «Ось вона, свобода!» Коли прокидаєшся вранці зі щемом у серці і треба згаяти п'ятнадцять годин перед тим, як знову вкластися в ліжко, то хіба має значення те, що ти вільна? «Свобода не допомагає жити». Немов би тонесенькі крихітні пір'їнки, змащені алоєм, лоскотали в глибині її горла, а потім відраза до всього, язика судомить, губи відтягуються назад. «Мені пощастило, здається, декого нудить цілісінький день уже на другому місяці, а мене тягне блювати тільки зрання, пополудні я стомлююся, та все ж тримаюся; а мама знала жінок, які не могли зносити запах тютюну, цього ще бракувало». Вона схопилася і побігла до умивальниці; її вивернуло каламутною пінявою рідиною, що скидалася на трохи сколочений яєчний білок. Марсель вхопилася за край порцелянової умивальниці і дивилася на те піняве блювотиння: воно схоже було, радше, на сперму. Марсель криво посміхнулася і прошепотіла: «Любовний сувенір». По тому в її голові запанувала безмежна металева тиша, і день розпочався. Вона більше ні про що не думала, тільки провела долонею по косах і почала очікувати: «Вранці мене завжди нудить двічі». Відтак вона раптом пригадала обличчя Матьє, його наївний і переконаний вигляд, коли він казав: «Ми ж позбудемося його, правда», і її пронизав спалах ненависти.

Воно прийшло. Спочатку вона подумала про вершкове масло і відчула огиду до нього, їй здалося, ніби вона жує кавалок жовтого несвіжого масла, а потім у глибині її горла немов би прозвучав короткий сміх і вона схилилася над умивальницею. На губах висіла довга нитка, вона закашлялася, щоб звільнитися від неї. Це не викликало в неї огиди. Та вона часто почувала огиду до самої себе: минулої зими, коли в неї був пронос, вона не хотіла, щоб Матьє доторкався до неї, їй ввесь час видавалося, ніби вона смердить. Вона подивилася на слиз, що повільно сповзав ув отвір умивальниці, залишаючи лискучий липкий слід. Півголосом вона прошепотіла: «Ну, й чудасія!» Ці виділення не викликали в неї відрази: адже це було життя, таке ж саме, як зародження липких весняних бруньок, все воно викликає не більшу огиду, ніж пахучий рудий клей на тих бруньках. «Не це огидне». Марсель налляла трохи води, щоб помити умивальницю, млявими порухами скинула сорочку. Вона подумала: «Якби я була твариною, то мені дали б спокій». Вона змогла б віддатися в обійми цієї живильної знемоги, купатися в ній, немов у лоні величезної щасливої втоми. Та вона не тварина. «Ми позбудемося його, правда ж?» З учорашнього вечора вона почувалася зацькованою.

У дзеркалі відбивалося її обличчя, оточене олив'яними відбликами. Марсель підійшла ближче до дзеркала. Вона не дивилася ні на свої плечі, ні на груди: вона не любила свого тіла. Вона розглядала свій живіт, широку плодоносну утробу. Сім років тому, вранці, — Матьє тоді вперше провів з нею ніч, — вона підійшла до дзеркала з тим самим нерішучим подивом, тоді їй подумалося: «Значить, і мене можна любити»! — вона споглядала свою гладеньку шовковисту шкіру, що скидалася на тканину, тіло її було тільки поверхнею, поверхнею і більш нічим, створеною для того, щоб відбивати чисту гру світла і брижитися в пестощах, наче море од вітру. Сьогодні це вже не те тіло: вона подивилася на свій живіт і перед супокійною щедрістю цих родючих ланів знову дізнала відчуття, котре переслідувало її за дитячих літ, коли вона бачила жінок, які годували груддю немовлят в Люксембурзькому саду: звідти оцей страх і відраза, і сподівання теж звідти. Вона подумала: «Це тут». У цій утробі маленька кривава полуничка з невинною поспішністю квапилася жити, маленька кривава ягідка, геть безмозка, яка ще навіть не стала твариною, ягідка, яку вишкребуть вістрям ножа. «О цій порі багато інших теж дивляться на свій живіт і теж думають: „Це тут“. Але ж вони пишаються». Вона стенула плечима: що ж, воно було створене для материнства, це тіло, що так бездумно й безглуздо розквітло. Та люди вирішили, що має бути інакше. Вона піде до тієї старої: треба тільки уявити, що це фіброма. «Втім, зараз це і справді всього лиш фіброма». Вона піде до тієї старої, розставить ноги, й та буде шкребти поміж її стегнами своїм знаряддям. А потім про це ніхто вже й балакати не буде, залишиться тільки ганебна згадка, всі ж через це проходять. Вона повернеться до своєї рожевої кімнати, знову читатиме книжки, потерпатиме від шлунку, а Матьє буде приходити чотири ночі на тиждень і скількись часу поводитиметься з нею з лагідним розчуленням, як з молодою матір'ю, і кохаючись, удвічі буде обережніший, і Даніель, Арханґел Даніель теж інколи приходитиме… Втрачена можливість, от що! Марсель зненацька впіймала у дзеркалі свій погляд і хутко відвернулася: їй не хотілося ненавидіти Матьє. Вона подумала: «Треба все ж таки братися до умивання».

Їй бракувало снаги. Вона знову сіла на ліжко, обережно поклала долоню на живіт, якраз над темними волосинами, легенько натиснула і подумала з якоюсь ніжністю: «Це тут». Та ненависть не складала зброї. Марсель старанно переконувала себе: «Я не почуваю ненависти до нього. Це його право, завжди ж ми казали, що як щось станеться… Він не міг знати, це не його вина, я ніколи нічого йому не казала». На мить вона повірила, що зможе розслабитися, нічого вона так не боялась, як ненавидіти його. Та відразу ж здригнулася: «А як я могла йому розповідати? Він же ніколи нічого не запитував у мене». Звичайно, вони раз і назавжди домовилися, що розповідатимуть одне одному про все, та зручно це було, в основному, для нього. Він полюбляв говорити переважно про себе, демонструвати ріжні виверти своєї свідомости, свої моральні тонкощі. Що ж до Марсель, то їй він довіряв, мабуть, з лінощів. Він не переживав за неї, просто думав: «Якщо у неї щось є, то вона мені скаже». Та вона не могла сказати: в неї не виходило. «Все-таки він повинен був знати, що я не можу говорити про себе, я не досить люблю себе для цього». З Даніелем було інакше, той умів зацікавити її саму собою: він так гарно розпитував її, дивлячись на неї своїм ласкавим поглядом, а поза тим, у них була спільна таємниця. Даніель був такий загадковий, він провідував її потайці, й Матьє не знав про їхню близькість, втім, нічого такого вони не робили, це був легенький фарс, та це змовництво витворювало поміж ними легку чарівливу приязнь; і тепер Марсель не переживала, що в неї так мало особистого життя, бо в неї було те, що належало тільки їй і його не треба було ділити з кимось іншим. «Просто йому треба було поводитись, як поводиться Даніель, — думала вона. — Чому тільки Даніель вміє розв'язати мені язика? Якби він трохи мені допоміг…» Ввесь вчорашній день у неї клубок стояв у горлі, їй хотілося крикнути: «А якщо його залишити?» Ох, якби ж то він завагався бодай на мить, то я йому так і сказала. Та щойно він прийшов, як відразу ж зробив наївне обличчя: «Ми його позбудемося, правда ж?» І вона не змогла сказати йому це. «Він був стурбований, ідучи од мене: йому не хотілося, щоб ця жінка покалічила мене. Це справді так: він шукатиме адреси, буде зайнятий цим, тепер, коли в нього немає лекцій, це все ж таки краще, ніж морочити собі голову з цією малою. Звичайно, він почуває досаду, як людина, що розбила китайську вазу. Та, по суті, його совість геть спокійна… Мабуть, він пообіцяв собі, що обдарує мене коханням по самісінькі вуха». Вона криво посміхнулася: «Авжеж. Тільки йому доведеться поспішити: незабаром я вийду з того віку, коли кохають».

Вона зціпила руки на простирадлі, жахнулася: «Якщо я почну його ненавидіти, то що ж мені залишиться?» Та й хіба ж знала вона, чи хочеться їй цю дитину? Здаля, у дзеркалі, вона бачила темну, трохи зів'ялу масу: то було її тіло, тіло безплідної султанші. «Тільки чи вижило б це дитя? Я ж геть негодяща». Вона таки піде до тієї старої. Потайці піде, вночі. Й та погладить її коси, як зробила вона це Андре, і з мерзенним змовницьким виглядом назве її «киця моя»: «Якщо ти незаміжня, то нагуляти отаке черево — така ж мерзота, як і тріпер ухопити, у мене венерична хвороба — ось що потрібно собі казати».

Та вона не втрималася й ніжно провела долонею по животі. Вона подумала: «Це там». Там. Щось живе і нещасне, як і вона. Таке ж абсурдне й нікчемне життя, як і її… І зненацька вона з пристрастю подумала: «Він був би мій. Навіть недоумок, навіть каліка, — та мій». Але це потаємне бажання, ця ще не зовсім усвідомлена обітниця була така неймовірна, така непристойна, приховувати її потрібно було від стількох людей, що вона раптом відчула себе винною і сама з себе жахнулася.

VI

Перше, що впадало в око: над вхідними дверима висів герб Французької республіки і триколірні прапори — це відразу ж задавало тон. Потім — величезні порожні зали, залиті академічним світлом, що струменіло крізь матові вітражі: воно сліпило, мов полиск щирого золота, й відразу ж тануло, блякло. Світлі стіни, шпалери з брунатного оксамиту: Матьє подумав: «Французький дух». Повнісінько французького духу, він був скрізь, у косах Івіш, на руках Матьє: блякле сонце і врочиста тиша, що панували у цих салонах; Матьє відчував, як його гнітить тягар громадянських обов'язків: говорити тут належало тихо, до предметів на виставці не торкатися, а критичні міркування висловлювати зважено і твердо, та ще й не забувати про найбільшу з-поміж усіх французьких чеснот — Доречність. Крім цього, звичайно ж, на стінах були барвисті плями, себто картини, та Матьє перехотілося дивитися на них. І все ж таки він потяг Івіш за собою і показав їй бретонський пейзаж із розп'яттям, Христоса на хресті, букет, двох таїтянок, що навколішки стоять на піску, і вершників із племені маорі. Івіш мовчала, й Матьє запитував себе, про що вона думає. Часом він намагався дивитися на картини, та це нічого не давало: «Картини не захоплюють, — роздратовано подумав він, — вони пропонують себе; тільки від мене залежить, існують вони чи ні, я вільний перед ними». Занадто вільний: це створювало для нього додаткову відповідальність, і він почувався винним.

— А ось Ґоґен, — мовив він.

Це було маленьке квадратне полотно з табличкою «Автопортрет художника». Ґоґен, блідий і з пригладженою чуприною, величезне підборіддя, на виду тонка інтеліґентність і журна дитяча зарозумілість. Івіш нічого не сказала у відповідь, і Матьє крадькома глянув на неї; він бачив тільки її коси, без позолоти, бо на них падало каламутне денне світло. Минулого тижня, дивлячись на цей портрет уперше, він знаходив його прегарним. Тепер йому було байдуже. Втім, він і не бачив картини: Матьє був пересичений реальністю, істиною, пронизаний духом Третьої Республіки; він бачив усе, що було реальне, він бачив тільки те, що було залите цим класичним світлом, — стіни, картини в рамах, шкарубкі фарби на полотнах. Та не самі полотна: картини згасли, і здавалося неймовірним, як у цій повені доречности знайшлися люди, що малювали, зображали на полотнах неіснуючі предмети.

Увійшов якийсь пан із дамою. Пан був довготелесий, червонощокий, очі, мов ґудзики на черевиках, м'яка біла чуприна; дама скидалася радше на ґазель, на взір їй було років із сорок. Допіру ввійшовши, вони вже почувались як удома: либонь, це була звичка чи, може, якийсь незаперечний зв'язок поміж молодявим виглядом цих людей і якістю освітлення; мабуть, освітлення національних виставок так добре законсервувало цю пару. Матьє показав Івіш велику темну пляму цвілі на задній стіні.

— Це теж він.

Ґоґен, голий по пояс, під грозовим небом, пильно дивився на них суворим і оманливим поглядом шаленця. Самота і гордощі спустошили його обличчя; тіло його зробилося соковитим і м'яким тропічним плодом з порожнинами, заповненими водою. Він утратив Гідність — оту Людську Гідність, яку ще зберігав Матьє, не знаючи, що з нею робити, — зате зумів зберегти гордість. За ним були чорні сутності, цілий шабаш чорних форм. Уперше побачивши це непристойне і зловісне тіло, Матьє був схвильований; але тоді він був сам. Тепер же з ним було це маленьке озлоблене тіло, й Матьє засоромився самого себе. Він був зайвий: величезна купа гайна під стіною.

Пан зі своєю дамою підійшли і, ні на кого не звертаючи уваги, стали перед самісіньким полотном. Івіш мусіла відступитися набік, бо вони заважали їй дивитися. Пан відхилився назад і розглядав картину з сумовитою строгістю. Це був знавець: у нього була орденська стрічка на лацкані.

— От-от-от! — озвався він, хитаючи головою. — Мені це не дуже до смаку! Їй богу, він приймає себе за Христа. Й ще цей чорний янгол, он там, за ним, ні, це несерйозно.

Дама засміялася.

— О господи! Справді, — мовила вона ніжним мелодійним голосом, — цей янгол надто літературний, зрештою, як і все тут.

— Не люблю Ґоґена, коли він думає, — глибокодумно мовив пан. — Справжній Ґоґен — це Ґоґен, що прикрашає.

Він дивився на Ґоґена ляльковими очима, сухий і тендітний у своєму костюмі з сірої фланелі перед цим великим оголеним тілом. Матьє почув якесь дивне квоктання і обернувся: Івіш душилася від реготу, вона благально глянула на нього, кусаючи губи. «Вона не гнівається на мене», зрадівши, подумав Матьє. Він узяв Івіш за руку і довів її, зігнуту від сміху, до шкіряного фотеля посеред зали. Регочучи, Івіш упала в нього; коси геть затулили її обличчя.

— Пречудово! — голосно сказала вона. — Як це він сказав — «Не люблю Ґоґена, коли він думає»? А жінка! Та вони ж мов дві краплі води.

Той пан зі своєю дамою трималися дуже прямо: здавалося, вони запитують поглядом одне в одного, яку ж ухвалу прийняти.

— В сусідній залі є інші картини, — несміло мовив Матьє.

Івіш перестала реготатися.

— Ні, — понуро відказала вона, — тепер тут все вже не так: ці люди…

— Ви хочете піти звідси?

— Так буде краще, від усіх цих картин у мене знову болить голова. Треба трохи прогулятися надворі.

Вона підвелася. Матьє рушив за нею, з жалем зиркнувши на велику картину, що висіла на лівій стіні: йому хотілося показати її Івіш. Дві жінки топтали босоніж рожеву траву. На одній був каптур, це була чаклунка. Друга простягла руку з пророчим спокоєм. Вони геть не були живими. Здавалося, їх застукали під час перетворення у предмети.

Вулиця надворі палала; в Матьє було таке відчуття, наче він іде через вогонь.

— Івіш, — мимоволі промовив він.

Івіш скорчила ґримасу і підняла руки до очей.

— Очі немов би шпилькою хтось коле. О, — люто вигукнула вона, — як же я ненавиджу літо!

Вони ступнули кілька кроків. Івіш простувала хиткою ходою, вона все ще притискала долоні до очей.

— Обережно, — сказав Матьє, — хідник закінчується.

Івіш хутко опустила руки, й Матьє побачив її бліді вирячені очі. Вони мовчки перетнули вулицю.

— Не можна робити їх публічними, — раптом сказала Івіш.

— Виставки, ви хочте сказати? — зачудовано поспитав Матьє.

— Еге ж.

— Якби вони не були публічними, — він спробував знову говорити веселим фамільярним тоном, до якого вони обоє звикли, — то, питається, як би ми на них потрапили?

— Ну що ж, то ми й не пішли б, — сухо відказала Івіш. Вони замовкли. Матьє подумав: «Вона ще сердита на мене». І нараз його пройняла нестерпна певність: «Вона хоче піти. Тільки про це і думає. Мабуть, вона шукає зараз привід, аби ввічливо попрощатися, і як тільки знайде, то відразу ж і покине мене. Не хочу, щоб Івіш ішла від мене», з тривогою подумав він.

— У вас є якісь невідкладні справи? — поспитався він.

— Коли?

— Зараз.

— Ні, жодних.

— Якщо ви хочете прогулятися, то я подумав… Вам не важко буде провести мене до Даніеля на вулицю Монмартр? Ми могли б попрощатися біля його під'їзду і, якщо дозволите, то я оплатив би вам таксі до гуртожитку.

— Як хочте, тільки я не вертаюся в гуртожиток. Я піду до Бориса.

«Вона залишається». Це не означало, що вона йому пробачила. Івіш страшенно боялася покидати місця і людей, навіть якщо вона їх ненавиділа, тому що майбутнє її лякало. З невдоволеною байдужністю вона віддавалася найнеприємнішим ситуаціям і врешті-решт знаходила в них перепочинок. І все ж таки Матьє був задоволений: поки вона з ним, він не дасть їй думати. Якщо він буде ввесь час балакати, нав'язувати їй себе, то, мабуть, зможе відстрочити вибух лютих і насмішкуватих думок, що вже зароджуються в її голові. Треба говорити, негайно говорити, про що завгодно. Та Матьє не знаходив теми для розмови. Нарешті він ніяково запитав:

— То вам сподобалися картини?

Івіш стенула плечима.

— Звичайно.

Матьє хотів було втерти чоло, та не наважився. «За годину, коли вона буде вільна, то, звісно ж, засудить мене, а я не зможу себе захистити. Не можна, щоб вона пішла просто так, — вирішив він. — Треба порозумітися з нею».

Він обернувся до неї, та побачив її розгублений погляд, і слова застряли йому в горлі.

— Гадаєте, він був божевільний? — раптом запитала вона.

— Ґоґен? Хтозна. Ви маєте на увазі автопортрет?

— Його очі. І ще оті чорні подоби за ним, вони мов шепіт.

З якимсь жалем вона додала:

— Він був гарний.

— Ти ба, — здивувався Матьє, — мені таке ніколи не спадало на думку.

Івіш говорила про славетних небіжчиків у такій манері, яка його трохи приголомшувала: для неї не існувало ніякого зв'язку поміж великими мистцями і їхніми творіннями; картини були речами, прегарними чуттєвим речами, якими їй хотілося володіти; їй здавалося, ніби вони існували завжди; мистці були для неї такими ж людьми, як і всі інші: вона не вважала заслугою їхні творіння і не поважала їх. Вона допитувалася, чи були вони веселі, привабливі, чи були в них коханки; якось Матьє поцікавився, чи подобаються їй полотна Тулуз-Лотрека, й вона відказала: «Який жах, він був такий потворний!» Матьє почувався так, наче це його особисто образили.

— Так, він був гарний, — переконано повторила Івіш.

Матьє стенув плечима. Зі студентів Сорбонни, нікчемних і свіжих, мов дівулі, Івіш могла не зводити очей, скільки їй хотілося. Матьє навіть замилувався її чарівливістю, коли вона довго розглядала хлопчину із сиротинця, якого супроводжували дві черниці, а потім із трохи заклопотаною поважністю мовила: «Мені здається, ніби я стаю гомосексуалісткою». Вона й жінок могла вважати вродливими. Та не Ґоґена. Не цього літнього чоловіка, що створив для неї картини, які вона полюбила.

— Та воно так, — сказав він, — але я не вважаю його симпатичним.

Івіш скорчила зневажливу ґримасу і замовкла.

— Що з вами, Івіш, — похопився Матьє, — вам не до вподоби, що я не вважаю його симпатичним?

— Ні, та мені цікаво, чому ви це сказали.

— Та просто так. Бо таке моє враження: через отой гордовитий вираз очі в нього, немов у вареної рибини.

Івіш знову почала перебирати пасма своїх кіс, її лице набрало виразу дурнуватої упертости.

— В нього шляхетний вигляд, — байдуже сказала вона.

— Та певно… — тим самим тоном відказав Матьє. — В ньому є якась пиха, якщо ви саме це маєте на оці.

— Звичайно, — посміхнулася Івіш.

— Чому ви кажете «звичайно»?

— Бо я була певна, що ви назвете це пихою.

Матьє м'яко сказав:

— Мені не хотілося сказати про нього нічого поганого. Просто я не люблю гордовитих людей.

Запала довга мовчанка. Потім Івіш із дурнуватим замкненим виглядом промовила:

— Французи не люблять шляхетного.

Івіш завжди охоче розбалакувала про французький темперамент, коли гнівалася, і неодмінно на її обличчі проступав оцей дурнуватий вираз. І добрішим голосом докинула:

— Втім, я розумію це. Зовні воно видається перебільшеним.

Матьє не відповів: батько Івіш був із дворян. Якби не революція 1917 року, то Івіш виховувалася б у Москві, в пансіонаті для шляхетних дівчат; вона була б при дворі, вийшла б за якого-небудь високого й породистого кавалерґарда з вузьким чолом і мертвим поглядом. Пан Серґін тепер тримав механічний тартак в Лаоні. А Івіш мешкала в Парижі й гуляла містом із Матьє, французьким буржуа, що не любив дворян.

— Це він… покинув усе й поїхав? — раптом запитала Івіш.

— Так, — з готовністю відказав Матьє, — хочете, розкажу, як це все було?

— Здається, я знаю: в нього була дружина, діти, еге ж?

— Так, він працював у банку. А в неділю вирушав за місто з мольбертом і фарбами. Таких називають недільними художниками.

— Недільними художниками?

— Атож. Наприпочатку він таким і був, себто просто був любителем, що квецяє фарбами на полотні, як ото дехто ловить рибу на вудочку. Він робив це трохи задля розривки, адже пейзажі малюють за містом і при цьому дихають чистим повітрям.

— Вам смішно, що він починав як недільний художник? — непокоячись, запитав Матьє.

— Я думала про інше.

— Про що ж?

— Мені подумалося, чи були коли-небудь недільні письменники. Недільні письменники: дрібні буржуа, котрі щороку пишуть одну новелу або п'ять-шість віршів, аби трохи внести духовности в своє життя. Задля розривки.

Матьє здригнувся.

— Ви хочте сказати, що я один із них? — жартівливим тоном поспитався він. — Таж бачите, до чого це призводить. Одної пречудової днини раптом надумаюся та й подамся на Таїті.

Івіш обернулася і глянула йому просто в обличчя. Вона була стурбована й немов би злякалася: її, мабуть, і саму вразила власна зухвалість.

— Мене це здивувало б, — сказала вона ледве чутним голосом.

— А чому б ні? — сказав Матьє. — Може, й не на Таїті, а в Нью-Йорк. Мені хотілося б поїхати до Америки.

Івіш знервовано перебирала коси.

— Авжеж, — мовила вона, — у відрядження… разом з іншими викладачами.

Матьє мовчки дивився на неї, а вона провадила:

— Може, я й помиляюся… Мені легше уявити, як ви читаєте лекцію американським студентам в якомусь університеті, ніж побачити вас на палубі корабля серед натовпу еміґрантів. Мабуть, тому що ви француз.

— Гадаєте, мені потрібна каюта люкс? — зашарівшись, поспитався він.

— Та ні, — коротко відказала Івіш, — другого класу.

Він із зусиллям ковтнув слину… «Глянув би я на неї на палубі корабля серед еміґрантів, та вона вмент простягла б там копита».

— Їй-богу, — виснував він, — дивно, що ви вважаєте, ніби я нездатний поїхати. Втім, ви помиляєтесь, колись мені часто цього хотілося. Далі воно минулося, бо я вирішив, що це дурня. Все це тим більш комічно, що спало воно вам на думку у зв'язку з Ґоґеном, який до сорока років був таким собі чиновничком.

Івіш вибухнула іронічним сміхом.

— Що, неправда? — поспитав Матьє.

— Ну… якщо ви кажете так, то правда. Та досить глянути на його картини…

— Та й що?

— Гадаю, таких чиновничків не так і багато. В нього… пропащий вигляд.

Матьє уявив собі тяжке обличчя з величезним підборіддям. Ґоґен утратив людську гідність, він погодився з цією утратою.

— Знаю, — сказав Матьє. — Це те величезне полотно в самісінькому центрі зали? На той час він був невиліковно хворий.

Івіш зневажливо посміхнулася.

— Я маю на увазі малесеньке полотно, де він ще молодий: у нього там такий вигляд, ніби він здатний на все.

Вона дивилася в порожнечу з трохи розгубленим виглядом, і Матьє вдруге відчув напад ревнощів.

— Якщо я вірно вас зрозумів, то ви не вважаєте мене пропащою людиною?

— О, звичайно ж, ні! — відказала Івіш.

— Не розумію, однак, в чому тут перевага, — сказав він, — чи, може, не розумію, що ви хотіли сказати.

— Гаразд, менше з тим.

— Ну, добре, нехай. Ви ввесь час кидаєте мені якісь докори у вигляді натяків, а потім відмовляєтеся пояснити, що ж мали на увазі, знаєте, це дуже зручно.

— Нікому я не докоряю, — байдуже сказала вона.

Матьє зупинився і глянув на неї, Івіш теж зупинилася із кислим виглядом. Вона переступала з ноги на ногу й уникала дивитися на нього.

— Івіш! Зараз же скажіть мені, що мали ви на увазі.

— Ви про що? — здивовано запитала вона.

— Про цю «пропащу людину».

— Ми знову про це будемо говорити?

— Хай це по-дурному, — сказав Матьє, — та я хочу знати, що ви вкладаєте в ці слова.

Івіш знову почала перебирати коси: вона сама себе не тямила.

— Та нічого я в них не вкладала, просто ці слова спали мені на думку.

Вона затнулася, вигляд у неї був такий, наче вона підшукує слова. Деколи вона вже розтуляла було рота, й Матьє здавалося, що вона заговорить, та вона мовчала. Потім озвалася:

— Мені начхати, така людина чи якась інша.

Івіш намотала пасмо своїх кіс на пальця і смикнула, немов би хотіла вирвати. Аж раптом хутко докинула, втупившись у носаки своїх черевичків:

— Ви влаштувалися у житті й не поступитеся цим ні за які гроші.

— Он воно що! — вигукнув Матьє. — І що ж ви про це знаєте?

— Таке в мене враження: ваше життя остаточно визначилося, й ваші ідеї теж. Ви простягаєте руку до речей, якщо вважаєте, що вони у вашому засягу, та з місця не зрушите, щоб їх узяти.

— Що ви про це знаєте? — повторив Матьє. На інше він не спромігся: вважав, що вона має рацію.

— Як на мене, — втомлено сказала Івіш, — як на мене, то ви нічим не хочете ризикувати, для цього ви надто розумні. — І облудно додала: — Та відтоді, як ви сказали мені, що ви інший…

Матьє раптом подумав про Марсель, і йому зробилося соромно.

— Ні, — тихо промовив він, — я такий, як ви й думаєте.

— Так отож! — переможно вигукнула вона.

— Ви… ви вважаєте, що це можна тільки зневажати?

— Навпаки, — поблажливо мовила Івіш, — мені здається, так найліпше. З Ґоґеном життя було б неможливе. — І без крихти іронії докинула: — З вами почуваєшся в безпеці, не боїшся чогось непередбаченого.

— Справді, — сухо відказав Матьє. — Якщо ви хочете сказати, що я не дозволяю собі ніяких витівок… Знаєте, я так само охочий до них, як і всі інші, та вважаю так не годиться.

— Та знаю, — сказала Івіш, — все, що ви робите, завжди… таке методичне…

Матьє відчув, що він блідне.

— Про що ви говорите, Івіш?

— Та про все, — невизначено відказала вона.

— Ой ні, ви маєте на увазі щось конкретне.

Не дивлячись на нього, вона пробурмотіла:

— Щотижня ви приходите із номером «Смен а Парі», складаєте проґраму розваг на тиждень…

— Івіш! — обурився Матьє. — Це ж для вас!

— Знаю, — ґречно відказала вона, — я дуже вам вдячна.

Матьє був радше здивований, ніж ображений.

— Івіш, я нічогісінько не розумію. Хіба ви не любите слухати концерти, відвідувати виставки полотен?

— Люблю.

— Ви так мляво це кажете.

— Я справді люблю… Та я терпіти не можу, — вигукнула вона з несподіваним шалом, — коли мої уподобання перетворюють ув обов'язок.

— Ага!.. Та ви ж… ви просто нічого не любите! — вигукнув Матьє.

Вона підняла голову і відкинула коси назад, її широке бліде обличчя відкрилося, очі засяяли. Матьє був приголомшений: він дивився на тонкі мляві губи Івіш і не міг второпати, як це міг він їх цілувати.

— Якби ви сказали мені про це, — жалісно мовив він, — то я ніколи вас не силував би.

Він водився з нею по концертах, виставках, розповідав про картини, а вона тим часом його ненавиділа.

— Що мені з тих картин, — не слухаючи його, сказала вона, — якщо я не можу ними володіти. Щоразу я мало не лусну від люті й бажання забрати їх із собою, та до них навіть доторкнутися не можна. А поруч ви, такий спокійний, шанобливий, мов на вечірні.

Вони замовкли. Івіш знай супилася. Матьє зненацька відчув, як у нього стислося в горлі.

— Івіш, даруйте мені за те, що сталося вранці.

— Вранці? — здивувалася Івіш. — Та я про це й не думала, мої думки всі були про Ґоґена.

— Це більше не повториться, — провадив Матьє, — сам не знаю, як воно сталося.

Він казав це, щоб заспокоїти свою совість: зрозуміло було, що нічого вже не поправити. Івіш не відповідала, й він через силу провадив:

— А ще ці музеї й концерти… Якби ви знали, як я шкодую! Мені здавалося, що вам цікаво… Та ви ніколи нічого не казали.

З кожним словом він розумів, що треба зупинитися. Та щоразу народжувалося інше слово, і його язик молов і молов. Він говорив з огидою до себе, з короткими спазмами. Він додав:

— Я постараюся змінитися.

«Який же я відразливий», подумалося йому. Од відчайдушної люті щоки його аж запашіли. Івіш похитала головою.

— Змінити себе неможливо, — сказала вона. Говорила вона розважливо, і Матьє щиро ненавидів її. Вони мовчки йшли біч-о-біч, світло струменіло на них, неначе повінь, і обоє ненавиділи одне одного. Та водночас Матьє бачив себе очима Івіш і жахався сам із себе. Вона підняла руки до чола і стисла скроні пальцями.

— Далеко ще?

— Чверть години. Стомилися?

— Ще й як! Даруйте, це все ті картини. — Вона тупнула ногою і розгублено подивилася на Матьє. — Вони вже втікають од мене, перемішуються у моїй голові. І так щоразу.

— Вам хочеться додому? — майже з полегшенням поспитав Матьє.

— Гадаю, так буде краще.

Матьє зупинив таксі. Тепер він квапився залишитися на самоті.

— Бувайте, — не дивлячись на нього, сказала Івіш.

Матьє подумав: «А „Суматра“? Треба мені йти туди чи ні?»

Та йому більше не хотілося бачити її.

Таксі рушило з місця, і якусь мить Матьє стурбовано дивився йому вслід. Потім у ньому немов би зачинилася якась брама, і він почав думати про Марсель.

VII

Роздягнений по пояс Даніель голився перед дзеркальною шафою. «Сьогодні до полудня буде по всьому». Це був непростий план: подія була вже тут, в електричному світлі, в легенькому шкрябанні бритви; її не можна було віддалити, ба навіть наблизити, щоб усе воно скінчилося якомога швидше: її просто треба було пережити. Була насилу десята година, та полудень уже був присутній у кімнаті, круглий і пильний, неначе око. За ним не було нічого, тільки невиразна пополудня пора, що звивалася і повзла, ніби хробак. В очах у Даніеля гніздився біль, він мало спав, під губою в нього був прищ, крихітна червона цятка з білим вершечком: тепер так бувало щоразу, коли він напивався. Даніель прислухався: ні, це вуличний шум. Він подивився на прищ, червоний і запалений, — а ще ж були великі півкола синців попід очима, — і подумав: «Я руйную себе». Він обачно шкрябав бритвою побіля прища, щоб його не зчикрижити; залишиться маленький кущик щетини, то й нехай: Даніель страх як боявся порізатися. І водночас він наслухав: двері кімнати були прочинені, щоб краще чути; він казав собі: «Тепер я її не проґавлю».

Ось пролунало легеньке, майже нечутне шурхотіння; Даніель підскочив до порога з бритвою в руці і різко відчинив двері. Та було запізно, дівчисько його випередило: воно втекло, зачаїлося, мабуть, десь у кутку на сходовому майданчику і, затамувавши подих, чекало, почуваючи, як гамселить у грудях серце. На солом'яному килимку для ніг Даніель угледів букетик гвоздик. «Сученя плюгаве», голосно сказав він. Це дочка консьєржки, він був певен. Варто було тільки глянути в її очиці смаженої рибини, коли вона з ним здоровкалася. Це тривало вже два тижні: щодня, повертаючись зі школи, вона клала гвоздики біля його дверей. Ударом носака він загилив квіти на східці. «Треба бути насторожі в передпокої цілий день, тільки тоді я застукаю її». Він з'явиться з голим торсом і знищить її суворим поглядом. Йому подумалося: «Вона любить моє обличчя. Обличчя і плечі, бо це відповідає її ідеалові. Для неї буде ударом побачити мої волохаті груди». Він повернувся до кімнати і знову почав голитися. В дзеркалі він бачив своє похмуре і шляхетне обличчя з синюватими щоками; з якоюсь досадою він подумав: «Воно їх і збуджує». Обличчя арханґела; Марсель називала його своїм любим арханґелом, а тепер доводиться терпіти ще й погляди цієї малої мандрьохи, котра аж нестямлюється од тічки. «Блудяги!» — роздратовано подумав він. Даніель трохи нагнувся і одним вправним порухом бритви зчесав прища. Незлецький жарт — знівечити обличчя, яке вони так люблять. «Та де там! Обличчя із близною — це те ж таки обличчя, воно завжди щось означає: від цього я ще дужче стомлюся». Він підійшов до дзеркала і невдоволено подивився в нього, потім сказав: «І все-таки мені подобається бути вродливим». Вигляд у нього був стомлений. Він ущіпнув себе за стегно: «Треба було б скинути бодай кілоґрам». Сім шклянок віскі випив він учора ввечері на самоті в «Джонні». До третьої години ночі він не міг зважитися піти додому, тому що йому було страшно покласти голову на подушку і відчути, як занурюєшся в морок з думкою, що настане завтрашній день. Даніель подумав про собак із Константинополя: їх ловлять на вулицях і зав'язують у мішки, садовлять у кошики, а потім вивозять на пустельний острів; там вони одне одного роздирають на шматки і з'їдають; вітер у відкритому морі часом доносить їхнє виття до моряків. «Не собак треба було б туди вивозити». Даніель не любив собак. Він одягнув шовкову кремову сорочку і штани з сірої фланелі; потім старанно вибрав краватку: сьогодні буде зелена зі смужечками, бо в нього кепський колір обличчя. Відтак він відчинив вікно, і ранок увійшов до кімнати, задушливий, важкий і вже наперед визначений. Якусь мить Даніель стояв у незрушному потоці спеки, потім роззирнувся доокруж: він любив свою кімнату, тому що вона була безлика й не видавала його, вона була немов готельний номер. Чотири голі стіни, два фотелі, стілець, шафа, ліжко. В Даніеля не було речей на згадку. Він побачив чималого кошика із вербової лози й одвернувся: кошик був на сьогодні.

Годинник Даніеля показував двадцять п'ять хвилин на одинадцяту. Він прочинив кухонні двері і свиснув. Сціпіон вигулькнув перший; він був білий, з рудими латками і куцою борідкою. Він суворо глянув на Даніеля і хижо позіхнув, дугою вигнувши спину. Даніель обережно опустився на коліна і почав ласкаво гладити його писок. Кіт, приплющивши очі, пацав його лапою по рукаву. Перегодя Даніель взяв його за шкуру і посадив у кошик; блаженно мружачи очі, Сціпіон розлігся там на всеньку довжину. Потім припленталася Мальвіна; Даніель любив її менше, ніж тих двох, бо вона завжди прикидалася і в неї була рабська вдача. Коли вона була певна, що її бачать, то ще здалеку починала мурчати і лащитися: вона терлася головою об стулку дверей. Даніель доторкнувся до її товстої шиї, й вона лягла на спину, простягнувши лапи, а він лоскотав її соски серед чорної шерсти. «Ха, ха, — розмірено проспівав він, — ха, ха!», а вона переверталася з одного боку на другий, ґраціозно водячи головою. «Зачекай-но, — подумав він, — ось настане полудень». Він зловив її за лапи і поклав поруч зі Сціпіоном. Вона трохи здивувалася, та потім згорнулася в клубок і, подумавши, почала муркотіти.

— Поппеє! — погукав Даніель. — Поппеє, Поппеє!

Поппея ніколи не йшла, коли її гукали; Даніель мусив податися по неї на кухню. Угледівши його, вона люто зашипіла і плигнула на ґазову плиту. Це була дика кішка з великою близною, що перетинала її лівий бік. Даніель знайшов її в Люксембурзькому саду, коли вже зачиняли ворота, і приніс додому. Вона була владна і зла, часто кусала Мальвіну; Даніель її любив. Він узяв її на руки, вона відкинула голову назад, зіщуливши вуха і наїжачивши шерсть: у неї був обурений вигляд. Він провів пучками по її писку, й вона почала кусати його за палець, лютуючи і бавлячись; тоді він ущипнув її за шию, й кішка підняла свою вперту голову. Вона не мурчала — Поппея ніколи не мурчала, — проте дивилася йому просто в обличчя, і Даніель за звичкою подумав: «Рідко буває, що кіт дивиться просто у вічі». Водночас він відчув, як його охоплює тривога, і йому довелося одвести очі убік. «Сюди, сюди, — сказав він, — сюди, моя королево!» — і посміхнуся, не дивлячись на неї. Ті двоє лежали біч-о-біч, вони були приголомшені, та все ж мурчали, можна було подумати, що це співають цикади. Даніель поглянув на них з недоброю полегшею: «Фрикассе із кролика в білому вині». Він думав про рожеві соски Мальвіни. Та посадити Поппею в кошик було непросто: він мусив підштовхувати її ззаду, вона обернулася й, зашипівши, дряпнула його. «Ага, то ти так?» — сказав Даніель. Він згріб її за шкуру і за поперек, силоміць зігнув удвоє, вербовий коршик затріщав од її кігтів. Кішка на мить завмерла, і скористався цим, щоб закрити кришку і замкнути її на два замки. «Ху», — видихнув він. Рука трохи щеміла сухим дражливим болем, таким як лоскіт. Він підвівся і з іронічним задоволенням глянув на кошика. «Попалися!» З тильного боку долоні були три подряпини, а всередині в ньому самому теж якийсь лоскіт, чудернацький лоскіт, що міг недобре скінчитися. Даніель узяв на столі клубок шпагату і сховав його до кишені штанів.

Він завагався. «Дорога неблизька; мені буде гаряче». Він хотів було одягнути фланелевий піджак, та не звик просто так улягати своїм бажанням, врешті, це ж буде просто комедія, якщо він ітиме на осонні, червоний, спливаючи потом, з цією ношею в руці. Комедія і навіть сміхота: він посміхнувся і вибрав яскраво-фіолетову твідову куртку, яку терпіти не міг з кінця травня. Даніель узявся за ручку кошика й подумав: «Та й важенні ж вони, кляті тварюки!» Він уявляв їхні неприродні принизливі пози, їхній невимовний жах. «Так от кого я любив!» Досить було замкнути цих трьох ідолів у лозовій клітці, щоб вони знову перетворилися на котів, таких собі дрібних ссавців, дурнуватих і метушливих, котрі самі себе не тямлять од страху — і нічого священного в них уже не лишилося. «Коти — це всього лиш коти». Він зареготався: йому здавалося, ніби він грається з кимсь у якусь гру. Коли Даніель підійшов до вхідних дверей, до горла підкотила нудота, проте тривало це недовго: на східцях він знову зробився суворий і переповнений рішучости, а в роті відчув якийсь чудернацький присмак, наче сирого м'яса. Консьєржка стояла на порозі біля своїх дверей; вона усміхнулася йому. Даніеля вона любила, він був такий церемонний і ґалантний.

— Раненько ви встаєте, пане Серено.

— А я вже боявся, чи не захворіли ви часом, люба пані, — ґречно відказав Даніель. — Вчора я повертався пізно і помітив, що під дверима у вас світиться.

— Уявіть собі, — сміючись, сказала консьєржка, — я так стомилася, що заснула, не погасивши світла. І раптом чую ваш дзвінок. «Ага, — сказала я собі, — ось і пан Серено повернувся!» (Я ж бачила вас тільки тоді, як ви ішли з дому). І по тому відразу ж погасила світло. Була, напевне, третя година?

— Приблизно…

— Бачу, — сказала вона, — ви з великим кошиком.

— Це мої коти.

— А що, звірята занедужали?

— Ні, одвезу їх до сестри в Медон. Ветеринар сказав, що їм потрібне свіже повітря.

Він серйозно додав:

— Знаєте, що коти можуть захворіти на сухоти?

— На сухоти? — вражено поспиталася консьєржка. — Тоді подбайте про них. І все-таки, — додала вона, — у вас без них буде порожньо; ці пусюнчики завжди зустрічають мене, коли я приходжу до вас прибирати. Вам, напевне, сумно буде без них.

— Ще й як сумно, пані Дюпюі, — відказав Даніель.

Він усміхнувся їй і пішов. «Пробалакалася, стара гаргара. Мабуть, гладила їх, коли мене не було, а я ж заборонив їх чіпати; краще б наглядала за своєю донькою». Він вийшов з під'їзду, і сонце засліпило його як стій, пекуче і пронизливе сонце. В нього заболіли очі, це вже як водиться: якщо напередодні нап'єшся, то немає нічого кращого, ніж імлистий ранок. Він уже нічого не бачив, він плив у потоці сонячного світла з залізним обручем довкруг голови. Раптом він угледів свою тінь, куцу й химерну, а біля неї темну пляму кошика, що розгойдувався у нього в руці. Даніель посміхнувся: він був дуже високий. Він випростався на ввесь зріст, та тінь так і лишилася куца безформна, мов постать шимпанзи. «Доктор Джекілл і містер Гайд. Ні, не на таксі, — сказав собі він, — поспішати нікуди, містер Гайд пішки пройде до зупинки сімдесят другого». Сімдесят другий довезе його до Шарантону. За кілометр відтіля Даніель давно вже нагледів затишну місцинку на березі Сени. «Будемо сподіватися, — сказав собі він, — що я не зомлію, цього тільки ще бракує». Вода в Сені була особливо темна і брудна в цьому місці, з плямами зеленкуватого мастила од заводів Вітрі. Даніель споглядав себе з огидою: він почувався геть м'яким ізсередини, настільки м'яким, що це було просто-таки неприродно. З якоюсь утіхою він подумав: «Це людина». Він був то твердий і зібраний, а то раптом у ньому немов би озивалася якась квола приречена душа, що благає пощади. Він подумав: «Дивно якось ненавидіти себе, наче це зовсім і не ти». Втім, це була неправда: марно він старався, був тільки один-єдиний Даніель. Коли він зневажав себе, то йому здавалося, наче він одривається од самого себе і витає, немов безпристрасний суддя, над якимсь нечистим ройовиськом, а потім його зненацька затягує, всмоктує донизу, і він потрапляє у вировище власної душі. «Хай йому дідько, — подумалося йому, — треба хильнути чарчину». Потрібно лише трохи звернути з дороги, він загляне до Шампйоне на вулиці Тайдус. Коли він одчинив двері, в барі було порожньо. Офіціянт витирав столи з рудого дерева, зроблені у вигляді барил. Напівморок був сприятливий для очей Даніеля. «От голова болить, дідько б її узяв», подумалося йому. Він поставив кошика на підлозі й опустився на стілець перед шинквасом.

— Міцного віскі, звичайно ж, — ствердно мовив бармен.

— Ні, — сухо відказав Даніель.

«Ішли б вони подалі зі своєю манією сортувати людей, неначе це парасольки або швейні машини. Я ніщо… й усе завжди теж ніщо. Та вони вмент складають тобі ціну. Цей дає гарні чайові, той завжди має напоготові дотепне слівце, а от мені потрібне тільки міцне віскі».

— Джин-фіц, — сказав Даніель.

Бармен налляв, не сказавши й слова: напевне, образився. Тим ліпше. «Більше й носа не поткну в цю діру, надто вже фамільярні тут вони». Та джин-фіц був із присмаком проносного лимонаду. Він розпилювався на язиці кислуватим порохом, і в роті запанував присмак металу. «Це мене вже не бере», подумав Даніель.

— Налийте горілки з перцем.

Він випив горілки і поринув у мрійливий стан, почуваючи, як пашить у роті. Він думав: «Невже це ніколи не скінчиться?» Та, як завжди, це були марні думки, без будь-якої основи, мов чек без покриття. «А що ніколи не скінчиться? Що ніколи не скінчиться?» Пролунало коротке нявкання і почулось, як дряпають кігтями. Бармен здригнувся.

— Це коти, — кинув Даніель.

Він зліз зі стільця, жбурнув на шинквас двадцять франків і взяв кошика. Піднявши його, він побачив на підлозі червону пляму: це була кров. «Що вони там коять?» — тривожно подумав Даніель. Та йому не хотілося відмикати кришку. В кошику зачаївся тяжкий і невиразний жах: якщо він відімкне, то жах умить обернеться на котів, і цього Даніель не зможе витримати. «Ага, ти не зміг би цього витримати? А якщо я підніму цю кришку?» Та Даніель був уже надворі, і його знову засліпило, увіч вдарило щось яскраве і вогке: очі щеміли, це було таке, наче бачиш тільки вогонь, а потім зненацька розумієш, що вже з хвилину бачиш будинки, будинки, що за сто кроків од тебе, легкі й світлі, неначе імла: в глибині вулиці стояла голуба стіна. «Страх який усе це бачити», подумав Даніель. Таким уявлялося йому пекло: погляд, що пронизує геть усе на світі, бачиш усе від краю до краю — і до краю бачиш самого себе. Кошик у його руці заворушився: всередині щось шкрябало. Даніель і сам не знав гаразд, огиду чи задоволення приносить йому цей жах, який він почував так близько біля себе, буквально кінчиками пальців, — радше і те, і друге він йому приносив. «І все-таки щось їх заспокоює, мабуть, мій запах». Даніель подумав: «Справді, для них я тільки запах». Та треба набратися терпіння: незабаром у нього не буде цього запаху, він буде гуляти без запаху, один серед людей, в яких немає достатньо тонкого нюху, щоб упізнати ваш дух. Бути без запаху й без тіні, без минулого, бути всього лиш незримим устремлінням від самого себе в майбутнє. Даніель завважив, що його тінь перемістилася вперед, на кілька кроків од його тіла, он вона, там, на рівні ґазового крана, шкутильгає, перехнябившись набік від тяжкого кошика, чудернацька, зморена; він бачив, як він іде, він був усього лиш власним поглядом. Та ось на шклі майстерні з фарбування тканин відбився його образ, і та ілюзія розвіялася. Даніель немов би переповнився мулистою і прісною водою; вода Сени, мулиста і прісна, затопить кошика, й вони роздиратимуть одне одного пазурями. Його охопила невимовна відраза, він подумав: «Немає причини це робити». Він зупинився, поставив кошика долі: «Нудьгувати від того зла, яке вчиняєш іншим. Ніколи не добратися до себе навпрямки». Він знову подумав про Константинополь: невірниць зашивали в лантух разом зі скаженими котами і кидали в Боспор. Діжки, шкіряні лантухи, лозові клітки — все це в'язниця. «Буває й гірше». Даніель стенув плечима: ще один чек без оплати. Він не хотів чинити траґедії, колись у нього їх було доста. Якщо чиниш траґічне, значить, сприймаєш себе поважно. Ніколи, ніколи більш Даніель не сприйматиме себе поважно. Раптом під'їхав автобус. Даніель махнув водієві й увійшов до першого класу.

— Скільки до кінця?

— Шість талонів, — відказав кондуктор.

Від води Сени вони показяться. Вода кольору кави з молоком з фіолетовими блищиками. Навпроти нього сіла поважна й бундючна жінка з маленькою дівчинкою. Дівчинка допитливо дивилася на кошика. «Клята шмаркачка», подумав Даніель. Кошик занявчав, і Даніель здригнувся, наче його застукали на вбивстві.

— Що це? — поспиталася дівчинка дзвінким голосом.

— Цить, — звеліла мати, — дай панові спокій.

— Це коти, — мовив Даніель.

— Вони ваші? — спиталася дівчинка.

— Атож.

— Навіщо ви везете їх у кошику?

— Бо вони занедужали, — лагідно відказав Даніель.

— А можна поглянути на них?

— Жаніно, — сказала мати, — це вже занадто.

— Я не можу показати їх тобі, від недуги вони зробилися лютими.

Дівчинка заговорила з чарівливою розсудливістю:

— О ні, зі мною котики не будуть лютими.

— Тобі так здається? Послухай, дитинко люба, — швидко і тихо сказав Даніель, — я збираюся їх потопити, ось що збираюсь я зробити, а знаєш чому? Бо не так давно, ще сьогодні вранці, вони роздерли всеньке обличчя одній прегарній маленькій дівчинці, вона схожа була на тебе і носила мені квіти. Тепер їй доведеться вставити шкляне око.

— Ой! — вражено зойкнула дівчинка. Вона з жахом глянула на кошика і сховала обличчя в материнській спідниці.

— Бач, бач, — сказала мати, обурено зиркаючи на Даніеля, — от бачиш, треба сидіть тихенько й не розбалакувати з ким попало. Нічого, кицюню моя, цей пан просто пожартував.

Даніель і собі зиркнув на неї, та це був спокійний погляд. «Вона ненавидить мене», вдоволено подумав він. Він бачив, як за вікнами пропливають сірі будинки, він знав, що та жінка дивиться на нього. «Обурена матінка! Вона шукає, що можна було б ненавидіти в мені. Тільки не обличчя». Обличчя Даніеля ніколи не викликало ненависти. «Й не одіж, вона нова й вишукана. Ага, руки, можливо». Руки його були куці й дужі, трохи затовсті, з темними волосинами на пальцях. Він поклав їх на коліна: «Дивися на них! Дивися ж!» Та жінка не хотіла заходити в цю гру, вона тупо дивилася перед собою; вона дрімала. Даніель розглядав її з якоюсь захланністю: як їм вдається задрімати у транспорті, цим людям? Вона розм'якла всеньким тілом десь у собі й там розслаблялася. В її голові не було нічого, що скидалося б на розгублену втечу поперед себе, ні допитливости, ні ненависти, ніякого руху, навіть легенького коливання: нічого, крім в'язкого, мов тісто, сну. Раптом вона прокинулася, на її обличчі проступило пожвавлення.

— Виходимо, тут виходимо! — вигукнула вона. — Нумо ж ходім! Яка ж ти незграбна, завжди марудишся!

Вона вхопила дівчинку за руку й потягла за собою. Перед тим, як вийти, дівчинка обернулася і з жахом зиркнула на кошика. Автобус рушив, та небавом спинився: повз Даніеля зі сміхом пройшли пасажири.

— Кінцева! — гукнув йому кондуктор.

Даніель здригнувся: автобус був порожній. Він підвівся і вийшов. Це був людний майдан з кількома забігайлівками; гурт робітників і жінок стояв біля ручного візка. Жінки зачудовано глянули на нього. Даніель наддав кроку і завернув у брудний провулок, що спускався до Сени. Обабіч височіли діжки і склади. Кошик безугаву нявчав, і Даніель майже бігом біг: він мов би ніс діряве відро, з якого крапля за краплею точилася вода. Кожне нявкання, мов краплина води. Відро те було важке. Даніель узяв кошика в ліву руку, правою втер чоло. Не треба думати про котів. А, ти не хочеш думати про котів? От якраз про них ти й повинен думати, а то це було б дуже зручно! Даніель знову побачив золотаві очиці Поппеї й відразу ж почав думати про інше, про біржу, де позавчора він заробив десять тисяч франків, про Марсель, він побачить її сьогодні ввечері, це його день: «Арханґел!» Даніель криво посміхнувся: він глибоко зневажав Марсель. «Їм бракує мужности зізнатися, що вони більш не люблять одне одного. Якби Матьє бачив речі такими, які вони є, то давно прийняв би рішення. Та йому не хочеться. Не хочеться втратити себе. Він же нормальний», з іронією думав Даніель. Коти нявчали, ніби їх різав хтось, і Даніель відчув, що зараз ума рішиться. Він поставив кошик на землю і двічі щосили загилив по ньому ногою. Всередині знялася страшенна метушня, та небавом коти позамовкали. Якусь хвилю Даніель стояв без руху, за вухами пробігали чудернацькі дрижаки. Зі складу вийшли робітники, і Даніель знову рушив уперед. Він спустився камінними сходинками на берег Сени і сів на землю біля залізного кільця поміж казаном зі смолою і купою тесаних камінців для бруківки. Сена під голубим небом була жовта. Чорні шаланди з діжками були пришвартовані на протилежному березі. Даніель сидів на осонні, і в нього боліло у скронях. Він дивився на воду, як вона брижиться і нуртує, висяваючи опаловими блищиками. Потім дістав з кишені клубок і втяв ножиком довгий відрізок шпагату; відтак, не підводячись із місця, лівою рукою намацав камінець. Він прив'язав кінець шпагату до ручки кошика, обв'язав шпагатом камінець, затягнув кілька вузлів і поклав камінець на землю: все це мало чудернацький вигляд. Даніель подумав, що кошика треба нести в правій руці, а камінець у лівій: він жбурне їх у річку одночасно. Кошик буде на воді, може, десяту частку секунди, потім каменюка потягне його вглиб, і він хутко потоне. Даніелеві було гаряче, він проклинав свою теплу куртку, та не хотів її скидати. Щось у ньому здригалося, просило пощади, й він почув свій стогін, безжальний і сухий: «Якщо в тебе немає мужности вбити себе гамузом, то треба робити це потроху». Він підійде до води і скаже: «Прощавай же, те, що любив я понад усе на світі…» Він трохи звівся на ліктях і роззирнувся: праворуч на березі не було й душі живої, ліворуч, вдалині, він угледів постать рибалки, чорну на тлі яскравого сонця. Котяча метушня під водою долине аж до його поплавка: «Він подумає, що клює». Він засміявся і дістав хустинку, щоб утерти піт, який перлистими краплями виступив на чолі. Стрілки його годинника показували одинадцяту двадцять п'ять. «О пів на дванадцяту!» Треба розтягти цей надзвичайний момент: Даніель почувався роздвоєним; він мов би згубився в пурпуровій хмарі під цим олив'яним небом, з якоюсь погордою він згадав Матьє. «Ні, це я вільний», сказав він собі. Та це була безособова погорда, бо Даніель уже був ніким. Об одинадцятій двадцять дев'ять він підвівся і відчув таку слабкість, що мусив спертися на казан. На твідовій куртці з'явилася пляма від смоли, і він глянув на неї.

Він угледів цю пляму на яскраво-фіолетовій тканині й раптом відчув, що знову зробився чимсь одним. Один. Боягуз. Тип, що любить своїх котів і не хоче втопити їх у річці. Він узяв ножика й, нагнувшись, перерізав шпагат. Мовчки перерізав: навіть всередині у нього була тиша, йому було надто соромно, щоб розбалакувати з собою. Він узяв кошика і піднявся східцями: так проходив би він, одвернувшись, повз когось. Хто дивився б на нього зі зневагою. В душі його стояла пустка і тиша. Щойно піднявшись нагору, він насмілився звернутися до себе з першими словами: «Що ж то за крапля крови?» Та не наважився відімкнути кошика: кульгаючи, він рушив назад. Це я. Це я. Це я. Покидьок. Та в глибині душі промайнула чудернацька посмішка, позаяк він усе-таки врятував Поппею.

— Таксі! — погукав він.

Авто зупинилося.

— Вулиця Монмартр, 22, — звелів Даніель. — Поставте, будь ласка, цього кошика біля себе.

Погойдування таксі заколисували його. Йому навіть більше не вдавалося зневажати себе. Потім його знову охопив сором, і він знову побачив себе збоку: картина була нестерпна. «Ні гамузом, ні потроху», гірко подумалося йому. Коли взяв гаманця, щоб заплатити водієві, то безрадісно зауважив, що гаманець аж розпирає від банкнот. «Заробляти гроші, авжеж. Це я вмію».

— От ви й повернулися, пане Серено, — сказала консьєржка, — а до вас хтось допіру піднявся. Один ваш приятель, високий, з отакенними плечима. Кажу йому, що вас, мовляв, немає, а він мені: «Та нічого, я залишу йому записку під дверми».

Вона поглянула на кошика й вигукнула:

— А пусюнчиків ви назад принесли!

— Що ж, пані Дюпюі, — зітхнув Даніель, — може, й не варто було це робити, але я не зміг розлучитися з ними.

«Це Матьє, — подумав він, піднімаючись нагору, — як сніг на голову». Він тішився нагодою ненавидіти іншого.

Матьє він здибав на сходовому майданчику четвертого поверху.

— Вітаю, — мовив той, — не сподівався зустріти тебе.

— Я ходив гуляти з котами, — сказав Даніель. Він здивувався, відчувши в собі якесь тепло.

— Зайдеш до мене? — квапливо спитався він.

— Авжеж. Хочу попросити за одну послугу.

Даніель кинув на нього швидкий погляд і помітив, що лице в нього землистої барви. «В нього страшенно заклопотаний вигляд», подумав собі він. Йому захотілося допомогти Матьє. Вони піднялися. Даніель вставив ключа в шпарину і відчинив двері.

— Заходь, — мовив він. І легенько доторкнувся до плеча Матьє, та відразу ж відсмикнув руку. Матьє ввійшов до кімнати й сів у фотель.

— Я так і не второпав, що там набалакала мені консьєржка. — сказав він. — Вона сказала, ніби ти повіз своїх котів до сестри. Ти що, помирився з нею?

Зненацька в Даніелі щось немов би взялося кригою. «Яке обличчя було б у нього, якби він дізнався, куди я їздив?» Без жодної симпатії він поглянув у розсудливі й пронизливі очі приятеля: «Так, це правда, він геть нормальний». Даніель відчув, що поміж ними прірва. Він зареготався.

— А, та вже ж! До сестри… та прибрехав я трохи, — відказав він. Він знав, що Матьє не буде наполягати: в нього була недобра звичка вважати Даніеля вигадником, і він ніколи не намагався з'ясувати мотиви, що спонукали його брехати. І справді, Матьє спантеличено зиркнув на кошика і замовк.

— Ти дозволиш? — поспитався Даніель.

Він мов би геть засох. У нього було тільки одне бажання: хутчій відкрити кошика: «Що ж то за крапля крови?» він став навколішки, думаючи: «Зараз вони вчепляться мені простісінько в обличчя», й нахилив обличчя над кришкою так, щоб воно було в межах їхнього засягу. Він подумав, одмикаючи замок: «Невеличке прикре видовище йому не зашкодить. Хоч на мить утратить свій оптимізм і поважний вигляд». Поппея з гарчанням вискочила з кошика і побігла на кухню. Потім виліз Сціпіон: він зберігав гідність, та все ж у ньому відчувався неспокій. Розміреною ходою він підійшов до шафи, понуро озирнувся, потягнувсь і дременув під ліжко. Мальвіна й не ворухнулася. «Поранена», подумав Даніель. Вона лежала на дні кошика, мов нежива. Даніель зачепив її пальцем за підборіддя і силоміць підняв голову: вона добряче заробила кігтями по носі, ліве око було заплющене, та крови не було. На писку чорнів струп, а шерсть довкола нього була колюча й липка.

— Що скоїлося? — запитав Матьє. Він підвівся і ввічливо поглянув на кішку. «Він вважає мене смішним, бо я панькаюся з кішкою. Якби йшлося про дитину, то це було б для нього природним».

— У Мальвіни глибока рана, — пояснив Даніель. — Мабуть, її подряпала Поппея, вона геть нестерпна. Даруй мені, друже, зачекай трохи, поки я промию їй рану.

Він підійшов до шафи, дістав звідти пляшечку з арнікою і вату. Матьє стежив за ним, не зронивши і пари з уст, а потім старечим жестом провів долонею по чолу. Даніель почав промивати Мальвіні носа. Кішка мляво пручалася.

— Ти моя гарненька, — приказував Даніель, — ти ж моя розумниця. Ну ж бо! Ну! Отак!

Він гадав, ніби дратує Матьє цими маніпуляціями, і це додавало йому охоти. Та коли він підняв голову, то побачив, що Матьє похмуро втупився у порожнечу.

— Вибач, любий друже, — зворушливим голосом сказав Даніель, — ще хвилину, не більш. Треба помити цю тварину, ти ж знаєш, вони вмить можуть заразитися. Ти не гніваєшся? — додав він, щиро усміхаючись.

Матьє раптом здригнувся і засміявся.

— Давай, давай, — відказав він, — тільки не дивися на мене своїми оксамитовими очима!

«Своїми оксамитовими очима!» Перевага Матьє була огидна: «Він думає, що знає мене, він говорить про мої вигадки, про мої оксамитові очі. Він геть не знає мене, та задля забавки чіпляє на мене ріжні ярлики, наче я предмет якийсь».

Даніель сердечно засміявся і дбайливо витер Мальвіні писок. Кішка заплющила очі, вона не тямила себе від екстазу, та Даніель знав, що вона страждає. Він легенько ляснув її по спині.

— Ну от, — підводячись, мовив він, — завтра і сліду не зостанеться. Та знаєш, Поппея добряче дернула її пазурями.

— Поппея? От же ж стерва! — сказав Матьє з відстунім виглядом.

Раптом він мовив:

— Марсель вагітна.

— Вагітна!

Подив Даніеля тривав недовго, він боровся із нестримним бажанням розреготатися. Он воно що! Он воно що! «Мало того, що це створіння щомісяця дзюрить кривлею, воно ще й плодюче, мов та жаба». Він з огидою подумав, що сьогодні ввечері побачить її. «Цікаво, чи вистарчить у мене сміливости доторкнутися до її руки».

— Я страшенно стурбований, — з розважливим виглядом сказав Матьє.

Даніель глянув на нього і стримано мовив:

— Розумію тебе.

Потім квапливо обернувся до нього спиною, ніби щоб поставити пляшечку з арнікою до шафи. Даніель боявся увіч йому розреготатися. Він почав думати про материну смерть, у таких випадках це завжди допомагало. Обійшлося двома-трьома конвульсивними посмикуваннями. Матьє за його спиною розважливо провадив:

— Головне, що це принижує, — сказав він. — Ти не дуже часто бачиш її, ти уявити собі не можеш, яка це Валькірія. Валькірія у спальні, — без будь-якої злости докинув він. — Для неї це жахливе падіння.

— Та воно так, — співчутливо сказав Даніель, — але ж і для тебе не ліпше: як не старайся, а тепер вона повинна викликати в тобі відразу. Я знаю, в мені це вбило б кохання.

— В мене немає більше кохання до неї, — сказав Матьє.

— Немає?

Даніель вельми здивувався, його кепський гумор де й подівсь: «Сьогодні ввечері буде гарна колотнеча». Він запитав:

— Ти сказав їй про це?

— Звичайно ж, ні.

— Чому «звичайно ж»? Треба, щоб вона це знала. Ти її…

— Ні, я не хочу її кидати, якщо ти це маєш на увазі.

— А як же ж воно буде?

Даніель геть звеселився. Тепер він поквапиться, щоб побачитися з Марсель.

— А ніяк, — відказав Матьє. — Тим гірше для мене. Не її провина, що я більше її не люблю.

— А що, твоя хіба?

— Так, — коротко відказав Матьє.

— Ти будеш потайки приходити до неї і…

— А інакше як?

— Так от, — сказав Даніель, — якщо ти довгенько гратимешся в цю гру, то врешті зненавидиш її.

Матьє мав понурий і впертий вигляд.

— Я не хочу, щоб вона страждала.

— Ну, якщо тобі хочеться принести себе в жертву… — байдуже сказав Даніель. Коли Матьє починав корчити з себе квакера, Даніель його ненавидів.

— А чим я пожертвую? Ходитиму до ліцею, так само зустрічатимуся з Марсель. Раз на два роки писатиму одну новелу. Саме це я досі й робив. — І додав з гіркотою, якої Даніель за ним досі не помічав: — Я ж недільний письменник. Втім, — сказав він, — я звик до неї, мене вкрай засмутило б, якби я не зміг бачити її.

Запала мовчанка. Даніель сів у крісло напроти Матьє.

— Треба, щоб ти допоміг мені, — озвався Матьє. — В мене є адреса, та немає грошей. Позич мені п'ять тисяч.

— П'ять тисяч… — невпевнено повторив Даніель. Його тугий гаманець лежав у внутрішній кишені, гаманець торгівця свиньми, його треба було тільки відкрити і дістати п'ять тисяч. Матьє раніше часто допомагав йому.

— До кінця місяця я віддам тобі половину, — сказав Матьє. — А другу до чотирнадцятого липня, якраз тоді я одержу платню за серпень і за вересень укупі.

Даніель глянув на його землисте обличчя і подумав: «Цей тип страшенно засмучений». Потім він подумав про котів і відчув, що в ньому немає жалости.

— П'ять тисяч франків! — зажурено мовив він. — Таж їх у мене немає, старий, от що…

— Ти ж днями казав мені, що в тебе накльовується грошова оборудка.

— Знаєш, старий, оборудка ця не вигоріла: ти ж знаєш, що таке біржа. Втім, усе це просто: в мене купа боргів.

Він і не думав надавати своєму голосові великої щирости, йому не хотілося переконати Матьє. Та, побачивши, що той не вірить, Даніель розлютився: «А йшов би він під три чорти! Він вважає себе таким проникливим, гадає, ніби бачить мене напрозір, питається, чому це я повинен допомагати йому: нехай запозичається в таких, як сам». Найдужче дратувало те, що в нього був звичайний бундючний вигляд, Матьє не втрачав його навіть у журбі.

— Гаразд! — схвильовано сказав Матьє. — Ти й справді не можеш?

Даніель подумав: «У нього і справді велика скрута, якщо так наполягає».

— Звичайно ж. Мені дуже шкода, старий.

Йому було ніяково від збентежености Матьє, але не так уже й неприємно: все одно, що здерти ніготь. Даніель полюбляв двозначні ситуації.

— Тобі терміново треба? — чуло поспитався він. — Може, позичиш у когось іншого?

— О, знаєш, кого вже не хотів би я турбувати, то це Жака.

— А й правда, — трохи розчаровано сказав Даніель, — ще ж є твій брат. Можеш бути певен, що гроші у тебе вже в кишені.

Матьє мав спантеличений вигляд.

— Легко сказати. Він взяв собі в голову, що позичити мені ще бодай одне су — значить, надати мені кепську послугу. «В твоєму віці, — сказав він мені, — пора вже бути незалежним».

— О, тоді він тобі напевне позичить, — прямо заявив Даніель. Він поволі висолопив кінчик язика і з утіхою почав облизувати верхню губу: із самісінького початку він зумів знайти тон удаваного і хвацького оптимізму, що неабияк лютить людей.

Матьє зашарівся.

— Тож бо й воно. Я не хочу казати йому, навіщо ці гроші.

— Правильно, — сказав Даніель. І трохи подумав. — Ти можеш звернутися в оті товариства, ну, ти знаєш, ті, що позичають гроші службовцям. Треба сказати, люди часто потрапляють до лихварів. Та тобі наплювати на відсотки, як тільки ти одержиш гроші.

Матьє начебто зацікавився, і Даніель з досадою подумав, що трохи заспокоїв його.

— Що це за люди? Відразу позичають?

— Де там, — хутко відгукнувся Даніель. — Днів з десять зволікають: їм треба дізнатися, що ти за один.

Матьє замовк, здавалося, він міркував; Даніель раптом відчув м'який поштовх: Мальвіна плигнула йому на коліна й, муркочучи, вклалася там. «Ось хто не пам'ятає кривди», з відразою подумав Даніель. Він заходився легко й недбало погладжувати її долонею. Тваринам і людям не вдавалося його ненавидіти — через їхню інертну добродушність, а, може, й через його обличчя. Матьє по вуха поринув у свої нікчемні підрахунки: він теж не пам'ятав кривди. Даніель схилився над Мальвіною і почав чухати її за вухами: рука його тремтіла.

— В глибині душі, — не дивлячись на Матьє, озвався він, — я майже радий, що в мене катма грошей. Щойно мені спало на думку: ти ж завжди прагнув бути вільним, от тобі й випала пречудова нагода здійснити справді вільний учинок.

— Вільний учинок?

Матьє, здавалося, нічого не втямив. Даніель підняв голову.

— Авжеж, — сказав він, — тобі тільки залишається одружитися з Марсель.

Матьє глянув на нього, насупивши брови: напевне, він подумав, чи сміється часом із нього Даніель. Той витримав його погляд зі скромною поважністю.

— Ти з глузду з'їхав? — поспитався Матьє.

— Чому ж? Ти маєш тільки слово сказати — і зміниш все своє життя, таке трапляється не щодня.

Матьє розреготався. «Він вирішив посміятися з цього», роздратовано подумав Даніель.

— Тобі не спокусити мене, — сказав Матьє. — Надто ж у цей момент.

— Так, але… от саме це, — провадив Даніель тим же легковажним тоном, — і буде найбільш цікавим — навмисне вчинити усупереч тому, як тобі хочеться. І відчути, що став іншою людиною.

— Якою це іншою? — запитав Матьє. — Може, мені ще зробити трьох дітлахів заради втіхи відчути себе іншою людиною, коли буду гуляти з ними в Люксембурзькому саду? Уявляю собі цю зміну, адже буду геть пропащою людиною.

«Не такою вже й пропащою, — подумав Даніель, — не такою, як ти гадаєш».

— По суті, — сказав він, — не так і погано бути пропащим. Дощенту пропащим, похованим. Одружений чоловік із трьома дітлахами, як ти ото сказав. Таке мусить вливати спокій у душу!

— Справді, — відказав Матьє. — Таких чоловіків я зустрічаю щодня. Наприклад, батьки моїх учнів, що приходять до мене. Четверо дітей, роги на голові, членство у батьківському комітеті. У них поважний, супокійний вигляд. Я сказав би, навіть добросердий.

— У них теж є якась веселість, — зауважив Даніель. — Та мене від них нудить. А тебе це і справді не приваблює? Я бачу тебе вдало одруженим, — провадив він, — ти зробишся таким, як і вони, будеш вгодований, пещений, сипатимеш дотепами й очі твої будуть мов два целулоїдні ґудзики. Таким ти був би мені до вподоби.

— Це схоже на тебе, — спокійно мовив Матьє. — Та краще я попрошу п'ять тисяч у брата.

Він підвівся. Даніель опустив Мальвіну додолу й теж підвівся. «Він знає, що в мене є гроші, та ненависти в нього нема: як же його розізлити?»

Гаманець був тут-таки, Данієлеві варто було тільки сягнути до кишені, він міг би сказати: «Тримай, старий, це мені просто захотілося тебе розіграти». Та він боявся, що зневажатиме себе після цього.

— Мені так шкода, — нерішуче мовив він, — якщо з'явиться якась копійка, то напишу тобі…

Даніель провів Матьє до вхідних дверей.

— Не журися, — весело відказав Матьє, — я дам собі раду.

І зачинив за собою двері. Почувши, як той жваво спускається східцями, Даніель подумав: «Це вже не поправити», і на мить йому перехопило подих. Та незабаром воно скінчилося. «Ні на мить, — сказав собі він, — Матьє не переставав бути врівноваженим, бадьорим, у цілковитій злагоді з самим собою. Звичайно, він засмутився, та це тільки зовні. Всередині він спокійнісінький». Він підійшов до дзеркала поглянути на своє похмуре вродливе обличчя й подумав: «Одначе якби йому довелося одружитися з Марсель, то це обійшлося б і в тисячу франків».

VIII

Тепер Марсель давно вже прокинулася; напевне, вона місця собі не знаходить. Треба її заспокоїти, треба сказати їй, що вона в жодному разі не піде до тої старої. Матьє з ніжністю уявив її нещасне, спустошене обличчя, яким воно було напередодні, і вона раптом здалася йому вкрай беззахисною. «Треба буде їй зателефонувати». Та він вирішив, що спочатку зайде до Жака: «Тоді я зможу звістити їй гарну новину». Він роздратовано подумав про те, з яким виглядом прийме його Жак. Він буде веселий і розважливий, утримуватиметься як від осуду, так і від поблажливости, голову схилить набік і, приплющивши очі, запитає: «Як, тобі знову потрібні гроші?» В Матьє аж мороз по шкурі пішов. Він перейшов на той бік вулиці й подумав про Даніеля: він не мав на нього урази. На Даніеля не можна гніватися, він такий. Та на Жака він гнівався. Він зупинився перед низьким будинком на вулиці Реомюр і, як це бувало щоразу, роздратовано прочитав: «Жак Делярю, адвокат, третій поверх». Адвокат! Він увійшов у ліфт. «Може, хоч Одетта не буде вдома», подумалося йому.

Та вона була вдома; Матьє угледів її через зашклені двері вітальні. Вона сиділа на дивані, висока, елеґантна і така чиста, що аж безбарвною здавалася; вона читала. Жак охоче казав: «Одетта одна з тих небагатьох парижанок, які знаходять час для читання».

— Пан Матьє хоче бачити пані? — поспиталася Роза.

— Так, я хочу привітатися з нею; та могли б ви попередити пана, що я зайду зараз до нього в контору?

Він штовхнув двері, Одетта підняла своє вродливе, та все ж неприємне, густо нарум'янене лице.

— Добридень, Тьє, — задоволено привіталася вона. — Ви прийшли відвідати мене?

— До вас? — перепитав Матьє.

Він дивився з бентежною симпатією на її спокійне високе чоло і зелені очі. Звичайно, вона була вродлива, та ця врода немов би де й дівалася, коли на неї дивишся. Звикнувши до таких облич, як у Лоли, чий сенс грубо відкривався з першого ж погляду, Матьє вже сто разів намагався поєднати ці зникомі риси, та вони все втікали, їхня сукупність щохвилі розпадалася, обличчя Одетти оберігало свою оманливу буржуазну таїну.

— Мені вельми хотілося б, аби ці відвідини були присвячені тільки вам, — сказав він, — та мені треба побачитися з Жаком, хочу попросити його про одну послугу.

— Та не поспішайте так, — мовила Одетта. — Ніде той Жак не подінеться. Сядьте ось тут.

Вона трохи посунулася, щоб він сів біля неї.

— Дивіться мені, — посміхаючись, сказала вона, — колись я таки розгніваюся. Ви нехтуєте мною. Я заслужила, щоб ви відвідали мене особисто, ви ж обіцяли.

— Це ви обіцяли прийняти мене, як випаде часина.

— Ви такий ґречний, — посміхаючись, мовила вона, — у вас, бачу, неспокійна совість.

Матьє сів. Одетта йому подобалася, та він ніколи не знав, що їй сказати.

— Як ся маєте, Одетто?

Він постарався укласти в свій голос тепло, щоб приховати незугарність цього запитання.

— Дуже добре, — відказала вона. — Знаєте, де я була сьогодні вранці? В Сен-Жермен, їздила на авті побачитися з Франсуазою, це трохи розважило мене.

— А Жак?

— У нього багато справ цими днями, я майже не бачу його. Та він, як завжди, не думає про своє здоров'я.

Матьє зненацька відчув глибоку досаду. «Вона належить Жакові», подумалося йому. Він ніяково глянув на її довгу смагляву руку, що виглядала з рукава дуже простої сукні, підперезаної червоним поясочком, сукня та була майже як у маленької дівчинки. Рука, сукня й тіло під нею належали Жакові, так само, як і фотель, як секретер із червоного дерева, як диван. Від цієї скромної, цнотливої дами віяло духом чужого владання. Запала мовчанка, далі Матьє мовив теплим і трохи гугнявим голосом, який він приготував для Одетти:

— У вас така гарна сукня.

— Послухайте, — з обуреним сміхом вигукнула Одетта, — та облиште ж ви нарешті цю сукню; щоразу, як ви бачите мене, ви тільки й говорите про мої сукні. Скажіть мені краще, що ви робили цього тижня.

Матьє теж засміявся, він відчув, що напруга його минулася.

— Ні, мені хочеться сказати дещо про цю сукню.

— О господи! — вигукнула Одетта. — Що ж це може бути?

— Так от, мені здається, що до цієї сукні вам слід було надівати сережки.

— Сережки?

Одетта зацікавлено глянула на нього.

— Либонь, ви вважаєте, що це було б надто вульґарно, — сказав Матьє.

— Та ні. Проте це робить обличчя нескромним. — Вона зненацька засміялася і мовила йому просто у вічі: — Якщо я їх надіну, то вам, звісно ж, буде зі мною зручніше.

— Та ні, чому ж? — невиразно проказав Матьє.

Він був здивований, в голові роїлися різні думки; виявляється, вона таки недурна. Її розум був такий же, як і врода: було у ньому щось невловне.

Запала мовчанка, Матьє не знав, що і сказати. Та все ж йому не хотілося йти, він упивався тут якимсь супокоєм. Одетта люб'язно мовила:

— Я винна, що затримую вас, хутчій же йдіть до Жака, у вас заклопотаний вигляд.

Матьє підвівся. Йому подумалося, що зараз доведеться просити у Жака гроші, і в нього аж у кінчиках пальцях защеміло.

— До побачення, Одетто, — ніжно сказав він. — Ні-ні, не турбуйтеся, я ще зайду попрощатися з вами.

«До якої міри вона є жертвою? — питався він сам у себе, стукаючи до Жака. — З таким типом жінок ніколи не знаєш напевне».

— Заходь, — мовив Жак.

Він підвівся, жвавий, дуже стрункий, і пішов назустріч Матьє.

— Здоров, старий, — гаряче сказав він. — Все гаразд?

Він здавався набагато молодшим од Матьє, хоча був старший. Матьє вважав, що він трохи вгодований, надто ж у стегнах. До того ж, він мусив носити корсет.

— Здоров, — з дружньою усмішкою відказав Матьє.

Він відчув себе винуватим, уже двадцять років почувався винуватим, коли думав про брата чи бачив його.

— Ну, — сказав Жак, — і яким же вітром тебе принесло?

Матьє понуро махнув рукою.

— Кепські справи? — поспитався Жак. — Та сядь он у фотель. Хочеш віскі?

— Один ковток, — відказав Матьє. Він сів, у горлі в нього стислося. Він подумав: «Вип'ю віскі та й ушиваюся, нічого не сказавши». Та було запізно, Жак пречудово розумів, про що ідеться: «Він просто подумає, що я не наважився попрохати грошей». Жак стояв біля столу, він узяв пляшку і налляв дві шклянки віскі.

— Це остатня пляшка, — сказав він, — та я не поповнюватиму запаси аж до осени. Хоча кажуть, ніби у спеку фіц-джин смакує добре, та віскі найкраще, ти як гадаєш?

Матьє не відповів, він понуро дивився на це свіже рожеве обличчя геть молодої людини, на цю біляву, коротко стрижену чуприну. Жак невинно всміхався, вся його персона випромінювала невинність, та погляд був твердий. «Він розігрує невинність, — люто подумав Матьє, — він дуже добре знає, навіщо я прийшов, зараз він шукає для себе підходящу ролю». Він грубо сказав:

— Ти пречудово знаєш, що я прийшов позичити в тебе грошенят.

Ну от, слово вже вилетіло. Тепер він уже не міг відступити; брат зачудовано підняв брови. «Не пощадить він мене», тоскно подумав Матьє.

— Та де там, у мене й на думці цього не було, — сказав Жак, — чому ти вважаєш, ніби я так подумав? Хочеш сказати, що це єдина мета твоїх візитів?

Він сів, так само стрункий, трохи напружений, і спритно заклав ногу за ногу, немов би компенсуючи напруженість тіла. На ньому був прегарний спортивний костюм із анґлійського сукна.

— Та ні на що я не натякаю, — відказав Матьє. Потім кліпнув очима і додав, міцно стискаючи шклянку:

— Просто мені потрібно чотири тисячі франків не пізніш, як на завтра.

«Зараз він скаже ні. Аби хутчій, то я відразу ж і вшиюся». Та Жак ніколи не квапився: він був адвокатом, і часу в нього вистачало.

— Чотири тисячі! — сказав він, із виглядом знавця хитаючи головою. — Подумати, подумати тільки!

Він простягнув ноги і з утіхою почав розглядати свої черевики.

— Ти бавиш мене, Тьє, — сказав він, — бавиш, а заразом і навчаєш розуму. Ні, не думай, що я хочу сказати щось лихе, — хутко докинув він, побачивши, як Матьє зробив обурений жест, — я й у гадках не маю критикувати твою поведінку, просто я розмірковую, ставлю собі запитання, дивлюся на все це збоку, сказать би, по філософському, якби переді мною оце не сидів філософ. Бачиш, коли я думаю про тебе, то дедалі більше переконуюся, що не треба бути людиною принципів. Ти просто-таки напханий ними, ти винаходиш їх і ти ж таки не підпорядковуєш себе їм. Теоретично, немає на світі більш незалежної людини, це дуже добре, ти живеш понад класами. От тільки запитую я себе, що з тобою було б, якби на світі не було мене. Май на увазі, що я, людина без принципів, щасливий деколи допомагати тобі. Та все-таки мені здається, що якби я був людиною з ідеями, то мені було б не до шмиги просити щось в мерзенного буржуа. Адже я мерзенний буржуа, — докинув він, регочучи від усього серця.

І, регочучи, провадив далі:

— А найгірше те, що ти, котрому наплювати на родину, користуєшся родинними стосунками, щоб позичати в мене грошенята. Адже ти не звернувся б до мене, якби я не був тобі братом.

Він набрав вигляду щирої зацікавлености.

— Десь там, у глибині душі, це тебе не бентежить?

— Життя змушує, — і собі сміючись, відказав Матьє.

В ідейні суперечки не варто було вдаватися.

З Жаком ідейні дискусії завжди закінчувалися кепсько: Матьє втрачав свою незворушність.

— Так, напевне, — крижаним голосом сказав Жак. — А не здається тобі, що, якби ти був трохи орґанізованіший… Та це, звичайно ж, суперечить твоїм ідеям. Май на увазі, кажу я не про твою вину, — як на мене, то тут винні принципи.

— Знаєш, — сказав Матьє, аби не мовчати, — відмова від принципів — це теж принцип.

— Он воно що! — вигукнув Жак.

«Тепер, — подумав Матьє, — він дасть їм спокій». Та він дивився на пухкі братові щоки, на його пещене обличчя, на його відкритий й усе ж таки впертий вираз — і, відчуваючи, як стислося серце, подумав: «А він затявся». Слава богу, Жак знову обізвався:

— Чотири тисячі, — повторив він. — Це щось несподіване, адже минулого тижня, коли ти… коли ти приходив до мене просити за одну невеличку послугу, то про гроші й мови не заходило.

— Та воно так, — сказав Матьє, — я… це сталося вчора.

Зненацька він подумав про Марсель, побачив її, похмуру і голу в рожевій кімнаті, й додав наполегливим тоном, який здивував і його самого:

— Жаку, мені справді потрібні гроші.

Жак із зацікавленням поглянув на нього, і Матьє закусив уста: коли брати були разом, то в них не було звички так відверто виявляти свої почуття.

— До такої міри? Дивно. Ти, однак, останній… Зазвичай… зазвичай ти позичаєш у мене небагато, бо не вмієш чи не хочеш орґанізувати себе, та я б ніколи не подумав… Звичайно, я ні про що в тебе не питаю, — трохи допитливо докинув він.

Матьє вагався: може, сказати, що це для сплати податків? Та ні. Він же знає, що я сплатив їх у травні.

— Марсель вагітна, — раптом сказав він.

Він відчув, що стає червоний, мов рак, і стенув плечима, врешті, чому б і ні? Та звідки ж цей несподіваний пекучий сором? Він аґресивно поглянув братові в обличчя. Жак немов би зацікавився.

— Ви хочете дитину?

Він вдавав, що не розуміє.

— Ні, — гостро відказав Матьє, — це сталося випадково.

— Мене це теж дивує, — сказав Жак, — але ти міг би довести до кінця свої експерименти з усталеним життєвим ладом…

— Авжеж, тільки не про це йдеться.

Запала мовчанка, потім Жак спокійнісінько запитав:

— Та й що ж? Коли весілля?

Матьє почервонів од гніву: як завжди, Жак відмовлявся чесно розглядати ситуацію, він просто кружляв довкола неї, а водночас його розум силкувався знайти орлине гніздо, звідки він міг би уважно наглядати за поведінкою інших. Що йому там не казали б, що не робили б, а першим його стремлінням було стати понад суперечками, споглядати він міг тільки згори, в нього була пристрасть до орлиних гнізд.

— Ми вирішили, що вона зробить аборт, — брутально сказав Матьє.

Жак навіть оком не моргнув.

— Ти знайшов лікаря? — байдуже поспитався він.

— Так.

— Надійний чоловік? Судячи з того, що ти мені казав, здоров'я в цієї жінки вутле.

— В мене є друзі, які ручаються за нього.

— Так, — мовив Жак, — так, звичайно.

На мить він заплющив очі, потім розплющив їх і зчепив пальці рук.

— Загалом, — сказав він, — якщо я правильно тебе зрозумів, з тобою сталося ось що: ти дізнався, що твоя подруга зайшла в тяж; одружуватися ти не хочеш із принципових міркувань, та по відношенню до неї вважаєш себе пов'язаним зобов'язаннями, причому такими ж тісними, як і шлюб. Не бажаючи ні одружуватися з нею, ні псувати її репутацію, ти вирішив дозволити їй зробити аборт у найкращих умовах, які тільки можуть бути. Друзі порекомендували тобі надійного лікаря, той вимагає чотири тисячі франків, і тобі не залишається нічого, як тільки знайти цю суму. Так?

— Точнісінько так! — відказав Матьє.

— А чому гроші тобі потрібні аж так терміново, на завтра?

— Лікар, про якого я казав, за тиждень вирушає до Америки.

— Гаразд, — мовив Жак, — усе зрозуміло!

Він підняв зчеплені руки на рівень очей і поглянув на них з таким виразом, неначе йому треба було всього лиш зробити висновки з того, що йому допіру було сказано. Та Матьє не обманював себе: так хутко адвокат рішення не приймає. Жак опустив руки й, розчепивши їх, поклав на коліна, він відкинувся у кріслі й очі втратили свій блиск. Сонним голосом він сказав:

— Зараз до абортів ставляться дуже суворо.

— Знаю, — відказав Матьє, — деколи на них щось немов би находить. Вони кидають до в'язниці кількох нещасних повитух, у яких немає протекції, та справжніх фахівців ніколи не чіпають.

— Ти вважаєш, що тут є несправедливість, — сказав Жак. — Я цілковито згоден з тобою. Та я не засуджую цих заходів так само безоглядно, як ти. Ситуація склалася таким чином, що твої нещасні повитухи — це аптекарки або просто жінки, що незаконно здійснюють аборти, вони часто калічать пацієнтку своїми нестерильними інструментами; облави здійснюють відбір та й годі.

— Так от, — втомлено сказав Матьє, — я прийшов до тебе позичити чотири тисячі франків.

— А ти, — сказав Жак, — а ти певен, що аборт узгоджується з твоїми принципами?

— А чому б і ні?

— Не знаю, тобі видніше. Ти пацифіст із поваги до людського життя, а хочеш життя обірвати.

— Я все вирішив, — сказав Матьє. — Може, я й пацифіст, але людського життя я не шаную, ти щось наплутав.

— Ти диви! А я думав… — здивовано промовив Жак.

Він глянув на Матьє із веселою погідністю.

— І ти вбрався в шкуру дітовбивці? Це тобі так не личить, мій бідолахо Тьє.

«Він боїться, що мене схоплять, — подумав Матьє, — він не дасть жодного су. Треба було йому сказати: якщо ти позичиш гроші, то ніякого ризику для тебе не буде, я звернуся до бувалої людини, котра не стоїть на обліку в поліції. Якщо ж ти відмовишся, то доведеться послати Марсель до якої-небудь аптекарки, й тут я нічого не ґарантую, тому що поліція знає їх усіх і може вкрутить їм хвоста хоч зараз». Та ці арґументи були надто прямолінійні, щоб уплинути на Жака; Матьє просто сказав:

— Аборт — це не дітовбивство.

Жак узяв цигарку і запалив.

— Авжеж, — з байдужністю відказав він. — Я згоден: аборт — це не дітовбивство, це, сказати б, метафізичне вбивство. — Він поважно додав: — Мій бідолашний Матьє, в мене жодних заперечень немає проти метафізичного убивства, а також проти гарно спланованих убивств. Але те, що метафізичне убивство здійснюєш саме ти… ти, отакий, який ти є… — Він осудливо клацнув язиком.

От і все, Жак відмовляв, Матьє міг забиратися геть. Він відкашлявся і задля очистки сумління ще поспитав:

— Значить, ти не хочеш мені допомогти?

— Зрозумій мене правильно, — відказав Жак, — я не відмовляюся зробити тобі послугу. Та чи справді буде це послуга? Втім, я певен, що ти легко знайдеш потрібні кошти…

Він хутко підвівся, немов би прийняв рішення, і дружньо поклав руку на братове плече:

— Слухай-но, Тьє, — гаряче мовив він, — припустимо, я тобі відмовив: не хочеться пособляти тобі у самообмані! Та я запропоную тобі інше…

Матьє, що вже було підвівся, знову сів у фотель, і його охопив давній братній гнів. Цей лагідний і твердий доторк до плеча був нестерпний; він відкинув голову назад і побачив Жакове обличчя.

— Самообман! Послухай, Жак, скажи краще, що ти не хочеш влипнути в халепу з абортом, якого ти не схвалюєш, або ж у тебе немає зайвих грошей, це твоє право, і я не матиму до тебе урази. Але що ти кажеш про обман? Тут немає обману. Мені не хочеться дитини: вона випадкова, і я здихаюся її, от і все.

Жак забрав руку і замислено ступнув кілька кроків. «Зараз він виголосить цілу промову, — подумав Матьє, — не треба було вдаватися в суперечку».

— Матьє, — добре поставленим голосом сказав Жак, — я знаю тебе краще, ніж ти гадаєш, і ти жахаєш мене. Я давно вже боявся чогось подібного: ця дитина, що має народитися на світ, є лоґічним вислідом ситуації, в котру ти потрапив зі своєї власної волі, й ти хочеш позбутися її, бо тобі не хочеться брати на себе всі наслідки своїх учинків. Послухай-но, хочеш, я скажу тобі правду? В цю хвилину ти, може, й не обманюєш себе, та на обмані збудовано все твоє життя.

— Прошу тебе, — сказав Матьє, — не соромся: розкажи мені, що ж я від себе приховую. — Він посміхався.

— Від себе ти приховуєш, — провадив Жак, — що ти соромливий буржуа. От я повернувся до буржуазії після довгих блукань, я уклав з нею шлюб за розрахунком, але ти буржуа за своїми смаками, за темпераментом, і твій темперамент спонукає тебе до шлюбу. Адже ти одружений, Матьє, — твердо сказав він.

— Це новина для мене, — відказав Матьє.

— Еге ж, ти одружений, та тільки стверджуєш протилежне, позаяк у тебе завжди є напохваті чимало ріжних теорій. У тебе з цією жінкою дійшло до звички: чотири рази на тиждень ти спокійнісінько приходиш до неї й проводиш із нею ніч. Це триває вже сім років, воно вже перестало бути пригодою; ти поважаєш її, відчуваєш певні обов'язки перед нею, не хочеш її кидати. І я цілковито певен, що в її обіймах ти шукаєш не лише утіхи, мені здається навіть, що якою б гострою не була втіха попервах, та згодом вона повинна втратити свою гостроту. Насправді ж увечері ти сідаєш біля цієї жінки і детально розповідаєш їй про події минулого дня й у важких випадках радишся з нею.

— Звичайно, — сказав Матьє, стенувши плечима. Він був злий сам на себе.

— Так от, — сказав Жак, — скажи ж мені, чим усе це відрізняється від шлюбу… по суті, від спільного проживання?

— Від спільного проживання? — іронічно перепитав Матьє. — Даруй, але це дурня.

— Ой ні! — сказав Жак. — Мені здається, тобі нелегко було б від цього відмовитися.

«Він ніколи ще так не говорив, — подумав Матьє, — він бере реванш». Треба було піти геть, грюкнувши дверима. Та Матьє знав, що залишиться до кінця: в нього було вороже й недоброзичливе бажання дізнатися про братову думку.

— Чому ти кажеш, ніби мені нелегко було б від цього відмовитися?

— Тому що таким чином ти забезпечуєш собі певний душевний комфорт, позірність свободи: ти маєш усі переваги шлюбу і користуєшся своїми принципами, щоб відмовитися від його вад. Ти відмовляєшся вреґулювати ситуацію, для тебе це легко. Якщо хтось тут і страждає, то тільки не ти.

— Марсель поділяє мої погляди на шлюб, — з погордою сказав Матьє; він чув, як вимовляє кожне слово, і сам собі був огидний.

— О, — сказав Жак, — якщо вона й не поділяє їх, то надто горда, щоб зізнатися тобі в цьому. Знаєш, я не розумію тебе: ти так обурюєшся, коли кажуть про несправедливість, а сам тримаєш цю жінку в принизливому становищі вже цілі роки, й усе це задля простого задоволення сказати собі, що ти у злагоді зі своїми принципами. І нехай би так і було, якби ти і справді узгоджував своє життя зі своїми ідеями. Але, повторюю тобі, ти все одно одружений, у тебе гарненьке помешкання, ти щомісяця отримуєш чималеньку платню, тобі нема чого тривожитися за майбутнє, бо держава ґарантує тобі пенсію… й ти любиш це спокійне, впорядковане життя, достеменне життя чиновника.

— Послухай, — сказав Матьє, — це ж непорозуміння: мене мало турбує, буржуа я чи ні. Я хочу тільки одного… — він закінчив фразу крізь зуби з якимось соромом, — …зберегти свою свободу.

— А от я гадав би, — сказав Жак, — що свобода полягає в тому, щоб дивитися в обличчя ситуаціям, у які ти потрапив зі своєї власної волі, й брати на себе всю відповідальність за них. Та ти, звичайно ж, іншої думки: ти засуджуєш капіталістичне суспільство, та все ж ти виконуєш ролю службовця в цьому суспільстві, ти афішуєш свою прихильність до комуністів, та не хочеш зв'язуватися з ними, ба навіть ніколи не голосував. Ти зневажаєш буржуазію, й усе-таки ти буржуа, син і брат буржуа, та й сам живеш, як буржуа.

Матьє зробив нетерплячий жест, та Жак не дав обірвати себе.

— Ти ж, одначе, зрілого віку, мій бідолашний Матьє! — зі сварливою жалістю сказав він. — Та сам від себе це приховуєш, хочеш здаватися молодшим, ніж насправді. Втім, я, може, й несправедливий. Може, ти ще не сягнув зрілого віку, адже це радше вік моральної зрілости… можливо, я сягнув його швидше, ніж ти.

«Докотилися, — подумав Матьє, — зараз він буде казати мені про свою молодість». Жак пишався своєю молодістю, вона була його ґарантією, дозволяла йому обставати на боці правопорядку з чистою совістю: упродовж п'яти років він старанно переймався всіма модними захопленнями, потім вдався до сюрреалізму, мав кілька принадних зв'язків і часом перед тим, як лягти в ліжко з жінкою, нюхав хустинку, просякнуту хлорним етилом. Одної прегарної днини все владналося: Одетта принесла йому з посагом шістсот тисяч франків. Він писав Матьє: «Щоб не бути, як усі, треба поводитись, як усі». І купив адвокатську практику.

— Нітрохи не докоряю тобі за твою молодість, — сказав він. — Навпаки, тобі пощастило уникнути деяких відхилень. Та, врешті, й за своєю я не шкодую. Бачиш, по суті, нами керували інстинкти нашого старого дідуся-пірата. Тільки я відразу ж їх позбувся, а ти смакуєш їх крапля за краплею, не можеш дістатися до дна. Гадаю, за своєю натурою ти набагато менше пірат, ніж я, це тебе й губить: твоє життя є вічним компромісом поміж схильністю до бунту й анархії, причому дуже помірною, і твоїми глибинними схильностями, що ваблять тебе до порядку, морального здоров'я, сказати б, до рутини. Внаслідок цього ти так і лишився безвідповідальним вічним студентом. Та поглянь же на себе, старий: тобі тридцять чотири роки, твоя чуприна вже потроху сивіє, — щоправда, не так, як у мене, — в тобі вже нічогісінько немає від молодика, тобі вже важко провадити богемний штиб життя. Та й що ж таке богема? Сто років тому це було дуже гарно, тепер це жменька блукальців, які не становлять ніякої загрози і просто запізнилися на свій потяг. Ти вже сягнув зрілого віку, Матьє, чи, принаймні, повинен його сягнути, — неуважно сказав він.

— А нехай тобі! — відказав Матьє. — Як тебе послухати, то зрілий вік — це вік смиренности, я цього не визнаю.

Та Жак не слухав його. Його погляд раптом зробився ясний і веселий, і він жваво заговорив:

— Послухай, я вже тобі казав, що можу дещо запропонувати, якщо ж ти відмовишся, то легко зможеш позичити ці гроші в когось іншого, докорів сумління я не матиму. Так от, я пропоную тобі десять тисяч франків, якщо ти одружишся зі своєю подругою.

Матьє передбачав такий виверт, що дозволяв братові гідно вийти з цієї ситуації.

— Дякую тобі, Жаку, — підводячись, мовив він, — ти справді дуже люб'язний, та я не приймаю твоєї пропозиції. Не кажу, що ти геть не маєш рації, та якщо я й одружуся коли-небудь, то тільки за власним бажанням. Зараз це був би дурнуватий вихід зі становища.

Жак теж підвівся.

— Подумай, — сказав він, — не поспішай. Твою дружину ми приймемо дуже добре, про це немає чого й казати, я довіряю твоєму виборові; Одетта буде щаслива мати її за подругу. До речі, моя дружина геть нічого не знає про твоє особисте життя.

— Я вже подумав, — відказав Матьє.

— Як хочеш, — сердечно мовив Жак — чи й справді був він такий незадоволений? Потім докинув: — Коли побачимося?

— Я прийду обідати в неділю. Бувай.

— Бувай, — сказав Жак, — і… і якщо ти передумаєш, то моя пропозиція залишається чинною.

Матьє посміхнувся і вийшов, не сказавши й слова. «По всьому! — подумав він. — По всьому!» Він бігцем спустився східцями, веселий він не був, та йому хотілося співати. Тепер Жак, напевне, знову засів у своєму кабінеті, вигляд у нього розгублений, на вустах сумна й поважна посмішка: «Цей хлопчина непокоїть мене, адже він уже сягнув зрілого віку». А може, він зайшов до Одетти: «Матьє тривожить мене. Не можу розповісти тобі, чому ж саме, та йому бракує розважливости». Що вона скаже на це? Гратиме ролю поважної й розсудливої дружини чи відбудеться якою-небудь фразою, не піднімаючи очей від книжки?

«Диви-но, — сказав собі Матьє, — я ж забув попрощатися з Одеттою!» Він відчув докори сумління: зараз він геть схильний був почувати докори сумління. «Невже це правда? Невже я і справді утримую Марсель у принизливому становищі?» Він згадав різкі репліки Марсель проти шлюбу. «Втім, я ж їй пропонував. Один раз. П'ять років тому». Як по правді, то це повисло у повітрі, принаймні Марсель розреготалася просто йому в вічі. «Та нехай йому, — подумав він, — у мене комплекс меншовартости по відношенню до брата!» Та ні, це було не так, яким би не було його почуття провини, Матьє ніколи не переставав подумки виправдовувати себе перед братом. «От тільки цей пройдисвіт запав мені у серце, й коли мені не соромно перед ним, то соромно за нього. Ох, — подумалося йому, — з родиною не порвати, це як вітрянка, вона поціляє тебе, коли ти ще маленький, а мітить на все життя». На розі вулиці Монторґей була забігайлівка. Він увійшов, узяв у касі жетон, телефонна кабіна стояла в темному закутку. Коли він зняв слухавку, серце його стислося…

— Гало! Гало! Марсель?

У Марсель телефон був просто у спальні.

— Це ти? — поспитала вона.

— Так.

— Ну й що?

— Та що, стара відпадає.

— Гм! — із сумнівом буркнула Марсель.

— Кажу тобі. Вона була добряче напідпитку, в неї смердить, вона огидна, якби ти тільки побачила її руки! Це просто тварюка.

— Гаразд. Що далі?

— Ну, в мене є на оці один чоловік. За рекомендацією Сари. Дуже добрий фахівець.

— А! — байдуже мовила Марсель. І запитала: — Скільки він бере?

— Чотири тисячі.

— Скільки? — не вірячи своїм вухам, перепитала Марсель.

— Чотири тисячі.

— От бачиш! Це неможливо. Треба йти до…

— Ти не підеш! — твердо відрубав Матьє. — Гроші я позичу.

— В кого? У Жака?

— Я щойно від нього. Він відмовив.

— А Даніель?

— Він теж відмовив, тварюка така! Я бачив його сьогодні вранці, кажу тобі, в нього кишені набиті грішми.

— Ти не сказав йому, що гроші потрібні… для цього? — хутко запитала Марсель.

— Ні, — відказав Матьє.

— Що ж ти робитимеш?

— Не знаю. — Він відчув, що голосові його бракує впевнености, і твердо додав: — Не хвилюйся. У нас ще сорок вісім годин: гроші я знайду. Хай йому дідько, чотири тисячі це ж не сума.

— Ну, що ж, знайди, — сказала Марсель якимсь чудернацьким тоном. — Знайди їх.

— Я зателефоную тобі. Як завше, побачимося завтра ввечері?

— Так.

— У тебе все гаразд?

— Усе.

— Ти… ти не дуже…

— Ні, — сухо відказала Марсель. — Я непокоюся. — І трохи м'якше додала: — Врешті, роби як знаєш, бідолахо ти мій!

— Хоч убий, а завтра ввечері я принесу тобі чотири тисячі франків, — пообіцяв Матьє. Він повагався і через силу докинув: — Я люблю тебе.

Марсель повісила слухавку, нічого не сказавши.

Він вийшов із кабіни. Проходячи через залу, він ще чув сухий голос Марсель: «Я непокоюся». «Вона гнівається на мене. Однак я роблю те, що можу». «В принизливому становищі». Невже я тримаю її в принизливому становищі? А якщо… Він різко зупинився посеред хідника. А якщо вона хоче дитину? Тоді все летить шкереберть, досить подумати про це на хвилю і все набувало іншого сенсу, це вже була геть інша історія, та й він же, й сам він міняється від голови до п'ят, він уже не обманює сам себе, а є просто негідником. Слава богу, це неправда, це не може бути правдою, часто доводилося чути, як вона глузує зі своїх заміжніх подруг, коли вони ходять вагітні: священні макітри, називала вона їх, казала: «Вони мало не репають від гордости, що скоро знесуться». Коли кажуть таке, то вже не мають права потайці міняти свою думку, це було б зловживання довірою. А Марсель була нездатна до цього, вона мені про це сказала б, чом би їй про це й не сказати, ми ж домовилися говорити про все; ні, досить, досить! Він стомився кружеляти в цих непролазних хащах, Марсель, Івіш, гроші, гроші, Івіш, Марсель, я зроблю все, що потрібно, та більше я не хочу про це думати, ради Бога, мені хочеться думати про щось інше. Він подумав про Брюне, та це було ще сумніше: мертва дружба; він нервувався і сумував, тому що знову мав побачитися з ним. Матьє угледів ґазетну ятку і підійшов до неї: «„Парі-Міді“, будь ласка».

Цієї ґазети вже не було, й він навмання взяв іншу: це був «Ексельсіор». Матьє заплатив десять су й пішов собі. «Ексельсіор» був сумирним часописом на сірому папері, нудний й прісний, мов тапіока. Він не будив гніву, просто відбирав смак до життя. Матьє прочитав: «Бомбування Валенсії» і підняв голову з невиразною роздратованістю: вулиця Реомюр була наче зі зчорнілої міді. Друга година пополудні, пора, коли спека найзловісніша, вона повзе і тріщить посеред вулиці, неначе довга електрична іскра. «Сорок літаків упродовж години кружеляють над середмістям і жбурляють сто п'ятдесят бомб. Достеменна кількість убитих і поранених невідома». Краєм ока він угледів під заголовком жахливий маленький стиснутий текст курсивом, він видавався надто балакучим і надміру документальним: «Від нашого спеціяльного кореспондента», й наводилися цифри. Матьє перегорнув сторінку, йому не хотілося це знати. Промова пана Фландрена в Бар-ле-Люк. Франція зачаїлася за лінією Мажино… Стоковський заявляє: я ніколи не одружуся з Ґретою Ґарбо. Знову про справу Вейдмана. Візит короля Анґлії: коли Париж чекає свого Прекрасного Принца. Всі французи… Матьє здригнувся й подумав: «Усі французи негідники». Так Ґомес написав йому якось із Мадрида. Він згорнув ґазету і почав читати на першій сторінці повідомлення спеціяльного кореспондента. Налічувалося вже п'ятдесят забитих і триста поранених, й це було ще не все, під руїнами, звичайно ж, були трупи. Ні літаків, ні протиповітряної оборони. Матьє відчув якусь невиразну провину. П'ятдесят забитих і триста поранених, що ж означає це насправді? Повнісінький шпиталь? Щось на зразок великої залізничної катастрофи? П'ятдесят забитих. У Франції були тисячі людей, що не могли прочитати сьогодні вранці ґазету без клубка в горлі, тисячі людей, що стискали кулаки зі словами: «Мерзотники!» Матьє стис кулаки, прошепотів: «Мерзотники!» і відчув себе ще більш винним. Якби ж то він спромігся бодай на якесь живе почуття, навіть помірне й обмежене. Та ні: він був порожній, перед ним був величезний гнів, відчайдушний гнів, Матьє бачив його, він міг би його сягнути. От тільки гнів цей був інертний, він чекав, щоб Матьє присвятив йому все своє життя, щоб він вибухнув, щоб він страждав, щоб віддав йому своє тіло, всього себе. То був гнів інших. «Мерзотники!» Матьє стиснув кулаки, він ішов сягнистими кроками, та воно не приходило, гнів залишався зовні. Я був там, у Валенсії, я бачив фієсту в 1934 році й велику кориду з Ортеґою й Ель Естуд'янте. Його думка кружеляла над містом, шукаючи якусь церкву, вулицю, фасад будинку, про який він міг би сказати: «Я бачив це, вони знищили його, воно вже не існує». Ось воно! Думка наткнулася на похмуру вулицю, над якою височать велетенські монументи. Я бачив це, він гуляв там уранці, задихався в палючому затінку, небо пломеніло високо-високо над головами. Ось воно. Бомби впали на цю вулицю, на великі сірі монументи, вулиця зробилася широченна, тепер вона сягає аж усередину будинків, на вулиці вже немає тіні, розтоплене небо стекло на бруківку, і сонце падає на руїни. Щось таки народжувалося, світання гніву. Ось воно! Та тут же все охляло, осіло, мов спущена опука, він знову був порожній, він ішов собі мірним кроком з пристойністю учасника похорону в Парижі, не у Валенсії, в Парижі, де витає всього лиш примара гніву. Вітрини пломеніли, авта гнали вулицею, він ішов серед людей, убраних у світлі строї, серед французів, що не дивилися у небо, не боялися неба. І все-таки там це було реальністю, десь там, під тим самим небом, воно було реальністю, авта завмерли, вітрини порозліталися на друзки, жінки, приголомшені й безмовні, сиділи навпочіпки з виглядом сонних курей біля справжнісіньких трупів і часом піднімали голови, дивилися в небо, отруйне небо, всі французи негідники. Матьє було гаряче, надворі було справжнісіньке пекло. Він утер чоло хустинкою й подумав: «Не можна страждати через те, що ти хочеш». Там творилася велична і траґічна історія, що вимагала, аби за неї страждали… «Я не можу, я не там. Я в Парижі, серед реальних ознак мого я, Жак за письмовим столом, ось він каже: „Ні“, й Даніель, що посміхається, й Марсель у своїй рожевій кімнаті, й Івіш, яку я поцілував сьогодні вранці. Це моя справжня присутність, огидна вже через те, що вона існує. В кожного свій світ, у мене це клініка з вагітною Марсель і той жид, що вимагає чотири тисячі франків. Існують інші світи. Ґомес. Він був там, він поїхав, такий його вибір. І вчорашній чолов'яга. Той не поїхав, мабуть, блукає вулицями, як і я оце. Тільки ж, якщо він візьме ґазету й прочитає:„Бомбування у Валенсії“, то йому не треба буде силувати себе, він страждатиме там, у зруйнованому місті. Чому я тут, у в цьому мерзенному світі позичання грошей, хірурґічних інструментів, лапання потайці у таксі, в цьому світі без Еспанії? Чому я не разом із Ґомесом, Брюне? Чому я не хочу йти воювати? Міг би я обрати інший світ? Я ще вільний чи ні? Я можу йти, куди мені заманеться, опору я не зустрічаю, та це й на гірше: я в клітці без ґрат, я відокремлений від Еспанії… та нічим не відокремлений, і все-таки це неподоланно». Він глянув на остатню сторінку «Ексельсіора»: світлини спеціяльного кореспондента. Непорушні тіла на хіднику попід стінами. Посеред бруківки гладка молодиця, вона лежить горізнач, спідниця задерлася аж до стегон, у неї нема голови. Матьє згорнув ґазету і жбурнув її в помийницю.

Борис чатував на нього біля дверей будинку. Угледівши Матьє, він прибрав холодного і пихатого виразу: це був його улюблений вираз обличчя, вираз причинуватого.

— Допіру я подзвонив у ваші двері, — мовив він, — та, здається, вас не було вдома.

— Ви впевнені, що мене не було вдома? — тим самим тоном поспитав Матьє.

— Не зовсім, — відказав Борис, — певен я тільки в одному — ви мені не відчинили.

Матьє глянув на нього, не знаючи, що ж робити. Була насилу друга пополудні, принаймні, Брюне прийде не раніш, як за півгодини.

— Ходімо, — сказав він, — зараз все стане ясно.

Вони ввійшли у під'їзд. На східцях Борис запитав своїм звичайним голосом:

— Сьогодні увечері збираємося в «Суматрі»?

Матьє одвернувся і вдав, ніби шукає в кишені ключа.

— Не знаю, чи я прийду, — відказав він. — Я подумав… Може, Лола хотіла б побути з вами наодинці.

— Звичайно, — сказав Борис, — та що з того? Поводитися вона буде чемно. Крім того, ми все одно не будем одні: з нами буде Івіш.

— Ви бачилися з Івіш? — відчиняючи двері, поспитав Матьє.

— Оце щойно попрощався з нею, — відказав Борис.

— Заходьте, — відступаючи вбік, сказав Матьє.

Борис увійшов перший і з невимушеною фамільярністю попрямував до письмового столу. Матьє вороже глянув на його худорляву спину: «Він бачився з нею», подумалося йому.

— То ви прийдете? — запитав Борис.

Він обернувся і поглянув на Матьє насмішкувато й ніжно.

— Івіш не… нічого не казала про цей вечір? — запитав Матьє.

— Вечір?

— Авжеж. Сумніваюся, чи вона прийде: вона була так заклопотана своїми іспитами.

— Їй точно-таки хочеться прийти, — сказав Борис. — Вона сказала, що цікаво було б зустрітися вчотирьох.

— Вчотирьох? — перепитав Матьє. — Оце так вона сказала?

— Та вже ж, — наївно потвердив Борис. — Ще ж буде й Лола.

— Виходить, Івіш розраховує, що я прийду?

— Звичайно, — здивовано сказав Борис.

Запала мовчанка. Борис перегнувся через поруччя балкону й поглянув униз. Матьє приєднався до нього, легенько пхнувши кулаком у спину.

— Мені подобається ваша вулиця, — сказав Борис, — та згодом це мусить набриднути. Мене завше дивує, що ви мешкаєте у квартирі.

— Чому ж?

— Хтозна. Така вільна людина, як ви, повинна продати меблі й мешкати в готелі. А що хіба? Місяць ви могли б мешкати на Монмартрі, місяць у передмісті Тампль, місяць на вулиці Муфтар…

— Та що ви, — роздратовано мовив Матьє, — це ж не має ніякого значення.

— Справді, — подумавши, сказав Борис, — ніякого. Дзвонять, — з досадою додав він.

Матьє пішов одчиняти: це був Брюне.

— Привіт, — сказав Матьє, — ти… ти зарано.

— Еге ж, — посміхаючись, відказав Брюне, — це тобі не з руки?

— Та ні…

— Хто це? — запитав Брюне.

— Борис Серґін, — сказав Матьє.

— А, славетний послідовник, — сказав Брюне. — Я не знайомий з ним.

Борис холодно вклонився і відійшов углиб кімнати. Матьє стояв перед Брюне, опустивши руки.

— Він не любить, коли його називають моїм послідовником.

— Зрозуміло, — байдуже сказав Брюне.

Він крутив цигарку поміж пальцями, байдужий і поважний під непривітним поглядом Бориса.

— Сідай, — сказав Матьє, — сядь ось у фотель.

Брюне сів на стілець.

— Ні, — посміхаючись, сказав він, — твої фотелі надто вже розбещують… — І додав:

— Отож, старий соціял-зраднику, щоб тебе побачити, треба прийти в твоє лігво.

— Це не моя вина, — сказав Матьє, — я часто хотів побачитися з тобою, та тебе не зловити.

— А воно й правда, — потвердив Брюне. — Я зробився чимсь на зразок роз'їзного аґента. Мене змушують стільки гасати, що бувають дні, коли я з труднощами знаходжу сам себе.

Він із симпатією продовжив:

— От коли я бачу тебе, то себе знаходжу найкраще, мені здається, ніби я залишався в тебе у схові.

Матьє із вдячністю усміхнувся йому.

— Я вже не раз думав, що нам треба було б частіше бачитися, — сказав він. — Інколи мені здається, ми й старіли б не так хутко, якби часом зустрічалися утрьох.

Брюне здивовано глянув на нього.

— Утрьох?

— Атож, Даніель, ти і я.

— А й справді, Даніель! — приголомшено вигукнув Брюне, — Ще ж є і цей наш друзяка! Ти ж бачишся з ним інколи, правда?

Радість Матьє урвалася: коли Брюне зустрічав Портала чи Бурельє, він, либонь, казав тим же знудьгованим тоном: «Матьє? Він вчителює в ліцеї Бюффон, ми з ним бачимося інколи».

— Так, ми з ним бачимося, уяви собі! — гірко відказав він.

Запала мовчанка. Брюне поклав руки на коліна. Він був тут, важкий і масивний, він сидів на стільці Матьє, з упертим виглядом нахиляв голову до полум'я сірника, кімната була повнісінька його присутністю, димом від його цигарки, його повільними рухами. Матьє подивився на його великі селянські руки, подумав: «Брюне прийшов». Він відчув, як у його серці намагаються знову проклюнутися радість і довіра.

— Ну, а крім цього, — поспитав Брюне, — чим ти займаєшся?

Матьє збентежився: по суті, нічим він і не займався.

— Та нічим, — відказав він.

— Воно й видно: чотирнадцять годин уроків на тиждень і подорож за кордон під час вакацій.

— Так воно і є, — зі сміхом відказав Матьє.

Він намагався не дивитися на Бориса.

— А твій брат? Так само у «Вогненних хрестах»?

— Ні, — сказав Матьє. — Він полюбляє гнучкість. Він вважає, що «Вогненні хрести» не досить динамічні.

— Він зробився дичиною для Доріо, — сказав Брюне.

— Подейкують, ніби так… Знаєш, я щойно посварився з ним, — не подумавши, додав Матьє.

Брюне гостро зиркнув на нього.

— Чому б це?

— Одна й та ж причина: просиш його зробити послугу, а він у відповідь читає нотацію.

— І тоді ти лаєш його. Чудасія, — іронічно сказав Брюне. — Ти що, сподіваєшся змінити його колись?

— Де там, — роздратовано відказав Матьє.

Якусь хвилину вони мовчали, і Матьє сумно подумав: «Тяжка розмова». От якби Борис здогадався, що треба забратися геть! Та він, здавалося, про це й не думав, сидів собі в кутку, наїжачившись, і вигляд у нього був, неначе у хворого хорта. Брюне верхи сів на стілець, він теж давив на Бориса своїм важучим поглядом. «Йому хочеться, щоб Борис звідси пішов», задоволено подумав Матьє. Він втупився незрушним поглядом Борисові в перенісся: може, він таки здогадається під перехресним огнем цих поглядів. Але той і не ворухнувся. Брюне відкашлявся.

— Ви ще займаєтеся філософією, юначе? — запитав він.

Борис потакнув головою.

— І які ж успіхи?

— Закінчую ліценціят, — сухо відказав Борис.

— Ліценціят, — замислено мовив Брюне, — ліценціят, що ж, хай щастить…

І хутко додав:

— Ви не будете гніватися на мене, якщо я ненадовго заберу в вас Матьє? Ви маєте нагоду бачити його щодень, а я… Прогуляєшся зі мною? — поспитався він у Матьє.

Борис стрімко підійшов до Брюне.

— Зрозуміло, — сказав він. — Залишайтеся, залишайтеся: я вже йду.

І легенько вклонився: він образився. Матьє провів його до дверей і з теплотою сказав йому:

— До вечора, еге ж? Об одинадцятій годині я буду там.

Борис засмучено посміхнувся:

— До вечора.

Матьє зачинив двері й повернувся до Брюне.

— Ну, що ж, — потираючи долоні, сказав він, — ти спровадив його!

Вони засміялися. Брюне запитав:

— Може, я був надто жорсткий. Ти не гніваєшся?

— Навпаки, — засміявся Матьє. — Він звик, та я й радий побачитися з тобою наодинці.

Брюне діловито сказав:

— Я старався витурити його, бо в мене всього-навсього чверть години.

Сміх Матьє урвався.

— Чверть години! — Він жваво докинув: — Знаю, знаю, ти не розпоряджаєшся своїм часом. Добре, що ти взагалі зайшов.

— Як по правді, то в мене ввесь день зайнятий. Та вранці, коли я побачив твою мармизу, то подумав собі: «Таки треба з ним побалакати».

— У мене була кисла мармиза?

— Еге ж, сіромахо ти старий. Жовтява, трохи брезкла, з нервовим посмикуванням повік і в куточках губів.

Він гаряче додав:

— І я собі сказав: «Не хочу, щоб його уграли».

Матьє закашлявся.

— Ніколи не думав, що в мене таке виразне обличчя… Я кепсько спав, — через силу додав він. — Прикрощі в мене… Ну, та ти знаєш, як у всіх: скрутно з грошима.

Видно було, що Брюне не повірив.

— Якщо тільки це, то тим ліпше, — відказав він. — З цієї халепи ти виплутаєшся. Та ти виглядав радше, як людина, котра зрозуміла, що жила ідеями, які себе не виправдали.

— Ох, ці вже ідеї… — невизначено махнувши рукою, зітхнув Матьє.

Він глянув на Брюне з покірною вдячністю й подумав: «Так ось навіщо він прийшов. У нього був насичений день, ціла купа важливих зустрічей, а він таки знайшов часину, щоб прийти мені на поміч». Та все-таки було б ліпше, якби Брюне просто захотілося його побачити.

— Послухай-но, — сказав Брюне, — не буду гратися в піжмурки, прийшов я з пропозицією: хочеш вступити в партію? Якщо ти згоден, я забираю тебе з собою, і за двадцять хвилин все буде готово…

Матьє здригнувся.

— В комуністичну… комуністичну партію? — перепитав він.

Брюне зареготався, його повіки примружилися, зуби його були сліпуче-білі.

— А куди ж іще, — відказав він, — ти що, хотів би, аби я змушував тебе вступити в орґанізацію Ля Рока?

Запала мовчанка.

— Брюне, — лагідно поспитав Матьє, — чому тобі так хочеться, щоб я став комуністом? Для мого добра чи для добра партії?

— Для твого ж таки добра, — сказав Брюне. — Й не треба робити такий підозріливий вигляд, я не вербую в комуністичну партію. Давай з'ясуємо ситуацію: партія тебе не потребує. Для неї ти просто невеличка інтелектуальна цінність, — а таких інтелектуалів у нас повнісінько. А от тобі партія потрібна.

— Для мого ж таки добра, — повторив Матьє. — Для мого добра… Послухай, — раптом сказав він, — я не очікував твоєї… твоєї пропозиції, вона мов грім з ясного неба… Та я хотів би знати твій погляд на все оце. Ти ж розумієш, що живу я серед молодиків, які зайняті лише собою і мною захоплюються лише з принципу? Ніхто ніколи не говорить зі мною про мене; мені й самому часом нелегко знайти себе. То що ж? Ти вважаєш, мені потрібно долучитися?

— Так, — твердо сказав Брюне. — Так, тобі потрібно долучитися до нас. Хіба ти сам цього не відчуваєш?

Матьє сумно посміхнувся: він думав про Еспанію.

— Ти йшов своєю стежиною, — провадив Брюне. — Ти син буржуа, ти не міг прийти до нас просто так, тобі треба було від цього звільнитися. Тепер ти вільний. Та навіщо ж свобода, як не для того, щоб долучитися? Ти витратив тридцять п'ять років, щоб очистити себе, а наслідок — порожнеча. Знаєш, дивний ти чоловік, — провадив він з дружньою посмішкою. — Ти висиш у повітрі, ти обрубав своє буржуазне коріння, в тебе немає жодних зв'язків з пролетаріятом, ти у вільному плаванні, ти абстракція, цілковита відсутність. Але в цьому стані не можна залишатися постійно.

— Ні, — відказав Матьє, — постійно таки не можна.

Він підійшов до Брюне і струсонув його за плечі: він дуже його любив.

— Ти, клятий старий вербувальнику, — сказав він, — повійнице ти собача. Я такий радий, що ти кажеш мені оце.

Брюне ледве усміхнувся йому: він розвивав свою думку.

— Ти відмовився від усього, щоб бути вільним. Зроби ж іще крок: відмовся від своєї свободи, — і все воно тобі повернеться устократ.

— Ти говориш, мов священик, — засміявся Матьє. — Ні, та серйозно, старий, для мене це не було б жертвою. Я знаю, що там знайду все, — плоть, кров, справжні пристрасті. Знаєш, Брюне, скінчилося тим, що я втратив почуття реальности: ніщо не видається мені по-справжньому достеменним.

Брюне нічого не відповів: він міркував. У нього було важке обличчя цегельної барви, дуже світлі й дуже довгі руді вії. Він скидався на пруссака. Бачачи його, Матьє щоразу відчував у своїх ніздрях якусь неспокійну цікавість, він обережно вдихав повітря й усе чекав, що від того повіє гострим звірячим духом. Та в Брюне запаху не було.

— Ось ти реальний, — сказав Матьє. — Те, до чого ти доторкаєшся, має реальний вигляд. Одколи ти в моїй кімнаті, вона здається мені достеменною і викликає відразу.

Він хутко додав:

— Ти людина.

— Людина? — зачудовано перепитав Брюне. — Інакше й бути не може. Що ти маєш на увазі?

— Нічого, крім того, що вже сказав: ти обрав для себе приділ бути людиною.

Людиною з могутніми, трохи напруженими м'язами, людиною, що мислить короткими суворими істинами, прямою, замкненою, певною в собі людиною, земною людиною, що відпорна і янгольським прибавам мистецтва, і спокусам психолоґії та політики. І поруч із ним був Матьє, нерішучий, підстаркуватий, недоладний, у полоні всіх приваб і спокус, які тільки можуть опадати людину; йому подумалося: «А от я на людину не схожий».

Брюне підвівся і підійшов до Матьє.

— Ну, то й роби, як я, — сказав він, — хто ж тобі не дає? Думаєш, тобі вдасться все життя прожити отаким недотепою?

Матьє нерішуче глянув на нього.

— Звичайно. — відказав він, — звичайно. Якщо я оберу, то тільки вас, іншого вибору немає.

— Іншого вибору нема, — повторив Брюне. Тоді трохи зачекав і поспитався: — Ну?

— Дай мені трохи подумати, — сказав Матьє.

— Думай, — сказав Брюне, — думай, та тільки хутчіш. Завтра ти будеш застарий, в тебе будуть свої звички, й ти зробишся рабом своєї свободи. А може, і світ зробиться старий.

— Не розумію, — зізнався Матьє.

Брюне глянув на нього й раптом сказав:

— У вересні буде війна.

— Жартуєш? — поспитав Матьє.

— Можеш повірити мені, анґлійці про це вже знають, французький уряд вже попереджено: в другій половині вересня німці ввійдуть до Чехословаччини.

— Ці чутки… — невдоволено сказав Матьє.

— Ти що, нічого не розумієш? — роздратовано поспитав Брюне.

Він затнувся і м'яко додав:

— Справді, якби ти розумів, то мені не треба було б ставити крапки над і. Тож слухай: ти таке ж гарматне м'ясо, як і я. Уяви собі, що ти звідкись приїхав до цієї країни, де зараз перебуваєш: ти можеш луснути, мов булька на воді, усі свої тридцять чотири роки ти проспав, і якоїсь пречудової днини яка-небудь ґраната висадить твої сни в повітря, ти загинеш, так і не прокинувшись. Ти був абстрактним службовцем, був сміховинним героєм, і загинеш ти, нічого не второпавши, задля того, щоб пан Шнайдер зберіг свої дивіденди на заводах концерну «Шкода».

— А ти? — запитав Матьє. І, посміхаючись, додав: — Боюся, старий, що марксизм не захищає від куль.

— Я теж боюся, — сказав Брюне. — Знаєш, куди мене пошлють? За лінію Мажіно: бойня там ґарантована.

— Та й що ж?

— Тут і порівняння ніякого немає, я свідомо йду на ризик. Тепер ніщо вже не може відібрати сенс у мого життя, ніщо не завадить йому стати долею.

І хутко докинув:

— Утім, як і в життя моїх товаришів.

Враження було таке, ніби він боїться гріха від надмірної гордині.

Матьє не відповів, він вийшов на балкон, сперся ліктями об поруччя й подумав: «Добре сказано». Брюне мав слушність: його життя стало долею. Його вік, його клас, його пора — все це він прийняв, усе взяв на себе, обрав свинчатку, що вдарить його у скроню, німецьку ґранату, що рознесе його на кавалки. Він прилучився, він відмовився від своєї свободи, тепер це тільки солдат. І йому все повернули назад, навіть його свободу. «Він має більшу свободу, ніж я: він у злагоді з самим собою і з партією». Він був тут, такий достеменний, з достеменним присмаком тютюну в роті, барви і форми, які він бачив, були набагато достеменніші, ніж барви і форми, котрі міг бачити Матьє, і водночас він обіймав усю земну кулю, страждаючи й борючись разом із пролетаріями всіх країн. «Цієї миті, цієї ж самої миті є люди, що впритул стріляють одне в одного у передмісті Мадрида, є австрійські жиди, що вмирають у концтаборах, є китайці посеред руїн Нанкіна, а я ось тут, свіжісінький і почуваюся вільним, за чверть години я візьму капелюха і піду гуляти до Люксембурзького саду». Він обернувся до Брюне і з гіркотою глянув йому в вічі; йому подумалося: «Безвідповідальний же я».

— Валенсію бомбували, — зненацька озвався він.

— Знаю, — буркнув Брюне. — В місті немає жодної зенітної гармати. Вони скинули бомби просто на міський ринок.

Він не стис кулаки, не облишив свого спокійного тону, трохи сонної звички говорити, та все ж це саме на нього скинули бомби, його братів і сестер повбивали, його дітей. Матьє сів у фотель. «Твої фотелі розбещують». Він схопився і сів на край столу.

— То як? — поспитав Брюне.

В нього був такий вигляд, ніби він чатує на здобич.

— Що ж, — відказав Матьє, — тобі пощастило.

— Що я комуніст?

— Так.

— Ну, знаєш! Це просто вибір, старий.

— Знаю. Тобі пощастило, що ти зміг вибрати.

Обличчя Брюне ствердло.

— Ти хочеш сказати, що тобі не пощастить?

Ну от, потрібно відповідати. Він чекає: так чи ні. Вступити до партії, надати сенс життю, зробити вибір, стати людиною, діяти, вірити. Це було б спасіння. Брюне з нього очей не зводив.

— Ти відмовляєшся?

— Так, — з відчаєм відказав Матьє, — так, Брюне, я відмовляюся.

Він подумав: «Він прийшов запропонувати мені найдорожче, що в нього є». І докинув:

— Знаєш, це не остаточне рішення. Згодом…

Брюне стенув плечима.

— Згодом? Якщо ти розраховуєш на внутрішнє осяяння, яке підштовхне тебе до рішення, то можеш чекати бознає скільки. Може, ти гадаєш, ніби я був такий переконаний, коли вступав до комуністичної партії? Переконаність приходить потім.

Матьє сумно посміхнувся.

— Та знаю: стань навколішки, й ти повіриш. Може, ти й маєш слушність. Та мені хочеться спочатку повірити.

— А певно, — нетерпляче сказав Брюне. — Ви, інтелектуали, всі на один копил: все тріщить, все летить до дідька, незабаром гвинтівки самі почнуть стріляти, а ви спокійнісінько сидите собі й обстаєте за своїм правом спочатку переконатися самим. Ох, якби ж ти зміг побачити себе моїми очима, то зрозумів би, що часу вже геть немає.

— Гаразд, немає. Та й що з цього?

Брюне обурено ляснув себе по стегну.

— Ну от! Ти вдаєш, ніби тобі шкода, що ти такий скептик, а таки тримаєшся свого скептицизму. В ньому твій моральний комфорт. Коли на нього нападають, ти вперто за нього чіпляєшся, як ото твій брат чіпляється за гроші.

Матьє м'яко спитав:

— Хіба зараз у мене впертий вигляд?

— Я не говорив цього… — відказав Брюне.

Запала мовчанка. Брюне ніби пом'якшав. «Якби ж то він зміг мене зрозуміти», подумав Матьє. Він зробив зусилля: переконати Брюне було єдиним способом переконати й самого себе.

— Мені немає чого боронити: я не пишаюся своїм життям, і в мене й су за душею нема. Моя свобода? Вона мов тягар: вже хтозна одколи я вільний бознає навіщо. Я всім серцем волію поміняти свободу на впевненість. Нічого кращого я не просив би, як тільки працювати разом з вами, це змінило б мене, мені треба трохи забутися за себе. Крім того, я думаю, як і ти, що людина не збулась як така, поки не знайшла того, за що вона ладна віддати життя.

Брюне підняв голову.

— Ну, то як? — майже весело поспитався він.

— Та як, ти ж бачиш: я не можу долучитися, в мене підстав для цього не досить. Як і вас оце, обурюють мене ті ж люди, ті ж події, та обурення цього замало. І я нічого не можу вдіяти. Якщо я буду ходити, піднявши кулак і виспівуючи «Інтернаціонал», і скажу, що задоволений цим, то брехатиму сам собі.

Брюне прибрав свого найбільш масивного, найбільш селянського вигляду, тепер він був, наче вежа. Матьє з відчаєм глянув на нього.

— Ти розумієш мене, Брюне? Скажи, розумієш чи ні?

— Не знаю, чи правильно я тебе зрозумів, — сказав Брюне, — та принаймні ти не повинен виправдовуватися, бо тебе ніхто не звинувачує. Ти бережеш себе до кращої нагоди, це твоє право. Бажаю, щоб вона трапилася тобі якомога раніш.

— І я цього бажаю.

Брюне з цікавістю зиркнув на нього.

— Ти певен?

— Так.

— Так? Що ж, тим ліпше. Боюся тільки, що прийде вона не швидко.

— Я теж казав собі це, — мовив Матьє. — Казав, що, може, вона ніколи не прийде або ж трапиться запізно, а, може, такої нагоди й геть нема.

— Та й що ж тоді?

— Тоді я буду просто нікчемою. Та й годі.

Брюне підвівся.

— Що ж, — сказав він, — що ж… Ну добре, старий, все-таки я радий був побачитися з тобою.

Матьє теж підвівся.

— Ти… ти що, так оце й підеш собі? В тебе є ще бодай хвилина?

Брюне зиркнув на годинника.

— Я вже запізнююся.

Запала мовчанка. Брюне ввічливо чекав. «Не можна його відпускати, нам треба ще побалакати», подумав Матьє. Та в нього не знайшлося що сказати.

— Не треба гніватися на мене, — квапливо сказав він.

— Та я й не гніваюся, — відказав Брюне. — Ти ж не зобов'язаний думати, як я.

— Неправда, — засмучено сказав Матьє. — Я вас усіх добре знаю: ви вважаєте, що всі мусять думати, як ви, а хто так не думає, той негідник. Ти вважаєш мене негідником, але не хочеш мені про це казати, бо вважаєш мій випадок безнадійним.

Брюне ледве помітно посміхнувся.

— Я не вважаю тебе негідником, — сказав він. — Просто ти набагато менш звільнився від свого класу, ніж я гадав.

З цими словами він підійшов до дверей. Матьє сказав йому:

— Ти навіть уявити собі не можеш, як мене зворушило те, що ти прийшов до мене й запропонував свою допомогу тільки тому, що сьогодні вранці у мене була кисла мармиза. Ти маєш рацію, знаєш, мені потрібна допомога. Та тільки твоя… а не Карла Маркса. Мені хотілося б частіше бачить тебе і розмовляти, хіба це неможливо?

Брюне одвів погляд.

— Мені теж хотілося б, — мовив він, — та в мене обмаль часу.

Матьє подумав: «Усе ясно, як на долоні. Сьогодні вранці він пожалів мене, а я не виправдав його жалости. Тепер ми знову стали чужими одне для одного. Я не маю права на його час». Мимоволі в нього вихопилося:

— Брюне, хіба ти все забув? Ти ж мій найкращий друг.

Брюне грався клямкою.

— А чому ж я прийшов, як ти гадаєш? Якби ти прийняв мою пропозицію, то ми працювали б удвох…

Вони замовкли. Матьє подумав: «Він квапиться, йому аж кортить піти». Не дивлячись на нього, Брюне додав:

— Я все іще почуваю до тебе симпатію. До твого обличчя, до твоїх рук, до твого голосу, крім того, нам є про що згадати. Та, по суті, це неважливо: мої єдині друзі — це партійні товариші, з ними у мене все спільне.

— І ти вважаєш, у нас із тобою більше немає нічого спільного? — запитав Матьє.

Брюне мовчки підняв плечі. Матьє досить було промовити слово, однісіньке слово, і він знову повернув би собі і дружбу Брюне, і сенс життя. Це вабило до себе, мов сон. Матьє зненацька випростався.

— Не буду більше тебе затримувати, — сказав він. — Заходь, як матимеш вільну часину.

— Звичайно, — сказав Брюне. — А ти, якщо надумаєш, то дай звістку.

— Звичайно, — відказав Матьє.

Брюне відчинив двері. Він усміхнувся Матьє і пішов собі. Матьє подумав: «Це був мій найкращий друг».

І от він пішов. Він крокував вулицями перевальці, наче моряк, і вулиці одна по одній набували реальности. Проте кімната втратила свою реальність, одколи він пішов. Матьє глянув на свій зелений фотель, здатний розбещувати людину, на стільці, на зелені штори і подумав собі: «Він більше не буде сидіти на моїх стільцях, не дивитиметься на мої штори, обертаючи в пальцях цигарку», кімната була тепер всього лиш плямою зеленого світла, що дрижало, коли поруч проїжджали автобуси. Матьє підійшов до вікна і сперся на підвіконні. Він думав: я не міг погодитися, і кімната стояла за ним, як сонна вода, над тією водою лише голова його видніла, вона стояла за ним, ця кімната, що вміє розбещувати, а він тримав голову над водою, він дивився на вулицю й думав: невже це правда? Невже це правда, що я не міг погодитися? Вдалині плигало через скакалку якесь дівча, скакалка мигтіла в нього над головою, мов петля, і хльоскала об землю під ногами. Літня пора пополудні; світло лягло на вулиці й на дахи, непорушне й холодне, як вічна істина. А чи й справді не є я негідником? Крісло зелене, скакалка в повітрі скидається на петлю: тут не посперечаєшся. Та коли йдеться про людей, то завжди можна сперечатися, все, що вони роблять, можна пояснити або так, або інак, одне слово, як захочеш. Я відмовився, тому що хочу залишатися вільним, ось що хочу я сказати. І ще скажу: я злякався; я люблю свої зелені штори, я полюбляю ввечері дихати свіжим повітрям на своєму балконі, мені не хотілося б, щоб усе це змінилося; мені подобається обурюватися капіталізмом, та я не хотів би, щоб його знищили, позаяк у мене вже не буде підстав для обурення, мені подобається бути зневаженим і самотнім, мені подобається казати «ні», тільки «ні», тож я боюся, що люди таки спробують побудувати світ, придатний для життя, і тоді я повинен буду казати лише «так» і поводитись, як інші. Знизу чи зверху: хто вирішуватиме? Брюне вирішив: він гадає, що я негідник. Жак теж. І Даніель: усі вони вирішили, що я негідник. Цей бідолаха Матьє, він пропав, зробився негідником. А що можу вчинити я, один проти всіх? Потрібно вирішити, та що я вирішую? Коли він оце сказав, що не є я негідником, то вважав, ніби це щиро сказано, гіркий ентузіязм прокинувся в його серці. Але хто ж іще зміг би зберегти під цим світлом бодай малесеньку окрушину ентузіязму? Це було світло присмерку надії, воно увічнювало все, чого торкалося. Дівчинка буде вічно плигати зі скакалкою, скакалка буде вічно мигтіти над її головою і вічно ляскати об хідник під її ногами, Матьє буде вічно на неї дивитися. Навіщо плигати зі скакалкою? Навіщо? Навіщо обирати свободу? Під цим самим світлом у Мадриді, у Валенсії люди стоять біля вікон, дивляться на пустельні й вічні вулиці, кажуть собі: «Навіщо? Навіщо продовжувати боротьбу?» Матьє повернувся до кімнати, але світло потекло за ним. Мій фотель, мої меблі. На столі лежало прес-пап'є у вигляді краба. Матьє взяв його за спину, так, немов би він був живий. Моє прес-пап'є. Навіщо? Навіщо? Він кинув краба на стіл і сказав собі: я нікчема.

ІХ

Була шоста година; виходячи зі своєї контори, Даніель зиркнув на себе в дзеркало у передпокої, подумав: «Починається!», і йому зробилося страшно. Він подався вулицею Реомюр: тут можна було заховатися, це була всього лиш зала під відкритим небом, зала втрачених кроків. Вечір спорожнив ділові будівлі, що стояли обабіч вулиці; не було ніякого бажання опинитися за їхніми темними шибами. Звільнений зір Даніеля струмів просто поміж цими дірявими бескидами аж до небесної калюжі, рожевої, недвижної плями, що насилу видніла вдалині поміж будинками.

Але й тут непросто було заховатися. Навіть на вулиці Реомюр він аж надто впадав ув око; високі нафарбовані повії, виходячи з крамниць, кидали на нього зухвалі погляди, і він почував себе голим. «Шльондри», процідив він крізь зуби. Він боявся вдихнути їхній запах: скільки б жінка не милася, від неї все одно тхне. Слава богу, жінки зустрічалися не так часто, бо, попри все, ця вулиця була не для них, а чоловіки не звертали на нього уваги, вони на ходу читали ґазети або втомлено протирали скельця своїх окулярів, або ж зачудовано посміхалися в порожнечу. Це була справжня юрма, хоча й не дуже густа, котилася вона помалу і, здавалося, розчавлювала його своїм важучим тягарем, неначе доля. Нога в ногу Даніель попрямував у цій повільній вервечці, він запозичив у цих людей їхню сонну посмішку, їхню невизначену і загрозливу долю, він загубив себе: в ньому відлунювало тільки глухе дудоніння лавини, тепер він був тільки обмілиною забутого світла: «До Марсель ще зарано, в мене є трохи часу, аби пройтися».

Він випростався, напружений і недовірливий: він знову віднайшов себе, він ніколи не міг загубити себе надовго. «В мене є трохи часу, аби пройтися». Це означало: зараз я піду на ярмарок, йому вже давно не вдавалося обманути себе. Та навіщо? Йому хотілося піти на ярмарок? Що ж, він піде. Піде, тому що не має анінайменшого бажання відмовитися від нього: вранці коти й візит Матьє, потім чотири години остогидлої роботи, а ввечері Марсель, це нестерпно, я можу хоч трохи відшкодувати собі ці збитки.

Марсель — це болото. Вона дозволяла повчати себе цілими годинами, казала: так, так, завжди так, і думки грузнули в її голові, існувала вона тільки позірно. Приємно якусь часину повтішатися з йолопів, попускаєш мотузочок, і вони злітають у повітря, великі й легесенькі, мов надувні слони, а потім смикнеш і вони вертаються назад і погойдуються простісінько над землею, збуджені й приголомшені, танцюють незграбними стрибками з кожним посмикуванням, та йолопів треба часто міняти, а то все скінчиться відразою. Крім того, зараз Марсель прогнила, в її кімнаті таке повітря, що й не дихнеш. Вже давно, заходячи до неї, він не міг не принюхуватися. Нічим там ніби й не тхнуло, та він ніколи не був до кінця упевнений в цьому, в глибині бронхів увесь час була якась тривога, часто це викликало астму. Я піду на ярмарок. Йому не треба було виправдовуватися перед собою, втім, усе це було геть невинне: він хотів поглянути на поведенцію гомиків, коли вони шукають собі партнера. Ярмарок на Севастопольському бульварі уславився на свій лад, це там інспектор Міністерства фінансів Дюра знайшов блудягу, котра його вбила. Педики, що в очікуванні клієнта прогулювалися перед ігровими автоматами, були набагато цікавіші, ніж їхні колеґи з Монпарнасу: партнери на одну ніч, куці чоловічки з кепськими манерами, нахабні й брутальні, з хрипкими голосами, підступні й злодійкуваті, вони просто шукали нагоди заробити десять франків і повечеряти. А були ще ж і пасивні гомики, сміх та й годі, ніжні й немов би аж шовковисті, з медовими голосами, якимось полиском ув очах, мерехтливим, покірним і розгубленим. Даніель терпіти не міг їхньої упокорености, в них завжди був такий вигляд, наче вони вони визнають перед судом свою провину. Йому хотілося відлупцювати їх, людину, що сама себе засуджує, завжди хочеться принизити, щоб зробити її ще більш винною, щоб геть звести внівеч остатні крихти її гідности. Зазвичай він спирався об стовп і пильно розглядав їх, поки вони, мов павичі, розпускали хвости під лінькуватими, насмішкуватими поглядами своїх молодих коханців. Педики приймали його за поліцейського шпига чи за сутенера якої-небудь «дитинки»: він псував їм усе задоволення.

Даніель зненацька поспішив і наддав кроку: «Ото вже посміюся!» В горлі в нього пересохло, сухе повітря палало довкруг нього. Він більше нічого не бачив, перед очима була пляма, згадка про згусток світла кольору яєчного жовтка, пляма відштовхувала його і притягувала заразом, йому хотілося бачити це огидне світло, та воно ще було далеко, воно висіло поміж низькими стінами, мов запах підземелля. Вулиця Реомюр зникла, розвіялася, перед ним залишалася тільки дистанція з перепонами, людьми: це було наче марення. От тільки у справжніх мареннях Даніель ніколи не сягав кінця вулиці. Він звернув на Севастопольський бульвар, розпечений під безхмарним небом, і збавив кроку. Ярмарок: він уздрів там вивіску, переконався, що обличчя перехожих йому незнайомі, й увійшов.

Це було довге закурене приміщення, що скидалося на кишку, з суворою потворністю брунатних стін і кислим духом складського анґару. Даніель занурився в жовте світло, воно було тут іще нудніше й масніше, ніж зазвичай, світ білого дня пхав його в глибину зали; для Даніеля це було світло морської хвороби: воно нагадувало йому ніч, яку він, конаючи, провів на кораблі, що плив із Палерма: в порожньому машинному відділенні стояла така ж сама жовта імла, часом вона йому снилася, він перелякано кидався зі сну й аж не тямив себе од щастя, що довкола сутінки. Години, котрі він проводив на ярмарку, здавалися йому ритмічним глухим гупанням шатуна.

Попід стінами стояли здоровецькі скриньки на чотирьох ніжках, то були ігрові автомати. Данієлеві всі вони були знайомі: футбольна команда, шістнадцять дерев'яних розфарбованих фіґурок на довгих мідних стержнях, гравці в поло, бляшане авто, яке треба було пускати по матер'яній доріжці поміж полями і будинками, п'ятеро чорних котиків на даху в місячному сяєві, їх збивали п'ятьма пострілами з револьвера, електричний карабін, автомати з шоколадом і парфумами. В глибині зали були три ряди кінопроекторів, назви фільмів виділялися великими чорними літерами: «Молода родина», «Пустотливі покоївки», «Сонячна ванна», «Обірвана шлюбна ніч». Якийсь пан із лорнетом покрадьки підійшов до одного з тих проекторів, укинув двадцять су в шпарину і з незграбною квапливістю прилип до шкляного вічка. Даніель задихався: через цю пилюгу, через цю спекоту, а тут ще з того боку стіни почали розмірено й гучно гупати. Ліворуч він угледів заманку: вбого зодягнені молодики з'юрмилися довкола двометрового манекена неґра-боксера, в котрого посеред живота була шкіряна подушечка і циферблат. Їх було четверо, білявець, рудий і двоє чорнявих, вони познімали свої піджаки, позакасували рукави сорочок на своїх вутлих рученятах і, мов дурнуваті, знай гамселили по тій подушечці. Стрілка на циферблаті показувала силу їхніх ударів. Вони крадькома зиркнули на Даніеля й почали гамселити ще дужче. Даніель грізно подивився на них, аби показати, що вони помилилися, й обернувся до них спиною. Праворуч, біля каси, на світлі, він угледів гінкого молодика з сірим обличчям, на ньому був геть зіжмаканий костюм, спідня сорочка і м'які черевики. Він таки напевне не був педиком, як оті четверо, принаймні здавалося, що він їх не знає, заблукав сюди він випадково, — Даніель голову був ладен заставити, що це так, — і був зайнятий спогляданням механічного крана. Трохи згодом, спокусившись, звичайно, електричною лампою і фотоапаратом «Кодак», що лежали за шклом на купі цукерок, він нечутно підійшов ближче і з хитрим виглядом укинув монету в шпарину, потім трохи відступив назад і, здавалося б, знову поринув у роздуми, замислено погладжуючи пальцем крильця носа. Даніель відчув, як по спині пробігли добре знайомі дрижаки: «Він дуже любить себе, — подумалося йому, — він любить пестити себе». Так люди були найбільш привабливі, найбільш романтичні: ці насилу помітні порухи свідчили про несвідому грайливість, глибоке і тихе замилування самим собою. Молодик жваво ухопився за обидві ручки автомата і почав уміло маневрувати ними. Зі скреготом трибків і старечим тремтінням кран обернувся довкола своєї осі, ввесь автомат аж двигтів. Даніель зичив йому виграти бодай електричну лампу, та віконце виплюнуло лише декілька барвистих цукерок, що скидалися на дрібні сухі квасолини. Проте молодик начебто не розчарувався, він понишпорив у кишені й дістав ще одну монету. «Це останні копійки, — вирішив Даніель, — він не їв з учорашнього дня». Втім, не варто. Не варто було уявляти собі, ніби за цим чарівливим худорлявим тілом, що зайняте саме собою, стоїть якесь таємниче життя, повне злигоднів, свободи і надії. Не сьогодні. Не тут, у цьому пеклі, під цим зловісним світлом, з глухим гупанням у стіну, адже я дав собі обітницю бути стриманим. І все ж таки Даніель пречудово розумів, як можна потрапити в залежність від одного з цих автоматів, потроху програвати на нім грошенята і знову й знову пробувати відігратися, з горлом, що пересохло від шалу і запаморочення: Даніель дуже добре міг зрозуміти таке запаморочення. Кран почав обертатися з обережним і примхливим рипінням: здавалося, цей нікельований автомат тішиться сам із себе. Даніель злякався: він ступнув уперед, він аж палав од бажання покласти долоню на руку молодика, — він вже відчував дотик вичовганої, шерехатої тканини, — і сказати йому: «Не грайте більше». Марення зараз почнеться знову, в ньому буде присмак вічности і цей переможний тамтам потойбіч стіни, і цей приплив смиренної журби, що піднімається в ньому, цієї нескінченної і звичної журби, що, мов повінь, затоплює все, йому доведеться виходити з неї цілі дні й ночі. Та ввійшов якийсь пан, і Даніель відчув, що звільнився: він випростався і подумав, що зараз зарегоче. «Оце чоловік», подумалося йому. Він був трохи розгублений, та все ж задоволений, бо таки утримався від спокуси.

Пан хутко наближався, він ішов, згинаючи коліна, тулуб його був прямий. «Та ти носиш корсет, голубе», подумав Даніель. Йому могло бути років із п'ятдесят, він був старанно виголений, обличчя розумне, можна було подумати, що життя з любов'ю зробило йому масаж: персиковий колір обличчя під сивою чуприною, прегарний флорентійський ніс і погляд, трохи затвердий, надто вже короткозорий, ніж годилося б, погляд, що відповідає обставинам. Його прихід викликав сенсацію: четверо гомиків ураз обернулися, напустивши на обличчя вираз розбещеної невинности, потім заходилися гамселити кулаками черево того неґра, однак серце в них до того діла більш не лежало. Пан кинув на них швидкий, може, занадто вимогливий погляд, потім одвернувся і підійшов до спортивного автомата. Він крутнув залізні стержні і, посміхаючись, почав старанно розглядати фіґурки, наче його й самого бавила та примха, через яку він сюди прийшов. Даніель угледів ту посмішку і відчув, як болісно здригнулось його серце, всі ці навмисні витівки і виверти викликали в нього жах, йому захотілося втекти звідси. Та тільки на мить: він уже звик до цих безрезультатних поривань. Даніель зручніше сперся об стовп і втупив у того пана свій тяжкий погляд. Праворуч молодик у спідній сорочці дістав з кишені вже третю монету і втретє розпочав свій мовчазний танок довкола нікельованого крана.

Вродливий пан схилився над спортивним автоматом і провів пальцем по тендітних тілах маленьких дерев'яних гравців: він і не думав опускатися до прямих загравань, бо, звичайно ж, усвідомлював, що зі своєю білою чуприною і світлим убранням він достатньо ласий шматочок, щоб на нього позліталися всі оці молоді мухи. І справді, після коротких перемовин, від гурту відокремився білявчик, він просто накинув на плечі піджак і поволеньки підійшов до гома, тримаючи руки в кишенях. Вигляд у нього був несмілий і запобігливий, під густими бровами собачий погляд. Даніель з огидою глянув на його вгодований зад, на його гладкі, та все ж землисті селянські щоки, де вже поросла брудна рідка щетина. «Плоть жінки, — подумалося йому. — Вона розмішується, мов тісто». Цей пан поведе його до себе, викупає з милом, може, навіть покропить парфумами. Допіру він це подумав, як його знову охопила лють. «Мерзотники», пробурмотів він. Молодик зупинився за кілька кроків од пана і почав теж вдавати, ніби розглядає автомат. Обоє схилилися над стержнями й, не дивлячись одне на одного, з цікавістю їх розглядали. Згодом молодик таки зважився: він натиснув кнопку й швидко обернув один зі стержнів. Четверо маленьких гравців описали півколо і завмерли головами донизу.

— Ви вмієте грати? — солодким голосом поспитався пан. — Ой, може, поясните мені, як це робиться? А то я ніяк не второпаю!

— Кладете двадцять су, а потім смикаєте. Вигулькують кульки, їх треба загнати в лунки.

— Але грати треба удвох, правда ж? Я намагатимуся послати м'яч у ціль, а ви заважатимете мені, чи не так?

— Саме так, — відказав молодик. І за мить докинув: — Треба стояти по ріжні боки, один тут, другий там.

— Зіграєте зі мною партію?

— Охоче, — відказав молодик.

Вони почали грати. Пан захоплено сказав:

— Цей юнак так добре грає! Як це йому вдається? Він ввесь час виграє. Навчіть і мене, юначе.

— Звичка, — скромно сказав молодик.

— А, то ви вправляєтеся! Звичайно ж, ви часто буваєте тут? Часом я заглядаю сюди, та вас ніколи не бачив. Ні-ні, я вас обов'язково помітив би, в мене виняткова пам'ять на обличчя, а лице у вас цікаве. Ви з Турені?

— Так, так, звичайно, — збентежено відказав молодик.

Пан припинив гру і підійшов до нього.

— Таж партію ще не закінчено, — наївно мовив молодик, — у вас ще п'ять м'ячів.

— Справді! Що ж, зіграємо потім, — сказав пан. — Мені хотілося б краще побалакати, якщо ви не проти.

Молодик завчено усміхнувся. Щоб підійти до нього, пан повинен був обійти автомат. Він підняв голову, облизав тонкі губи й зустрівся очима з Даніелем. Даніель спохмурнів, пан хутко відвів погляд і занепокоївся, він затирав долоні з виглядом пастора. Молодик цього не бачив, роззявивши рота, з порожнім і шанобливим поглядом, він чекав, коли з ним заговорять. Запала мовчанка, потім пан єлейним голосом, не дивлячись на нього, приглушено заговорив. Даніель даремно наставляв вухо, чутно було тільки слова «вілла» та «більярд». Молодик згідно кивнув.

— Клас! — голосно вигукнув він.

Пан не відповів і крадькома зиркнув на Даніеля. Даніель відчув, як його затопила гаряча хвиля сухого й солодкого гніву. Йому знайомі були всі їхні ритуали: вони попрощаються, й пан діловитою ходою перший піде звідси. Хлопчина недбало приєднається до своїх друзів, раз або двічі стусоне манекен у живіт, потім і собі мляво попрощається і піде, насилу тягнучи ноги — за ним і треба було стежити. Тож старий, що, мабуть, нетерпляче міряє кроками сусідню вулицю, побачить Даніеля, що наступає на п'яти його молодому красунчикові. Що за момент! Даніель зарання втішався ним, очима суворого судді він просто-таки поїдав делікатне і прив'яле обличчя своєї жертви, руки його тремтіли, щастя його було б цілковите, якби не було так сухо в горлянці, він умирав од спраги. Якщо випаде нагода, він розіграє рейд поліції моральности: запише прізвище старого і змусить його дригоніти від жаху: «А якщо він вимагатиме посвідчення, то я покажу йому перепустку до префектури».

— Добридень, пане Ляліку, — пролунав несміливий голос.

Даніель здригнувся: Лялік — це було його прізвисько, яким він деколи користувався. Він різко обернувся.

— Що ти тут робиш? — суворо поспитався він. — Я ж заборонив тобі потикати сюди носа.

Це був Боббі. Даніель влаштував його до знайомого аптекаря. Він розтовстів і погладшав, на ньому був новий костюм із крамниці готового одягу, він вже не викликав жодного інтересу. Боббі схилив голову на плече, немов би вдавав із себе дитину: він мовчки дивився на Даніеля з невинною і хитренькою посмішкою, немов би казав: «Ку-ку, а от і я!» Од цієї посмішки лють Даніеля просто-таки закипіла.

— Ти будеш говорити? — поспитався він.

— Я шукаю вас уже три дні, пане Ляліку, — заскімлив Боббі, — вашої адреси в мене нема. Та я сказав собі: так чи йнак, а колись пан Даніель загляне сюди…

«Так чи йнак! Покидьок паршивий!» Він посмів судити про Даніеля, щось там припускати: «Йому здається, що він мене знає, що мною можна керувати». Робити було нічого, хіба що розчавити його, мов слимака: образ Даніеля був інкапсульований в мізках за цим вузьким чолом і залишиться там назавжди. Попри всю огиду, Даніель почував, що він пов'язаний з цим хирявим, та все ж таким живим відбитком: він існував у свідомості Боббі.

— Який же ти гидомирний! — сказав він. — Роз'ївся, мов кабан, та й костюм цей тобі не личить, де ти його видлубав? Просто жах, як із тебе пре вульґарність, коли ти намагаєшся причепуритися!

Боббі й вухом не повів: витріщивши очі, він замиловано дивився на Даніеля і знай собі посміхався. Даніель ненавидів цю незворушну терплячість харпака, цю мляву і в'язку ґумову посмішку: навіть якщо зацідити йому в писок, то вона все одно залишиться на його закривавлених вустах. Даніель крадькома зиркнув на вродливого пана і з досадою побачив, що той вже не соромиться: він схилився над білявим педиком і, добросердо посміхаючись, вдихав запах його волосся. «Так воно й мало бути, — розлючено подумав Даніель. — Він бачить мене з цим слимаком і приймає за такого ж, як сам, я теж викачався в цьому брудові». Він ненавидів це пісуарне братство. «Вони гадають, ніби всі такі. Та я радше віка собі збавлю, ніж буду як оцей старий гом!»

— Що тобі треба? — брутально поспитався він. — Я поспішаю. Та відійти трохи, бо від тебе тхне брильянтином.

— Даруйте, — неквапно сказав Боббі, — ви стояли, спершись на стовпа, і мені здалося, ніби ви й геть нікуди не поспішаєте, то я й дозволив собі…

— Ой, ти так гарно балакаєш! — зареготався Даніель. — Ти що, разом із костюмом купив і готового язика?

Ці сарказми ковзнули, не залишивши і сліду в свідомості Боббі: задерши голову, він дивився в стелю через приплющені повіки з виразом солодкої упосліджености. «Він припав мені до вподоби, тому що скидається на кота». Подумавши це, Даніель аж затремтів од люті: ну й що, так, це колись було! Одного разу Боббі припав йому до вподоби. Та хіба це дало йому якісь права на все життя?

Літній пан узяв свого молодого приятеля за руку і по-батьківському тримав її у своїй долоні. Потім він попрощався з ним, поплескавши його по щоці, кинув на Даніеля змовницький погляд і, пританцьовуючи, пішов собі легкою ходою. Даніель показав йому язика, та той уже обернувся до нього спиною. Боббі зареготався.

— Що з тобою? — поспитався Даніель.

— Я сміюся з того, як ви показали язика цьому старому гомові, — сказав Боббі. І докинув з пестливими нотками в голосі: — А ви все такий же, пане Даніелю, такий же хлопчакуватий.

— Гаразд, — грізно сказав Даніель. Зненацька його охопила підозра, й він запитав: — А що там з аптекарем? Ти вже не працюєш у нього?

— Мені так не пощастило, — плаксиво сказав Боббі.

Даніель з відразою поглянув на нього.

— Але розкабанів ти добре.

Білявчик недбало вийшов із зали, мимохідь він зачепив Даніеля. За ним відразу ж подалися його приятелі, гучно регочучи, вони підштовхували одне одного. «Що я тут роблю?» — подумав Даніель. Він пошукав очима похилі плечі й тендітну шию молодика у спідній сорочці.

— Ну, розповідай, — неуважно озвався він. — Що ти там накоїв у нього? Обікрав його?

— Це апеткарка винна, — відказав Боббі. — Я не сподобався їй.

Молодика у спідній сорочці вже не було в залі. Даніель відчув утому і якусь порожнечу всередині, він боявся залишитись сам.

— Вона завзялася на мене, тому що я бачився з Ральфом, — провадив Боббі.

— Казав же я тобі, щоб ти з ним не водився. Це брудний покидьок.

— А що, треба кидати друзів, якщо тобі поталанило в житті? — обурено поспитав Боббі. — Бачивсь я з ним рідше, але не хотів одразу його кидати. Це злодюга, казала вона, я забороняю йому потикатися до аптеки. Що ви хочете, це ж лярва, та ще й клятенна. Тоді я почав зустрічатися з ним так, щоб вона не бачила. Та в аптеці є учень, він бачив нас разом. Чортів шмаркач, здається, він теж був не проти, — соромливо докинув Боббі. — Спочатку він клеївся до мене: Боббі любий, Боббі милий, аж поки я не послав його під три чорти. Я ще тебе застукаю, ось що він мені сказав. От він повертається до аптеки та й ну ж розповідати, що бачив нас разом, що ми непристойно поводилися, що люди на нас аж очі витріщали. Ти що, забувся, каже мені хазяйка, я ж заборонила тобі з ним водитися, інакше вижену! Пані, кажу я їй, в аптеці командуєте ви, а що мені робити поза аптекою, це вже не ваше діло. Гоп!

Зала спорожніла, потойбіч стіни перестали гупати. Касирка підвелася, це була висока білявка. Вона подріботіла до автомата з парфумами і, посміхаючись, глянула в дзеркало. Годинник вибив сьому вечора.

— В аптеці командуєте ви, — задоволено повторив Боббі, — а що мені робити поза аптекою, це вже не ваше діло.

Даніель здригнувся.

— Значить, тебе витурили в шию? — поспитався він крізь зуби.

— Я пішов сам, — з гідністю відказав Боббі. — Я сказав їй: що ж, тоді я йду. А в мене й копійки не було за душею, уявляєте собі? Вони не хтіли навіть заплатити мені те, що належить, та нехай: такий я завжди. Ночую я в Ральфа, вкладаюся в ліжко пополудні, бо ввечері він приймає світську даму: це його коханка. З позавчорашнього дня у мене й ріски в роті не було.

Він пестливо глянув на Даніеля.

— От я й сказав собі: спробую побачитися з паном Ляліком, той мене зрозуміє.

— Дурню ти недороблений, — сказав Даніель, — ти мене вже не цікавиш. Я зі шкіри вилазив, щоб знайти тобі місце, а тебе витурили звідти вже за місяць. І, знаєш, не думай, що я повірю бодай половині того, що ти оце розказав мені. Ти брешеш, як шовком шиєш.

— Можете в неї поспитатися, — сказав Боббі. — І побачите, що казав я правду.

— Спитатися? В кого?

— Та в апекарки ж.

— А ніколи в житті, — відказав Даніель. — Уявляю, що вона мені розказала б. Утім, я більш нічого не можу зробити для тебе.

Він відчув, що ослаб, і подумав: «Треба забиратися звідси», та ноги були наче з вати.

— Ми вирішили працювати, Ральф і я… — байдуже сказав Боббі. — Хочемо розпочати свою власну справу.

— Та невже? Й ти прийшов просити в мене гроші на перші видатки? Розкажи комусь іншому. Скільки тобі треба?

— Ви хлопець хоч куди, пане Ляліку, — розчулено сказав Боббі. — Саме так я й сказав сьгодні вранці Ральфові: тільки б мені знайти пана Ляліка, і побачиш, він не покине мене в біді.

— Скільки тобі треба? — перепитав Даніель.

Боббі заметушився.

— Ви хочте сказать, скільки вже можна позичати і позичати, еге? Я поверну вам ці гроші наприкінці наступного місяця.

— Скільки?

— Сто франків.

— Тримай, — сказав Даніель, — ось тобі п'ятдесят, дарую їх тобі. І щезни з моїх очей.

Боббі поклав банкноту до кишені, і якусь мить вони нерішуче стояли один перед одним.

— Забирайся, — лінькувато повторив Даніель. Все його тіло було наче з вати.

— Дякую, пане Ляліку, — сказав Боббі. Він зробив вигляд, ніби йде, потім повернувся. — Якщо вам захочеться побалакати зі мною чи, може, з Ральфом, то мешкаємо ми поруч, вулиця Урс, 6, на восьмому поверсі. З Ральфом ви помиляєтеся, знаєте, він вас дуже любить.

— Забирайся геть.

Ввесь час посміхаючись, Боббі задкував і задкував, а потім обернувся і подався геть. Даніель підійшов до крана і глянув на нього. Поруч із фотоапаратом «Кодак» і електричною лампою лежали два біноклі, яких він раніше не завважив. Даніель укинув двадцять су в шпарину автомата і навмання натиснув кнопку. Кран опустив свої обценьки на тацю з цукерками і почав незграбно порпатися в них. Даніель підставив долоню і, отримавши п'ять чи шість цукерок, тут-таки і з'їв їх.

Сонце ледве позолотило високі чорні будівлі, небо від краю до краю пломеніло золотавим огнем, та м'які тягучі сутінки вже піднімалися з бруківки, й люди усміхалися від їхніх пестощів. Даніель почував пекельну спрагу, та пити йому не хотілося: здихай же! здихай од спраги! «Принаймні, — подумалося йому, — я не вчинив нічого поганого». Але тим гірш: він дозволив Злу доторкнутися до себе, він дозволив собі все, крім задоволення, в нього навіть не вистачило мужности вдовольнити себе. Тепер він ніс це Зло в собі, й воно шкулько лоскотало його тіло зверху й донизу, він був заражений, в його очах іще стояв отой золотаво-жовтий полиск. Краще було б замордувати себе вдоволенням і вбити в собі Зло. Щоправда, воно ввесь час відроджується. Він різко обернувся: «Боббі може піти за мною назирці, щоб дізнатися, де моє помешкання. Ну, — подумалося йому, — хотів би я, щоб він подався за мною. Ото вже бубни я йому втер би просто посеред вулиці!» Та Боббі й близько не було. Сьогодні він роздобув гроші і подався додому. До Ральфа, на вулицю Урс, 6. Даніель здригнувся: «Якби ж то можна було назавжди забути цю адресу! Якби ж можна було її забути…» А втім, навіщо? Він не прикладатиме зусиль, щоб її забути.

Довкруг нього жваво гомонів задоволений собою люд. Якийсь добродій сказав своїй дружині: «Ну, це було ще перед війною. В 1912 році. Ні. В 1913-му. Я ще був у Поля Люка». Супокій простого люду, чесного люду, людей доброї волі. Чому ж їхня воля добра, а моя ні? Тут нічого не вдієш, так воно вже ведеться. Щось у цьому небі, в цьому світлі, в цій природі вирішило саме так. Вони це знали, вони знали, що мають слушність, що Бог, якщо він таки існує, на їхньому боці. Даніель поглянув на їхні обличчя: які ж вони тверді, попри всю їхню невимушеність. Один тільки сиґнал — і ці люди накинуться на нього й роздеруть на кавалки. І небо, й сонце, і дерева, вся Природа, як завжди, були б згодні з ними: Даніель — чоловік недоброї волі.

Біля дверей гладкий і блідий консьєрж з похилими плечима дихав свіжим повітрям. Даніель угледів його здалеку й подумав: ось воно, Добро. Консьєрж сидів на стільці, склавши руки на череві, неначе Будда, він дивився на перехожих і деколи схвально кивав на них головою. «Опинитися б на його місці», заздрісно подумав Даніель. У нього, напевне, запобігливе серце. Крім того, він дуже вразливий на природні явища: спеку, холод, світло й вогкість. Даніель зупинився: він був зачарований цими дурнуватими довгими віями, повчальною хитрістю цих пухких щік. Здичавіти до того, що зробитися тільки оцим, настільки здичавіти, щоб у черепі було тільки біле тісто з легеньким запахом крему для гоління. «Ночами він спить, мов бабак», подумалося йому. Даніель вже й не знав, хоче він його забити чи прослизнути в тепло цієї впорядкованої душі.

Товстун підняв голову, і Даніель пішов своєю дорогою: «З моїм життям я незабаром обернуся на недоумка».


Борис невдоволено зиркнув на свого портфеля, він не любив його носити: з ним він скидався на адвоката. Та його кепський гумор вмить розтанув, допіру він пригадав собі, що взяв його з певною метою; і він йому ще як згодиться. Він усвідомлював, що ризикує, та зовні був геть спокійний і незворушний, хіба що трохи жвавіший, ніж зазвичай. «Якщо я дійду до краю хідника за тринадцять кроків…» Він ступнув тринадцять кроків і спинився точнісінько покрай хідника, та остатній крок був значно довший од інших, він зробив випад, мов фехтувальник. «Втім, це нічогісінько не важить: так чи йнак, а все вирішено». Це не могло не вдатися, все було по-науковому, він сам дивувався, як це ніхто до цього раніш не додумався. «Це тому, — суворо подумав Борис, — що злодії дурні». Він перейшов на той бік вулиці й уточнив: «Їм давно треба було б орґанізувати профспілку, як це зробили штукарі». Асоціяції для поширення і спільного використання технічних засобів, ось чого їм бракує. З юридичною адресою, нагородами, традиціями й бібліотекою. А також із фільмотекою і фільмами, в яких методом сповільненого показу демонструвалися б найскладніші рухи. Кожне вдосконалення знімалося б на плівку, теоретична частина записувалася б на платівки й носила ім'я винахідника; все класифікувалося б за катеґоріями; наприклад, крадіжка з розкладки за методою 1673 або ж за «методою Серґіна», що називається також «колумбове яйце» (бо вона проста, як раз плюнути, та її ще ж треба знайти). Борис був би згоден зняти демонстраційний фільм. «Ага, — подумалося йому, — а ще ж безкоштовні лекції з психолоґії крадіжки, це необхідно». Його метода геть цілком базувалася на психолоґії. Він задоволено глянув на маленьку одноповерхову кав'ярню гарбузової барви і раптом завважив, що перебуває посеред Орлеанського проспекту. Дивовижно, що на Орлеанському проспекті від сьомої до сьомої тридцяти вечора люди мають симпатичний вигляд. Звичайно, багато чого залежало від світла, то був рудий муслін, який усім личить, і так приємно перебувати на околиці Парижа, біля воріт, вулиці біжать під ногами аж до старосвітського торгового середмістя, до Центрального ринку, до похмурих провулків кварталу Сен-Антуан, відчуваєш, ніби занурився в солодке містичне вигнання вечора і паризьких передмість. У людей такий вигляд, наче вони вийшли з домівок, щоб побути разом; вони не гніваються, коли їх штовхають, можна подумати навіть, що це їм приносить задоволення. Вони дивляться на вітрини з невинним і геть безкорисним захватом. На бульварі Сен-Мішель люди теж дивляться на вітрини, проте з наміром щось купити. «Приходитиму сюди щовечора», з ентузіязмом вирішив Борис. А наступного літа він винайме кімнату в одному з цих чотириповерхових будинків, що скидаються на близнят і нагадують про революцію 1848 року. Та якщо вікна були такі вузькі, то, питається, як же ті жінки пропихали крізь них матраци і жбурляли їх на солдатів. Довкола вікон було чорно від кіптяви, неначе їх лизали язики полум'я під час пожежі, та все ж вони не мали сумного вигляду, ці бліді фасади з крихітними чорними дірочками, що скидалися на грозові спалахи під голубим небом, я дивлюся на вікна, якби я піднявся на терасу на покрівлі цієї маленької кав'ярні, то побачив би дзеркальні шафи в глибині кімнат, схожі на вертикальні озера; юрма проходить крізь моє тіло, а я думаю про муніципальну ґвардію, про позолочені ґрати Пале-Роялю 14 липня, не знаю й чому. «Що робив у Матьє цей комуніст?» — раптом подумалося йому. Борис не любив комуністів, вони були надто поважні. Брюне, зокрема, можна було подумати, що він папа римський. «Він витурив мене геть, — подумав Борис. — От кабанюра, витурив мене за двері». І раптом його пійняв шал, маленький бурхливий самум у голові, бажання бути злим: «Матьє, напевне, помітив, що геть заплутався, може бути й таке, що він вступить до комуністичної партії». Він трохи побавився, перелічуючи непередбачувані наслідки такого навернення. Та відразу ж злякався і спинився. Звичайно, Матьє не помилявся, коли Борис хотів було до них долучитися, це надто поважна справа: на лекціях із філософії він виявив симпатію до комуністів, а Матьє відвернув його від них, пояснивши, що таке свобода. Борис відразу ж збагнув: кожен повинен робити те, що йому хочеться, думати те, що видається йому виправданим, відповідати тільки перед собою і постійно ставити під сумнів думки інших людей і їх самих. Борис побудував на цьому все своє життя, він був вільний у найменших дрібницях, зокрема, ставив під сумнів усіх, крім Матьє та Івіш; от їх ставити під сумнів було марно, бо вони були досконалі. Що до самої свободи, то в ній теж не слід було сумніватися, бо тоді перестанеш бути вільним. Борис заклопотано почухав потилицю спитав себе, звідки в нього ці стремління все зруйнувати, котрі часом його охоплюють? «По суті, в мене, можливо, неспокійний характер», подумалося йому з веселим подивом. Тому що, тверезо дивлячись на речі, Матьє не помилявся, це геть неможливо: Матьє не з тих, що помиляються. Він зрадів і почав хвацько махати портфелем. Він спитав себе також, чи морально мати неспокійний характер і зважив усі за й проти, однак заборонив собі далеко заходити в цих дослідженнях; він спитає про це в Матьє. Борис вважав геть непристойним, коли людина претендує на те, щоб мислити самостійно. В Сорбонні він доста бачив отих нібито розумників, нікчем в окулярах, що скінчили Еколь Нормаль, у яких завжди була напохваті особиста теорія, зазвичай вони закінчували тим, що так чи інакше починали верзти дурниці, врешті, їхні теорії, мало того що нікчемні, були ще й недоладні. Борис дуже боявся бути смішним, йому не хотілося верзти дурниці, тож він вважав за краще мовчати і виглядати дурником, з такого менше питають. Пізніше, звичайно ж, буде по-іншому, та зараз він покладатиметься на Матьє, адже це його професія. До того ж, його завжди тішило, коли Матьє починав міркувати в його присутності: він шарівся, розглядав свої пальці, затинався, та це була чесна й елеґантна робота. Часом при цьому Борисові мимоволі спадала на думку якась ідея, і він докладав усіх зусиль, аби Матьє не завважив цього, але той завжди це помічав, собака такий; він казав йому: «У вас виникла якась думка» і засипав запитаннями. Борис почувався, мов на спитку, він усе намагався перевести розмову на інше, та Матьє чіплявся до нього, наче вош до кожуха; врешті, Борис піддавався і стояв, утупившись у підлогу, та найгірше було те, що Матьє після цього страх як ганив його, він казав: «Та це ж чистісіньке безглуздя, ви мислите, мов йолоп», наче Борис претендував на ґеніяльну ідею. «Собака!» — весело повторив Борис. Він зупинився перед шкляною вітриною гарної червоної аптеки і байдуже глянув на своє відображення. «А вигляд у мене скромної людини», подумав він. І виснував, що він симпатичний. Він став на автоматичну вагівницю і зважився, щоб дізнатися, чи не набрав ваги зучора. Спалахнула червона лампочка, механізм із хрипким свистом почав працювати, і Борис отримав картонну картку: п'ятдесят сім кілоґрамів п'ятсот ґрамів. На мить його охопило сум'яття. «Я набрав п'ятсот ґрамів», подумав він. Та тут він, слава богу, помітив, що тримає в руці портфеля. Він спустився з вагівниці й пішов далі. П'ятдесят сім кілоґрамів на метр сімдесят три — це непогано. Він був у пречудовому гуморі й усередині почував себе геть немов би оксамитовим. А зовні була меланхолія надвечір'я, яка поволі осідала довкола нього і просякала в глибінь його душі багряним сяєвом і пахощами, що були переповнені жалем. Цей день, це тропічне море, що відкотилося назад і залишило його на самоті під блідавим небом, було ще одним, невеличним етапом у його житті. Настане ніч, він піде в «Суматру», побачиться з Матьє, з Івіш, потанцює. А зараз, на грані дня і ночі, буде ця крадіжка, його шедевр. Він випростався і наддав кроку: зіграти треба буде дуже ретельно. Через оцих типів, які ніхто й ніщо, вони вдають із себе серйозних і поважно гортають книги, а насправді є приватними детективами. В книжковій крамниці Ґарбюра тримали шестеро таких нишпорок. Борис дізнався про це від Пікара, котрий займався цим ремеслом упродовж трьох днів, після того, як завалив свій диплом із ґеолоґії, життя змусило його до цієї служби, батьки перестали посилати гроші, та незабаром йому стало гидко і він покинув її. Йому треба було не лише пантрувати за клієнтами, як вульґарному поліціянтові, а йому ще звеліли відстежувати простачків, наприклад, інтеліґентів ув окулярах, що несміло підходять до розкладки: треба було хапати їх за комір і звинувачувати в тому, що вони хтіли поцупити книжку. Звичайно ж, ті сіромахи лякалися, їх тягли довгим коридором у маленьку темну кімнатку, де, погрожуючи судом, з них здирали сто франків. Борис почувався так, ніби захмелів: тепер за всіх помститься; його ж не зловлять. «Більшість людей, — подумалося йому, — нездатні убезпечитися, на сто крадіїв припадає вісімдесят дилетантів». А він дилетантом не буде; звичайно, всього він не знав, але те, що знав, він методично вивчив, бо завжди вважав, що людина, котра працює головою, крім усього іншого, повинна знати якесь ремесло, щоб підтримувати контакт із дійсністю. Досі він не отримав од своїх дій ніякого зиску: він вважав дрібницею мати сімнадцять зубних щіток, двадцять попільничок, компас, кочергу і яйце для церування. В кожному випадку найважливішими він вважав технічні труднощі. Йому важливіше було поцупити коробочку з локричним соком «Блекоід» простісінько під носом в аптекаря, ніж потягти сап'яновий портфель у порожній крамниці. Зиск від крадіжки був суто моральний; в цьому сенсі Борис був цілковито згоден зі спартанцями, це була така собі аскеза. До того ж, він почував утіху, коли казав собі: рахую до п'яти — і з останнім ліком зубна щітка опиниться в моїй кишені; подих перехоплювало, і був надзвичайний приплив ясности й могуті. Борис посміхнувся: він відступився од своїх принципів, вперше рушієм крадіжки був зиск, всього за півгодини він буде володарем цієї перлини, цим скарбом, котрий необхідний йому. «Цей Тезаврус!» — неголосно мовив він, тому що полюбляв слово «тезаврус», воно нагадувало йому Середні віки, Абеляра, гербарій, Фавста і пояси невинности, які можна було побачити в музеї Клюні. «Він буде мій, я зможу заглянути в нього коли завгодно». Тоді як досі він мусив поспіхом гортати його на прилавку, та й сторінки не були розрізані; часто він міг вихопити з нього тільки розрізнені відомості. Сьогодні ж увечері він покладе його на столику біля ліжка і завтра, прокинувшись, відразу ж побачить його. «Ох, ні, — роздратовано подумав він, — сьогодні я ночую в Лоли». В усякому разі, він понесе його в бібліотеку Сорбонни і подеколи, припиняючи свою роботу з перевірки, заглядатиме туди, щоб відновити собі сили: він пообіцяв собі вивчати один чи, може, й два вислови щодня; за шість місяців це буде шість разів по тридцять помножити на два: триста шістдесят, плюс п'ятсот або шістсот, які він уже знає, і буде майже тисяча, саме те, що називають добрими середніми знаннями. Він перетнув бульвар Распай з легеньким невдоволенням. Вулиця Данфер-Рошро наводила на нього страшенну нудьгу, може, через каштани; в усякому разі, то була нікчемна місцина, за винятком хіба що чорної фарбувальні з криваво-червоними шторами, що жалюгідно звисали на вікнах, неначе два скальпи. Борис мимохідь схвально зиркнув на фарбувальню і занурився у світле й вишукане безгоміння вулиці. Вулиці? Та то була просто діра з двома рядами будинків обабіч неї. «Так, але під нею проходить метро», подумав Борис і знайшов у цьому якусь утіху, на хвилину чи дві уявивши собі, що йде тонкою асфальтовою кіркою, а вона може ось-ось провалитися. «Треба розповісти про це Матьє, — сказав собі Борис. — Він буде вражений». Ні. Кров зненацька кинулася йому в обличчя, він йому нічого не розповість. От Івіш розповість: вона його розуміє, а якщо сама не краде, то тільки тому, що в неї нема до цього покликання. Про цю історію розповість він і Лолі, щоб вона трохи показилася. Та Матьє не до кінця був щирий. Він поблажливо посміхався, коли Борис розповідав йому про ці крадіжки, та Борис не був певен, що той схвалює їх. Наприклад, він часто запитував себе, що ж міг би Матьє поставити йому на карб. Лола від цих розповідей просто таки нетямилася, та це нормально, просто вона не могла збагнути деяких тонкощів, до того ж, вона страшенна скнара. Казала йому: «Ти й рідну матір обікрадеш, врешті-решт, колись ти обікрадеш і мене». А він відповідав: «Ну-ну, як буде що, то я й не проти». Звичайно ж, казав це він жартома: у близьких людей не крадуть, це було б дуже просто, він казав так, бо дратувався: ненавидів манеру Лоли зводити все до себе. Та Матьє… Авжеж, Матьє нічого не міг тут зрозуміти. Що міг він мати проти крадіжки, якщо вона здійснюється за всіма правилами? Мовчазний докір Матьє дошкуляв Борисові кілька хвилин, а потім він похитав головою і сказав собі: «Чудасія!» Років за п'ять-шість у нього буде власний погляд на речі, а погляди Матьє видаватимуться йому зворушливими і застарілими, він стане сам собі суддя: «От якби знаття, що ми зустрінемося!» Борисові не хотілося, щоб цей день настав, він і так був геть щасливий, та, як людина розважлива, знав, що це необхідно: він мусить змінитися, залишити позад себе цілу юрму людей і предметів, поки що ж він ще не до кінця сформувався. Матьє — це був етап, так само, як і Лола, і навіть у ті хвилини, коли Борис ними захоплювався, в цьому захваті було щось минуще, то була втрата себе, та все ж не рабство. Матьє був незлецький, наскільки це можливо, та він не в змозі був мінятися разом з Борисом, він взагалі не міг мінятися, для цього він був надто вже досконалий. Від цих думок Борис трохи зажурився і втішився тільки тоді, коли вийшов на майдан Едмона Ростана: його завжди приємно було перетинати, автобуси насувалися на тебе, немов гладкі індики, і треба було ухилитися від них в остатній момент, ледве відхиливши корпус. «Аби тільки їм не спало на думку прибрати книжку з прилавка саме сьогодні». На розі вулиці Мосьє-ле-Пренс і бульвару Сен-Мішель він спинився на мить; треба було трохи приборкати свою нетерплячку, було б необережно з'явитися туди, коли щоки пашать від надії, а очі горять, як у вовка. Його принцип полягав у тому, щоб діяти з холодною кров'ю. Він змусив себе непорушно завмерти перед крамничкою торгівця парасольками та ножами й уважно, один по одному розглядати предмети, що лежали на прилавку: короткі дамські парасольки, зелені, червоні, з проолієної тканини, парасольки з держаком зі слонової кістки у вигляді голови бульдоґа, все воно було чомусь таке сумне, що аж у горлі стислося, до того ж, Борис навмисне змусив себе думати про людей похилого віку, що приходять все це купувати. Йому хотілося ввійти у стан холодної рішучости, аж раптом він уздрів річ, котра викликала в ньому справжнісіньке піднесення. «Фінський ніж»! — пробурмотів він, і руки його затремтіли. Це був справжній фінський ніж, із товстим довгим лезом, стопорним вирізом і чорною роговою колодкою, елеґантною, наче місячний серп; на клинку видніли дві темні цятки, можна було подумати, що це кров. «О-о!» — застогнав Борис, і серце його стислося від бажання. Ніж лежав на видноті, на лакованій дерев'яній підставці, між двома парасолями. Борис довго дивився на нього, і світ довкруги раптом збляк, все, що не мало холодного полиску цього леза, втратило для нього будь-яку ціну, йому захотілося кинути все, зайти до крамнички, купити ножа і втекти бознає куди, як тікає злодій зі своєю здобиччю. «Пікар навчить мене кидати його», сказав собі він. Та неухильний сенс того, що треба було сьогодні зробити, таки взяв гору: «Згодом. Куплю його згодом, як винагороду, якщо справа вдасться».

Книгарня Ґарбюра стояла на розі вулиці Вожірар і бульвару Сен-Мішель, і з кожного боку (що сприяло задумові Бориса) були вхідні двері. Перед книгарнею було шість довгих столів із книгами, переважно, букіністичними. Краєм ока Борис угледів якогось добродія із рудими вусами, що й до того частенько тинявся поблизу, і подумав, що це нишпорка. Потім він підійшов до третього столу, і ось, будь ласка: книжка була тут, велика, така велика, що Борис на мить аж розгубився, сімсот сторінок інкварто, ґофровані аркуші завтовшки з мізинець. «і це мені треба буде покласти в портфеля», з якоюсь навіть досадою подумав він. Та досить було поглянути на золоті літери, що м'яко висявали на палітурці, й у ньому знову воскрес бойовий дух. «Історичний і етимолоґічний словник злодійського жарґону й арґо з XIV сторіччя й до сучасної епохи». «Історичний», із захопленням подумки повторив Борис. Дружнім і заразом ніжним порухом він доторкнувся до палітурки пучками пальців, щоб знову відчути з нею контакт. «Це не книга, це справжнісінька шафа», у захваті подумалося йому. Добродій з рудими вусами за його спиною, звичайно ж, обернувся, він пантрує за ним. Треба було починати комедію, гортати фоліянт, корчити з себе роззяву, котрий усе вагається і врешті піддається спокусі. Борис навмання відкрив словник. Прочитав:

«Бути як… — бути схильним до. Зворот, що використовується й донині. Приклад: „Кюре був як дзвін“. Переклад: кюре був ласий до любовних походеньок. Кажуть також: „бути з чоловіком“ у розумінні „полюбляти чоловіків“, себто бути гомосексуалістом. Цей зворот походить із південно-західної Франції».

Наступні сторінки не були розрізані. Борис відірвався від читання й зареготався. Він з утіхою повторив: «Кюре був як дзвін». Потім раптом знову споважнів і почав лічити: «Раз! Два! Три! Чотири!», а чиста й сувора втіха спонукала його серце битися дужче й дужче.

Чиясь рука лягла йому на плече. «Влип таки, — подумалося Борисові. — Втім, вони поспішили, поки що в них немає ніяких доказів проти мене». Обернувся він поволі й дуже спокійно. То був Даніель Серено, приятель Матьє. Борис бачив його два чи три рази і вважав просто-таки неперевершеним; наприклад, виглядав він, мов справжнісінький пройдисвіт.

— Добридень, — мовив Серено, — що це ви читаєте? Ви немов би зачаровані, такий у вас вигляд.

Зараз він не виглядав пройдою, та його все-таки слід було остерігатися: по правді сказати, він видавався аж надто люб'язним, либонь, приготував якусь капость. Та ще й, немов би навмисне, застав Бориса з цим жарґонним словником, звістка про це, звичайно, дійде до Матьє, а той не пропустить нагоди покепкувати.

— Та заглянув оце мимохідь, — насторожено відказав він.

Серено посміхнувся: він узяв книгу обіруч і підніс її до очей; мабуть, він трохи недобачав. Бориса вразила його невимушеність: зазвичай, усі, хто гортає книги, намагаються не брати їх до рук зі страху перед приватними детективами. Та було очевидно, що Серено вважає, ніби йому все дозволено. Здушеним голосом і намагаючись удавати байдужого, Борис пробурмотів:

— Цікавенька праця…

Серено не відповів; здавалося, він поринув у читання. Борис розлютився й окинув його з ніг до голови прискіпливим оком. Та, чесно зізнатися, Серено був бездоганно елеґантний. Можливо, в цьому костюмі з майже рожевого твиду, в сорочці з лляної тканини, в жовтій краватці й була якась навмисна зухвалість, яка трохи шокувала Бориса. Він-бо полюбляв сувору і трохи недбалу елеґантність. Та, що не кажи, вбрання було бездоганне, хоча й ніжне, мов свіже масло. Серено зареготався. Його сміх був теплий і приємний, до того ж, Борисові цей чоловік видався симпатичним, бо, сміючись, він широко роззявляв рота.

— Полюбляти чоловіків! — вигукнув Серено. — Полюбляти чоловіків! Оце знахідка, при нагоді я десь уставлю її.

Він поклав книгу на стіл.

— А ви полюбляєте чоловіків, Серґін?

— Я… — пробурмотів Борис, відчуваючи як йому перехопило в горлі.

— Не червонійте, — сказав Серено, і Борис відчув, що зробився мов рак, — будьте певні, що нічого такого я й на думці не мав. Я вмію розпізнавать тих, що полюбляють чоловіків, — (видно було, що цей вираз йому страшенно подобається), — в їхніх порухах спостерігається якась млосна круглявість, яку ні з чим не переплутаєш. А от у вас не так, за вами я наглядав і був просто зачарований: ваші порухи жваві й ґраціозні, хоча трохи й незугарні. Напевне, ви дуже спритний.

Борис уважно слухав Серено: завжди цікаво слухати, коли хтось розповідає, яким він вас бачить. Крім того, в Серено був дуже приємний низький голос. У нього були бентежні очі: на перший погляд, здавалося, ніби вони перехлюпуються ніжністю, та якщо придивитися краще, то помічаєш у них якусь жорстокість, сливе маніякальність. «Він хоче взяти мене на кпини», подумав Борис і насторожився. Йому кортіло поспитатися в Серено, що ж він розуміє під «незугарними порухами», та він не зважився, подумав, що ліпше буде якмога менш балакати, крім того, він почував, що під цим наполегливим поглядом у ньому народжується якась бентежна покора, йому захотілося стрепенутися і брикнути копитом, як жеребцеві, щоб позбутися цієї млосної покори. Він одвернувся, запала напружена мовчанка. «Ще подумає, ніби я бевзь якийсь», втомлено подумав Борис.

— Ви начебто вивчаєте філософію? — спитався Серено.

— Так, філософію, — поспішно відказав Борис.

Він був радий, що знайшовся привід порушити цю мовчанку. Та в цю мить годинник Сорбонни вдарив один раз, і Борис завмер від жаху. «Чверть на дев'яту, — тривожно подумав він. — Якщо він зараз не забереться звідси, то всьому кінець». Книгарня Ґарбо зачинялася пів на дев'яту. Та Серено й не думав забиратися. Він сказав:

— Як по правді, то я геть нічого не тямлю в філософії. От ви, звичайно ж, розбираєтеся в ній…

— Та хтозна, хіба що так собі, трохи, — відказав Борис, почуваючи себе, мов на спитку.

Він подумав: манери в мене, мабуть, нечемні, та чому ж він не йде звідси? Хоча Матьє попереджав його: Серено завжди з'являється невчасно, в цьому виявляється його демонічна вдача.

— Як на мене, то ви це любите, — сказав Серено.

— Авжеж, — відказав Борис, подчуваючи, що знову шаріється. Він терпіти не міг балакати про те, що любиш: це безсоромно. Враження було в нього таке, ніби Серено навмисне штовхає його до цих балачок. Серено поглянув на нього з пронизливим очікуванням:

— Чому?

— Не знаю, — відказав Борис.

Він і справді не знав. Та він таки любив філософію. Навіть Канта.

Серено посміхнувся.

— Принаймні видно, що це не навмисна любов, — зауважив він.

Борис наїжачився, і Серено хутко докинув:

— Та я жартую. Насправді я вважаю, що вам поталанило. Я теж займався цим, як і всі у свій час. Та ніхто не прищепив мені любови до філософії… Гадаю, відразу до філософії викликав у мене Делярю: він замудрий для мене. Часом я просив пояснити дещо, та щойно він брався пояснювати, як я вже нічогісінько не тямив; мені навіть здавалося, що я свого запитання не розумію.

Бориса вразив цей насмішкуватий тон, він запідозрив, що Серено хоче підступом змусити його казати щось погане про Матьє, щоб потім з утіхою переповісти йому цю розмову. Борис був у захваті від цієї безпричинної підлости Серено, та все ж обурився і сухо відказав:

— Матьє дуже добре пояснює.

Цього разу Серено розреготався, й Борис прикусив губу.

— Та я й не сумнівався в цьому. Проте ми з ним давні приятелі, й мені здається, що він береже свої педаґоґічні секрети для молоді. Своїх послідовників він вербує серед своїх учнів.

— Я не послідовник, — сказав Борис.

— Та я не вас мав на увазі, — відказав Даніель. — Ви не схожі на послідовника. Мені пригадався Уртіґер, високий білявий хлопчина, що виїхав торік до Індокитаю. Ви, напевне, чули про нього: два роки тому це була велика пристрасть, їх завжди бачили разом.

Борис мусив визнати, що удар таки лучив у ціль, і його захват Серено зробився ще дужчий, хоча він радше відважив би йому гарного ляпаса.

— Матьє розповідав мені про нього, — сказав він.

Він люто ненавидів цього Уртіґера, з яким Матьє зазнайомився ще до нього. Коли Борис приходив зустрітися з ним у кав'ярні на Домському майдані, Матьє часом казав з проникливим виглядом: «Треба написати Уртіґерові». Після чого довгенько сидів у глибокій задумі, наче вояк, що пише листа своїй дівчині, і мрійливо виводив ручкою візерунки на білому аркуші. Борис сідав поруч і починав займатися своїми справами, та його душила ненависть. Певна річ, він не ревнував до Уртіґера. Навпаки, він почував до нього жалість і водночас якусь відразу (втім, він нічого не знав про нього, бачив лише світлину: високий сумовитий молодик у штанцях для ґольфу, та ще геть дурну дисертацію з філософії, що й досі валялася на столі в Матьє). Та нізащо у світі не хотілося йому, щоб перегодя Матьє ставився до нього так само, як до Уртіґера. Він волів би краще ніколи більше не бачити Матьє, ніж уявляти собі, що якось той значуще і сумовито скаже якому-небудь молодому філософу: «О, таж сьогодні треба буде відписати Серґіну». В гіршому разі він міг припустити, що Матьє буде лише етапом у його житті, — хоча це важко собі уявити, — проте він і думати заборонив собі, що може бути етапом у житті Матьє.

Серено, здавалося, почувавсь, як удома. Він досить недбало і невимушено сперся долонями об стіл.

— Часом я шкодую, що такий невіглас у цій царині, — провадив він. — В тих, що цим займаються, такий щасливий вигляд.

Борис не відповів.

— Мені потрібен наставник, — сказав Серено. — Хтось, як ви оце… Не дуже вчений, але щоб усе сприймав поважно.

Він засміявся, мов би на думку йому спало щось втішне.

— Скажіть, а цікаво було б, якби я брав у вас уроки…

Борис недовірливо глянув на нього. Мабуть, це ще одна пастка. Він не уявляв собі, як би це він давав уроки Серено, адже той напевне ж розумніший од нього і, звичайно, ставитиме силу-силенну важких запитань. Від несмілости й слова не промовиш… З холодним відчаєм він подумав, що вже, либонь, двадцять п'ять на дев'яту. Серено знай посміхався, видно було, що ця ідея припала йому до смаку. Та очі в нього були якісь чудні. Борисові важко було дивитися йому в вічі.

— Та, знаєте, я таки добре ледачий, — сказав Серено. — мене треба міцно тримати в руках…

Борис не міг стриматися від сміху і щиро сказав:

— Гадаю, я не зміг би…

— Та що ви, — сказав Серено, — а от я переконаний, що змогли б.

— Ви будете бентежити мене, — сказав Борис.

Серено стенув плечима.

— Скажете таке!.. Послухайте, у вас є кілька хвилин? Ми перехилили б по чарці навпроти, в «Аркурі» та побалакали б про наш проект.

«Наш проект…» Борис тривожно стежив поглядом за продавцем книгарні Ґарбюра, що вже почав складати книжки на купи. Він залюбки пішов би з Серено до «Аркура»: це химерний чоловік, та ще і вродливий з біса, та й балакати з ним цікаво, позаяк ввесь час треба матися на бачності; коли ти з ним, то враження таке, ніби тобі щось загрожує. Борис завагався, та почуття обов'язку перемогло.

— Річ у тому, що я поспішаю, — хоча з жалем, та все ж таки різко відказав він.

Обличчя Серено змінилося.

— Гаразд, — мовив він, — не буду заважати. Вибачте, що затримав. До побачення, передавайте вітання Матьє.

Він круто обернувся й пішов геть. «Я образив його?» — збентежено подумав Борис. Тривожним поглядом він провів широкі плечі Серено, який піднімався бульваром Сен-Мішель. А потім зненацька подумав, що не можна втрачати ні хвилини.

«Один. Два. Три, Чотири. П'ять».

З останнім ліком він рішуче взяв фоліянт правою рукою і, не ховаючись, попрямував до крамниці.


Гомінка юрма слів бігла хтозна куди; бігли слова, біг Даніель, він утікав од Бориса, від його тендітного, трохи похилого тіла, від його очей ліщинової барви, від суворого і чарівливого лиця, від цього маленького ченця, російського ченця, Альоші. Кроки, слова, кроки дудоніли йому в голові, бути цими кроками, цими словами все-таки було краще, ніж мовчати: бідолашний дурник, я ж вивів його на чисту воду. Батьки забороняють мені розмовляти з незнайомцями, хочте цукерку, панночко, батьки забороняють… Ха! що за нікчемний розумець, я не знаю, я не знаю, ви любите філософію, я не знаю, дідько б тебе вхопив, звідки ж воно може знати, бідолашне ягня! Матьє корчить із себе султана у своєму класі, він кидає йому хустину, веде до кав'ярні, й малюк геть усе ковтає, каву зі сметанкою і теорії, як ковтають облатку; йди ж бо, йди, наче до першого причастя, він стояв із тією книжкою, пихатий і значний, неначе віслюк, нав'ючений святими мощами, так, я зрозумів, я не хотів накласти руку на тебе, я негідний; а той погляд, який він кинув на мене, коли я сказав йому, що не розуміюся на філософії, під кінець він навіть ввічливого з себе перестав удавати. О, я певен, — я передчував це, ще тоді, як був Уртіґер, — певен, що він їх остерігає від мене. «Добре, — посміхаючись, мовив Даніель, — дуже добре, це пречудовий урок, і недорого обійшовся, я радий, що він послав мене подалі, якби я був настільки дурний, що дозволив собі виказати цікавість до нього і почав довірливо розмовляти з ним, то він, не тямлячи себе від обурення, доповів про все Матьє, і вони обоє реготалися б із мене». Він так різко зупинився, що дама, котра йшла позаду, пхнула його у спину і зойкнула. «Він казав йому про мене!» Це була не-стерп-на думка, від люті в нього аж піт на чолі виступив, як тільки він уявив їх удвох, бадьорих, щасливих од того, що вони разом, малюк, звичайно ж, роззявив рота, витріщив очі й наставив вуха, неначе той віслюк, щоб не пропустити і крихти небесної манни, в якій-небудь кав'ярні на Монпарнасі, що просмерділася брудними скатерками і тютюновим димом… «Матьє, напевне, дивиться на нього згори вниз, напустивши на себе мудрого виразу, і пояснює йому мій характер, здуріти можна від сміху». Даніель повторив: «Здуріти від сміху» і вп'явся нігтями в долоню. Вони судили його позаоч, вони розібрали його по кісточках і порозкладали на полички, а він був геть беззахисний, ні про що й не підозрював, цього дня він міг існувати, як і в усі інші дні, наче він був усього-навсього марою, без пам'яти і без будь-якого значення, наче й не був він для інших трохи вгодованим тілом, трохи гладкими щоками, східним красунчиком із жорстокою посмішкою, і — хтозна?.. Та ні ж бо, ніхто. Боббі знає, і Ральф знає, а Матьє — ні. Боббі — це креветка, в нього немає свідомости. Він мешкає на вулиці Урс, 6, із Ральфом. Ха! якби ж то можна було жити серед сліпців. Та Матьє не сліпий, він хизується цим, він уміє бачити, він витончений психолоґ і має право говорити про мене, він-бознає мене вже п'ятнадцять років, це ж найкращий мій друг, тож і не відмовляє собі в цьому задоволенні; от він когось зустрів — і вже двоє про мене знають, тепер я існую для них, а потім троє, дев'ятеро, сто. Серено, Серено, Серено-маклер, Серено-гравець-на-біржі, Серено… Ха! якби ж то він здох, так ні, він гуляє на свободі зі своєю думкою про мене в своїй дурній голові й заражає нею кожного, хто до нього наближається, треба скрізь бігати і шкребти, шкребти, стирати, змивати цілими потоками води, от Марсель я відшкріб до самісіньких кісток. Першого разу вона довго дивилася на мене, а потім простягла руку й мовила: «Матьє багато розповідав про вас». І я поглянув на неї теж, я був зачаклований, я був там, усередині, існував у цій плоті, за цим понурим чолом, у глибині цих очей, очей цієї мандрьохи! А тепер вона не вірить жодному слову, яке він каже про мене.


Він задоволено посміхнувся; він так пишався цією перемогою, що на мить перестав стежити за собою: в потоці слів утворилася прогалина, яка потроху почала ширшати, розтягуватися і врешті переросла в тишу. Важку і порожню тишу. Він не повинен був, не повинен припиняти говорити. Вітер ущух, шал начебто ущух теж; у глибині тиші, неначе рана, зяяло обличчя Серґіна. Лагідне, тьмаве обличчя; стільки терпіння, стільки завзяття треба було б, аби хоч трохи освітити його. Даніель подумав: «Я зміг би…» Ще цього року, ще сьогодні зміг би. А потім… Йому подумалося: «Це мій остатній шанс». То був його остатній шанс, і Матьє недбало поцупив цей шанс просто у нього з-під носа. Ральфи, Боббі — ось що йому лишилося. «А з цього бідолашного хлопчини Матьє зробить учену мавпу!» Він ішов у цілковитій тиші, лише власні кроки відлунювали йому в вухах, мов у глибині порожньої вранішньої вулиці. Його самота була така повна під цим гожим небом, лагідним, як чиста совість, серед цієї метушливої юрми, що він був приголомшений фактом свого існування; він мусив би бути страшним сновидінням якоїсь живої душі, котра от-от кинеться зі сну. Слава богу, лють накотила знову, затопила геть усе, він відчув, що цей веселий шал збадьорив його, і втеча почалася наново, знову побіг нестримний потік слів; він ненавидів Матьє. Ось хто повинен вважати існування цілком природним явищем, він не ставить собі запитань, це праведне античне світло, цнотливе небо створене для нього, він удома, він ніколи не був сам. «Їй-богу, — подумав Даніель, — він приймає себе за Ґьоте». Він підняв голову, він дивився в очі перехожим; він плекав свою ненависть: «Та бережись, виховуй своїх послідовників, якщо це бавить тебе, та тільки не проти мене, а то врешті-решт я зіграю з тобою дуже недобрий жарт». Нова хвиля гніву підняла його над землею, він летів у полоні п'янкої втіхи, бо почував себе здатним наводити жах, аж раптом у голову йому стрілила думка, гостра і сяйниста: «Але, але, але… може, варто було б допомогти йому подумати, допомогти повернутися в самого себе, зробити так, щоб усе це не видавалося йому таким легким, це була б найкраща послуга, яку можна було б йому зробити». Він пригадав, як із суворим чоловічим виразом на обличчі Марсель кинула йому через плече: «Коли жінці приходить кінець, їй тільки й залишається, що завести дитину». Цікаво, якщо вони дотримуються ріжних поглядів на це питання, якщо він, висолопивши язика, гасає в пошуках повитухи, котра зробила б підпільний аборт, тоді як вона в глибині своєї рожевої кімнати всихає від бажання мати дитину. Вона ніколи не насмілиться сказати йому про це, якщо тільки… Якщо не знайдеться хтось такий, такий собі добрий спільний друг, котрий додасть їй трохи хоробрости… «Злий же я», подумав він, переповнюючись утіхою. Злість — це неймовірне відчуття швидкости, зненацька відриваєшся від себе і летиш уперед, немов стріла; швидкість хапає тебе за потилицю, вона росте щохвилини, це солодко і нестерпно, котишся з відпущеними гальмами до могили, долаєш слабкі перепони, що несподівано постають то праворуч, то ліворуч, — сердешний Матьє, я ж, негідник такий, збираюся зіпсувати йому життя, — і вони ламаються, немов сухе галуззя, і ця п'янка радість, пронизана страхом, суха, немов електричний розряд, радість, котра ніколи не кінчається. «Питається, невже у нього ще будуть послідовники? Батько родини — це не приклад для наслідування». Яке ж то буде обличчя в Серґіна, коли Матьє повідомить йому про своє одруження, яка зневага спалахне в очах цього малюка, як приголомшить його ця звістка. «Ви… ви одружуєтеся?» І Матьє пробурмоче: «Знаєш, це обов'язок…» Та школярі не розуміють цих обов'язків. Щось невиразне постало перед його очима. Це було обличчя Матьє, його пряме, відкрите обличчя чесної людини, та гонитва тут-таки прискорилася: зло могло бути стійке лише на повній швидкості, як і велосипед. Прудка й радісна думка плигнула поперед нього: «Матьє на боці добра. Він не злий чоловік, о ні, він із племені Авеля, в нього є совість. Що ж, тоді він повинен одружитися із Марсель. Після цього йому залишається лише спочивати на лаврах, він ще молодий, все своє життя він буде тішитися своїм добрим учинком».

Це було так запаморочливо, млосний відпочинок чистої сумління, сумління незглибної чистоти, під поблажливим і звичним небом, що він уже й не знав, для Матьє чи для себе бажає він цього. Пропащий, упокорений, супокійний чолов'яга, нарешті-таки супокійний… «А якщо вона не захоче… О ні! Якщо є шанс, бодай один-однісінький шанс, що вона захоче дитину, то, клянуся, вона завтра ж увечері попросить його одружитися з нею». Пан і пані Делярю… Пан і пані Делярю мають честь повідомити вам… «У кінцевому рахунку, — подумав Даніель, — я буду їхнім янголом-хоронителем, янголом родинного багаття». Він був арханґелом, арханґелом ненависти, арханґелом-заступником, арханґелом, що вийшов на вулицю Версинґенторікса. Він знову на мить побачив довге, незграбне і ґраційне тіло, худорляве обличчя, що схилилося над книгою, та це видиво відразу ж розвіялося, і перед очима знову постав Боббі. «Вулиця Урс, 6». Даніель почувався вільним, як повітря, він міг дозволити собі геть усе. Велика бакалійна крамниця на вулиці Версинґенторікса була ще відчинена, він зайшов туди. Коли він звідтіля вийшов, то в одній руці у нього був вогненний меч арханґела Михаїла, а в другій — коробка цукерок для пані Дюффе.

Х

Годинник вибив десяту. Пані Дюффе, здавалося, й не чула цього. Вона втупилася в Даніеля уважним поглядом, очі її почервоніли. «Незабаром вона вшиється звідси», подумалося йому. Пані Дюффе хитро посміхнулася йому, та видно було, що їй хочеться спати: посміхаючись, вона ледве стримувалася, щоб не позіхнути. Раптом вона відкинула голову назад і начебто прийняла рішення; з пустотливою задерикуватістю вона сказала:

— Ну, що ж, діти мої, вкладатимусь я в ліжко! Не змушуйте її сидіти до пізньої пори, Даніелю, я розраховую на вас. А то вона спатиме аж до полудня.

Пані Дюффе підвелася і поплескала Марсель по плечу своєю маленькою спритною рукою. Марсель сиділа на ліжку.

— Послухай, Роділярчику, — сказала вона, цідячи слова крізь зуби задля забавки, — ти задовго спиш, моя доцю, до самісінького полудня, сальце усе нагулюєш.

— Обіцяю вам, що до півночі мене тут не буде, — відказав Даніель.

Марсель посміхнулася.

— Якщо я захочу.

Він обернувся до пані Дюффе з удаваною досадою.

— Ну, що я вдію, га?

— Що ж, будьте розважливі, — мовила пані Дюффе. — І дякую за чудові цукерки.

Жартуючи, вона погрозливим жестом підняла до очей перев'язану стрічкою коробку.

— Ви дуже люб'язні, розбещуєте мене, дивіться, щоб я на вас не сварилася!

— Для мене буде величезною втіхою, якщо вони вам припадуть до смаку, — проникливо сказав Даніель.

Він схилився над рукою пані Дюффе й поцілував її. Зблизька шкіра була зморшкувата, з голубуватими плямами.

— Арханґеле мій! — розчулено вигукнула пані Дюффе. — Що ж, піду я, — додала вона, цілуючи Марсель у чоло.

Марсель обняла її за стан і на мить пригорнула до себе. Пані Дюффе розкуйовдила їй коси і хутко вивільнилася з її обіймів.

— Я незабаром загляну до тебе підтикати ковдру, — сказала Марсель.

— Ні, ні, капосне дівчисько, залишайся зі своїм арханґелом.

Вона втекла жваво, мов дівча, і Даніель холодним поглядом простежив за її вузькою спиною: він уже боявся, що вона ніколи не забереться звідси. Двері зачинилися, та полегші він не відчув: йому трохи лячно було залишатися наодинці з Марсель. Він обернувся до неї й побачив, що вона посміхається.

— Чому ви посміхаєтеся? — запитав він.

— Мені трохи дивно бачити вас із матінкою, — сказала Марсель. — Який же ви баламут, мій бідолашний арханґеле! Як вам не соромно баламутити людей?

Вона дивилася на нього з ніжністю власника, здавалося, вона була б щаслива загарбати його для себе одної. «На ній тавро вагітности», злісно подумав Даніель. Він гнівався на неї за її самовдоволений вигляд. Йому завжди трохи тривожно було перед початком цих довгих бесід, які провадилися пошепки, щоразу треба було зважуватися, неначе перед стрибком у воду. Він потер долонею горло: «У мене буде напад астми», подумалося йому. Марсель була журливим згустком пахощів, що згорнувся в клубок на ліжку і ладен був ринути навсібіч від найменшого поруху.

Вона підвелася.

— Ось я вам дещо покажу.

Вона взяла світлину з коминка.

— Вам завжди хотілося знати, якою ж я була замолоду… — сказала вона, простягаючи йому знімок.

Даніель узяв його до рук: це була Марсель у вісімнадцять років, вона скидалася на лесбіянку, вуста в неї були мляві, а очі жорсткі. І та ж таки квола шкіра, що звисає, неначе заширокий костюм. Проте вона була худа. Даніель підняв очі й уздрів її тривожний погляд.

— Ви були чарівні, — обережно відказав він, — та зараз ви геть не змінилися.

Марсель засміялася.

— О ні! Ви ж добре знаєте, що я змінилася, баламуте ви такий, облиште, ви ж не з моєю матусею.

Вона докинула:

— Але ж гарненька я була, правда?

— Зараз ви мені більше до вподоби, — відказав Даніель. — Ваші вуста були трохи мляві… Зараз у вас набагато цікавіший вигляд.

— Ніколи не знати, поважно ви кажете чи жартуєте, — понуро сказала вона, та видно було, що ці слова її потішили.

Вона трохи звелася і хутко зиркнула в дзеркало. Цей незграбний і безсоромний погляд розлютив Даніеля: в цій грайливості було щось дитяче і беззахисне, воно прикро контрастувало з її обличчям зрілої жінки.

— А от і я поспитаю: чому це ви посміхаєтеся? — сказала вона.

— Бо ви глянули на себе в дзеркало, наче маленька дівчинка. Так зворушливо, коли ви мимохіть зайняті собою.

Марсель зашарілася і тупнула ногою.

— А ви все баламутите й баламутите!

Обоє зареготалися, і Даніель нерішуче подумав: «Почнемо». Все йшло до ладу, якраз була нагода, та він почувався спустошеним і млявим. Щоб додати собі духу, він подумав про Матьє і відчув задоволення од того, що ненависть його так само гаряча, як і раніш. Матьє був цілісний і сухий, мов кістка; його можна було ненавидіти. Марсель ненавидіти не можна було.

— Марсель! Погляньте на мене.

Він схилився і стурбовано поглянув на неї.

— Ну от, дивлюся, — сказала Марсель.

Вона підняла на нього погляд, та її голова часом смикалася: їй важко було витримувати чоловічий погляд.

— У вас втомлений вигляд.

Марсель примружилася.

— Я трохи розклеїлася, — відказала вона. — Це від спеки.

Даніель схилився ще нижче і з сердитим докором повторив:

— Дуже втомлений у вас вигляд! Я спостерігав за вами, коли ваша мати розповідала про свою мандрівку до Риму: у вас був такий заклопотаний, такий знервований вираз на обличчі…

Марсель обірвала його з обуреним сміхом.

— Послухайте, Даніелю, про цю мандрівку вона розповідає вже втретє. І щоразу ви слухаєте її з тим самим гарячим зацікавленням; як по правді, то це мене трохи дратує, я не дуже розумію, про що ви в цей час міркуєте.

— Ваша мати бавить мене, — відказав Даніель. — Я знаю всі її оповідки, та все ж полюбляю слухати, як вона їх переповідає, в неї такі цікаві рухи, вони просто чарують мене.

Він легенько смикнув шиєю, й Марсель зареготалася: коли йому хотілося, Даніель умів гарно передражнювати. Але тут-таки він споважнів, і Марсель замовкла. Він докірливо глянув на неї, й вона заметушилася під цим поглядом. Вона сказала йому:

— Це у вас чудернацький вигляд сьогодні. Що з вами?

Він не поспішав із відповіддю. Тяжке мовчання давило на них, мов камінь, у кімнаті було гаряче, мов у печі. Марсель збентежено засміялася, та цей сміх завмер у неї на вустах. Даніель зарання тішився з того, що буде далі.

— Марсель, — сказав він, — я не повинен був казати вам цього…

Вона відхилилася назад.

— Що? Що? Про що ви говорите?

— Ви не гніваєтеся на Матьє?

Вона зблідла.

— Він… о, він же… він поклявся, що нічого вам не скаже.

— Марсель, це ж так важливо, а ви хтіли приховати це від мене! Хіба ж я більше не друг вам?

Марсель здригнулася.

— Це мерзенно, — сказала вона.

Ну от! Вдалося: вона гола. Вже й мови не було ні про арханґела, ні про дівочі світлини; де й поділася маска її насмішкуватої гідности. Тепер була тільки опасиста вагітна молодиця, від котрої тхнуло плоттю. Данієлеві зробилося гаряче, він втер долонею спітніле чоло.

— Ні, — поволі мовив він, — це не мерзенно.

Вона хутко смикнула ліктем і передпліччям, розтинаючи гаряче повітря кімнати зиґзаґуватим порухом.

— Я викликаю у вас огиду, — сказала вона.

Він силувано посміхнувся.

— Огиду? В мене? Марсель, вам довгенько доведеться шукати щось таке, що могло б викликати в мене огиду до вас.

Марсель мовчала, понуро похнюпивши носа. Врешті вона зізналася:

— Мені так хотілося тримати вас якмога далі від цього!

Вони замовкли. Тепер поміж ними постав іще один зв'язок, міцний, немов пуповина.

— Ви бачилися з Матьє після того, як він пішов од мене? — поспитав Даніель.

— Він телефонував мені пополудні, — шорстко відказала вона.

Вона вже зібралася на силі, вигляд у неї був насторожений, трималася штивно, ніздрі стиснуті; вона страждала.

— Він сказав, що я не дав йому грошей?

— Він сказав мені, що у вас їх немає.

— Вони в мене є.

— Є? — зачудовано перепитала вона.

— Авжеж, та я не хотів йому позичати. Принаймні перш ніж побачуся з вами.

Він трохи помовчав і додав:

— Марсель, треба їх йому позичати?

— Ну, — збентежено відказала вона, — не знаю… Вам видніше, чи є у вас така змога.

— Змога у мене є. Я маю чотирнадцять тисяч франків і можу розпоряджатися ними, ні в чому собі не відмовляючи.

— Тоді, звичайно ж, так, — сказала Марсель. — Так, любий мій Даніелю, позичте їх нам.

Запала мовчанка. Марсель бгала пальцями простирадло, і її важкі груди трепетали.

— Ви не зрозуміли мене, — мовив Даніель. — Я хотів сказати: чи в глибині душі хочеться вам, щоб я їх позичив?

Марсель підняла голову і здивовано глянула на нього.

— Чудний ви, Даніелю; у вас щось на думці.

— Звичайно… просто мені подумалося, чи радився Матьє із вами.

— Та звісно ж. Крім того, — з легенькою посмішкою додала вона, — ми не радимося, ви ж знаєте, як воно у нас: одне каже, що треба зробити те чи те, а друге заперечує, якщо не згодне.

— Авжеж, — відказав Даніель. — Знаю… Тільки вигідно це зазвичай тому, чия думка вже визначилася: другий же збитий з пантелику, і йому немає коли сформувати свою думку.

— Може, воно й так… — пробурмотіла Марсель.

— Я знаю, як поважає Матьє вашу думку, — сказав він. — Та я добре уявляю собі цю сцену: вона переслідує мене від самісінького полудня. Він, мабуть, набундючився, як завжди робить у таких випадках, а потім сказав, ковтнувши слину: «Гаразд! Ну, що ж, будемо вживати заходів». Вагань у нього не було, втім, він і не міг їх мати: він-бо чоловік. Тільки… чи не занадто поспішно все це? Хіба самі ви не повинні були б знати, чого вам хочеться?

Він знову нахилився до Марсель.

— Скажете, не так було?

Марсель не дивилася на нього. Вона обернула голову до умивальниці, й Даніель бачив її профіль. Вигляд у неї був понурий.

— Десь так, — відказала вона.

І дуже зашарілася:

— О господи! Давайте не будем про це, Даніелю, прошу вас! Мені… мені це не дуже приємно.

Даніель не зводив з неї очей. «Вона тремтить», подумалося йому. Та він ще не зовсім розумів, було йому до вподоби принижувати її чи принижуватися разом з нею. Він сказав собі: «Це легше, ніж мені здавалося».

— Марсель, — озвався він, — не замикайтеся в собі, благаю вас: знаю, як неприємно вам про це говорити…

— Надто ж із вами, — сказала Марсель. — Даніелю, ви так відрізняєтеся від усіх інших!

Отуди к дідьку, я її чистота! Вона знову здригнулася і притисла руки до грудей.

— Я не смію більше й дивитися на вас, — сказала вона. — Навіть якщо я й не стала огидна для вас, то мені здається, що я вас утратила.

— Знаю, — гірко сказав Даніель. — Арханґели легко лякаються. Послухайте, Марсель, не змушуйте мене більше грати цю кумедну ролю. В мені геть нічого немає від арханґела; я просто ваш друг, щонайкращий друг. І все-таки я повинен сказати своє слово, — докинув він твердо, — тому що здатен вам допомогти. Марсель, ви справді впевнені, що не хочете дитини?

Легеньке тремтіння пробігло через усе тіло Марсель, здавалося, воно хоче розсипатися на порох. Та ось дрож зненацька урвалася, так нічим і не завершившись, тіло осіло на краю ліжка, непорушне і важуче. Марсель обернулася до Даніеля; вона була червона, мов рак; та дивилася вона на нього без урази, з беззахисною заціпенілістю. Даніель подумав: «Вона у відчаї».

— Вам треба сказати тільки слово: якщо ви упевнені в собі, то Матьє отримає гроші завтра ж уранці.

Він майже бажав, щоб вона сказала: «Я упевнена в собі». Він дасть гроші, та й буде по всьому. Проте вона нічого не казала. Вона обернулася до нього, вигляд у неї був очікувальний; треба було йти до кінця. «Ого! — подумки жахнувся Даніель. — Їй-богу, в неї вдячний вигляд!» Як і Мальвіни, коли він давав їй чосу.

— Ви! — сказала вона. — Ви думали про це! А він… Даніелю, на цілому світі лише ви один переймаєтеся мною.

Він підвівся, сів біля неї і взяв її за руку. Млява, гарячкова рука, переповнена довірою: він мовчки тримав її у своїй долоні. Марсель начебто ладна була от-от розплакатися; вона втупилася в свої коліна.

— Марсель, невже вам байдуже, що вашу кровинку знищать?

Марсель втомлено поворухнулася.

— А ви що пропонуєте?

Даніель подумав: «Я виграв». Та втіхи від цього не відчував. Він задихався. Зблизька від Марсель таки тхнуло, він голову міг поставити в заклад; цей дух був нечутний і, власне кажучи, взагалі не був запахом, та здавалося, ніби вона запліднює все повітря довкола себе. А ще ж ця рука, що пітніє в його долоні. Він ледве стримався, щоб не стиснути її ще дужче, щоб не вичавити з неї ввесь той сік.

— Не знаю, що можна зробити, — трохи сухо сказав він, — потім подивимося. Зараз я думаю лише про вас. Якщо ця дитина у вас буде, то може стати нещастям, а може й таланом. Марсель, ви повинні про все гарно подумати, щоб потім не докоряти собі.

— Так… — відказала Марсель, — авжеж…

Вона дивилася в порожнечу з довірливим виглядом, од якого неначе аж помолоділа вся; Данієлеві спала на думку юна студентка, котру він допіру бачив на світлині. «Справді, вона була молода…» Та на цьому марному обличчі не хвилювали навіть відблиски молодости. Він зненацька випустив її руку й трохи відсунувся від неї.

— Подумайте, — наполегливо повторив він. — Ви справді впевнені?

— Хтозна, — відказала Марсель.

І підвелася.

— Даруйте, мені треба підтикати ковдру матусі.

Даніель мовчки вклонився: такий був ритуал. «Виграв таки!» — подумав він, коли вона зачинила за собою двері. Він витер долоні носовичком, потім хутко підвівся й відкрив шухляду нічного столика: часом він знаходив там цікавенькі листи, короткі цидулки від Матьє, геть подружнього тону, або ж нескінченні нарікання Андре, якій не таланило в житті. Цього разу шухляда була порожня, Даніель знов опустився у крісло й подумав: «Я виграв, вона вмирає від бажання знестися». Він був радий, що залишився на самоті: це давало змогу поглибити свою ненависть. «Їй-богу, Матьє одружиться з нею, — сказав собі він. — Але ж і мерзотник він, геть і не порадився з нею. Не варто, — перепинив себе він, сухо посміхнувшись. — Не варто його ненавидіти, хоча справедливих мотивів для цього й доста: у мене й інших вистарчить».

Марсель повернулася зі схвильованим обличчям.

— А якщо я й захочу дитину? Що це мені дасть? У мене й копійки немає, щоб поставити її на ноги самій, а він же не одружиться зі мною, хіба ви не знаєте?

Даніель здивовано підняв брови.

— А чому? — поспитався він. — Чому не може він з вами одружитися?

Марсель приголомшено глянула на нього, потім вирішила зареготатися.

— Таж Даніелю! Хіба ви не знаєте, які ми!

— Нічогісінько я не знаю, — відказав Даніель. — Знаю я лиш одне: якщо він хоче, потрібно тільки владнати обов'язкові для всіх формальності, й за місяць ви будете його дружиною. Чи це ви, Марсель, вирішили ніколи не виходити заміж?

— Було б жахливо, якби він одружився зі мною наперекір самому собі…

— Це не відповідь.

Марсель трохи розслабилася. Вона захихотіла, й Даніель второпав, що зробив хибний крок.

— Ні, справді, мені геть байдуже, чи зватимусь я пані Делярю, — сказала вона.

— Я впевнений у цьому, — хутко відказав Даніель. — Я хотів сказати: а якщо це єдиний спосіб зберегти дитину?

Марсель ніби аж приголомшили ці слова.

— Але… я ніколи не розглядала ситуацію з цього погляду.

Напевне, це була правда. Її завжди було важко змусити розглядати факти такими, які вони є насправді: її треба було носом тицьнути, а то вона знай роззявляла б рота на всі боки. Вона додала:

— Це… це мусіло прийти саме: шлюб — це рабство, й ми не хочемо його, ні він, ні я.

— Але ж дитину ви хочете?

Вона нічого не сказала. Момент був вирішальний; Даніель твердо повторив:

— Правда ж? Дитину ви хочете?

Одною рукою Марсель спиралася на подушку, а другу поклала на стегно. Потім підняла її й поклала на живіт, неначе в неї заболіло всередині; було в цьому щось химерне й чарівливе. Голосом самотньої душі вона промовила:

— Авжеж. Я хочу дитину.

От і все. Даніель замовк. Він очей не міг одвести від цього живота. Ворожа плоть, вгодована і щедра, справжнісінький ріг достатку. Йому спало на думку, що Матьє бажав її, й у ньому сяйнув короткий пломінь утіхи: наче він трохи вже й помстився за себе. Смаглява рука в перснях завмерла на шовку, притискаючись до цього черева. Що ж відчувала вона всередині, ця вгодована самка, яку пійняло сум'яття? Йому хотілося стати нею. Марсель глухо сказала:

— Даніелю, ви мене звільнили. Я… я не могла сказати цього жодній живій душі, врешті-решт, я почала вважати цю думку злочинною.

Вона тривожно глянула на нього.

— Вона ж не злочинна?

Він не зміг утриматися від сміху.

— Злочинна? Та це збоченство якесь, Марсель! Ви вважаєте свої бажання злочинними, тоді як вони цілком природні?

— Ні, я хочу сказати, по відношенню до Матьє. Адже це як порушення угоди.

— Вам потрібно відверто з'ясувати з ним стосунки, от і все.

Марсель не відповіла; здавалося, вона мізкувала над чимсь. Раптом вона пристрасно вигукнула:

— Якби в мене була дитина, то, клянуся вам, я не дозволила б їй перевести внівеч своє життя, як оце я перевела!

— Ви не перевели своє життя.

— Перевела!

— Таж ні, Марсель. Ще не перевели.

— Ні! Я нічого не досягнула й нікому я не потрібна.

Він не відповів: це таки була правда.

— Матьє я не потрібна. Якщо я віддам богу душу… він не дуже буде перейматися цим. Ви теж, Даніелю. Ви почуваєте велику приязнь до мене, для мене це найдорожче на світі. Та я вам не потрібна: радше це ви потрібні мені.

Відповідати? Заперечувати? Треба матися на бачності: схоже, в Марсель був черговий напад цинічного ясновиддя. Не кажучи і слова, він узяв її за руку і значуще стиснув.

— Дитина, — провадила Марсель. — Дитина, так, ось кому я буду потрібна.

Він погладив її руку.

— Про це й треба сказати Матьє.

— Та не зможу я.

— Але чому?

— Я зв'язана. Я чекатиму, поки він сам заговорить про це.

— Таж ви знаєте, що він ніколи про це не заведе мови: він просто не думає про такі речі.

— Чому ж це він не думає? Ви ж про це подумали.

— Не знаю.

— Що ж, тоді все залишиться, яким воно є. Ви позичите нам грошей, і я піду до лікаря.

— Ви не можете цього вчинити, — гостро вигукнув Даніель, — не можете!

Він хутко затнувся і недовірливо глянув на неї: цей дурнуватий крик вихопився у нього зопалу. Від цієї думки він аж похолов увесь, він ненавидів себе за те, що згубив контроль за собою. Він стиснув губи і, піднявши брови, надав своїм очам іронічного виразу. Та все було дарма; краще б її й не бачити; вона згорбилася, руки звисли по боках; вона чекала, млява і вичерпана, й так буде вона чекати цілі роки, до самісінького кінця. Йому подумалося: «В неї остатній шанс!», як нещодавно думав він і про себе. У віці від тридцяти до сорока років люди розігрують свій остатній шанс. Вона буде грати і програвати: за кількоро днів з неї буде всього лиш здоровезне тлусте нещастя. Цьому треба завадити.

— А якщо я сам побалакаю з Матьє?

Його затопила незмірна каламутна жалість. Він не почував ніякої симпатії до Марсель, вона була йому глибоко огидна, та жалість діймала його до живої душі. Він ладен був зробити що завгодно, аби тільки звільнитися від неї. Марсель підняла голову, вигляд у неї був такий, ніби вона вважає його причинуватим.

— Побалакати з ним? Ви? Таж Даніелю! Це неможливо!

— Можна було б сказати йому… що я вас зустрів…

— Де? Я ніколи не виходжу з дому. Та навіть якщо і припустити таке, то хіба б я стала ні сіло ні впало розповідати вам про все це?

— Та ні. Звичайно ж, ні.

Марсель поклала руку йому на коліно.

— Даніелю, прошу вас, не втручайтеся. Я сердита на Матьє, йому не слід було вам розповідати…

Та Даніель тримався свого.

— Послухайте, Марсель. Знаєте, як ми зробимо? Просто скажемо правду. Я скажу йому: ти повинен простити нам одну таємничку, ми з Марсель часом бачимося, а тобі про це не казали.

— Даніелю! — благально вигукнула Марсель. — Не треба. Я не хочу, щоб ви казали про мене. Нізащо на світі мені не хотілося б виглядати жінкою, котра щось вимагає від чоловіка. Він мусить все зрозуміти сам.

І з виглядом порядної дружини додала:

— До того ж, знаєте, він ніколи не простить мені, що я сама не сказала йому. Ми ж завжди про все кажемо одне одному. Все буде виглядати так, ніби йде воно від мене.

Даніель подумав: «Ото дурепа!» Та сміятися йому не хотілося.

— Таж я не буду говорити від вашого імени, — сказав він. — Скажу йому, що випадково побачив вас, що у вас був страдницький вигляд і що все не так просто, як йому здається. Все буде так, ніби йде воно від мене.

— Ні, я не хочу, — вперто сказала Марсель. — Не хочу.

Даніель жадібно дивився на її плечі та шию. Ця дурнувата впертість лютила його; він хотів приборкати її. Він був одержимий недобрим бажанням: придушити цю свідомість, провалитися разом з нею в теменну отхлань приниження. Та це був не садизм: то було щось невизначене, вогке, плотське. Радше це було добро.

— Так треба, Марсель. Погляньте ж бо на мене!

Він узяв її за плечі, і його пальці немов би занурилися в тепле масло.

— Якщо я з ним не побалакаю про це, то ви ніколи нічого йому не скажете і… і все скінчиться, ви будете мовчки жити поруч із ним й урешті-решт зненавидите його.

Марсель не відповіла, та з її понурого, ображеного обличчя він утямив, що вона здається. Вона ще раз повторила:

— Не хочу.

Він випустив її зі своїх обіймів.

— Якщо ви не дозволите мені діяти, — розлючено заявив він, — то я довго на вас гніватимуся. Ви знівечите собі життя своїми власними руками.

Марсель водила ногою по килимку, що лежав біля ліжка.

— Треба… треба сказати йому дуже невизначено… — мовила вона, — …просто, щоб наштовхнути його на думку…

— Звичайно, — погодився Даніель.

І подумав собі: «Ага, розігнався»!

Марсель з досадою махнула рукою.

— Втім, це неможливо.

— А чому це раптом! Ви ж допіру виявили таку розважливість… Чому це неможливо?

— Вам доведеться сказати йому, що ми бачимося.

— Ну, й що з того? — роздратовано поспитав Даніель. — Таж я його добре знаю, він не розгнівається, хіба що трохи погаласує для годиться, а оскільки почуває себе винним, то буде навіть радий нагоді поставити щось вам на карб. Та й скажу я, що бачимося ми всього декілька місяців, та ще й украй рідко. Нам усе одно колись довелося б зізнатися в цьому.

— Авжеж.

Видно було, що вона ще не до кінця зважилася.

— Це була наша таємниця, — з глибоким жалем сказала вона. — Розумієте, Даніелю, це моє особисте життя, іншого в мене й немає.

І з ненавистю докинула:

— Ото тільки й мого, що я від нього приховую.

— І все-таки треба спробувати. Заради цієї дитини.

Зараз вона поступиться, треба тільки трохи зачекати; під тягарем своєї ваги вона ковзне у прірву покори, прірву самозречення; за мить вся вона буде відкрита, беззахисна і м'яка, наче віск, вона йому скаже: «Робіть, що хочете, я у ваших руках». Вона чарувала його; він уже й сам не знав, що це за ніжний вогонь поїдає все його єство, Зло це чи Добро. Добро і Зло, їхнє Добро і його Зло дорівнювали одне одному. Була ця жінка, була ця відразлива й запаморочлива спільність.

Марсель провела долонею по його чуприні.

— Гаразд, спробуємо, — з викликом сказала вона. — Принаймні це буде для нього випробуванням.

— Випробуванням? — перепитав Даніель. — І це Матьє ви хочете піддати випробуванню?

— Авжеж.

— А вам не здається, що він залишиться байдужим? Що не поспішатиме порозумітися з вами?

— Хтозна.

Вона сухо додала:

— Мені треба поважати його.

Серце Даніеля закалатало, мов навіжене!

— Виходить, ви його більш не поважаєте?

— Поважаю… Та з учорашнього вечора я не почуваю до нього довіри. Він був… Таки ви маєте слушність: він був якийсь аж надто недбалий. Він не турбувався за мене. Та й сьогоднішній його дзвінок був якийсь жалюгідний. Він…

Марсель зашарілася.

— Він вважав за необхідне сказати, що любить мене. Вішаючи слухавку. Це вже тхне нечистою совістю. Мені слів бракує, щоб передати вам, який ефект справила на мене ця фраза! Якщо колись я перестану його поважати… Та я не хочу про це думати. Коли часом я гніваюся на нього, то мені від цього стає страшенно прикро. Ох, якби ж то він спробував узавтра змусити мене заговорити, якби ж хоч раз, один-однісінький раз він поспитав мене: «Що в тебе на душі, моя голубко…»

Вона замовкла і журливо похитала головою.

— Я побалакаю з ним, — сказав Даніель. — Оце вийду од вас і напишу йому кілька слів, призначу зустріч на завтра.

Вони замовкли. Даніель почав міркувати про завтрашню зустріч: вона мала бути важка й бурхлива, це відмивало його від цієї липкої жалости.

— Даніелю! — озвалася Марсель. — Любий Даніелю!

Він підняв голову й уздрів її погляд. Це був тяжкий, чарівливий погляд, по вінця переповнений чуттєвою вдячністю, погляд любови. Він заплющив очі: між ними було щось могутніше, ніж любов. Марсель була геть відкрита, він увійшов у неї, тепер вони були одне ціле.

— Даніелю! — повторила вона.

Даніель розплющив очі й страшенно закашлявся; його спіткав напад астми. Він узяв її за руку й, затамувавши подих, довго цілував її.

— Арханґеле мій, — мовила десь над головою його Марсель.

Все своє життя проведе він схилившись над цією запахущою рукою, а вона буде ніжно пестити його волосся.

XI

Величезна фіолетова квітка здіймалася в небо, це була ніч. Матьє простував у обіймах цієї ночі й думав собі: «Пропащий же я». Це була геть нова думка, треба було й так, і сяк прокрутити її в голові, обережно спробувати на смак і на запах. Деколи Матьє губив її, залишалися тільки слова. Слова ті не були позбавлені якогось темного чару. «Пропащий». В уяві поставали страшенні лиха, самогубства, бунти й інші крайнощі. Та думка хутко верталася назад: це було не те, геть не те; йшлося тільки про невеличку, скромну прикрість, про відчай і мови не було, навпаки, вся ця ситуація була радше зручна: у Матьє було таке враження, ніби йому дозволено все, як невиліковно хворому. «Мені залишається лише дозволити собі жити», подумав він. Він прочитав: «Суматра», слово це було написано вогненними літерами, і до нього квапливо підбіг неґр, доторкаючись кінчиками пальців до свого кашкета. На порозі Матьє завагався: він почув шум, звуки танґо; його серце ще було переповнене лінощами й ніччю. До того ж, усе сталося зненацька, як ото буває вранці, коли виявляєш, що стоїш на ногах, не знаючи ні сном ні духом, як це воно вийшло: він відхилив зелену штору, спустився на сімнадцять східців униз і опинився в гомінкій шарлатовій пивниці з мертвотно-блідими плямами скатертин; тхнуло тут людьми, зала була повнісінька, мов під час меси. В глибині пивниці на естраді грали ґаучо в шовкових сорочках. Перед ним були люди, незрушні й коректні, ніби вони когось чекають: вони танцювали, були понурі, здавалося, вони постійно в погоні за невловною долею. Матьє втомленим поглядом пошукав у залі Бориса й Івіш.

— Бажаєте столика, пане?

Вродливий молодик схилився перед ним із виглядом звідника.

— Та ні, шукаю тут декого, — відказав Матьє.

Молодик упізнав його.

— А, це ви, пане, — приязно сказав він. — Панна Лола вдягається. Ваші друзі в глибині зали, ліворуч, я проведу вас.

— Та ні, дякую, сам знайду. Людно сьогодні у вас.

— Авжеж, люду чимало. Голландці. Вони трохи галасливі, зате багато замовляють.

Молодик щез. Про те, щоб пройти поміж танцюючими парами, й думати годі було. Матьє зачекав: він слухав мелодію танґо й човгання підошов, дивився на повільне кружеляння цього мовчазного мітинґу. Голі плечі, голова неґра, зблиски білого комірця, розкішні зрілі жінки, багато добродіїв похилого віку, що танцювали зі збентеженим виглядом. Гострі звуки танґо пливли над їхніми головами: здавалося, музики грають не для них. «І нащо я прийшов сюди?» — подумав Матьє. Його піджак так вичовгався на ліктях, що аж лиснів, на штанях не було стрілок, танцював він кепсько і геть не вмів розважатися з виглядом поважного неробства. Йому зробилося незатишно: на Монмартрі, попри гостинність метрдотелів, ніколи не почуваєш себе затишно; в повітрі відчувається тривожна безнастанна жорстокість.

Спалахнули білі лампи. Матьє рушив через танцювальний майданчик услід за спинами, що почали розходитися навсібіч. У закутку стояли два столики. За одним із них, не дивлячись одне на одного, мляво розмовляли чоловік і жінка. За другим він угледів Бориса й Івіш, вони нахилилися одне до одного зі скупою ґраціозністю. «Наче двоє ченців». Говорила Івіш, вона жваво вимахувала руками. Ніколи, навіть у хвилини найбільшої довірливости з Матьє, не дозволяла вона собі такого виразу обличчя. «Які ж вони молоді!» — подумав собі Матьє. Йому захотілося обернутися й піти геть. Та він все ж таки підійшов, бо вже не міг зносити самотности, враження було таке, наче він підглядає за ними у замкову шпарину. Зараз вони завважать його, обернуть до нього ці холодні обличчя, які призначаються для батьків, для дорослих, і навіть у глибині їхніх сердець щось зміниться. Тепер він був майже поруч з Івіш, та вона його не бачила. Нахилившись Борисові до вуха, вона щось шепотіла. Івіш набрала виразу старшої сестри, — ледве-ледве, та все ж це було помітно, — й розмовляла з Борисом з чудовною поблажливістю. Матьє трохи збадьорився: навіть із братом Івіш не покидала своєї гри, вона грала дорослу сестру, ніколи вона не забувалася. Борис коротко засміявся.

— Пусте! — сказав він.

Матьє поклав руку на стіл. «Пусте». Це слово остаточно клало край їхній балачці, воно було немов остатня репліка роману чи театральної п'єси. Матьє дивився на Бориса й Івіш: вони здавалися йому такими романтичними.

— Вітаю, — озвався він.

— Вітаю, — підводячись, відказав Борис.

Матьє скоса зиркнув на Івіш: вона сиділа, відхилившись назад. Він бачив її бліді понурі очі. Справжня Івіш зникла. «А чому це справжня?» — роздратовано подумалося йому.

— Добрий вечір, Матьє, — сказала Івіш.

Вона не посміхнулася, проте й не мала подивованого чи розгніваного вигляду; скидалося на те, що вона знаходить його присутність цілком природною. Швидким жестом Борис показав на юрму.

— Завізно ж сьогодні! — задоволено мовив він.

— Еге ж, — відказав Матьє.

— Може, хочете на моє місце?

— Та ні, не турбуйтеся, поступитеся ним Лолі.

Він сів. Майданчик спорожнів, музик на естраді теж не було: ґаучо скінчили свої танґо, тепер їх повинен був замінити неґритянський джаз-оркестр «Hijito band».

— Що ви п'єте? — запитав Матьє.

Довкруг стояв гомін, Івіш була начебто не проти його товариства: Матьє був просякнутий вогким теплом, він радів щасливій переповненості цієї зали, завдяки якій почував себе людиною серед інших людей.

— Російську горілку, — відказала Івіш.

— Ви що, полюбили її?

— Вона ж міцна, — нічого не пояснюючи, сказала Івіш.

— А це що? — з почуття справедливости поспитав Матьє, киваючи на білу піну в Борисовій шклянці. Борис дивився на нього з приголомшеним веселим захопленням; Матьє трохи збентежився.

— Якесь мерзенне пійло, — сказав Борис, — коктейль тутешнього бармена.

— Ви замовили його задля чемности?

— Він вже три тижні товче мені про нього, хоче, щоб скуштував. Знаєте, він геть не вміє робити коктейлі. Він зробився барменом, тому що був штукарем. Каже, ніби це те ж саме ремесло, та він помиляється.

— Мені здається, вся заковика в шейкері, — сказав Матьє, — до того ж, коли розбивають яйця, то потрібна вправність.

— То краще вже зробитися жонґлером. Та я й не випив би його бридку мікстуру, якби сьогодні ввечері не позичив у нього сто франків.

— Сто франків? — утрутилася Івіш. — Таж у мене є гроші.

— В мене теж, — сказав Борис, — та це ж бармен. У бармена завжди треба позичати, — з відтінком педантичности пояснив він.

Матьє глянув на бармена. Той стояв за шинквасом, ввесь у білому, зі схрещеними на грудях руками, і незворушно палив цигарку.

— Хотілося б мені стати барменом, — сказав Матьє. — Мабуть, це так цікаво.

— Це дорого вам коштувало б, — сказав Борис, — ви все там порозбивали б.

Запала мовчанка. Борис дивився на Матьє, Івіш дивилася на Бориса.

«Зайвий я тут», сумно подумав Матьє.

Метрдотель простягнув йому карту шампанських вин: треба було зосередитися, в кишені у нього залишалося не більше п'ятсот франків.

— Віскі, — сказав Матьє.

І раптом він жахнувся з цієї ощадности і тоненького жмутка грошей, що завалявся у нього в гаманці.

— Зачекайте. Краще шампанського.

Він знову взяв карту. «Мумм» коштував триста франків.

— Воно вам припаде до смаку, — сказав він Івіш.

— Ні. Ну, та нехай, — подумавши, сказала вона. — Можна.

— Принесіть для нас «Мумм» із червоною стрічкою.

— Буду радий випити шампанського, — сказав Борис, — тому що не люблю його. Треба ж звикати.

— Ви обоє якісь кумедні, — сказав Матьє. — Завжди п'єте напої, яких не любите.

Борис розцвів од утіхи: він страх як любив, коли Матьє говорив із ним отаким тоном. Івіш стиснула губи. «Нічого не можна їм сказати, — невдоволено подумав Матьє. — Завжди один із них супиться». Вони сиділи тут, напроти нього, уважні й суворі, обоє по-своєму уявляли Матьє і хтіли, щоб він відповідав їхнім уявленням. Та уявлення не відповідали дійсності.

Вони замовкли.

Матьє простягнув ноги і задоволено посміхнувся. Звуки духових інструментів, кислі й переможні, грімкими вибухами дудоніли йому в вухах; йому не хотілося дошукуватися в них якоїсь мелодії: воно було тут, та й годі, воно зчиняло галас, приносило йому величезну втіху, яку він відчував самісінькою своєю шкірою. Звичайно, Матьє добре знав, що він людина пропаща; та тут, у цій танцювальній залі, за цим столиком, серед таких самих пропащих людей, все це не мало такого значення і не було аж таким прикрим. Він обернув голову: бармен знай собі думав про своє; праворуч біля нього самотою стояв змарнілий чоловік із моноклем; а другий, трохи оподаль, теж сам, сидів із дамською сумочкою перед трьома фужерами; його дружина і приятель, либонь, танцювали: він широко позіхав, прикриваючи рота долонею, і його маленькі очиці з утіхою мружилися. Скрізь усміхнені чисті обличчя з очима, в яких читається поразка. Матьє раптом відчув, що він пов'язаний з усіма цими людьми, яким краще було б піти додому, та в них не було для цього снаги й вони залишалися тут, палили тоненькі цигарки і присьорбували коктейлі з металевим присмаком, посміхалися, й вуха їхні, либонь, потерпали від музики; порожніми очима дивилися вони на уламки своєї долі; він відчув неголосний поклик покірного й упослідженого щастя: «Бути, як вони…» Він злякався і, здригнувшись, обернувся до Івіш. Якою б злісною й відчуженою вона не була, все ж таки це його єдиний порятунок. Івіш дивилася на прозорий плин, що зостався у її шклянці, і стурбовано зиркала навсібіч.

— Треба вихилити одним духом, — сказав Борис.

— Не робіть цього, — устряв Матьє, — ви обпечете собі горло.

— Російську горілку п'ють одним духом, — суворо мовив Борис.

Івіш взяла свою шклянку.

— Краще вже одним духом, аби тільки хутчіш покінчити з цим.

— Ні, не пийте, зачекайте на шампанське.

— Мені треба вихилити це, — роздратовано відказала вона, — я хочу повеселитися.

Вона відхилилася назад, піднісши шклянку до вуст, і вилляла ввесь її вміст до рота; це було так, ніби ото води наливають у карафку. На мить вона так і завмерла з цією вогненною калюжею в роті, не наважуючись проковтнути. Матьє потерпав разом з нею.

— Ковтай! — звелів їй Борис. — Уяви собі, що це вода та й годі.

Шия Івіш роздулася, вона поставила шклянку на стіл із жахливою гримасою, очі її наповнилися слізьми. Чорнява дама за сусіднім столиком, виринувши на мить із полону своїх понурих мрій, кинула на неї докірливий погляд.

— Ху! — сказала нарешті Івіш. — Пече… справжнісінький вогонь!

— Я куплю тобі пляшчину, щоб ти тренувалася, — сказав Борис.

Івіш трохи подумала.

— Краще тренуватися з коньяком, він міцніший.

І з якоюсь тривогою додала:

— Ну, гадаю, тепер я вже зможу повеселитися.

Ніхто не відгукнувся і словом. Вона жваво обернулася до Матьє: це вперше вона глянула на нього.

— А ви скільки можете випити?

— Він? Він просто-таки неперевершений в цьому ділі, — озвався Борис. — Якось він вихилив сім порцій віскі, розповідаючи мені про Канта. Наприкінці я вже й не слухав, бо сп'янів замість нього.

Це була правда: Матьє не міг утратити себе навіть таким чином. Поки він пив, поки чіплявся. За що? Раптом він знову побачив Ґоґена, його велике бліде обличчя зі спустошеними очима; він подумав: «За мою людську гідність». Він боявся, що як забудеться бодай на мить, то в своїх розгублених мізках, котрі пливуть, мов гаряча імла, виявить думку, гідну хіба що мухи чи якого-небудь таргана.

— Боюся сп'яніти, — покірно пояснив він. — Я п'ю, але все моє єство протестує проти пияцтва.

— Ну, тут ви затялися, — захоплено сказав Борис, — затялися, немов справжнісінький віслюк!

— Не затявся, а просто тримаю себе в руках: не вмію я розслаблюватися. Мені завжди треба міркувати над тим, що зі мною відбувається, це мій самозахист.

Й іронічно докинув, ніби сам для себе:

— Я мисляча очеретина.

Ніби сам для себе. Та це була неправда, він був нещирий: по суті, йому хотілося сподобатися Івіш. Він подумав: «Значить, ось до чого я вже дійшов?» Дійшов до того, що використовує свій занепад, не гребує отримувати з нього дрібний зиск, він потрібен йому, щоб залицятися до молодих дівчат. «Негідник!» Він перелякано спинився: називаючи себе негідником, він теж був нещирий, собою він по-справжньому не обурюється. Це просто хитрий виверт, щоб відкупитися; він сподівався врятуватися від падіння через свою «тверезість», та ця тверезість нічого йому не коштувала, вона радше бавила його. Та й самі його міркування про тверезість — не що інше, як спроба залізти на плечі самому собі… «Треба докорінно змінитися». Та йому вже ніщо не може допомогти: його думки інфіковані від самісінького народження. Зненацька Матьє відкрився, неначе рана; він побачив усього себе, мов на долоні: думки, думки про думки, думки про думки про думки, він був прозорий до нескінченности й до нескінченности прогнив. А потім усе це згасло, він знову сидів навпроти Івіш, котра якось дивно його розглядала.

— Ну як — поспитався він, — вдень ви сиділи за підручниками?

Івіш розлючено смикнула плечем.

— Слухати не хочу про це! Мені воно вже в печінках сидить, я прийшла сюди розважатися!

— Вона цілісінький день пролежала на дивані, згорнувшись у клубок, й очі її були мов блюдця.

І Борис гордовито додав, не звертаючи уваги на понурий погляд, який кинула на нього сестра:

— Чудна якась, вона може вмерти від холоду в літню спеку.

Мабуть, вона тремтіла кілька годин підряд, може, й плакала. Зараз від цього й сліду не лишилося: на її повіках були голубі тіні, на вустах малинова помада, щоки пашіли від випитого, вона була прегарна.

— Я хочу, щоб цей вечір був незрівнянний, — сказала вона, — це ж бо мій останній вечір.

— Не смішіть.

— Авжеж, — уперто сказала вона, — я провалюся, це я знаю, й відразу ж поїду геть, жодного дня не зможу більше залишатися в Парижі. Або ж…

Вона замовкла.

— Або ж?

— Нічого. Прошу вас, давайте не будемо говорити про це, воно мене принижує. А ось і шампанське! — весело сказала вона.

Матьє побачив пляшку й подумав: «Триста п'ятдесят франків». Чолов'яга, котрий спіткав його на вулиці Версінґеторига, теж був пропащий, але скромніше, без шампанського і прегарних витівок; до того ж, він був голодний. Матьє зненавидів пляшку. Вона була важка і темна, з білою серветкою довкруг шийки. Офіціянт, нахилившись над відерцем із кригою з манірним запобігливим виглядом, вправно обертав її кінчиками пальців. Матьє дивився на пляшку, а на думці в нього все був отой чолов'яга, і серце його стискалося від справжньої туги, зате на естраді сповнений гідности молодик співав у мікрофон:

Він потрапив у ціль,
друзяка Еміль.

Та й ця пляшчина, що церемонно обертається в пучках блідих пальців, і всі оці люди, що варяться у власному соку, не створюючи собі зайвих клопотів. Матьє подумав: «Шампанське тхне червоним вином; по суті, це те ж саме. Втім, шампанського я не люблю». Танцювальний майданчик видався йому маленьким пеклом, легким, наче мильна булька, і він посміхнувся.

— З чого ви смієтеся? — зарання сміючись, поспитався Борис.

— Та згадав оце, що теж не люблю шампанського.

Вони зареготалися утрьох. Сміх Івіш був пронизливий; її сусідка обернула голову й окинула її поглядом з голови до ніг.

— Гарний же у нас вигляд! — сказав Борис.

І додав:

— Можна буде вилляти його у відерце з кригою, коли офіціянт піде.

— Ні! — сказала Івіш. — Я хочу випити; якщо ви не хочете, то я вип'ю цілу пляшку.

Офіціянт поналивав їм, і Матьє меланхолійно підніс келиха до вуст. Івіш дивилася на свій зі збентеженим виглядом.

— Було б непогано, — сказав Борис, — якби його подавали підігрітим до кипіння.

Білі лампи згасли, натомість спалахнули червоні, й почулося дудоніння барабана. Маленький кругленький лисий добродій у смокінґу плигнув на естраду і посміхнувся у мікрофон.

— Пані й панове, дирекція «Суматри» радо представляє вам міс Елінор, яка вперше виступає в Парижі! Міс Е-лі-нор! — повторив він.

З першими акордами біґіну до зали ввійшла висока білява дівчина. Вона була голісінька, в червоному сяєві її тіло здавалося великим жмутком вати. Матьє обернувся до Івіш: вона дивилася на цю голу дівчину широко розплющеними блідими очима; на обличчі її знову був вираз несамовитої жорстокости.

— Я її знаю, — прошепотів Борис.

Дівчина танцювала, охоплена бажанням сподобатися; видно було, що досвіду в неї немає: вона енерґійно дриґала ногами, її шпичкуваті вузькі ступні скидалися на пальці.

— Щось надто вона старається, — сказав Борис, — скоро ухоркається.

І справді, в її довгих кінцівках була якась лячна тендітність; коли вона тупала ногами об підлогу, поштовхи стрясали їх від кісточок до стегон. Вона підійшла до естради й обернулася. «Нате вам, — тоскно подумав Матьє, — зараз вона почне крутити задом». Гомін розмов часом перекривав музику.

— Таж вона танцювати не вміє, — процідила крізь зуби сусідка Івіш. — Якщо вже луплять тридцять п'ять франків за напої, то бодай подбали б про естрадні номери.

— В них є ще Лола Монтеро, — сказав гладкий чолов'яга.

— Дарма, це все одно сором, вони підібрали її на вулиці.

Вона сьорбнула коктейлю й почала гратися перснями. Матьє пробіг поглядом залою і вгледів тільки похмурі осудливі обличчя; люди упивалися своїм обуренням: білявка здавалася їм ще дужче голою, тому що була незграбна, як корова. Вона мов би відбувала їхню ворожість і сподівалася викликати в них співчуття. Матьє вразила її розгублена старанність: вона пропонувала їм свої розчепірені сідниці в пориванні запопадливости, що зворушувала до глибини серця.

— Та вона просто зі шкури вилазить! — мовив Борис.

— Це її не врятує, — відказав Матьє, — вони хочуть, щоб їх поважали.

— Та при цьому жадають бачити голий зад.

— Воно, звичайно, так, але їм хочеться, щоб це було мистецтво.

Якусь мить ноги танцівниці пританцьовували під кумедним безсиллям її гепи, потім вона, посміхаючись, випросталася, підняла руки і струсонула ними: по всьому тілу хвилями покотилися дрижаки, вони ковзнули уздовж її лопаток і згубилися в лощині над попереком.

— Цікаво, що стегна її непорушні, — сказав Борис.

Матьє не відповів, щойно він подумав про Івіш. Глянути на неї він не наважувався, та пам'ятав жорстокий вираз її обличчя; врешті, вона була, як і всі, таке собі священне дитя: під подвійною ослоною ґрації й скромного, добропорядного вбрання вона з якоюсь міщанською пристрастю поїдала очима цей бідолашний шматок плоті. Тяжка образа підкотила йому до горла, в роті було аж гірко від неї.. «Не треба було так церемонитися з нею сьогодні вранці». Він трохи обернув голову й побачив її стиснутий кулак, що лежав на столі. Гострий шарлатовий ніготь великого пальця, неначе вказівна стрілка, був спрямований на танцювальний майданчик. «Вона ж зовсім самотня, — подумалося йому, — вона ховає за пасмами кіс своє схвильоване обличчя, вона стискає коліна, вона тішиться!» Ця думка була йому нестерпна, треба було підвестися і зникнути, та в нього не було снаги, він просто подумав: «Таж я люблю її за чистоту!» Взявшись у боки, танцівниця пересувалася поруч із ними на каблуках і торкнулася стегном їхнього столика. Матьє хотів би забажати цієї пухкої веселої гепи, що підпирає боязкий хребет, забажати бодай для того, щоб відволіктися від своїх думок і щоб дозолити Івіш. Дівчина присіла навпочіпки, розставивши ноги, вона поволі погойдувала своєю гепою назад і вперед, як розгойдуються вночі на маленьких вокзалах бліді ліхтарі на держаках невидних стовпів.

— Ну й гидота! — озвалася Івіш. — Не хочу більше на це дивитися.

Матьє здивовано обернувся до неї й уздрів трикутне обличчя, перекошене від люті й огиди. «Вона не була схвильована», із вдячністю подумалося йому. Івіш тремтіла, він хотів було всміхнутися їй, та у вухах задзеленчали дзвіночки; Борис, Івіш, непристойне тіло й шарлатовий туман опинилися поза його засягом. Він був сам, удалині сяяли спалахи бенґальських вогнів, а в хмарі диму бовваніло чудовисько на чотирьох ногах, святкова музика долинала до нього різкими вибухами через вогкий шум листя. «Що це зі мною?» — подумалося йому. Це було, як ото вранці: довкруги ішла якась вистава, Матьє ж був деінде.

Музика раптом урвалася, дівчина завмерла, обернувшись обличчям до зали. Над посмішкою видно було її прегарні очі з якимсь відчайдушним, зацькованим виразом. Ніхто не зааплодував, тільки де-не-де пролунав образливий сміх.

— Падлюки! — процідив крізь зуби Борис.

Він гучно заплескав у долоні. На нього заозиралися здивовані обличчя.

— Облиш, — сердито сказала Івіш, — не треба їй аплодувати.

— Вона робить, що в її змозі, — ляпаючи в долоні, відказав Борис.

— Тим паче.

Борис знизав плечима.

— Я знаю її, — сказав він, — я вечеряв із нею й Лолою, це гарна дівчина, та їй бракує олії в голові.

Дівчина щезла, усміхаючись і посилаючи поцілунки рукою. Біле світло залляло залу, це було неначе пробудження: люди раді були опинитися серед своїх після того, як учинили правосуддя, сусідка Івіш запалила цигарку і ніжно посміхнулася сама собі. Матьє не прокидався, це було біле марення та й годі, довкруг нього біліли невиразні плями облич зі сміхотливим і млявим самовдоволенням, були вони переважно бездумні, моє теж, напевне, таке, в ньому теж існує доречність очей, кутиків губ, та попри це, мабуть, видно, що воно порожнє всередині, мов гнилий гарбуз; марою був і цей чоловічок, що знову плигнув на естраду й вимахував руками, закликаючи до тиші, з таким виглядом, наче зарання тішився із того подиву, котрий настане, коли він гаряче, без будь-яких коментарів, просто вимовить у мікорофон славетне ім'я:

— Лола Монтеро!

Зала здригнулася від захоплення й відчуття спільної причетности, залящали оплески, Борис був у захваті.

— Вони в доброму гуморі, все буде клас.

Лола притулилася до дверей; здаля її плескате і зморшкувате обличчя скидалося на лев'ячу морду, її плечі були миготливою білиною з зеленими відблисками, немов листя берези вітряного вечора під фарами авта.

— Вона така гожа! — прошепотіла Івіш.

Лола наближалася широкими спокійними кроками з виразом відчаю, по вінця наповненого невимушеністю; в неї були маленькі руки і важка ґрація першої дружини султана, та в свою ходу вона вкладала чоловічу великодушність.

— Вона кидає виклик, — захоплено мовив Борис, — її на гачок їм не зловити.

Та й правда: люди в першому ряду, зніяковівши, відсунули свої стільці назад, вони ледве зважувалися так близько дивитися на цю славетну постать. Прегарне обличчя трибуна, просте й широке, з виразом політичної значущости: рот знав свою справу, він звик, випинаючи губи, широко роззявлятися і вивергати слова, виповнені жахом і відразою, і голос його сягав щонайдальших закутків. Лола зненацька завмерла, сусідка Івіш обурено і водночас захоплено зітхнула. «Вона тримає їх у руках», подумав Матьє.

Він відчув збентеження: в глибині душі Лола була шляхетна і палка, проте на обличчі її була неправда, воно тільки вдавало шляхетність і жагу. Вона страждала, Борис викликав у неї відчай, та щодня упродовж п'яти хвилин в неї була нагода страждати красиво! «Ну, гаразд, а я? Хіба я не страждаю красиво, граючи пропащого під музичний акомпанемент? Та все ж, — подумалося йому, — я таки пропаща людина». Довкруги було те ж саме: люди, що не існували взагалі, просто випари, а поруч з ними інші, що існували аж надто. Бармен, приміром. Нещодавно він палив цигарку, замріяний і поетичний, неначе королів цвіт, а тепер прокинувся і був геть барменом, струшував шейкер, відкривав його, підкреслено точними порухами виливав жовте шумовиння у шклянки — він грав бармена. Матьє подумав про Брюне. «Мабуть, по іншому й не можна, либонь, треба обирати: або бути нічим, або грати те, що ти є. То був би жах якийсь, — сказав він собі, — треба бути із вдачі комедіянтом».

Лола, не поспішаючи, обводила поглядом залу. Її страдницька ґримаса ствердла і застигла, здавалося, вона геть забула про своє обличчя. Та в глибині її очей, що тільки й були живими на цьому обличчі, Матьє угледів жагучу, грізну й аж ніяк не награну допитливість. Нарешті вона помітила Бориса й Івіш і начебто заспокоїлася. Вона послала їм усмішку, виповнену добротою, а потім із розгубленим виглядом оголосила:

— Матроська пісенька «Джонні Палмер».

— Я так люблю її голос, — прошепотіла Івіш, — він мов густий оксамит.

Матьє подумав: «Знову цей „Джонні Палмер!“».

Оркестр зіграв вступні акорди, й Лола підняла важкі руки, ну от, вона перехрестилася, і він побачив, як відкрився її криваво-червоний рот.

Хто жорстокий, злий, сукатий?

Хто шахрує в грі невдатній?

Матьє більше не слухав, йому було соромно за це награне страждання. Звичайно, це була всього-навсього гра, він знав це, та все ж… Найтяжче у стражданні — це те, що воно примарне, знай усе ганяєшся за ним, гадаєш, ніби ось-ось наздоженеш, впадеш у його обійми та й будеш собі страждати, зціпивши зуби, але в ту мить, коли ти наздоганяєш його, воно вислизає із твоїх обіймів, й не знаходиш нічого, крім розрізнених слів і цілої купи божевільних умовиводів, що кубляться й кубляться, неначе та мурашня: «Воно ввесь час бубонить у моїй голові, воно не припиняє своєї балаканини, віддав би що завгодно, аби лиш замовкнути». Він заздрісно глянув на Бориса; за цим упертим чолом, мабуть, панує незмірна тиша.

Хто жорстокий, злий, сукатий?

Джонні Палмер клятий.

Його приниження, його скарги — все воно було брехнею, порожнечею, він пхнув себе у порожнечу, виштовхнув себе із себе самого, щоб вийти з-під нестерпного гніту свого справжнього світу. Темного палючого світу, що тхне етером. У цьому світі він геть не почувався пропащим, там було набагато гірше: в ньому він був веселий, веселий і злочинний. От Марсель таки пропаде, якщо йому не пощастить роздобути до післязавтра п'ять тисяч франків. Пропаде насправжки, без будь-якої ліричности, себто народить дитину або ж помре від рук підпільної повитухи. В цьому світі страждання не було станом душі, і не треба було слів, щоб його виразити: воно було сутністю речей. «Одружись із нею, богемо ти нещасна, одружися, чому б тобі з нею не одружитися?» Голову дам у заклад, що вона не витримає, з жахом подумав Матьє. Всі зааплодували, й Лола поблажливо всміхнулася. Вона вклонилася і виголосила:

— Пісня із опери «Чотири су» — «Наречена пірата».

«Не люблю, коли вона це співає. Марґо Ліон співає краще. Таємничіше. Лола — раціоналістка, в ній немає таїни. Та ще й надто добра. Мене вона ненавидить, її ненависть величезна і всеохопна, це святе почуття — ненависть чесної людини». Він неуважно слухав ці легковагі думки, що снували в його мізках, наче миші на горищі. Внизу був густий журливий сон, густий світ, який мовчки очікував на нього: Матьє рано чи пізно впаде в нього. Він знову побачив перед собою обличчя Марсель, побачив її жорсткі вуста і розгублені очі: «Одружися з нею, богемо нещасна, одружися, ти ж уже сягнув зрілого віку, треба з нею одружитися».

Фреґат, де на кожнім борту,
Гармати чигають в ряду,
Стоятиме завтра в порту.

«Досить! Досить! Я знайду гроші, роздобуду їх або ж одружуся з нею, це вже вирішено, я не негідник, та цього вечора, лише цього вечора нехай мені дадуть спокій із усім оцим, мені хочеться за все забути, Марсель не забуває, вона там, у кімнаті, лежить на ліжку і згадує все, вона мене бачить, вслухається в звуки свого тіла і що далі? Вона отримає моє ім'я і, якщо треба буде, все моє життя, та ця ніч належить мені». Він обернувся до Івіш, немов би аж кинувся до неї, вона всміхнулася йому, та їх немов би розділяла невидна стіна. В залі тим часом аплодували. «Ще! — вимагали слухачі. — Ще раз!» Лола не звернула уваги на ці прохання: о другій годині ночі в неї мав бути ще один виступ, тож вона берегла себе. Вона двічі вклонилася і попрямувала до Івіш. Всі голови обернулися до їхнього столика. Матьє і Борис підвелися.

— Здрастуйте, моя крихітко Івіш, як ся маєте?

— Здрастуйте, Лоло, — мляво відказала Івіш.

Лола доторкнулася кінчиками пальців до Борисового підборіддя.

— Здрастуй, негіднику.

Її спокійний поважний голос надавав слову «негідник» якоїсь гідности; здавалося, Лола навмисне обрала його з-поміж незграбних і патетичних слів своїх пісень.

— Здрастуйте, пані, — поздоровкався Матьє.

— Ага! — сказала вона. — Ви теж тут?

Вони посідали. Лола обернулася до Бориса, трималася вона геть невимушено.

— Здається, Елінор висміяли?

— Та начебто.

— Вона приходила до мене поплакати. Саррюньян просто не тямить себе від люті, це вже втретє за останній тиждень.

— Він її не витурить? — стурбовано поспитав Борис.

— Такий намір у нього був: у неї ж немає контракту. Я сказала йому: якщо вона піде, то піду і я.

— І що ж він тобі відповів?

— Що вона може залишитися іще тиждень.

Лола обвела поглядом залу і гучно заявила:

— Цього вечора препогана публіка.

— Ну, — мовив Борис, — я цього не сказав би.

Сусідка Івіш, котра безсоромно поїдала очима Лолу, здригнулася. Матьє мало не зареготався: він вважав Лолу дуже симпатичною.

— Тобі бракує досвіду, — сказала Лола. — Коли я ввійшла, то відразу ж помітила, що вони викинули якийсь фортель, бо всі сиділи мов на похоронах. Знаєш, — раптом додала вона, — якщо це дівча втратить роботу, то йому доведеться тільки йти на вулицю.

Івіш раптом підняла голову, вигляд у неї був розгублений.

— Та плювати мені! — люто заявила вона. — Вулиця їй личить більше, ніж естрада.

Вона силкувалася тримати голову прямо, а бляклі запалені очі розплющеними. Потім вона трохи втратила певність і примирливим тоном збентежено додала:

— Звичайно, я розумію, що їй треба заробляти на шматок хліба.

Ніхто не відповів на це, й Матьє вболівав за неї: мабуть, їй тяжко було тримати голову прямо. Лола незворушно глянула на Івіш. Наче думала собі: «От дівчисько із заможної родини». Івіш захихотіла.

— А от мені не треба танцювати, — лукаво пробурмотіла вона.

Сміх її урвався, й голова звісилася на груди.

— Що з нею? — спокійно поспитався Борис.

Лола з цікавістю глянула на Івіш. Потім простягла свою куцу пухку руку, згребла Івіш за коси і підняла їй голову. Вона скидалася на сестру милосердя.

— Що це з нашою крихіткою? Забагато випила, чи що?

Мов завісу, розгортала вона світлі пасма її кіс, аж стало видно велику бліду щоку. Івіш трохи розплющила безтямні очі, потім голова її відкинулася назад. «Зараз її знудить», байдуже подумав Матьє. Лола почала смикати Івіш за коси.

— Розплющіть очі, ну ж бо, розплющіть! Погляньте на мене!

Івіш зненацька широко розплющила очі, в них горіла ненависть.

— Ну от, дивлюсь я на вас, — озвалася вона ясним крижаним голосом.

— Нічого собі, — сказала Лола, — не дуже ви й п'яні.

Вона відпустила її коси. Івіш хутко підняла руки і нагорнула пасма на щоки, це було так, наче вона ліпить маску, і справді, трикутне обличчя знову з'явилося під її пальцями, та губи й очі здавалися якимись виснаженими і брезклими. Якусь мить вона сиділа непорушно, і вигляд у неї був наче у сновиди, аж ось оркестр заграв повільний фокстрот.

— Запрошуєш мене? — поспиталася Лола в Бориса.

Борис підвівся, й вони подалися танцювати. Матьє провів їх поглядом, у нього не було бажання говорити.

— Ця жінка засуджує мене, — понуро сказала Івіш.

— Лола?

— Ні, за сусіднім столиком. Вона засуджує мене.

Матьє не відповів. Івіш знову озвалася:

— Так хотілося повеселитися цього вечора… й ось тобі! Ненавиджу шампанське!

«Вона й мене повинна ненавидіти, бо я змусив її пити», подумалося йому. Він здивовано побачив, як Івіш дістала з відерця пляшку і налляла у свій келих.

— Що ви робите? — поспитався він.

— Здається, я замало випила. Треба сягнути певного стану, а потім буде добре.

Матьє подумав, що треба було б не дати їй пить, та так нічого й не зробив. Івіш піднесла келих до губів і скривилася від огиди.

— Ну й бридота, — сказала вона, ставляючи свого келиха.

Борис із Лолою танцювали біля їхнього столика, вони сміялися.

— Ну, як ти там, кицю? — гукнула Лола.

— Тепер усе гаразд, — відказала Івіш із люб'язною усмішкою.

Вона знову взяла келих із шампанським і, не зводячи очей із Лоли, одним духом вихилила його. Лола відповіла їй усмішкою, і обоє, танцюючи, щезли в юрмі. Івіш була немов зачарована.

— Вона притискається до нього, — майже нечутно пробурмотіла вона. — Це… це кумедно. Вона мов людоїдка.

«Ревнує вона, — сказав собі Матьє. — Та кого ж із них?»

Івіш вже трохи сп'яніла, вона дурнувато посміхалася, не зводячи очей із Бориса та Лоли, про нього вона й не думала, він був для неї хіба що приводом для того, щоб розмовляти уголос, а не подумки: її посмішки, ґримаси й усі її слова, які вона йому казала, по суті, призначалися для неї самої. «Воно мало б бути нестерпним, — подумав собі Матьє, — а як по правді, то мені воно геть байдуже».

— Давайте потанцюємо, — раптом запропонувала Івіш.

Матьє здригнувся.

— Та ви ж не любите танцювати зі мною.

— Не має значення, — відказала Івіш, — я напідпитку.

Похитуючись, вона підвелася, відразу ж мало не гепнула додолу і ухопилася за край столика. Матьє обняв її й повів за собою, вони мов би потрапили в гарячу лазню, наповнену парою, юрма зімкнулася довкруг них, темна й запахуща. На мить Матьє розгубився. Та відразу ж узяв себе в руки, він виробляв ногами кренделі позаду неґра, він був сам, Івіш немов вивітрилася, з першими ж кроками він більше не відчував її.

— Яка ж ви легесенька.

Він опустив очі й побачив ноги людей, що танцювали довкруг них. «Тут доволі таких, що танцюють не ліпше, ніж я», подумалося йому. Він тримав Івіш на віддалі, майже на відстані витягнутої руки й не дивився на неї.

— Танцюєте ви правильно, — сказала вона, — та видно, що це не приносить вам утіхи.

— Мене це бентежить, — відказав Матьє.

Він посміхнувся.

— Ото вже ви дивачка, щойно ледве на ногах трималися, а тепер танцюєте, немов заправська танцівниця.

— Я можу танцювати й п'яна мов чіп, — сказала Івіш, — навіть цілісіньку ніч, воно мене ніколи не стомлює.

— Мені теж так хотілося б.

— Ви так не зможете.

— Та знаю.

Івіш знервовано озирнулася.

— Щось людоїдки не видно, — сказала вона.

— Лоли чи що? Вона о ліву руч позад вас.

— Ходімо до них, — сказала вона.

Вони зіштовхнулися з якоюсь хирлявою парочкою, чоловік попросив вибачення, а жінка недобре зиркнула на них; Івіш, озираючись, задкувала і тягла за собою Матьє. Ні Борис, ні Лола не помітили, як вони підійшли. Лола заплющила очі, повіки її були мов дві білі плями на жорсткому обличчі, Борис посміхався, весь у полоні райського забуття.

— А тепер? — поспитав Матьє.

— Залишаємося, тут більше місця.

Івіш зробилася важча, вона майже не танцювала, її очі невідривно стежили за Борисом і Лолою. Матьє бачив лише кінчик її вуха поміж двома пасмами кіс. Кружляючи в танку, Борис і Лола наблизилися до них. Коли вони опинилися зовсім поруч, Івіш ущипнула брата за плече.

— Здоров, хлопчику-мізинчику.

Борис зачудовано вирячив очі.

— Гей! — вигукнув він. — Івіш, не тікай! Чому це ти мене так назвала?

Івіш не відповіла, вона змусила Матьє зробити крутий поворот і стала спиною до Бориса. Лола розплющила очі.

— Ти розумієш, чому вона мене так назвала? — поспитав у неї Борис.

— Та начебто здогадуюся, — відказала Лола.

Борис мовив іще кілька слів, та вибух оплесків заглушив його; джаз раптом замовк, неґри поспішно збирали інструменти, щоб звільнити місце для арґентинського оркестру.

Івіш і Матьє підійшли до свого столика.

— Я так гарно розважаюся! — сказала Івіш.

Лола вже сиділа.

— Ви пречудово танцюєте, — сказала вона Івіш.

Івіш не відповіла, а тільки спідлоба зиркнула на Лолу та й годі.

— Ви були просто-таки неповторні, — озвався Борис до Матьє. — Я думав, що ви зовсім не танцюєте.

— Цього захотіла ваша сестра.

— Такому здорованеві, як ви, — сказав Борис, — краще було б виконувати акробатичний танок.

Запала гнітюча мовчанка. Івіш не казала й слова, самотня і зухвала, та й нікому не хотілося говорити. Над їхніми головами постало щось на кшталт неба, круглого, сухого і спекотного. Знову спалахнули лампи. З першими ж тактами танґо Івіш нахилилася до Лоли.

— Ходімо, — хрипко сказала вона.

— Я не вмію провадити, — відказала Лола.

— Та я сама поведу, — сказала Івіш.

І вищиривши зуби, неприязно додала:

— Не бійтеся, я буду провадити, як чоловік.

Вони підвелися. Івіш брутально обняла Лолу і підштовхнула до майданчика.

— Цікаві ж вони, — натоптуючи люльку, сказав Борис.

— Еге ж.

Надто ж цікавою була Лола: вона скидалася на молоду дівчину.

— Погляньте, — сказав Борис.

Він дістав з кишені величезного ножа з роговою колодкою і поклав його на столі.

— Це бакський ніж, — пояснив він, — зі стопорним вирізом.

Задля годиться Матьє взяв ножа і спробував його відкрити.

— Та не так же, нещасний! — сказав Борис. — Ви ж уб'єте себе.

Він взяв ножа, відкрив його і поклав поруч зі своїм келихом.

— Це ніж каїда, — сказав він. — Бачите брунатні плями? Чоловік, який продав його мені, присягався, що це кров.

Вони замовкли. Матьє розглядав удалині траґічне обличчя Лоли, що пливло над темним морем.

«А я й не знав, що вона така висока». Він одвів погляд і прочитав у Борисових очах наївну втіху, й вона поцілила його просто в серце. «Він тішиться, бо він зі мною, — з докором собі подумав він, — а мені, як завше, нема чого йому сказати».

— Погляньте на жінку, яка допіру ввійшла. Праворуч, за третім столиком, — сказав Борис.

— Білявка в перлинах?

— Еге ж, у фальшивих. Тільки майтеся на бачності, вона дивиться на нас.

Матьє крадькома зиркнув на високу, гожу дівчину з холодним обличчям.

— Як вона вам?

— Та нічогенька.

— Минулого вівторка я припав їй до смаку, вона добряче хильнула і ввесь час запрошувала мене танцювати. Мало того, вона подарувала мені портсиґар, Лола страшенно розлютилася й відіслала його через офіціянта.

І скромно докинув:

— Портсиґар був зі срібла, оздоблений камінцями.

— Вона просто-таки поїдає вас очима, — зауважив Матьє.

— Так я й думав.

— Що ж ви будете робити?

— Нічого, — зневажливо відказав Борис. — Вона ж на утриманні.

— То й що? — здивовано поспитав Матьє. — Одколи це ви зробилися таким пуританином?

— Та не в тім річ, — засміявся Борис. — Розумієте, оці мандрьохи, танцівниці, співачки — всі вони однакові. Знаючи одну, знаєш усіх. — Він поклав люльку і поважно додав: — До того ж, я чоловік цнотливий, не те, що ви.

— Гм! — буркнув Матьє.

— От побачите, — сказав Борис, — побачите, я ще здивую вас: житиму, як той чернець, коли порву з Лолою.

Він з утіхою потирав долоні. Матьє сказав:

— З Лолою ви порвете нескоро.

— Першого липня. Б'ємося об заклад?

— Та ні. Щомісяця ви закладаєтеся зі мною, що покинете її в наступному місяці, і щоразу програєте. Ви вже заборгували мені сто франків, кілька біноклів для кінських перегонів, п'ять сиґар «Корона» і корабель із пляшками, який ми бачили на Сені. У вас ніколи й на думці не було порвати з Лолою. Ви надто тримаєтеся за неї.

— Ви поціляєте мене простісінько в серце, — сказав Борис.

— Просто це дужче від вас, — незворушно провадив Матьє. — А оскільки ви не можете спокійно терпіти цю залежність, то вона доводить вас до сказу.

— Та замовкніть нарешті! — люто і весело сказав Борис. — Ви ще будете гасати за своїми сиґарами й кораблем.

— Та знаю я, ви ніколи не сплачуєте боргів чести: ви малий нікчема.

— А ви… ви посередність, — відказав Борис.

Обличчя його засяяло.

— Вам не здається, що це величезна образа: пане, ви — посередність!

— Незлецьки, — відказав Матьє.

— Або ще краще: пане, ви — ніщо!

— Ні, — сказав Матьє, — це не те, це набагато слабше.

Борис визнав це самохіть.

— Ви маєте слушність, — сказав він, — ви огидні, бо завжди маєте слушність.

Він знову старанно розпалив люльку.

— Як по правді, то в мене є ідея, — мовив він зі збентеженим і водночас маніякальним виглядом, — мені хочеться в полюбовниці світську даму.

— Отакої! — здивувався Матьє. — А навіщо?

— Не знаю. Гадаю, це має бути цікаво, вони, мабуть, страшенно манірні. Крім того, це принадно, серед них є такі, що згадуються у «Воґ». От самі подумайте. Купуєш «Воґ», розглядаєш світлини, бачиш: графиня Рокамадур з шістьма хортами, і думаєш собі: «А я ж цієї ночі переспав з нею!» Чудесно та й годі.

— А білявка он вам усміхається, — сказав Матьє.

— Авжеж, нахабства їй не позичати. Знаєте, вона робить це від розбещености, їй хочеться забрати мене в Лоли, бо вона її терпіти не може. Краще обернутися до неї спиною, — вирішив він.

— А що за чолов'яга з нею?

— Та так, приятель. Танцює в «Альказарі». Корчить із себе красеня, що куди там! Погляньте на цю мармизу. Йому вже скоро тридцять п'ять, а він усе вдає із себе Керубіно.

— Ну й що? — відказав Матьє. — Коли вам буде тридцять п'ять, у вас буде такий самий вигляд.

— У тридцять п'ять, — суворо мовив Борис, — я вже давно віддам богу душу.

— Ви полюбляєте про це казати.

— В мене сухоти, — сказав Борис.

— Знаю, — (якось Борис чистив зуби і, подряпавши щіткою ясна, довго плювався кривлею). — Знаю, та й що?

— Мені байдуже, сухоти в мене чи ні, — сказав Борис. — Просто не хочу піклуватися про себе. Гадаю, не варто жити після тридцяти, потім ти вже старе луб'я.

Він зиркнув на Матьє й додав:

— Не про вас я кажу.

— Та певно, що не про мене, — сказав Матьє. — проте ви маєте рацію: після тридцяти вже стаєш старим луб'ям.

— Мені хотілося б бути старшим на кілька років і все життя залишатися в цьому віці: це було б утіхою.

Матьє зиркнув на нього з ураженою симпатією. Молодість для Бориса була водночас минущою і даровою якістю, котрою треба було цинічно користатися, й моральною чеснотою, по відношенню до якої треба було показати себе гідним. Мало того, це було виправдання. «Нічого, — подумав Матьє, — він уміє бути молодим». Може, він єдиний з-поміж усіх цих людей цілковито був у цьому дансинґу. «По суті, це не така вже й дурна ідея: прожити молодість доостану й віддати богу душу в тридцять років. Так чи йнак, а після тридцяти людина вже мертва».

— У вас страшенно заклопотаний вигляд, — сказав Борис.

Матьє здригнувся: Борис зашарівся від збентеження, та дивився на Матьє з тривожним співчуттям.

— А що, помітно? — поспитав Матьє.

— Ще й як.

— У мене скрутно з грошима.

— Не вмієте ви ощадно жити, — суворо сказав Борис. — Якби в мене була ваша платня, то мені не довелося б запозичатися. Хочете сто франків бармена?

— Дякую, мені треба п'ять тисяч.

Борис розуміюче свиснув.

— О, даруйте, — сказав він. — А ваш друг Даніель хіба не позичить вам?

— Він не може.

— А ваш брат?

— Той не хоче.

— Хай йому дідько! — засмучено сказав Борис. — А чи не хтіли б ви…

— Що саме?

— Та нічого, просто мені подумалося: от же свинство, у Лоли повнісінько грошви, й вона нічого з нею робить.

— У Лоли позичати я не хочу.

— Таж клянуся вам, вони в неї просто лежать. Якби мова йшла про банківський рахунок, то я нічого не казав би: вона купує акції, грає на біржі, схоже, грошенята вона любить. Та в неї вже чотири місяці з собою сім тисяч франків, вона до них і не доторкнулася, навіть не знайшла часини, щоб віднести їх у банк, кажу ж вам, вони просто лежать у неї в сумочці.

— Ви нічого не можете втямити, — роздратовано сказав Матьє. — Не можу я запозичатися в Лоли, вона терпіти мене не може.

Борис зареготався.

— Ну, це таки правда! — сказав він. — Вона терпіти вас не може.

— От бачите.

— Все одно це свинство, — сказав Борис. — Ви вскочили в халепу через якісь п'ять тисяч, вони у вас під рукою, а ви не хочете їх узяти. А що, коли я попрошу їх для себе?

— Ні, ні! Не треба, — жваво замахав руками Матьє, — все одно вона дізнається правду. Серйозно, — наполегливо сказав він, — мені це було б неприємно.

Борис не відповів. Він узяв ножа двома пальцями й поволі підняв на рівень чола вістрям униз. Матьє почувався незручно. «Негідник же я, — подумав він, — хіба ж маю я право корчити з себе порядну людину за рахунок Марсель». Він обернувся до Бориса, хотів було сказати йому: «Гаразд, позичайте в Лоли». Та не зміг і слова видушити з себе, тільки щоки зашарілися. Борис розтулив пальці, й ніж упав додолу. Вістря вбилося в підлогу, й колодка задилькотіла.

Івіш із Лолою посідали на свої місця. Борис підняв ножа і поклав його на стіл.

— Що це за жахіття? — поспиталася Лола.

— Це ніж каїда, — відказав Борис, — щоб ти ходила в мене, мов пес на поводку.

— Ну й чортеня ж ти.

Оркестр заграв інше танґо. Борис понуро зиркнув на Лолу.

— Ходімо танцювати, — крізь зуби процідив він.

— Ви тут у гріб мене заженете всі, — сказала Лола.

Її обличчя заясніло, й зі щасливою усмішкою вона додала:

— Ти такий люб'язний.

Борис підвівся, й Матьє подумав: «Зараз він попросить у неї грошей». Він був геть знищений від сорому, та заразом почував і полегшення. Івіш сіла поруч.

— Лола незрівнянна, — хрипко сказала вона.

— Авжеж, вона дуже вродлива.

— Та певно!.. А це тіло! Це так хвилює — марне обличчя з квітучим тілом. Я відчувала, як час тече, мов пісок, враження було таке, наче вона в'яне простісінько у моїх руках.

Матьє стежив поглядом за Борисом і Лолою. Борис ще не переходив до діла. Здається, він жартував, а Лола усміхалася йому.

— Симпатична вона, — неуважно мовив Матьє.

— Симпатична? О ні, — сухо відказала Івіш. — Це брудна молодиця, самка.

І гордовито докинула:

— Я бентежила її.

— Видно було, — сказав Матьє. Він усе нервово закладав і закладав ногу за ногу.

— Хочете танцювати? — поспитався він.

— Ні, — відказала Івіш, — випити хочу. — Тоді налляла собі пів-келиха і пояснила: — Добре пити, коли танцюєш, бо танець не дає упитися, а алкоголь підтримує сили.

І з вимушеним виглядом додала:

— Як пречудово я розважаюся, та й закінчую блискуче.

«Ну, все, — подумав Матьє, — він з нею заговорив». Борис набрав поважного вигляду, він говорив, не дивлячись на Лолу. Лола мовчала. Матьє відчув, що стає червоний, мов рак, він був лютий на Бориса. Плечі височенного неґра на мить закрили Лолине обличчя, потім воно знову з'явилося, тепер уже з виразом замкнутости, далі музика урвалася, натовп розступився, і Борис вийшов з нього рішучий і лютий. Лола йшла трохи оддалі за ним, вигляд у неї був невдоволений. Борис нахилився до Івіш.

— Зроби мені послугу: запроси її танцювати, — попросив він.

Нітрохи не здивувавшись, Івіш підвелася й кинулася назустріч Лолі.

— О ні! — застогнала Лола. — Ні, моя крихітко Івіш, я так стомилася.

Якусь хвилю вони сперечалися, потім Івіш потягла її танцювати.

— Не хоче? — поспитав Матьє.

— Ні, — відказав Борис, — але вона мені заплатить за це.

Він був блідий, люта й водночас млява ґримаса на обличчі робила його схожим на сестру. Схожість була невиразна, та все ж неприємна.

— Не робіть дурниць, — стурбовано сказав Матьє.

— Ви ображаєтесь на мене, правда ж? — поспитав Борис. — Ви ж забороняли мені говорити з нею на цю тему…

— Я був би мерзотником, якби ображався на вас: ви ж добре знаєте, що дозволив… Чому вона не захотіла?

— Хтозна, — стенувши плечима, відказав Борис. — Зробила бридку ґримасу і сказала, що гроші їй і самій згодяться. Отак! — з лютим подивом сказав він. — Допіру я в неї що-небудь попрошу… вона відразу ж дає мені одкоша! Та вона мені за це заплатить, якщо жінка її віку хоче мати молодого коханця…

— Як ви їй це все пояснили?

— Сказав, що це для приятеля, котрий хоче придбати ґараж. Навіть прізвище назвав: Пікар. Вона його знає. Він і справді хоче купити ґараж.

— Мабуть, вона не повірила вам.

— Цього я не знаю, — сказав Борис, — знаю тільки одне: зараз вона мені за це заплатить.

— Та заспокойтеся ж! — вигукнув Матьє.

— Ну, нічого, — вороже сказав Борис, — це моя справа.

Він підійшов до високої білявки, вклонився їй, і вона, трохи зашарівшись, підвелася. Коли вони почали танцювати, Лола з Івіш пройшли в танку біля Матьє. Білявка пускала бісики, та посміхалася вона досить насторожено. Лола зберігала спокій, вона велично рухалася в танку, й люди розступалися перед нею, щоб виявити пошану. Івіш рухалася задки, піднявшим очі догори, й ні про що не підозрювала. Матьє взяв Борисового ножа за кінчик леза й короткими, сухими ударами постукав колодкою по столі: проллється кров, подумалося йому. Втім, йому все це було анідесь, на думці в нього була Марсель. Він думав: «Марсель, моя дружина», і щось над ним зімкнулося з хлюпотінням. Моя дружина, вона мешкатиме в моєму домі. Отак. Це природно, цілком природно, так само, як дихати чи ковтати слину. В ньому звучало й звучало: іди ж, не наїжачуйся, будь податливий, будь природний. У моєму домі. Я бачитиму її щодня упродовж усього мого життя. Він подумав: «Усе зрозуміло, в мене є життя».

Життя. Він дивився на ці розпашілі обличчя, на ці руді місяці, що пливли на подушечках із хмар: «В них є життя. У всіх. У кожного своє. Вони тягнуться через стіни дансинґу, через паризькі вулиці, перетинаються, перехрещуються і залишаються такими ж суворо індивідуальними, як зубна щітка, бритва, чи предмети туалету, які ніколи не позичаються. Я знав, що в кожного є своє життя. Не знав тільки, що є воно і в мене. Думав собі: я нічого не роблю, я не піддамся цьому. І що ж вийшло? А те, що я втрачав себе всередині». Він поклав ножа на стіл, взяв пляшку і нахилив її над своїм келихом, — вона була порожня. В келиху Івіш іще залишалося трохи шампанського, він узяв його й вихилив.

«Я ловив ґави, читав книжки, кохався. І це залишало слід! Кожен мій порух породжував поза мною самим, у майбутньому, якесь уперте очікування, котре потроху визрівало. Це очікування — це я сам, це я, котрий чекає на роздоріжжях, на середхрестях, у великій залі мерії XIV округу, це я там, у червоному фотелі, чекаю на самого себе, чекаю, коли ж я прийду, в чорному вбранні, з твердим пристібним комірцем, прийду і скажу, вмираючи від палу: так, так, я згоден узяти її за дружину». Він шалено струснув головою, та його життя вперто вимагало свого. «Помалу, але певно, під впливом свого настрою, своїх лінощів, витворив я свою власну мушлю. Тепер кінець, я замурований зусібіч! У центрі моє помешкання зі мною всередині, серед фотелів із зеленої шкіри, зовні ж існує вулиця Ґьоте, я завжди на неї виходжу, проспект дю Мен і ввесь Париж довкруг мене, північ попереду, південь позаду, Пантеон праворуч, Ейфелева вежа ліворуч, Порт-Клинянкур напроти, а посеред вулиці Венсинґеториґа маленька нора з рожевого оксамиту, спальня Марсель, моєї дружини, і Марсель усередині, гола, чекає мене. А довкруг Парижа — Франція, покреслена штрихами доріг в одному напрямку, а далі моря, то голубої, то чорної барви, Середземне голубе, а Північне чорне, Ла-Манш кольору кави з молоком, а ще далі країни, Німеччина, Італія, — Еспанія біла, тому що я не подався туди воювати, — а потім круглі міста на певних відстанях від моєї кімнати. Тамбукту, Торонто, Казань, Нижній Новґород, непохитні, як межові стовпи. Я приходжу, йду собі геть, гуляю, блукаю, та скільки б я не волочився, це все ж таки не що інше, як просто вакації університетського викладача, скрізь, де я не буваю, несу я з собою свою мушлю, я так і залишаюся у своїй кімнаті, посеред своїх книг, ні на один сантиметр не наближаюсь я до Марракеша чи Тамбукту. Навіть якщо я сяду в потяг, на пароплав, ув автобус, навіть якщо поїду на вакації в Марокко, якщо раптом приїду в Марракеш, то все одно залишуся у своїй кімнаті, вдома. І якщо я піду прогулятися майданами, базарами, якщо стисну плече якогось араба, щоб через нього доторкнутися до Марракеша, то що ж, в Марракеші буде цей араб, та не я: я так і залишуся сидіти у своїй кімнаті, супокійний і замислений, яким я й вирішив бути, за три тисячі кілометрів од марроканця і його бурнуса. У своїй кімнаті. Назавжди. Назавжди колишній коханець Марсель, а тепер її чоловік-викладач, назавжди той, хто так і не вивчив анґлійську, не вступив до компартії, не був ув Еспаніїї, назавжди».

«Моє життя». Воно оточувало його. Це був чудернацький предмет без початку й кінця, та все ж його не можна було назвати нескінченним. Він пробігав його очима від одної мерії до другої, від мерії XVIII округу, де він у жовтні 1923 року проходив призивну комісію, до мерії XIV округу, де він одружиться з Марсель у серпні чи вересні 1938 року; це життя мало сенс, невиразний і колихкий, як і будь-яке природне явище, в'язку прісноту, запах куряви й фіялок.

«Я провадив беззубе життя, — подумалося йому. — Беззубе. Ніколи не кусався, все чекав, зберігав себе на потім — і от допіру виявив, що в мене вже немає зубів. Що ж робити? Розтрощити свою мушлю? Легко сказати. Й усе ж таки! Що залишається? Крихітна крапелька смоли, що повзтиме в куряві, залишаючи за собою сяйнисту доріжку».

Він підняв очі й угледів Лолу, на її вустах була недобра посмішка. Він угледів Івіш: вона танцювала, відкинувши голову назад, пропаща, по ній не видно було, якого вона віку, й майбутнього в неї не було: «В неї немає мушлі». Вона танцювала, вона була напідпитку, вона не думала про Матьє. Геть не думала. Наче його ніколи й не існувало. Оркестр заграв арґентинське танґо. Матьє добре його знав, то було «Mio caballo murrio», та він дивився на Івіш, і йому здавалося, ніби він чує цей сумний жорстокий мотив уперше. «Ніколи не буде вона моєю, ніколи не ввійде до моєї мушлі». Він посміхнувся й відчув смиренне освіжаюче страждання, ніжно споглядаючи це маленьке, люте й тендітне тіло, об яке розбилася його свобода. «Люба моя Івіш, люба моя свободо». І зненацька над його розбещеним тілом, над усеньким його життям постала чиста свідомість, свідомість без будь-якого «я», просто дещиця теплого повітря; вона ширяла над ним, вона була як погляд, з високої високости дивилася вона на нього, нікчемну богему, дрібного буржуа, що руками й ногами тримається за свої звички, невдаху інтелектуала, «не революціонера, не бунтаря», на абстрактного мрійника, оточеного своїм плюсклим життям, — і винесла вирок: «Це пропаща людина, так їй і треба». Вона ні з ким не була солідарна, вона оберталася в бульбашці, котра теж оберталася з карколомною швидкістю, вона була розчавлена, пропаща, вона страждала там, на обличчі Івіш, звучала ефемерною й сумовитою мелодією. Червона свідомість, сумовита жалісна мелодійка, mio caballo murrio, вона здатна була на все, справді почувати відчай за еспанців, вирішувати все, що завгодно. Якби ж то так могло тривати й далі… Та далі воно не могло тривати: свідомість роздувалася й роздувалася, мов пухир, ось оркестр замовк, і вона луснула. Матьє опинився наодинці з собою, в глибині свого життя, сухий і суворий, він більше не засуджував себе, й тим більше не приймав себе, він був просто Матьє та й годі. «На один екстаз більше. А далі?» Борис повернувся на своє місце, вигляд у нього був трохи пригнічений.

— От халепа!

— Що там? — поспитався Матьє.

— Та ця білявка. Мерзенне дівчисько!

— Що вона там накоїла?

Борис насупив брови і, не відповідаючи, здригнувся. Івіш підійшла до столу й сіла поруч із Матьє. Вона була сама. Матьє пробіг поглядом по залі й побачив Лолу поруч із музиками, вона розмовляла із Саррюньяном. Схоже було, що Саррюньян здивований, потім він крадькома кинув погляд у бік високої білявки, яка недбало махала віялом. Лола посміхнулася йому і перетнула залу. Коли вона сіла, вигляд у неї був чудернацький. Борис із цікавістю розглядав свій правий черевик, панувала важка мовчанка.

— Ну, це вже занадто, — вигукнула білявка, — ви не маєте права, нікуди я не піду.

Матьє здригнувся, всі пооберталися. Саррюньян запобігливо схилився над білявкою, неначе метрдотель, що приймає замовлення. Він щось казав їй, тихо й рішуче. Білявка зненацька підвелася.

— Ходімо! — сказала вона своєму приятелеві.

Потім понишпорила в сумочці. Вуста її тремтіли.

— Ні, ні, — сказав Саррюньян, — це буде за мій рахунок.

Білявка зібгала стофранкову купюру й кинула на стіл. Її приятель теж підвівся і з жалем глянув на купюру. Білявка взяла його під руку, й вони подалися геть, високо піднявши голови й похитуючи стегнами.

Насвистуючи, Саррюньян підійшов до Лоли.

— Гаряче нам буде, коли вона повернеться, — сказав він з веселою посмішкою.

— Дякую, — сказала Лола. — Ніколи б не подумала, що це так легко.

Він пішов. Арґентинський оркестр покинув залу, один за одним повернулися неґри зі своїми інструментами. Борис розгнівано зиркнув на Лолу, потім обернувся до Івіш.

— Ходімо танцювати.

Лола спокійно дивилася, як вони підводяться. Та щойно вони відійшли, як обличчя її відразу ж перекосилося.

— В цім шинку ви робите, що захочете, — сказав Матьє.

— Вони в моїх руках, — байдуже мовила вона. — Люди приходять сюди через мене.

Її очі були неспокійні, вона нервово барабанила пальцями по столу. Матьє не знав, що їй іще сказати. На щастя, за хвилю вона підвелася.

— Даруйте, — сказала вона.

Матьє бачив, як вона пройшла через залу і щезла. Він подумав: «Настав час прийняти наркотик». Він залишився сам. Івіш з Борисом танцювали, такі ж чисті, як мелодія, та не такі безжальні. Він одвернувся й почав розглядати свої черевики. Втекло скількись часу. Він більш ні про що не думав. Зненацька пролунав якийсь хрипкий стогін, і він здригнувся. Це повернулася Лола, заплющивши очі, вона посміхалася. «Дорвалася», подумав він. Ось вона розплющила очі й, так само посміхаючись, сіла на своє місце.

— Ви знали, що Борисові треба п'ять тисяч франків?

— Ні, — відказав він. — Ні, не знав. А що, йому треба п'ять тисяч?

Лола все дивилася на нього, вона розхитувалася назад і вперед. Матьє бачив її великі зелені очі з двома крихітними зіницями.

— Щойно я відмовила йому, — сказала Лола. — Він каже, що це для Пікара, і я подумала, що він звернеться ще й до вас.

Матьє засміявся.

— Він знає, що в мене ні шеляга.

— То ви нічого не знали? — недовірливо поспиталася Лола.

— Та певно, що ні!

— Ти бач, — сказала Лола. — Дивно.

Здавалося, вона зараз перевернеться, мов старий корабель, або ж її рот роздере пронизливий, жахливий крик.

— Він приходив сьогодні до вас? — поспиталася вона.

— Так, десь о третій годині.

— Й нічого вам не казав?

— А що тут дивного? Пікара він міг зустріти потім.

— Так він мені й сказав.

— Ну, то й що?

Лола стенула плечима.

— Пікар цілий день працює в Аржантеї.

Матьє байдуже відказав:

— Якщо Пікарові треба гроші, то він міг зайти до Бориса в готель. Там він його знайшов, а потім вони зустрілися, коли він спускався бульваром Сен-Мішель.

Лола зміряла його іронічним поглядом.

— Подумайте, як це міг би Пікар просити п'ять тисяч франків у Бориса, який на місяць має всього триста франків на дрібні видатки?

— Ну, то я вже й не знаю, — роздратовано відказав Матьє.

Він хотів було сказати: «Ці гроші для мене». На цьому все воно, звичайно, і скінчилося б. Проте це неможливо було через Бориса. «Вона страшенно розлютиться на нього, вважатиме його моїм спільником». Лола барабанила по столу кінчиками своїх яскраво-червоних нігтів, кутики її вуст різко піднімалися, здригалися й опускалися знову. Вона крадькома стежила за Матьє з тривожною наполегливістю, та за цим настороженим гнівом він вгадував незмірну каламутну порожнечу. Йому хотілося зареготатися.

Лола відвела погляд.

— Може, це була перевірка? — поспитала вона.

— Перевірка? — зачудовано перепитав Матьє.

— А чом би й ні.

— Перевірка? Дивно це чути.

— Івіш постійно торочить йому, що я скупа.

— Хто це вам сказав?

— Вас дивує, що мені це відомо? — з переможним виглядом поспиталася Лола. — Це ж чесний хлопчина. Не треба думати, що можна погано говорити йому про мене, а я цього не знатиму. Щоразу я помічаю це з того, як він дивиться на мене. Або ж із того, як він ставить мені запитання, наче нічого й не було. Думаєте, я не бачу як він заходить здаля? Це сильніше від нього, він хоче бути чистим.

— Ну, то й що?

— Йому хотілося побачити, скупа я чи ні. Задля цього він і вигадав усю цю історію з Пікаром. Якщо тільки хтось не намовив його.

— Хто ж міг його намовити?

— Не знаю. Чимало людей вважає, що я, стара вішалка, запопала собі молодого хлопця. Досить лише глянути на мармизи тутешніх повійниць, коли вони бачать нас разом.

— Гадаєте, він переймається тим, що про нього кажуть?

— Та ні. От тільки є люди, що вважають, ніби роблять йому добро, підбурюючи його проти мене.

— Послухайте, — сказав Матьє, — не треба церемонитися: якщо вам здається, ніби це я, то ви помиляєтеся.

— А що, — крижаним тоном сказала Лола, — можливо й це.

Запала мовчанка, потім вона гостро спитала:

— А чому це щоразу, як ви з ним приходите, завжди відбуваються сцени?

— Хтозна. Я не докладаю до цього рук. Сьогодні я й геть не хотів приходити… Гадаю, він по-різному дорожить кожним із нас і хвилюється, коли бачить нас обох водночас.

Лола понуро й напружено дивилася перед собою. Нарешті вона сказала:

— Затямте раз і назавжди: я не хочу, щоб його відібрали в мене. Я знаю, що не роблю йому зла. Коли він буде ситий мною по горло, то покине, це станеться дуже швидко. Та мені не хочеться, щоб його відібрали в мене інші.

«Вона вдарилася у відвертість», подумав Матьє. Звичайно ж, під впливом наркотиків. Та була й інша причина: вона ненавиділа Матьє, й усе-таки те, що зараз вона йому казала, вона ніколи не насмілилася б сказати іншим. Поміж нею й ним, попри ненависть, було щось на зразок солідарности.

— Мені теж не хочеться, щоб його у вас відібрали, — сказав він.

— Щось не віриться, — холодно відказала Лола.

— Ну що ж, не вірте. Ваші стосунки з Борисом геть не стосуються мене. А якби й стосувалися, то я їх прийняв би такими, які вони є.

— Якось я подумала собі: він вважає себе відповідальним за нього, бо він його викладач.

Вона замовкла, й Матьє зрозумів, що не переконав її. Здавалося, вона підшукує слова.

— Я… я знаю, що вже я в літах, — насилу вимовила вона, — знаю це й без вас. Та саме тому я й можу йому допомогти: є такі речі, яким я можу його навчити, — виклично додала вона. — Та й хто вам сказав, що я застара для нього? Він любить мене такою, яка я є, він щасливий зі мною, коли йому не втовкмачують у голову всі оці думки.

Матьє мовчав. Лола вигукнула з гарячковою непевністю:

— Таж ви повинні знати, що він мене любить. Він мусив про це казати вам, адже він усе вам розповідає.

— Гадаю, він любить вас, — відказав Матьє.

Лола втупила в нього свій тяжкий погляд.

— Мені доводилося бувати в бувальцях, і я не плекаю ніяких мрій, та скажу вам ось що: цей хлопчина — остатній мій шанс. Врешті, можете робити, що завгодно.

Матьє відповів не відразу. Він дививсь, як танцюють Борис із Івіш, і йому кортіло сказати Лолі: «Давайте не будемо сваритися, ви ж бачите, що ми з вами однаковісінькі». Та схожість ця викликала в нього якусь відразу; в Лолиному коханні, попри ввесь його шал, всю його чистоту, було щось кволе і руйнівне. Та все ж він ледве чутно пробурмотів:

— Ви кажете це мені… Таж знаю я це так само добре, як і ви.

— А чому це так само добре, як і я?

— Ми схожі з вами.

— Що ви маєте на увазі?

— Погляньте на них і погляньте на нас.

Лола зробила зневажливу ґримасу.

— Не схожі ми, — відказала вона.

Матьє стенув плечима, й вони, так і не помирившись, позамовкали. Обоє дивилися на Бориса й Івіш. Вони танцювали, і він, і вона були жорстокі, самі того не відаючи. А може, й відали, та замало. Матьє сидів біля Лоли, вони не танцювали, бо це геть не пасувало до їхнього віку. «Нас повинні приймати за коханців», подумалося йому. Він почув, як Лола пробурмотіла собі під ніс: «Якби ж то була я певна, що це для Пікара».

Борис із Івіш повернулися до столу. Лола через силу підвелася. Матьє подумав було, що вона впаде, та Лола сперлася на стіл і глибоко вдихнула повітря.

— Ходімо, — сказала вона Борисові, — мені треба побалакати з тобою.

Борисові зробилося незатишно.

— Ти що, не можеш зробити цього тут?

— Ні.

— Гаразд, зачекай, поки заграє оркестр, і ми підемо танцювати.

— Ні, — відказала Лола, — я стомилася. Підемо до мене в гримерну. Ви дозволите, крихітко Івіш?

— Я впилася, — люб'язно відказала Івіш.

Лола пішла, й Борис неохоче потяг за нею.

Івіш упала на стілець.

— Я й справді впилася, — сказала вона, — мене розвезло під час танців.

Матьє промовчав.

— Чому вони пішли? — запитала Івіш.

— Розібратися їм треба. А Лола ще й прийняла допіру наркотики. Знаєте, після першої дози в голові тільки одна думка — прийняти другу.

— Гадаю, мені наркотики припали б до смаку, — мрійливо сказала Івіш.

— Та звісно.

— А що? — обурено сказала вона. — Коли вже мені судилося згаяти в Лаоні все своє життя, то треба ж знайти собі якесь заняття.

Матьє мовчав.

— А, зрозуміло! — вигукнула вона. — Ви гніваєтеся на мене, бо я впилася.

— Та ні.

— Так, так, ви засуджуєте мене.

— Чому б це? Втім, не такі ви вже й п'яні.

— Я п'я-на-мов-чіп, — задоволено виголосила Івіш.

Люд почав розходитися. Була вже, напевне, друга ночі. У своїй гримерній, брудній крихітній кімнатці, оббитій червоним оксамитом, зі старим дзеркалом у позолоченій рамі, Лола погрожувала і благала: «Борисе! Борисе! Борисе! Ти відбираєш у мене розум». А Борис хнюпився, боязкий і впертий. Довга темна сукня, що кружеляє поміж червоними стінами, темне майталання сукні у дзеркалі, прегарні білі руки, що звиваються зі старосвітською патетикою, неначе два струмені води. А потім Лола зайде за ширму і там, забувши за все на світі, закинувши голову, неначе для того, щоб зупинити кровотечу з носа, всотає ніздрями дві щіпки білого порошку. На чолі в Матьє виступив рясний піт, проте він усе не зважувався його втерти, йому було соромно пітніти в присутності Івіш; танцювала вона без продиху, та залишалася так само бліда на виду й геть не спітніла. Сьогодні вранці вона сказала: «Як я не люблю ці вогкі долоні», після цього він не знав, що робити зі своїми руками. Він почувався кволим і змореним, йому вже нічого не хотілося, ні про що не думалося. Деколи він казав собі, що незабаром зійде сонце, треба буде знову щось робити, телефонувати Марсель, Сарі, від початку до кінця прожити ще один день, й усе це здавалося йому неймовірним. Він краще без кінця сидів би за цим столиком, під цим штучним світлом, у товаристві Івіш.

— Я розважаюся, — п'яним голосом сказала Івіш.

Матьє поглянув на неї: вона була в тому стані радісного збудження, коли тільки якоїсь дрібниці бракує, аби він переріс у лють.

— Плювати мені на іспити, — провадила Івіш, — якщо провалюся, то й добре. Сьогодні ввечері я справляю поминки за своїм одинацьким життям.

Вона посміхнулася і з захватом додала:

— Сяє, мов крихітний самоцвіт.

— Що сяє, мов самоцвіт?

— Ця мить. Вона круглісінька, висить у порожнечі, мов крихітний самоцвіт, я житиму вічно.

Вона взяла Борисів ніж за колодку, притиснула лезо до краю стола й бавилася, згинаючи його.

— Що це з нею? — раптом поспитала вона.

— З ким?

— З жінкою в чорній сукні, моєю сусідкою. Одколи вона тут, вона все мене засуджує.

Матьє обернув голову: жінка в чорному скоса дивилася на Івіш.

— Ну? — поспиталася Івіш. — Скажете, неправда?

— Та наче правда.

Він побачив недобре плескате обличчя Івіш, злостиві й туманні очиці, й подумав: «Краще помовчати». Жінка в чорному добре втямила, що мова була про неї: враз набрала величного вигляду, а її чоловік прокинувся й, витріщивши очі, дивився на Івіш. «Як воно прикро все», подумав собі Матьє. Він був ледачий і стомлений, ладен був що завгодно віддати, аби лиш не було сварки.

— Ця жінка засуджує мене, бо вона добропорядна, — пробурмотіла Івіш до свого ножа. — А я не добропорядна, я собі розважаюся, впиваюся, ось провалюся на іспитах. Ненавиджу добропорядність! — на всю горлянку закричала вона.

— Замовкніть, Івіш, прошу вас.

Івіш дивилася на нього крижаним поглядом.

— Ви начебто зупиняєте мене? — запитала вона. — А певно, ви теж добропорядний. Не бійтеся: коли я проведу десять років у Лаоні, з батьком і матір'ю, то буду ще добропорядніша, ніж ви.

Вона розсілася на стільці, вперто притискаючи лезо ножа до столу й несамовито намагаючись зігнути його. Запала важка мовчанка, потім жінка в чорному обернулася до свого чоловіка.

— Мені в голові не вкладається, як це можна поводити себе так, як оце дівча.

Її чоловік з острахом зиркнув на широкі плечі Матьє.

— Н-ну! — тільки й промовив він.

— Звичайно, вона в цім не винна, — провадила його дружина, — винні ті, хто привів її сюди.

«Ну от, — подумав Матьє, — вже і сварка». Івіш, звичайно, все це чула, та нічого не сказала, вона була сумирна, мов ягня. Аж надто сумирна: немов би щось надумала собі; раптом вона підняла голову, на обличчі в неї була якась біснувата радість.

— Що з вами? — тривожно поспитав Матьє.

Вона побіліла мов крейда.

— Нічого. Ось… ось я вчиню ще одну непристойність, щоб трохи побавити цю пані. Хочу поглянути, чи зносить вона вигляд крови.

Сусідка Івіш легенько скрикнула й закліпала очима. Матьє хутко зиркнув на руки Івіш. Вона тримала ножа в правиці і старанно чикрижила долоню лівої руки. Шкіра була розпанахана від великого пальця до самісінького мізинця, побігла кров.

— Івіш! — заволав Матьє. — Господи, ваші рученята!

Івіш невиразно посміхнулася.

— Як ви гадаєте, відведе вона погляд? — запитала вона.

Матьє простягнув руку над столом, і вона покірно віддала йому ножа. Матьє був у відчаї, він дивився на тендітні пальчики Івіш, уже замурзані кривлею, й думав про те, як же їй боляче.

— Та ви з глузду з'їхали! — сказав він. — Я одведу вас у вбиральню, вас перев'яжуть.

— Мене перев'яжуть? — Івіш люто зареготалася. — Ви замислюєтесь над тим, що кажете?

Матьє підвівся.

— Ходімо, Івіш, хутчій, прошу вас.

— Дуже приємне відчуття, — не підводячись, мовила Івіш. — Таке враження, ніби моя рука була шматком вершкового масла.

Вона підняла ліву руку до самісінького носа і критично розглядала її. Кров цебеніла звідусіль, цівки скидалися на мурашині вервечки.

— Це моя кров, — сказала Івіш. — Мені так любо дивитися на свою кров.

— Годі! — рішуче сказав Матьє.

Він ухопив Івіш за плече, та вона зненацька випручалася й велика краплина крови впала на скатерку. Івіш дивилася на Матьє, і її очі аж горіли од ненависти.

— То ви ще й хапаєте мене? — запитала вона. І з образливим сміхом докинула: — Мені треба було б зважити, що для вас це занадто. Вас приголомшує, що можна бавитися, пускаючи собі кров.

Матьє відчув, що лице його блідне від люті. Він сів, поклав лівицю догори долонею на стіл і солодко мовив:

— Занадто? Ні, крихітко Івіш, просто-таки пречудово. Це забавка для шляхетних панночок, еге ж?

Одним ударом він всадив ножа собі в долоню і майже нічого не відчув. Коли він відпустив ножа, той так і залишився стирчати в його тілі, прямісінький, догори колодкою.

— Ой! Ой! — з відразою заверещала Івіш. — Вийміть його! Вийміть же!

— От бачите, — крізь зуби процідив Матьє, — це можуть усі.

Він почувався розслабленим і ваговитим і трохи боявся знепритомніти. Та почував і вперту втіху, і якесь недобре, підступне бажання вколоти. Він штрикнув себе ножем не лише для того, щоб кинути виклик Івіш, це був також і виклик Жакові, Брюне, Даніелю, всьому своєму життю. «Ото вже ж дурень я, — подумалося йому, — правду казав Брюне, що я старе дитя». Та все ж не міг позбутися відчуття втіхи. Івіш дивилася на руку Матьє, мовби прибиту ножем до столу, і на кров, що цебеніла довкруг вістря. А потім глянула на Матьє, й лице її змінилося. Вона м'яко сказала:

— Навіщо ви це зробили?

— А ви? — напружено поспитав Матьє.

О ліву руч знявся загрозливий галас: це була громадська думка. Матьє було на нього начхати, він дивився на Івіш.

— Ох, — сказала Івіш, — мені… мені так шкода.

Галас усе зростав, і дама в чорній сукні заверещала:

— Вони п'яні, вони покалічать себе, треба їм завадити! Я не можу на це дивитися!

Обернулося кілька голів, підбіг офіціянт.

— Пані щось бажає?

Жінка в чорному притиснула до вуст хустинку й, не кажучи ні слова, показала на Матьє з Івіш. Матьє хутко висмикнув ножа з рани і відчув страшенний біль.

— Ми покалічилися ножем.

Офіціянт, видно, бував у бувальцях.

— Якщо панове пройдуть у вбиральню, — незворушно сказав він, — то служниця зробить усе, що потрібно.

Цього разу Івіш покірно підвелася. Услід за офіціянтом вони перетнули залу, тримаючи кожен свою руку догори, й це було так кумедно, що Матьє зареготався. Івіш занепокоєно глянула на нього, а потім і собі засміялася. Вона так шалено реготалася, що її рука затремтіла. Дві краплини крови впали на паркет.

— Розважаюсь я, — сказала вона.

— Господи, — вигукнула служниця, — сердешна моя панночко, що ж ви собі оце заподіяли? Бідолашний пане!

— Ми гралися ножем, — сказала Івіш.

— І ось! — обурено вигукнула служниця. — Ось і догралися! Це наш ніж?

— Та ні.

— А! Так я і думала… Глибоко ж ви поранилися, — сказала вона, оглядаючи рану Івіш. — Не турбуйтесь, я все владнаю.

Вона відчинила шафу, й половина її тіла сховалася у ній. Матьє й Івіш посміхнулися одне одному. Івіш начебто протверезіла.

— Не сподівалася, що ви здатні таке вчинити, — сказала вона Матьє.

— От бачите, не все ще втрачено, — відказав Матьє.

— Тепер мені боляче, — сказала Івіш.

— Мені теж, — посміхнувся Матьє.

Він був щасливий. Він прочитав написи «Для панів» і «Для пань» золотими літерами на двох дверях, пофарбованих сірою емалевою фарбою, поглянув на підлогу, мощену білою плиткою, вдихнув ганусовий запах дезінфекції, й серце його аж заспівало від утіхи.

— Либонь, не так уже й неприємно бути служницею в вбиральні, — сказав він від щирого серця.

— Та певно ж! — розквітла Івіш.

Вона глянула на нього з незграбною ніжністю, трохи повагалася, а потім зненацька приклала долоню своєї лівої руки до пораненої долоні Матьє. М'яко ляснуло.

— Змішування крови, — пояснила вона.

Матьє мовчки стиснув її руку й відчув різкий біль, йому здалося, ніби на долоні в нього відкрилася якась хижа паща.

— Ви робите мені боляче, — сказала Івіш.

— Знаю.

Служниця вилізла із шафи, її обличчя трохи почервоніло. Вона відчинила скриньку з білої бляхи.

— Ось тут усе, — сказала вона.

Матьє побачив пляшечку з йодом, голки, ножиці й бинти.

— Гарно ж ви запаслися, — сказав він.

Вона статечно кивнула.

— Ох, бувають такі дні, коли не до жартів. Позавчора одна жінка жбурнула своїм келихом у голову одному з наших постійних відвідувачів. Кров так цебеніла в того пана, так цебеніла, я злякалася за його очі, бо вийняла у нього з брови чималий уламок шкла.

— Хай йому дідько! — покрутив головою Матьє.

Жінка поралася біля Івіш.

— Потерпіть, кицю моя, воно трохи буде щеміти, це настоянка йоду. От і все.

— Ви… ви не вважатимете нескромністю, коли я щось запитаю? — неголосно поспитала Івіш.

— Нітрохи.

— Хотіла б я знати, про що ви думали, коли я танцювала з Лолою?

— Оце зараз?

— Еге ж, коли Борис запросив білявку. Ви зосталися самі за столом.

— Про себе, либонь, — відказав Матьє.

— Я спостерігала за вами, ви були… майже гарні. От якби ви назавжди зберегли той вираз обличчя!

— Не можна ж ввесь час думати про себе.

Івіш засміялася:

— А як на мене, то я тільки про себе й думаю.

— Дайте вашу руку, пане, — сказала служниця. — Обережно, зараз буде щеміти. Ось так! Нічого страшного.

Матьє відчув, як руку немов би вогнем обпекло, та не звернув на те уваги, він дивився на Івіш, яка незграбно зачісувалася перед дзеркалом, відкидаючи пасма забинтованою рукою. Врешті вона й геть відкинула свої коси назад, і її широке обличчя оголилося. Матьє відчув, як набрякає від раптового, відчайдушного бажання.

— Ви така гарна, — сказав він.

— Ні, — зареготалася Івіш, — навпаки, я страшенно бридка. Це моє потаємне обличчя.

— Та воно мені ще дужче подобається, — сказав Матьє.

— Що ж, завтра я зачешуся отак, — відказала вона.

Матьє не знайшов, що сказати. Просто схилив голову і замовк.

— Ну, от і все, — озвалася служниця.

Матьє завважив, що в неї сиві вусики.

— Вельми вдячні вам, пані, ви вправні, як сестра милосердя.

Служниця зашарілася від утіхи.

— Та що ви, — сказала вона, — це ж природно. В нашому ділі потрібно уміти все.

Матьє поклав на тарілочку десять франків, і вони вийшли. Обоє з задоволенням зиркали на свої закляклі, перебинтовані руки.

— Моя рука немов із дерева, — сказала Івіш.

Дансинґ був майже порожній. Лола стояла посеред майданчика і збиралася співати. Борис сидів за столиком, він очікував на них. Дама в чорній сукні та її чоловік зникли. На їхньому столику стояли два недопиті келихи, лежала відкрита пачка сиґарет, де залишалося ще з десяток цигарок.

— Це втеча, — сказав Матьє.

— Та звісно, — сказала Івіш, — налякала я їх.

Борис весело глянув на них.

— Ви вчинили справжнісіньку різанину, — сказав він.

— А все через твого клятого ножа, — невдоволено промовила Івіш.

— Навзір це добрий ножака, гарно має різати, — сказав Борис, із цікавістю розглядаючи їхні руки.

— А що з Лолою? — поспитав Матьє.

Борис насупився.

— Кепсько. Дурницю я вчинив.

— Яку ж?

— Сказав їй, що Пікар прийшов до мене в готель і я приймав його у своїй кімнаті. Здається, першого разу я сказав щось інше, та хоч убийте мене, якщо пам'ятаю.

— Ви сказали, що зустріли його на бульварі Сен-Мішель.

— Лишенько! — скрикнув Борис.

— Вона лютує?

— Ого-го-го! Мов кнуряка. Погляньте тільки на неї.

Матьє зиркнув на Лолу. В неї було засмучене, розлютоване обличчя.

— Даруйте мені, — сказав Матьє.

— Вам немає за що просити вибачення: це моя вина. Врешті, все воно владнається, я звик. Врешт-решт усе стає на свої місця.

Вони замовкли. Івіш ніжно дивилася на свою перебинтовану руку. Сон, свіжість, досвітня зоря нечутно заструмували до зали, в дансинґу запахло досвітком. «Самоцвіт, — подумав Матьє, — вона сказала, крихітний самоцвіт». Він був щасливий, він більше не думав про себе, йому здавалося, ніби він сидить надворі на лавці — надворі, зовні, поза цим дансинґом, поза цілісіньким своїм життям. Він посміхнувся. «Вона сказала ще одне. Сказала: я житиму вічно…»

Лола заспівала.

XII

«О десятій ранку в кав'ярні „Дом“». Матьє прокинувся. Цей маленький горбик із білого бинта на ліжку був його лівою рукою. Трохи боліло, проте в тілі відчувалася бадьорість. «О десятій ранку в кав'ярні „Дом“». Вона сказала: «Я прийду раніше від вас, вночі я й очей не зведу». Була дев'ята, він зістрибнув з ліжка. «Вона зачешеться по-іншому», подумав він.

Матьє штовхнув віконниці: вулиця була пустельна, небо низьке й сіре, теплінь стояла не така, як напередодні, це був справжнісінький ранок. Він відкрутив кран умивальниці і підставив голову під струмінь води: мовляв, я теж із ранку. Його життя впало йому до ніг важкими бганками, воно ще оточувало його, воно сковувало його щиколотки, та він переступить через нього, він залишить його позаду, наче мертву шкіру. Ліжко, письмовий стіл, лампа, зелений фотель: не спільниками його вони вже були, а всього лиш анонімними предметами із дерева й металу, домашнім начинням, ніч він провів немов би в готельному номері. Матьє вбрався й, насвистуючи, спустився східцями.

— Вам лист пневматичною поштою, — сказала консьєржка.

Марсель! Матьє відчув, як гірко зробилося в роті: він геть забув про Марсель. Консьєржка простягнула йому жовтий конверт: лист був од Даніеля.

«Любий мій Матьє, — писав Даніель, — я шукав серед знайомих, та так і не зміг зібрати суму, про яку ти мене просив. Повір, мені дуже шкода. Можеш заглянути до мене пополудні? Мені треба побалакати з тобою про твою справу. Твій друг».

«Гаразд, — подумав собі Матьє, — зайду до нього. З грошима він розлучатися не хоче, та, може, щось вигадає». Життя видавалося йому легке, таке воно й має бути: так чи так, а Сара доб'ється, щоб лікар зачекав кілька днів; якщо буде така необхідність, то можна буде вислати йому гроші до Америки.

Івіш сиділа в кав'ярні, у темному закуті. Спочатку він угледів її перебинтовану руку.

— Івіш! — ніжно покликав він.

Вона підняла на нього погляд, в неї було неприступне трикутне обличчя, на ньому читалася її дрібна недобра цнота, пачоси закривали половину щік: вона не зачесала коси догори.

— Спали ви бодай часину? — сумно поспитався Матьє.

— Геть не спала.

Він сів. Вона помітила, що він дивиться на їхні забинтовані руки, поволі забрала свою і сховала її під стіл. Підійшов офіціянт, він добре знав Матьє.

— Як ся маєте, пане? — поспитався він.

— Та нічого, — відказав Матьє. — Дайте, будь ласка, чашку чаю і двоє яблук.

Запала мовчанка, й Матьє скористався нею, щоб поховати свої нічні спогади. Відчувши, що серце його порожнє, він підняв голову.

— У вас кепський вигляд. Це через той іспит?

Івіш у відповідь скривила зневажливу гримасу, й Матьє замовк, він дивився на порожні лави. Служниця, уклякнувши навколішки, мила кахляну підлогу. Кав'ярня потроху прокидалася, був ранок. Цілісіньких п'ятнадцять годин до тої пори, коли можна буде лягти спати! Івіш тихо заговорила, вигляд у неї був змордований.

— Іспит буде о другій пополудні, — сказала вона. — А вже дев'ята ранку. Я відчуваю, як години просто-таки валяться на мене.

Вона знову почала несамовито смикати пасма своїх кіс, це несила було терпіти. Вона запитала:

— Як ви гадаєте, візьмуть мене продавщицею в універмаґ?

— І не думайте про це, там треба гарувати.

— А манекенницею?

— Ви замалі на зріст, проте можна спробувати…

— Я робитиму що завгодно, аби лиш не повертатися до Лаона. Навіть посуд буду мити.

І додала зі старечим заклопотаним виглядом:

— Здається, в таких випадках дають оголошення в газети?

— Послухайте, Івіш, у нас ще буде час поговорити про це. Ви ж іще не провалилися.

Івіш стенула плечима, й Матьє жваво повів далі:

— Навіть якщо ви і провалитеся, то для вас нічого не втрачено. Наприклад, ви могли б повернутися додому на кілька місяців, а я тим часом пошукаю і знайду для вас якусь роботу.

Він говорив із добротливою переконаністю, та надії в нього не було: навіть якщо він їй знайде якусь роботу, то її витурять звідтіля вже за тиждень.

— Два місяці в Лаоні! — розлючено вигукнула Івіш. — Відразу ж видно, що й самі не тямите, що кажете. Це… це ж нестерпно.

— Так чи йнак, а вакації вам довелося б проводити вдома.

— Звичайно, та як приймуть вони мене після цього провалу?

Вона замовкла. Він дивився на неї, не кажучи й слова: у неї була жовта барва обличчя, як завжди уранці. Ніч, здавалося, насилу торкнула її. «Ніщо не зоставляє на ній слідів», подумалося йому. Він не зміг утриматися від запитання:

— Ви так і не підняли коси?

— Таж бачите, що ні, — сухо відказала Івіш.

— Але ж учора ввечері ви пообіцяли мені, — трохи роздратовано сказав він.

— Я була п'яна, — сказала вона. І твердо повторила, немовби хотіла збентежити його: — Я була п'яна мов чіп.

— Не такою вже й п'яною ви були, коли обіцяли мені це зробити.

— Ну, добре! — нетерпляче сказала вона. — Та й що ж із того? Люди ще й не такі обіцянки дають.

Матьє не відповів. Враження було таке, ніби йому постійно ставляють невідкладні запитання: як знайти до вечора п'ять тисяч франків? Як зробити так, щоб Івіш наступного року повернулася до Парижа? Як тепер поводитися з Марсель? В нього не було часу зібратися з думками, повернутися до запитань, що були основою його розмислів з учорашнього дня: хто я? Що зробив я зі своїм життям? Коли він одвернувся, щоб скинути із себе цей новий клопіт, то вдалині раптом уздрів довгий хисткий силует Бориса, який начебто шукав їх на терасі.

— А ось і Борис! — роздратовано сказав він. І поспитав, охоплений неприємною підозрою: — Це ви попросили його прийти?

— Та ні, — ошелешено відказала Івіш. — Я повинна була знайти його пополудні, тому що… тому що ніч він провів із Лолою. Та погляньте ж лишень на нього!

Борис нарешті помітив їх. Він рушив у їхній бік. Очі його були широко розплющені, погляд непорушний, сам він був блідий, неначе мрець. І ввесь час посміхався.

— Привіт! — гукнув Матьє.

Борис підняв до скроні два пальці, як він завжди робив, коли вітався, та не зміг завершити цей жест. Він сперся обома руками об стіл і, не кажучи й слова, почав розхитуватися на каблуках. І знай посміхався.

— Що з тобою? — запитала Івіш. — Ти скидаєшся на Франкенштайна.

— Лола померла, — промовив Борис.

Він дурнувато витріщився просто перед собою. Якусь хвилю Матьє нічого не розумів, потім його неначе громом поцілило.

— Що?..

Він глянув на Бориса: про те, щоб зараз його розпитувати, й мови не могло бути. Матьє схопив його за руку і силоміць посадив біля Івіш. Борис механічно повторив:

— Лола вмерла!

Івіш ошелешено вирячилася на нього. Вона трохи відсунулася на лавці, наче боялася до нього доторкнутися.

— Наклала на себе руки? — запитала вона.

Борис не відповів, руки його задригоніли.

— Скажи ж, — схвильовано повторила Івіш. — Що, вона руки наклала на себе? Руки наклала, еге?

Борисова посмішка зробилася неприродно широка, губи його тремтіли. Івіш пильно дивилася на нього, смикаючи себе за коси. «Вона нічого не второпала», роздратовано подумав Матьє.

— Гаразд, — обізвався він. — Розкажете потім. А зараз ні слова.

Зненацька Борис зареготався. Він сказав:

— Якби ви… якби ви…

Матьє мовчки ляснув його кінчиками пальців по щоці. Борис перестав реготатися й, бормочучи щось під носа, поглянув на нього, потім трохи обм'як і завмер, дурнувато роззявивши рота. Всі троє мовчали, й поміж ними стояла смерть, безіменна і священна. Це була не подія, а середовище, якась в'язка субстанція, крізь яку Матьє бачив свою чашку з чаєм, мармуровий столик і породисте зле обличчя Івіш.

— Що для пана? — поспитав офіціянт.

Він стояв біля столика й іронічно дивився на Бориса.

— Хутчій принесіть коньяку, — сказав Матьє. Й, щоб усе виглядало природно, докинув: — Пан поспішає.

Офіціянт пішов і незабаром повернувся з пляшкою і чаркою. Матьє почувався млявим і вичерпаним, аж тепер почала даватися взнаки нічна втома.

— Пийте, — звелів він Борисові.

Борис покірно вихилив чарку. Потім поставив її на стіл і, наче само до себе, мовив:

— Це не жарти!

— Дурнику мій! — сказала Івіш, підсуваючись до нього. — Мій ти дурнику!

Вона ніжно всміхнулася йому, схопила за чуприну і струсонула голову.

— Ти поруч, в тебе такі теплі руки, — з полегшею зітхнув Борис.

— А зараз розповідай! — сказала Івіш. — Ти певен, що вона померла?

— Сьогодні вночі вона прийняла наркотики, — насилу обертаючи язиком, почав Борис. — Стосунки у нас були кепські.

— То що, вона отруїлася? — жваво поспитала Івіш.

— Хтозна, — відказав Борис.

Матьє приголомшено дивився на Івіш: вона ніжно гладила братову руку, та її верхня губа чудернацько задерлася, вищиривши дрібні гострі зуби. Борис глухо заговорив. Враження було таке, наче звертається він не до них.

— Ми піднялися до неї в номер, і вона прийняла наркотики. Першого разу вона зробила це у гримерній, коли ми сварилися з нею.

— Насправді то було вдруге, — сказав Матьє. — Здається, вона прийняла їх ще тоді, яки ви танцювали з Івіш.

— Ну, добре, нехай, — стомлено відказав Борис. — Отже, тричі. Вона ніколи стільки не приймала. Спати ми повкладалися, не сказавши одне одному ні слова. Вона крутилася в ліжку, я теж не міг заснути. Потім вона раптом заспокоїлася, і я заснув.

Він допив коньяк і провадив далі:

— Вранці я прокинувся від того, що задихався. Від її руки: вона лежала на простиралі, придушивши мене. Я сказав їй: «Забери свою руку, ти ж задавиш мене». Вона не забрала. Я подумав, що вона хоче помиритися, й узяв її за руку, та вона була мов із криги. Я поспитав Лолу: «Що з тобою?» Вона не відповіла. Тоді я щосили пхнув її руку, Лола замалим не звалилася додолу, я вискочив з ліжка, взяв її за руку і смикнув угору, щоб посадити її. В неї були розплющені очі. Я побачив її очі, — з якоюсь люттю сказав він, — ніколи не зможу їх забути.

— Сердешний мій дурнику, — сказала Івіш.

Матьє намагався пожаліти Бориса, та марно. Борис бентежив його ще дужче, ніж Івіш. Можна було подумати, що він гнівається на Лолу за те, що вона вмерла.

— Я схопив свої лахи і хутенько вбрався, — монотонно провадив Борис. — Мені не хотілося, щоб мене застали в її номері. Ніхто не бачив мене, коли я виходив, за конторкою не було ні душі. Я взяв таксі та й приїхав сюди.

— Ти засмучений? — м'яко поспитала Івіш. Вона схилилася до нього без особливого співчуття: виглядало на те, що їй просто хочеться це знати. Вона сказала:

— Ану поглянь на мене! Ти засмучений?

— Я… — почав Борис. Він глянув на неї й раптом сказав: — Мене проймає жах.

І гукнув офіціянтові:

— Ще коньяку.

— Так само на ґвалт, як і першого разу? — посміхаючись, запитав офіціянт.

— Аякже, обслужіть хутчій, — сухо сказав Матьє.

Борис викликав у нього якусь невиразну огиду. В ньому нічого вже не лишилося від його штивної, трохи дикої зграбности. Матьє почав думати про Лолине тіло, що лежить на ліжку в готельному номері. Добродії в капелюхах зайдуть до кімнати, дивитимуться на це розкішне тіло зі змішаним почуттям похітливости і професійного інтересу, відгорнуть ковдру і закотять нічну сорочку, шукаючи рани і міркуючи собі, що у професії інспектора поліції часом трапляються і гарні епізоди. Матьє здригнувся.

— Вона там геть сама? — поспитався він.

— Так, гадаю, її знайдуть десь пополудні, — стурбовано сказав Борис. — Покоївка завжди будить її о цій порі.

— Виходить, за дві години, — сказала Івіш.

Вона знову набрала вигляду старшої сестри. З жалісним і переможним виразом на обличчі вона гладила брата по голові. Борис дозволяв голубити себе; зненацька він скрикнув:

— Ох, розтуди ж його!

Івіш аж підскочила. Борис не цурався жарґонних виразів, та ніколи не лаявся.

— Що сталося? — стурбовано поспиталася Івіш.

— Мої листи, — відказав Борис.

— Що?

— Ота писанина, я ж, бевзень такий, залишив її там.

Матьє нічого не розумів.

— Оті листи, які ви їй писали?

— Еге ж.

— Та й що?

— А те! Прийде лікар, і буде відомо, що вмерла вона від отруєння.

— В листах ви згадували наркотики?

— Та певно ж, — понуро відказав Борис.

Матьє почало здаватися, що він розігрує комедію.

— Ви що ж, наркотики вживали? — поспитався він.

Йому трохи дошкуляло, що Борис ніколи йому про це не казав.

— Я… бувало часом. Раз чи двічі, з цікавости. Крім того, я писав там про чоловіка, що торгував ними, він із Буль-Бланш, якось я купував у нього порошок для Лоли. Не хотілося б, щоб він через мене влип у халепу.

— Борисе, ти з глузду з'їхав! — сказала Івіш. — Як можна було писати про таке в листах!

Борис підняв голову.

— Уявляєте собі, що буде!

— А, може, їх не знайдуть? — запитав Матьє.

— Та це перше, що вони знайдуть. У кращому разі мене викличуть як свідка.

— Ох, батько ж! — похопилася Івіш. — Та він лютуватиме, як звір!

— Він забере мене до Лаону й посадить у банк.

— Що ж, разом будемо в неволі, — понуро сказала Івіш.

Матьє з жалем поглянув на них. «Так ось які вони!» Івіш втратила свій переможний вигляд: притиснувшись одне до одного, бліді, з переляканими обличчями, вони скидалися на стареньке подружжя. Запала мовчанка, потім Матьє завважив, що Борис скоса поглядає на нього, на його вустах читалася хитрість, ница жалюгідна хитрість.

— Кажете, покоївка будитиме її пополудні? — поспитався він.

— Еге ж. Вона стукає у двері, аж поки Лола не відгукнеться.

— Що ж, зараз пів на одинадцяту. У вас ще є час спокійнісінько повернутися туди і забрати листи. Якщо хочете, візьміть таксі, та ви й на автобусі встигнете.

Борис одвів погляд.

— Не можу я туди повернутися.

«А нехай тобі», подумав Матьє. І поспитався:

— Чому це?

— Не можу.

Матьє помітив, що Івіш дивиться на нього.

— Де листи? — запитав він.

— У чорній скриньці біля вікна. На скриньці валіза, треба тільки її зняти. А там самі побачите, їх цілий жмут. Мої перев'язані жовтою стьожкою.

Він помовчав і байдуже докинув:

— Там же й грошенята.

Грошенята! Матьє тихо свиснув, він подумав собі: «Недурний хлопчина, усе обдумав, навіть як мені заплатити».

— Скринька замкнена?

— Так, а ключ у Лолиній сумочці, сумочка на нічному столику. Знайдете в'язку, і там такий плескатий ключик. Ото він і є.

— А номер кімнати?

— Двадцять перший, на четвертому поверсі, друга ліворуч.

— Гаразд, — сказав Матьє, — піду я.

Він підвівся. Івіш знай дивилася на нього. Борис начебто заспокоївся. Він знову зграбно відкинув чуприну назад і, ледве посміхаючись, мовив:

— Якщо вас зупинять, то скажіть, що йдете до Болівара, це неґр із «Камчатки», я знаю його. Він теж мешкає на четвертому поверсі.

— Чекайте на мене тут обоє, — звелів Матьє.

Мимохіть він заговорив із ними владним тоном. А тому вже м'якше додав:

— Повернуся за годину.

— Чекатимемо, — пообіцяв Борис.

І з захватом та незмірною, щирою вдячністю докинув:

— Золотий ви чоловік!

Матьє рушив бульваром Монпарнас, він радий був, що залишився на самоті. Десь там позаду Борис із Івіш почнуть перешіптуватися, витворять милий їхньому серцю тісний, душний світ. Та все це було йому анідесь. Його знову обсіли вчорашні клопоти: кохання до Івіш, вагітність Марсель, гроші й посередині оцього всього — сліпа пляма, смерть. Він кілька разів промовив «ху», провів долонями по обличчі й розтер щоки. «Бідолашна Лола, — подумалося йому, — вона мені так подобалася». Та не йому треба було за нею шкодувати: це була проклята смерть, бо не отримала ніякої санкції, й не йому було санкціювати її. Тяжко впала вона в маленьку несамовиту душу і кружеляла там. На цю маленьку душу лягла непосильна відповідальність — осмислити її і спокутувати її. Якби ж то Борис хоча б трохи журився за нею… Та він відчував тільки жах. Смерть Лоли навіки залишиться на узбіччі цього споконвіку аморального світу, як докір. «Здохла мов собака!» Ця думка була нетерпна.

— Таксі! — погукав Матьє.

Сівши в таксі, він трохи заспокоївся. В нього навіть виникло почуття незворушної переваги, немов би він ураз вибачив собі, що вони не одного віку з Івіш, чи, радше, неначе молодість зненацька втратила для нього свою цінність. «Вони залежать від мене», з гіркою гордістю подумалося йому. Краще, аби таксі спинилося не біля готелю.

— На розі вулиць Наварен і де Мартир.

Матьє дивися на ряди понурих кам'яниць бульвару Распай. Він повторив: «Вони залежать від мене». Він почувався дужим і навіть трохи незграбним. А потім у кабіні потемніло, таксі заїхало у вузький прохід вулиці дю Бак і зненацька Матьє збагнув, що Лола померла, що він увійде до її кімнати, побачить її широко розплющені очі і її біле тіло. «Не буду на неї дивитися», вирішив він. Вона мертва. Свідомість її знищена. Та не життя. Покинуте лагідним ніжним звіром, котрий так довго у нім перебував, це пустельне життя просто зупинилося, воно витало, переповнене воланнями без відповіді й незбутніми сподіваннями, темними спалахами, давніми обличчями і пахощами, воно літало на узбіччі світу, немов би у вигнанні, незабутнє і остаточне, незнищенніше, ніж мінерал, і ніщо вже не зможе завадити його минулому існуванню, бо щойно воно зазнало останньої метаморфози: його майбуття застигло навіки. «Життя, — подумав Матьє, — включає у себе майбутнє, як тіло включає у себе порожнечу». Він схилив голову: він думав про своє життя. Майбутнє пронизало його до самісінького серця, все там було в русі, у відстрочці. Давні дні його дитинства, коли він сказав собі: я буду вільний, дні, коли він сказав собі: я буду великою людиною, сьогодні знову постали перед ним з їхньою перспективою особливого майбуття, як особисте маленьке небо, кругле-круглісіньке, і те майбуття — це був таки він, теперішній, втомлений і зріючий, упродовж усього минулого часу ті дні заявляли своє право на нього, повторювали свої вимоги, і часто його діймали докори сумління, бо його теперішність, безпечна і сита, була втіленим майбуттям отих минулих днів. Ці дні чекали на нього двадцять років, від нього, змореного підтоптаного чоловіка, ота безжалісна дитина вимагала здійснити її сподівання; від нього залежало, щоб ці дитячі клятви назавжди залишилися порожніми словами чи зробилися першими провісниками долі. Його минуле безперестану підправлялося теперішністю; кожна днина дедалі дужче не виправдовувала його давніх мрій про велич, і кожна днина мала нове майбуття, і так вони й минали, всі оті дні, від чекання до чекання, від майбуття до майбуття, й життя його поволі сповзало… куди?

А нікуди. Він подумав про Лолу: вона вмерла, і її життя, як і життя Матьє, було всього лиш очікуванням. У якомусь давно вже минулому була маленька дівчинка з рудими кучериками, що поклялася стати великою співачкою, а десь у тисяча дев'ятсот двадцять третьому році була молода співачка, чиє ім'я великими літерами було написане на всіх афішах. І її кохання до Бориса, велике кохання підстаркуватої жінки, від якого вона зазнала стільки страждань, з першого ж дня було всього лиш відстроченням. Ще вчора, темне і хворобливе, це кохання чекало якогось майбуття, ще вчора Лола гадала, що житиме і що Борис її колись покохає; найповніші, найваговитіші хвилини, ті ночі кохання, що здавалися їй вічними, було всього лиш очікуваннями.

Не було чого чекати: смерть потихеньку підкралася до всіх тих очікувань і зупинила їх, вони залишилися непорушні й німі, без мети, без сенсу. Не було чого чекати: ніхто ніколи не дізнається, чи змогла б Лола врешті-решт змусити Бориса покохати себе, тепер це запитання не мало сенсу. Лола померла, немає чого бігати й вимахувати руками, вже немає ні ласки, ні мольби; нічого не лишилося, крім очікувань, крім життя, котре охляло, мов спущена опука, життя, розмальованого мутними барвами, життя, що трималося саме на собі. «Якщо я сьогодні дам дуба, — подумав собі Матьє, — то ніхто ніколи не дізнається, пропащий був я чоловік чи в мене ще були шанси на спасіння».

Таксі зупинилося, і Матьє вийшов. «Зачекайте мене», сказав він водієві. Він скісно перетнув бруківку, пхнув двері готелю, увійшов до темного вестибюлю, де прикро тхнуло парфумами. Над шкляними дверми о ліву руч висів емальовий прямокутник: «Дирекція». Матьє зиркнув через шибу: кімната була начебто порожня, тільки годинник цокав. Постійні мешканці готелю, співачки, танцівниці, мурини з джазового оркестру, поверталися пізно і вставали о пізній порі: всі ще спали. «Не можна дуже швидко підніматися східцями», подумав собі Матьє. Він чув, як калатає його серце, ноги зробилися неначе з вати. Він зупинився на майданчику четвертого поверху й роззирнувся зокола. Ключ стримів у дверях. «А ну ж бо там хтось є?» Він прислухався і постукав. Ніхто не відповів. На п'ятому поверсі хтось злив воду в убиральні, Матьє почув клекіт води, що супроводжувався мелодійним плинним дзюркотінням. Він штовхнув двері й увійшов.

Кімната була темна, й у ній ще витав вогкий запах сну. Матьє обнишпорив сутінки поглядом, він прагнув прочитати смерть у рисах Лолиного обличчя, наче це було виявом людського почуття. «Лоло!» — тихенько погукав він. Лола не відповіла. В неї було надзвичайно виразне, та геть неприступне обличчя; перса були голі, одна її прегарна рука непорушно лежала впоперек ліжка, друга була під ковдрою. «Лоло!» — повторив Матьє, підходячи до ліжка. Він очей не міг одвести від цих пишних грудей, йому хотілося доторкнутися до них. Якусь хвилю він стояв біля краю ліжка, нерішучий, схвильований, його тіло, немов трутизною, просякнуте було гострим бажанням, потім він одвернувся й хутко вхопив Лолину сумочку з нічного столика. Плескатий ключик був там: він узяв його й попрямував до вікна. Сіра днина цідилася крізь штори, кімнату по вінця переповнювала недвижна присутність; Матьє укляк навколішки перед скринькою, відчуваючи спиною неухильну присутність Лоли. Він устромив ключа в замкову шпарину. Потім підняв накривку, занурив обидві руки до скриньки, і в його пальцях зашурхотіло папіряччя. Це були банкноти, сила-силенна банкнот. Тисячофранкові купюри. Під жмутом квитанцій і ріжних записів Лола ховала пачку листів, перев'язану жовтою шовковою стьожкою. Матьє підняв пачку на світло, глянув на почерк і неголосно мовив: «Це вони», потім поклав її до кишені. Та піти звідси не міг, так і стояв навколішки, втупившись у купюри. Перегодя він, одвернувшись, нервово понишпорив у паперах, відбираючи їх наосліп, навпомацки. «Мені за це заплатили», подумалося йому. Там, позаду, лежала довга біла жінка зі здивованим обличчям, руки, здавалося, ще могли простягнутися до нього, а червоні нігті подряпати. Він підвівся, обтрусив коліна правою рукою. Ліва рука стискала пачку банкнотів. Він подумав собі: «Вискочити з халепи» й заклопотано зиркнув на гроші. «Вискочити з халепи…» Мимохіть наставляючи вухо, він вслухався у мовчазне Лолине тіло й почував, ніби його ноги приросли до землі. «Гаразд!» — покірно мовив він. Пальці його розціпилися, й гроші, кружляючи, впали до скриньки. Матьє зачинив накривку, обернув ключа в шпарині, поклав його до кишені і м'якою, котячою ступою вийшов із кімнати.

Світло засліпило його. «Не взяв я гроші», приголомшено сказав він сам собі.

Матьє стояв, поклавши долоню на сходове поруччя, він подумав собі: «Слизняк!» Він силкувався викликати лють до самого себе, та зробити це по-справжньому було нелегко. Зненацька він подумав про Марсель і про ту огидну баберу з руками душогубки, і злякався по-справжньому. «Це ж марниця, всього лиш простягнути руку, і Марсель не буде страждати, не буде отієї мерзенної халепи, що назначить її огненним тавром на всеньке життя. А я не зміг, панський цуцик, бачте! Хоробрий же з мене чоловік! Після цього, — подумав він, розглядаючи свою забинтовану руку, — можна скільки завгодно чикрижити собі руку ножем і корчити з себе романтичного героя перед панянками: більше ніколи не зможу я приймати себе поважно». Марсель піде до тої старої, іншого виходу немає: це вона муситиме бути хоробра, вона повинна буде поборювати в собі тривогу і страх, а він тим часом заспокоюватиме свої нерви, присьорбуючи ром у бістрі. «Ні, — здригнувшись, подумав Матьє. — Нікуди вона не піде. Я візьму її за дружину, бо тільки до цього я і зугарний». Він подумав: «Я візьму її за дружину», щосили притискаючи поранену долоню до поруччя, і йому здалося, ніби він тоне. Він пробурмотів: «Ні! Ні!», відкинувши голову назад, потім глибоко вдихнув повітря, обернувся, перетнув коридор і ввійшов до кімнати. Далі, як і першого разу, притулився спиною до дверей і почав чекати, поки очі звикнуть до сутіні.

У нього не було певности, що він зважиться вкрасти ті гроші. Він зробив кілька невпевнених кроків уперед і нарешті уздрів попелясте Лолине лице і її широко розплющені очі, що дивилися просто на нього.

— Хто тут? — поспиталася вона.

Голос був кволий, та злий. Матьє відчув, як від голови до ніг його пройняла дрож. «От же ж йолоп цей Борис!» — подумалося йому.

— Це я, Матьє.

Запанувала довга мовчанка, потім Лола спитала:

— Котра година?

— За чверть одинадцята.

— В мене болить голова, — сказала вона.

Лола натягла ковдру до самісінького підборіддя і завмерла, пильно дивлячись на Матьє. Вона все ще скидалася на небіжчицю.

— Де Борис? — запитала вона. — Що ви тут робите?

— Ви були хворі, — хутко пояснив Матьє.

— Що зі мною було?

— Ви заклякли з широко розплющеними очима. Борис балакав до вас, ви йому не відповідали, й він перелякався.

Лола, здавалося, не чула його. А потім ураз прикро зареготалася й замовкла, неначе вдавившись. Насилу володаючи язиком, вона запитала:

— Він подумав, що я вмерла?

— Він перелякався, — ухильно відказав Матьє.

— Ху! — видихнула Лола.

Знову запала мовчанка. Лола заплющила очі, підборіддя її тремтіло. Здавалося, вона робить відчайдушне зусилля, щоб зібратися на силі. Не розплющуючи очі, вона сказала:

— Дайте мені мою сумочку, вона там, на нічному столику.

Матьє простягнув їй сумочку: вона дістала пудреницю і з огидою глянула на своє обличчя.

— В мене й справді вигляд, як у небіжчиці, — сказала вона.

Втомлено зітхнувши, вона поклала сумочку на ліжко і докинула:

— Втім, більшого я не варта.

— Ви недобре почуваєте себе?

— Досить-таки недобре. Та мені знайомий цей стан, до вечора минеться.

— Може, вам щось треба? Хочете, я викличу лікаря?

— Ні. Заспокойтеся. То це Борис вас послав?

— Авжеж. Він просто не тямив себе.

— Він внизу? — трохи звівшись на ліжку, поспиталася Лола.

— Ні… Я… розумієте, я був у кав'ярні «Дом», і він туди прийшов. Я відразу ж узяв таксі й приїхав сюди.

Лолина голова знову впала на подушку.

— Все-таки дякую вам.

Вона засміялася. Сміх був здавлений і тяжкий.

— Одне слово, янголятко перепудилося. Не довго думаючи, воно дало драла. А вас прислало сюди, щоб переконатися, чи й справді я померла.

— Лоло! — сказав Матьє.

— Та облиште, — відказала Лола, — не треба цієї балаканини.

Вона заплющила очі, й Матьє подумав, що зараз вона зомліє. Та за кілька секунд вона сухо заговорила:

— Скажіть йому, щоб не турбувався. Ніякої загрози для мене немає. Це нездужання починається, коли я… Ну, та він знає причину. Трохи підводить серце. Скажіть йому, щоб він зараз же прийшов сюди. Я чекаю на нього. Я буду тут до вечора.

— Домовилися, — сказав Матьє. — Вам і справді нічого не треба?

— Ні, сьогодні ввечері я буду здорова і співатиму.

І докинула:

— Зі мною ще не закінчено.

— Що ж, бувайте.

Він попрямував було до дверей, та Лола погукала його. Вона благально мовила:

— Пообіцяйте, що змусите його повернутися. Ми… ми трохи посварилися вчора ввечері, скажіть, що я не гніваюся на нього, що про цю сварку й мови не буде. Та нехай він прийде! Прошу вас, нехай він прийде! Мені нестерпна думка про те, що він вважає мене мертвою.

Матьє розчулився. Він сказав:

— Зрозуміло. Я прийшлю його до вас.

Він вийшов. Пачка листів у внутрішній кишені піджака давила йому на груди, мов камінь. «Ото вже мармиза в нього буде! — подумав собі Матьє. — Треба буде віддати йому ключ, нехай сам думає, як його покласти назад у сумочку». Матьє спробував весело повторити: «А я наче відчував, що не можна брати гроші!» Та веселощів не було, геть ніякого значення не мало те, що його боягузтво принесло добрі плоди, важливо було тільки те, що гроші він узяти не зміг. «І все ж я радий, — подумалося йому, — що вона не вмерла».

— Гей, пане! — гукнув водій. — Сюди!

Матьє розгублено обернувся.

— Що таке? А, це ви! — сказав він, упізнаючи таксі. — Гаразд, одвезіть мене в «Дом».

Він сів, і авто рушило. Йому хотілося витіснити з голови думку про свою принизливу поразку. Він дістав листи, розв'язав вузол і взявся читати. То були короткі сухі цидулки, Борис писав їх Лолі з Лаону під час вакацій. Часом згадувався і кокаїн, але так завуальовано, що Матьє аж здивувався. «А я й не знав, що він такий обережний», — подумалося йому. Всі листи починалися словами «люба моя Лоло», потім ішли короткі звіти про те, як він проводить час. «Я купаюся. Погризся із татом. Познайомився з колишнім борцем, він навчить мене прийомів. Випалив „Генрі Клей“ до кінця, не впустивши попіл на підлогу». І щоразу листи закінчувалися словами: «Щиро кохаю тебе й цілую. Борис». Матьє легко уявив собі, як це Лолі було читати ті листи, уявив її передбачуване вже наперед і все-таки щоразу нове розчарування, й те зусилля, котре вона робила, щоб гаряче запевнити себе: «По суті, він мене кохає, та просто не вміє цього висловити». Він подумав: «І все-таки вона зберігала їх». Матьє ретельно зав'язав вузол і поклав листи до кишені. «Треба буде, щоб він непомітно поклав їх на місце». Коли таксі зупинилося, Матьє відчув себе справжнісіньким союзником Лоли. Та не міг думати про неї інакше, як у минулому часі. Коли він заходив до кав'ярні, то йому здавалося, ніби він захищатиме зараз світлу пам'ять про небіжчицю.

Скидалося на те, що Борис так і не ворухнувся одтоді, як звідси пішов Матьє. Він так і сидів, згорбившись, роззявивши рота і стиснувши ніздрі. Івіш щось жваво казала йому на вухо, та враз і замовкла, як тільки уздріла Матьє. Матьє підійшов і кинув листи на стіл.

— Ось вони, — обізвався він.

Борис ухопив листи і хутко сховав їх до кишені. Матьє неприязно глянув на нього.

— Не дуже важко було? — поспитався Борис.

— Геть не важко, тільки ось що: Лола не вмерла.

Борис ошелешено підняв на нього погляд.

— Лола не померла, — дурнувато повторив він.

Він ще дужче осів і здавався пригніченим. «Хай йому дідько, — подумав Матьє, — він уже почав до цього звикати».

Івіш дивилася на Матьє, й очі її горіли.

— Так я і знала! — вигукнула вона. — Що з нею було?

— Просто зомліла, — напружено відказав Матьє.

Вони позамовкали. Борис із Івіш помалу перетравлювали новину. «От же фарс», подумав Матьє. Нарешті Борис підняв голову. Очі його були, неначе шкло.

— Це… це вона віддала вам листи? — поспитався він.

— Ні. Вона була ще непритомна, коли я їх узяв.

Борис ковтнув коньяку і поставив чарку на стіл.

— Оно воно як! — ніби сам до себе промовив він.

— Вона сказала, що з нею часом трапляється таке, коли вона приймає наркотики. Сказала, що ви це знаєте.

Борис не відповів. Івіш начебто зібралася на силі.

— Що ж вона сказала вам? — зацікавлено поспиталася вона. — Либонь, перелякалася, уздрівши вас біля ліжка?

— Не дуже. Я сказав, що Борис наполохався і звернувся до мене за поміччю. Звичайно ж, я прийшов глянути, що там сталося. Затямте це, — сказав Матьє Борисові. — Постарайтесь не переплутати. А потім спробуйте непомітно покласти листи назад.

Борис провів рукою по чолу.

— Це дужче від мене, — сказав він. — Я бачив її мертвою.

Матьє відчув, що йому вже вривається терпець.

— Вона просила, щоб ви зараз же прийшли до неї.

— Я… я думав, що вона вмерла, — неначе вибачаючись, повторив Борис.

— Так от, не вмерла вона! — роздратовано вигукнув Матьє. — Беріть таксі й гайда до неї.

Борис і не ворухнувся.

— Чуєте ви чи ні? — поспитав Матьє. — Це ж нещасна жінка.

Він простяг руку, намагаючись ухопити Бориса за плече, та той відчайдушно шарпонувся і вирвався.

— Ні! — закричав він так голосно, що жінка на терасі обернулася.

І вже тихіше, та з якоюсь млявою затятістю й непохитністю докинув:

— Я не піду.

— Таж із учорашньою сваркою вже покінчили, — здивовано сказав Матьє. — Вона обіцяла, що не нагадуватиме вам про неї.

— Вчорашня сварка… сказали таке! — стенув плечима Борис.

— А що ж саме?

Борис люто глипнув на нього.

— Вона жахає мене.

— Тому що ви подумали, ніби вона вмерла? Послухайте, Борисе, зберіться на силі, вся історія скидається на комедію. Ви помилилися та й годі, ось так: тепер з цим треба покінчити.

— А я вважаю, що Борис має слушність. — жваво відгукнулася Івіш. Голос її прибрав незрозумілих Матьє інтонацій, і вона додала: — Я… на його місці я вчинила б так само.

— Ви що, не розумієте? Так він її справді зі світу зведе.

Івіш похитала головою, в неї було понуре, роздратоване обличчя. Матьє кинув на неї ненависний погляд. «Вона підбурює його проти Лоли», подумалося йому.

— Якщо він до неї повернеться, то тільки з жалости, — сказала Івіш. — Ви не можете цього вимагати від Бориса: немає нічого огиднішого, ніж це, навіть для неї.

— Нехай він бодай спробує побачити її. А там буде видно.

Івіш нетерпляче скривилася.

— Є речі, яких ви просто не розумієте, — відказала вона.

Матьє нерішуче замовк, і Борис відразу ж скористався цим.

— Я не хочу бачити її, — сказав він. — Для мене вона мертва.

— Та це безглуздя якесь! — вигукнув Матьє.

Борис похмуро зиркнув на нього.

— Не хотів казати вам, але якщо я її побачу, то мені доведеться до неї доторкнутися. А цього, — з огидою докинув він, — я нізащо не зможу зробити.

Матьє відчув, що тут нічого не вдієш. Він стомлено глянув на двоє жорстоких юних облич.

— Що ж, — сказав він, — тоді трохи зачекайте… поки зітруться ваші спогади. Пообіцяйте мені, що побачите Лолу завтра або ж післязавтра.

Борисові неначе полегшало.

— Гаразд, — сказав він з удаваною щирістю, — тоді завтра.

Матьє замалим не сказав йому: «Принаймні зателефонуйте їй та скажіть, що ви не прийдете». Але стримався й подумав собі: «Він цього не зробить. Сам зателефоную». Він підвівся.

— Мені треба йти до Даніеля, — сказав він Івіш. — Коли будуть результати? О другій пополудні?

— Так.

— Може, мені зайти та глянути?

— Та ні, дякую. Борис піде.

— Коли я вас побачу?

— Хтозна.

— Відразу ж надішліть мені листа пневматичною поштою, щоб я дізнався про результат.

— Гаразд.

— Не забудьте, — рушаючи, сказав він. — Бувайте!

— Бувайте! — відказали обоє разом.

Матьє спустився в пивницю і зазирнув у телефонний довідник. Бідолашна Лола! Завтра Борис, звичайно ж, піде до «Суматри». «А от ця днина, котру вона проведе в очікуванні!.. Не хотів би я бути в її шкурі».

— Дайте, будь ласка, Трюден 00–35, — попросив він опецькувату телефоністку.

— Обидві кабіни зайняті, — відказала вона. — Вам доведеться зачекати.

Матьє чекав, через двоє відчинених дверей він бачив кахляну підлогу вбиральні. Вчора увечері були інші двері з написом «Вбиральні»… Чудернацький спогад про кохання.

Він був переповнений образою на Івіш. «Вони бояться смерти, — сказав собі він. — Вони намагаються бути свіжими і чистими, у них дрібні, підлі душі, бо вони всього бояться. Бояться смерти, недуги, старости. Вони чіпляються за свою молодість, як умирущий чіпляється за життя. Скільки разів доводилося мені бачити, як Івіш обмацує своє обличчя перед дзеркалом: вже зараз вона тремтить від одної тільки думки, що в неї можуть з'явитися зморшки. Вони гають свій час, пережовуючи молодість, будують лише плани лише на короткий час, наче жити їм лишилося всього лиш п'ять чи шість років. А потім… Івіш каже, що потім накладе на себе руки, та я спокійний, вона ніколи не наважиться це зробити: вони будуть ворушити й ворушити цей попіл. Врешті-решт, у мене зморшки, шкіра мов у крокодила, м'язи втратили свою пружність, та попереду в мене ще цілі роки життя… Я вже думаю, що саме ми були молоді. Ми хотіли зробити з себе справжніх чоловіків, ми були кумедні, та часом я думаю собі, що, може, єдиний спосіб врятувати свою молодість — це не забувати її». Й усе-таки йому було якось незатишно, він відчував, як там, зверху, голова біля голови, вони перешіптуються, змовляються, й що не кажи, а вони привабні.

— Ну, що там з телефоном? — поспитав Матьє.

— Ще трохи, пане, — холодно відказала опецькувата телефоністка. — В мене клієнт, який замовив Амстердам.

Матьє обернувся і пройшов туди-сюди. «Не зміг я взяти гроші!» Східцями спускалася жінка, жвава й легесенька наче вивірка, із тих, що кажуть з невинним личком: «Ой, піду я попісяю». Ось вона побачила Матьє, на мить спинилася, а потім знову рушила великими легкими кроками і, поширюючи навколо себе свій чар і пахощі своїх парфумів, впурхнула до вбиральні. «Не зміг я взяти гроші, моя свобода — це міт. Міт, Брюне мав рацію, і моє життя підсвідомо будується з механічною точністю. Ніщо, гордовита і похмура мрія про те, щоб бути нічим, бути завжди відмінним від того, чим я є. Щоб бути не в моєму віці, я ось уже рік граюся в кубики з цими двома дітлахами; а дарма: я ж чоловік, доросла людина, і цей дорослий чоловік, цей пан, цілував учора в таксі малечу Івіш. Щоб бути поза своїм класом, я пишу в ліві ґазети; а дарма: я буржуа, я не зміг узяти гроші в Лоли, соціяльні табу викликають у мене жах. Щоб уникнути свого життя, наліво й направо, з дозволу Марсель, заводжу я легкі романчики, уперто відмовляюся взяти шлюб; а дарма: я одружений, я живу в родині». Він схопив довідник Боттена, неуважно погортав його і прочитав: «Ольбек, драматурґ. Норд 77–80». Щось шпигнуло його в серце, він подумав собі: «Отак. Бути самим собою — це єдина свобода, котра мені залишається. Єдина моя свобода — одружитися з Марсель». Він так стомився почувати себе на роздоріжжі, що майже втішився. Він стис кулаки і внутрішньо вимовив з поважністю дорослої людини, буржуа, батька родини: «Я хочу одружитися з Марсель».

Овва! Це ж були тільки слова, дитячий і даремний вибір. «Це теж, — подумалося йому, — теж брехня: мені не потрібно бажання, щоб одружитися, мені залишається всього лиш віддатися на волю обставин». Він закрив довідник і засмучено поглянув на уламки своєї людської гідности. І раптом йому здалося, що він бачить свою свободу. Вона була поза досяжністю, жорстока, молода і примхлива, неначе милість: вона веліла йому просто покинути Марсель. Та це була тільки мить; цю незбагненну свободу, котра позірно скидалася на злочин, побачив він мимохідь: вона лякала його і, до того ж, була далеко. Він спіткнувся на своєму надто вже гуманному бажанні, на цих надто вже гуманних словах: «Я одружуся з нею».

— Ваша черга, пане, — сказала телефоністка. — Друга кабіна.

— Дякую, — відказав Матьє.

Він увійшов до кабіни.

— Зніміть слухавку, пане.

Матьє покірно зняв слухавку.

— Гало? Трюден 00–35? Це повідомлення для пані Монтеро. Ні, не треба її турбувати. Просто підніміться до неї й передайте. Передайте, що пан Борис не зможе сьогодні прийти.

— Пан Моріс?

— Ні, не Моріс: Борис. Б як Бернар, О як Октав. Не зможе прийти. Так. Саме так. Дякую, пані, до побачення.

Він вийшов і подумав, чухаючи потилицю: «Марсель, напевне, вже геть нетямиться, треба зателефонувати їй, поки я тут». Він нерішуче глянув на телефоністку.

— Хочете ще зателефонувати? — поспитала вона.

— Так… дайте Сеґюр 25–64.

Це був Сарин телефон.

— Гало, Сара? Це Матьє, — сказав він.

— Добридень, — почувся грубий Сарин голос. — Ну, що? Владналося?

— Та де там, — сказав Матьє. — Люди не дуже хочуть розлучатися з грошима. В мене до вас прохання: чи не могли б ви попросити цього чолов'ягу дати відстрочку до кінця місяця?

— Наприкінці місяця він їде.

— Я надішлю йому гроші в Америку.

Запала коротка мовчанка.

— Спробую, — без особливого ентузіязму відказала Сара. — Та це буде непросто. Він старий скупиндя, до того ж, переживає зараз кризу суперсіонізму: одколи його витурили з Відня, він ненавидить усіх, хто не жиди.

— Усе-так спробуйте, якщо вам не важко.

— Та мені геть не важко. Завтра ж після сніданку піду до нього.

— Дякую, Саро, ви просто золотце! — вигукнув Матьє.

XIII

— Він надто несправедливий, — сказав Борис.

— Та вже ж, — відказала Івіш, — якщо він вважає, що зробив послугу Лолі!

Вона сухо захихотіла, й Борис задоволено замовк: ніхто не розумів його так добре, як Івіш. Він обернув голову до східців, які провадили до туалетів, і суворо подумав: «Це вже занадто. Не можна балакати зі мною так, як він оце балакав. Я йому не Уртіґер». Він дивився на східці й сподівався, що, піднімаючись, Матьє посміхнеться йому. Ось Матьє знову з'явився, він вийшов, не глянувши на них, і Борис відчув, як в нього аж серце затрепетало.

— Гордий вигляд у нього, — сказав він.

— У кого?

— В Матьє. Він щойно пройшов біля нас.

Івіш нічого не відповіла. З байдужим виглядом вона розглядала свою забинтовану руку.

— Він гнівається на мене, — сказав Борис. — Він вважає мене аморальним.

— Так, — відказала Івіш, — та воно в нього минеться. — Вона стенула плечима. — Не люблю його, коли він корчить із себе морального.

— А я люблю, — сказав Борис, І додав, трохи подумавши: — Та я моральніший од нього.

— Пхе! — вигукнула Івіш. Вона трохи розгойдувалася на ослінчику і скидалася на дурненьку мизату школярку. Зухвалим тоном вона сказала: — На мораль мені начхати. Начхати і ще раз начхати.

Борис відчув себе дуже самотнім. Він хотів би наблизитися до Івіш, та поміж ними все ще був Матьє. Борис відказав:

— Несправедливий він. Навіть не дав мені пояснити.

— Є речі, які йому неможливо пояснити, — безпристрасно відказала Івіш.

Як водиться, Борис на став заперечувати, та він вважав, що Матьє все можна пояснити, якщо тільки він у доброму гуморі. Борисові завжди здавалося, що вони говорять про двох різних людей: Івіш уявляла Матьє якимось безбарвним.

Івіш посміхнулася.

— Який же в тебе упертий вигляд, ослику ти мій.

Борис не відповів, він пережовував те, що повинен був сказати Матьє: не еґоїст він, нікчемний і ниций, його до самісінької глибини душі приголомшило, коли він подумав, що Лола вмерла. Він навіть передчував мить, коли буде страждати, й це його прикро вразило. Він вважав страждання аморальним, та й направду не міг його зносити. Він силував себе страждати, з міркувань моральности. А цього разу щось заклинило, зламалося, і треба було зачекати, поки ця здатність повернеться.

— Цікаво, — сказав він, — коли тепер я думаю про Лолу, то вона мені здається старенькою бабусею.

Івіш зареготалася, й Бориса це приголомшило. Заради справедливости він додав:

— Мабуть, невесело їй зараз.

— Та певно ж.

— Не хочу, щоб вона страждала.

— Ну що ж, іди до неї, — співуче сказала Івіш.

Він второпав, що вона приготувала для нього пастку, і хутко відказав:

— Не піду. Передовсім вона… вона ввесь час ввижається мені мертва. Крім того, не хочеться, щоб Матьє думав, ніби він може крутити мною, як йому захочеться.

Отут він і трохи не поступиться, він-бо не Уртіґер. Івіш лагідно сказала:

— Мабуть, він і справді крутить тобою, як йому хочеться.

Це була підлість, Борис зазначив це без будь-якого гніву: в Івіш були добрі наміри, їй хотілося, щоб він порвав із Лолою заради його ж таки добра. Всі завжди діяли заради Борисового добра. От тільки добро це мінялося разом із особами доброзичливців.

— Я лише вдаю, що це так, — спокійно відказав він. — У цьому полягає моя тактика з ним.

Та насправді його дістало до живого, він гнівався на Матьє, ось він засовався на ослінчику, й Івіш стурбовано глянула на нього.

— Дурненький ти мій, не суши собі мізки, — сказала вона. — Просто ти повинен уявити собі, що вона таки й справді мертва.

— Авжеж, так було б зручно, та не можу я, — зітхнув Борис.

Івіш розвеселилася.

— Дивно, — сказала вона, — а от я можу. Коли я не бачу людину, то вона для мене мов би й не існує.

Борис із захватом сприйняв ці слова й замовк: він почувався нездатним до такої душевної снаги. За хвилю він озвався:

— Я от усе питаю себе, чи взяв він грошенята. Ото було б чудесно!

— Які це грошенята?

— Лолині. Йому потрібно було п'ять тисяч франків.

— Ти що!

В Івіш був невдоволений і заінтриґований вигляд. Борис уже подумав було, що, мабуть, ліпше було б притримати язика. Вони з сестрою домовилися, що будуть про все казати одне одному, та деколи можна було робити малесенькі винятки із цього правила.

— Ти, здається, гніваєшся, на Матьє? — поспитався він.

Івіш стисла губи.

— Він нервує мене, — сказала вона. — Сьогодні вранці він корчив із себе чоловіка.

— Ага… — відказав Борис.

Він спитав себе, що ж хотіла вона цим сказати, та вдав ніби, розуміє: вони повинні розуміти одне одного з півслова, інакше чар їхнього спілкування розвіється. Запала мовчанка, потім Івіш гостро заявила:

— Ходімо звідціля. Терпіти не можу цей «Дом».

— Я теж, — погодився Борис.

Вони підвелися і вийшли. Івіш взяла Бориса за руку. Його начебто трохи нудило.

— Думаєш, довго він буде злоститися? — поспитався він.

— Та ні ж бо, ні, — нетерпляче сказала Івіш.

Борис ущипливо сказав:

— Він і на тебе зуб має.

Івіш зареготалася.

— Може, й так, але пошкодую я про це пізніш. А поки що в мене інший клопіт у голові.

— Та й правда, — збентежено сказав Борис, — ти потерпаєш, бідолашка.

— Ще й як.

— Через цей іспит?

Івіш стенула плечима й нічого не відповіла. Якусь хвилю вони йшли собі мовчки. Він спитав себе, чи й справді це через той іспит. Утім, йому цього хотілося б: так було б моральніше.

Він підняв погляд і вгледів бульвар Монпарнас, прегарний у цьому тьмяному сірому світлі. Можна було подумати, що зараз стоїть жовтень. Борис дуже любив цей місяць. Він подумав: «Торік у жовтні я ще не був знайомий із Лолою». Й у цей момент він відчув полегшу: «Вона жива». Вперше одтоді, як він покинув її труп у темній кімнаті, він відчув, що вона жива, то було щось таке, як воскресіння. Він подумав: «Неможливо, щоб Матьє так довго на мене гнівався, адже вона не вмерла». До цієї хвилини він знав, що вона страждала, що вона з тривогою чекала на нього, та це страждання й ця тривога здавалися йому якимись непоправними й застиглими, як тривога і страждання тих, що померли у відчаї. А тут було не так: Лола жила, вона лежала з розплющеними очима у своєму ліжку, в ній витав живий гнів, як бувало щоразу, коли він запізнювався на їхні побачення. Ні більший, ні менший гнів, аніж будь-який інший, хіба що тільки трохи дужчий. У нього не було по відношенню до неї тих невизначених і грізних зобов'язань, що їх накладають мертві, та все ж були поважні зобов'язання, трохи немов би родинного характеру. Тепер Борис міг згадати Лолине обличчя без жаху. То було не обличчя небіжчиці, що спливає у пам'яті, а оте молоде, розгніване обличчя, котре вона обернула до нього вчора, коли кричала: «Ти обманув мене, ти не бачився з Пікаром». У той самий час він відчув у собі злість на цю гадану небіжчицю, котра зчинила такий рейвах. Він сказав:

— Не піду до свого готелю: вона така, що може й туди заявитися.

— То заночуй у Клода.

— Так і зроблю.

Івіш спала на думку ідея.

— Напиши їй. Так пристойніше.

— Лолі? О ні!

— Напиши.

— Та я не знаю, що й писати.

— Я напишу за тебе, дурнику.

— Але навіщо?

Івіш здивовано глянула на нього.

— Хіба ти не хочеш порвати з нею?

— Не знаю.

Івіш немов би розізлилася, та наполягати більш не стала. Вона ніколи не наполягала, це було її особливістю. Але так чи так, Борис повинен був обережно грати поміж Матьє та Івіш: поки що бажання утратити Лолу в нього було не більше, ніж побачити її.

— Побачимо, — відказав він. — Зараз нема чого про це й гадати.

На бульварі було добре, в людей були погожі, лагідні обличчя, майже всіх їх він знав із вигляду, на вітринах «Клозрі де Ліля» стрибав веселий сонячний блищик.

— Я голодна, — сказала Івіш, — піду поснідаю.

Вона увійшла до бакалійної крамниці Демаріа. Борис чекав її надворі. Він почувався слабким і розчуленим, немов той, хто одужує, і все гадав, про що б його подумати, аби принести собі бодай малесеньку втіху. Раптом його вибір упав на «Історичний і етимолоґічний словник жарґону». І зрадів. Тепер словник лежав у нього на нічному столику, і він тільки на нього й дивився. «Це частина мого хатнього побуту, — натхненно подумав він, — я мистецьки вчинив цей скок». А оскільки щастя приходить не саме, то він подумав і про ножа, дістав його з кишені й відкрив. «Вдатний же я!» Він придбав його напередодні, та в цього ножа вже була своя історія, він пронизав тіло двох найдорожчих йому людей. «Гарно він ріже», подумалося йому.

Поруч пройшла якась жінка, вона пильно глянула на нього. Вбрана вона була просто-таки прегарно. Він обернувся, щоб розгледіти, яка вона ззаду; вона теж обернулася, й вони з симпатією глянули одне на одного.

— Ось і я, — сказала Івіш.

У руках вона тримала двоє величезних канадських яблук. Вона тернула одне об свій зад й, коли воно залисніло, вп'ялася у нього зубами, а друге простягла Борисові.

— Ні, дякую, — відказав Борис. — Мені не хочеться їсти. — Й додав: — Ти мене шокуєш.

— Чому б це?

— Яблука витираєш об зад.

— А це, щоб вони лисніли, — пояснила Івіш.

— Поглянь он на ту жінку, що віддаляється, — сказав Борис. — Я припав їй до смаку.

Івіш хрумкала яблуко з добротливим виглядом.

— Ото? — з повним ротом поспиталася вона.

— Та ні, не там, — сказав Борис. — За тобою.

Івіш обернулася й підняла брови.

— Гарна яка, — тільки і сказала вона.

— Бачиш, яке вбрання у неї? У мене обов'язково буде така жінка. З вищого світу. Це має бути класно.

Івіш знай дивилася услід тій жінці. У кожній руці вона тримала по яблуку, й це було так, наче вона їх пропонує їй.

— Коли я від неї стомлюся, то віддам тобі, — великодушно пообіцяв Борис.

Івіш гризнула яблуко.

— Скажеш таке! — буркнула вона.

Вона вхопила його за руку і хутко потягла за собою. На другому боці бульвару Монпарнас була японська крамничка. Вони перетнули бруківку і зупинилися перед вітриною.

— Поглянь на ті малесенькі чашечки, — сказала Івіш.

— Це для саке, — пояснив Борис.

— А що воно таке?

— Рисова горілка.

— Треба буде їх придбати. Я зроблю з них чашечки для чаю.

— Та замалі вони.

— А я буду наливати кілька разів підряд.

— Або всі шість відразу.

— От-от! — захоплено сказала Івіш. — Переді мною буде шість маленьких чашечок, і я питиму то з одної, то з другої.

Вона трохи відступила назад і гаряче промовила крізь зуби:

— Ох, я всю цю крамничку закупила б!

Борис не схвалював смак своєї сестри, її замилування отакими дрібничками. Й усе-таки він хотів було зайти до крамнички, та Івіш перепинила його.

— Не сьогодні. Гайда.

Вони рушили узвозом Данфер-Рошро, й Івіш сказала:

— Щоб мати повну — повнісіньку! — кімнату отаких цяцьок, я ладна продатись якому-небудь дідуганові.

— В тебе не вийде, — суворо сказав Борис. — Це справжнє ремесло. Цьому треба вчитися.

Йшли вони поволеньки, й це були справжні хвилини щастя; Івіш таки напевне забула про іспит, вигляд у неї був веселий. У такі моменти Борисові здавалося, ніби вони становлять одне ціле. В голубому небі пропливали кучеряві білі хмарини: листя на деревах було важке після дощу, і, мов на майдані посеред села, пахло димом.

— Люблю отаку днину, — сказала Івіш, угризаючись у друге яблуко. — Трохи вогко, та не липко. Й увіччю не щемить. Відчуття таке, наче можеш пройти двадцять кілометрів.

Борис крадькома поглянув довкруги, чи є тут забігайлівки. Коли Івіш починала казати про двадцятикілометрову мандрівку, то не було ще такого випадку, щоб їй відразу ж не захотілося сісти за стіл.

Вона зиркнула на бельфорського лева і захоплено вигукнула:

— Цей лев мені подобається! Він схожий на чаклуна.

— Гм! — буркнув Борис.

Він поважав смаки своєї сестри, навіть якщо й не поділяв їх. Втім, запорукою цьому був і Матьє, якось він сказав йому: «У вашої сестри кепський смак, та це ліпше, ніж найпевніший смак: в неї орґанічно кепський смак». Якщо ж так, то й балакати немає про що. Що ж до самого Бориса, то він чутливий був радше до класичної краси.

— Ходімо бульваром Араґо? — запропонував Борис.

— А де він?

— Оце.

— Ходімо, — погодилася Івіш, — він так і сяє.

Ішли вони мовчки. Борис помітив, що сестра спохмурніла і починає нервувати, вона плентала, навмисне тягнучи ноги. «Зараз почнеться аґонія», з покірним страхом подумалося йому. Аґонія в неї починалася щоразу, як вона чекала результатів іспиту. Він підняв очі й угледів чотирьох робітників, що простували їм назустріч і, посміхаючись, дивилися на них. Борис був звичний до цих висмішок, він дивився на робітників із симпатією. Івіш понурила голову і вдала, ніби не бачить їх. Порівнявшись із ними, ті хлопці розділилися: двоє йшли ліворуч від Бориса, ще двоє — праворуч від Івіш.

— Може, полапаємо? — запропонував один.

— Пика в тебе не та! — ввічливо сказав Борис.

Івіш підскочила і пронизливо завищала, та відразу ж замовкла, затуливши долонею рота.

— Я поводжу себе, мов та кухарка, — сказала вона, зашарівшись од збентеження. Молоді робітники були вже далеко.

— Що скоїлося? — здивовано поспитав Борис.

— Він полапав мене, — з відразою зізналася Івіш. — Покидьок мерзенний. — І суворо додала: — Та все одно я не повинна була кричати.

— Хто саме? — насторожився Борис.

— Заспокойся, прошу тебе. Їх четверо. Та я й без того була смішна.

— Річ не в тому, що він тебе полапав, — пояснив Борис. — Я не можу терпіти, якщо з тобою так поводяться, коли я поруч. Коли ти йдеш із Матьє, тебе ніхто не лапає. Невже в мене такий вигляд?

— От-от, дурнику мій, — сумовито відказала Івіш. — Я теж не захист для тебе. Вигляд у нас із тобою не надто поважний.

Це була правда. Борис часто дивувався з цього: коли він дивився в дзеркало, то здавався собі досить грізним.

— Так, вигляд у нас не надто поважний, — повторив він.

Вони притислися одне до одного й відчули себе сиротами.

— Що це? — поспиталася за хвилю Івіш.

Вона показала на високий довгий мур, який чорнів крізь зелень каштанів.

— Санте, — відказав Борис. — В'язниця.

— Дивовижно, — сказала Івіш. — Ніколи не бачила нічого зловіснішого. Звідти тікають?

— Рідко, — сказав Борис. — Я читав, що якось один в'язень переліз через цей мур. Він ухопився за товсту гілляку каштана і накивав п'ятами.

Івіш подумала і показала пальцем на каштан.

— Напевне, оцей, — сказала вона. — Може, сядемо тут на лавочці? Я стомилася. Ану ж бо нам пощастить побачити, як тікатиме ще один в'язень.

— Хтозна, — невпевнено сказав Борис. — Знаєш, вони, мабуть, роблять це уночі.

Вони перетнули бруківку й посідали. Лавочка була вогка. Івіш з утіхою мовила:

— Освіжає.

Та відразу ж почала метушитися і смикати себе за коси. Борис поляскав її по руці, щоб вона не повиривала собі пуклі.

— Помацай мою руку, — сказала Івіш, — вона мов із криги.

Це була правда. Та й сама Івіш зробилася мертвотно-бліда, у неї був страдницький вигляд, все її тіло проймали дрижаки. Борис побачив її такою сумовитою, що з симпатії спробував думати про Лолу.

Івіш різко підняла голову, на обличчі в неї була похмура рішучість.

— Кості з тобою? — поспитала вона.

— Так.

Якось Матьє подарував Івіш маленьку шкіряну торбинку, гру в покер. Івіш подарувала її Борисові. Вони часто грали удвох.

— Зіграймо, — сказала вона.

Борис дістав кості з торбинки. Івіш додала:

— Дві партії й одну вирішальну. Починай.

Вони відсунулися одне від одного. Борис присів навпочіпки і кинув кості на лавочку. В нього випав королівський покер.

— Покер! — оголосив він.

— Ненавиджу тебе, — сказала Івіш.

Вона насупила брови і, перш ніж кинути кості, дмухнула на пальці, щось прошепотівши. Схоже, це було якесь заклинання. «Це серйозно, — подумав Борис, — вона грає на результати іспиту». Івіш кинула кубики й програла: в неї випали дами.

— Другу партію, — звеліла вона, дивлячись на Бориса блискучими очима. Цього разу й у неї випав королівський покер.

— Покер! — оголосила вона й собі.

Борис кинув кості, й у нього теж випав покер. Та щойно кості лягли, як він простягнув руку неначе щоб зібрати їх і потайці перевернув два кубики вказівним і середнім пальцями. Два королі стали на місце чирвового туза й покера.

— Дві пари, — з засмученим виглядом оголосив він.

— Я виграла, — переможно сказала Івіш. — Давай тепер вирішальну.

Борис подумав було, чи не завважила вона, як він шахрував. Та, врешті, це не мало великого значення: для Івіш важливий був тільки результат. Вона виграла вирішальну партію без його втручання, двома парами проти одної.

— Чудово! — тільки і сказала вона.

— Хочеш зіграти ще?

— Ні, ні, — відказала вона, — доста. Знаєш, я грала, щоб дізнатися, прийняли мене чи ні.

— А я й не знав, — відказав Борис. — Тож, виходить, тебе прийняли.

Івіш стенула плечима.

— Не вірю, — пробурмотіла вона.

Вони замовкли і сиділи собі поруч, понуривши голови. Борис не дивився на Івіш, та відчував, як вона тремтить.

— Мені гаряче, — сказала Івіш, який жах: у мене вогкі долоні, я вся спітніла від хвилювання.

Справді, права її рука, допіру холодна мов крига, тепер просто-таки пашіла. Лівиця, непорушна й забинтована, лежала на колінах.

— Ця пов'язка огидна мені, — сказала вона. — Вигляд такий, наче мене поранили на війні, хочеться здерти її.

Борис нічого не відповів. Годинник вдалині вибив один раз. Івіш здригнулася.

— Це… це пів на першу? — розгублено запитала вона.

— Пів на другу, — зиркнувши на свого годинника, відказав Борис.

Вони перезирнулися, і Борис мовив:

— Що ж, пора вже йти.

Івіш припала до нього й обняла його за плечі.

— Не йди, Борисе, дурнику мій, не йди, я нічогісінько не хочу знати, сьогодні увечері я вирушу до Лаону, і я… Я нічого не хочу знати.

— Не кажи дурниць, — лагідно мовив Борис. — Треба, щоб ти знала, як воно там склалося, перш ніж побачиш батьків.

Івіш опустила руки.

— Що ж, тоді йди, — сказала вона. — Та повертайся якомога хутчіш, я чекатиму на тебе тут.

— Тут? — здивовано перепитав Борис. — Хіба ти не хочеш піти зі мною? Можна було б зачекати мене в кав'ярні у Латинському кварталі.

— Ні, ні, — відказала Івіш, — я чекатиму тебе тут.

— Як хочеш. А якщо піде дощ?

— Борисе, прошу тебе, не мордуй мене, йди хутчій. Я залишатимуся тут, навіть якщо буде злива, навіть якщо землетрус, я не зможу звестися на ноги, в мене снаги немає навіть пальцем поворухнути.

Борис підвівся і сягнистою ходою подався геть. Перетинаючи вулицю, він обернувся. Він побачив Івіш зі спини: згорбившись на лавці, втягнувши голову в плечі, вона скидалася на стару жебрачку. «Врешті, її, може, і прийняли», подумалося йому. Він ступнув ще кілька кроків і раптом побачив обличчя Лоли. Справжнє обличчя. Він подумав: «Вона нещасна!», і серце його гучно й шалено закалатало.

XIV

За мить. За мить він знову вирушить у свої марні пошуки; за мить, переслідуваний злими утомленими очима Марсель, потайним обличчям Івіш, посмертною маскою Лоли, він знову відчує жовчний присмак у роті, тривога зсудомить йому шлунок. За мить. Він сів у фотель і запалив люльку; він був порожній і спокійний, він віддавався темній прохолоді бару. Столами тут були відполіровані барила, на стінах висіли світлини актрис і матроські берети, невидний радіоприймач жебонів, неначе струмочок, у глибині зали прегарні заможні добродії палять сиґари і цідять портвейн — останні відвідувачі, ділові люди, всі інші вже давно пішли снідати; було пів на другу, та легко можна було уявити собі, що ще ранок, а день таки був у розпалі, погожий, неначе тихе море, Матьє розчинився в цьому байдужому морі, він був ледве чутною мелодією неґритянського спірічуелу, гомінким шумом, іржавим світлом, похитуванням усіх цих прегарних, по-хірурґічному вправних рук, які тримають сиґари, рук, що схожі на каравели з прянощами. Він добре усвідомлював, що йому просто дали покористуватися цим крихітним шматочком супокійного життя, який треба буде незабаром віддати назад, та користувався він ним без захланности: для пропащих людей світ приберігає малі окрушини щастя, це для них береже він більшу частину своїх минущих милостей, от тільки за умови, що тішитися ними будуть вони смиренно. Даніель сидів ліворуч від нього, урочистий і мовчазний. Матьє міг скільки завгодно споглядати його вродливе обличчя арабського шейха, й це була теж маленька втіха для очей. Матьє простягнув ноги і сам собі посміхнувся.

— Раджу скуштувати хересу, — озвався Даніель.

— Гаразд. Але ти частуватимеш: у мене ні шеляга в кишені.

— Гаразд, частую, — сказав Даніель. — Та скажи: може, тобі позичити двісті франків? Правда, мені соромно пропонувати так мало…

— Облиш! — махнув рукою Матьє. — тут немає про що й балакати.

Даніель звернув на нього свої великі лагідні очі. Він наполягав:

— Прошу тебе. В мене чотириста франків до кінця тижня, ми їх поділимо.

Треба було не погоджуватися, цього вимагали правила гри.

— Ні, — відказав Матьє. — Ні, не треба, ти дуже люб'язний.

Даніель спрямував на нього свій переповнений турботою погляд.

— Тобі й справді нічого не треба?

— Треба, — зітхнув Матьє, — п'ять тисяч франків. Та не зараз. Зараз мені потрібен херес і бесіда з тобою.

— Хотілося б мені, щоб моя бесіда була на рівні хересу, — сказав Даніель.

Він і словом не обмовився ні про свій лист пневматичною поштою, ні про причини, що змусили його викликати Матьє.

Матьє радше вдячний був йому за це: принаймні незабаром усе з'ясується. Він сказав:

— Знаєш, учора я бачив Брюне.

— Справді? — ґречно поспитав Даніель.

— Гадаю, цього разу між нами все закінчено.

— Ви посварилися?

— Та ні, гірше.

Даніель зобразив на своєму обличчі скрушний вираз. Матьє не зміг утриматися від посмішки.

— Тобі наплювати на Брюне? — поспитався він.

— Ну, знаєш… я ніколи не був із ним у таких близьких стосунках, як ти, — відказав Даніель. — Я вельми його поважаю, та, якби моя змога, то я натоптав би його соломою і виставив ув антрополоґічному музеї, в залі двадцятого сторіччя.

— Він там був би до речі, — погодився Матьє.

Даніель брехав: колись він дуже любив Брюне. Матьє скуштував хересу і сказав:

— Незлецький.

— Авжеж, — сказав Даніель, — це в них найліпший. Та запаси їхні вичерпуються, і через війну в Еспанії поповнити їх неможливо.

Він поставив на стіл порожнього келиха і взяв оливку з тарілочки.

— Знаєш, — сказав він, — я хочу тобі висповідатися.

Ну, от і все: смиренне, легке щастя відійшло у минуле. Матьє зиркнув на Даніеля краєм ока: в того був шляхетний і проникливий вигляд.

— Давай, — сказав йому Матьє.

— От тільки не знаю, яке враження це на тебе справить, — вагаючись, казав Даніель. — Мене засмутить, якщо ти розгніваєшся.

— Кажи, та сам і побачиш, — посміхаючись, відказав Матьє.

— Ну, гаразд… Угадай, кого я бачив учора ввечері?

— Кого ти бачив учора ввечері? — розчаровано перепитав Матьє. — Та хто ж його знає, ти міг бачити цілу купу людей.

— Марсель Дюффе.

— Марсель? Ти бач.

Матьє не здивувався: Даніель і Марсель бачилися нечасто, та Марсель, здається, симпатизувала Данієлеві.

— Поталанило тобі, — сказав він, — вона ж нікуди не виходить. Де це ти її здибав?

— Та в неї ж удома… — посміхаючись, сказав Даніель. — Де ж іще, якщо вона не виходить.

І, скромно приплющивши повіки, додав:

— Відверто сказати, ми з нею деколи бачимося.

Запала мовчанка, Матьє дивився на довгі темні вії Даніеля, котрі ледве тремтіли. Двічі вибив годинник, неґр тихо співав «There's cradle in Caroline». Ми з нею деколи бачимося. Матьє одвів погляд і пильно глянув на червоний помпон матроського берета.

— Бачитеся, — не зовсім розуміючи, повторив він. — Та тільки… де ж?

— У неї ж удома, щойно я тобі сказав це, — відказав Даніель із відтінком роздратованости.

— В неї вдома? Ти хочеш сказати, що ходив до неї додому?

Даніель не відповів. Матьє запитав:

— Що це стрілило тобі в голову? Як це сталося?

— Все це дуже просто. Я завжди почував дуже велику симпатію до Марсель Дюффе. Я захоплювався її мужністю і широчінню натури.

Він замовк, і Матьє зачудовано повторив:

— Мужність Марсель, широчінь її натури. — Це були не ті якості, котрі він у ній цінував. Даніель провадив:

— Якось мені було нудно, в мене виникло бажання завітати до неї, й вона мене люб'язно прийняла. От і все: відтоді ми почали зустрічатися. Наша вина лише в тому, що ми приховували це від тебе.

Матьє занурився в густі пахощі, у вогке повітря рожевої кімнати: ось Даніель сидить у кріслі, дивиться на Марсель своїми великими оленячими очима, й Марсель незграбно посміхається, наче її зараз будуть фотоґрафувати. Матьє струснув головою: все воно ніяк не клеїлося, це був якийсь абсурд, у цих двох не було геть нічого спільного, вони ніяк не могли розуміти одне одного.

— Ти ходив до неї, й вона приховувала це від мене?

Він спокійно сказав:

— Ти кепкуєш із мене.

Даніель підвів очі й понуро глянув на Матьє.

— Матьє! — найглибшим своїм голосом мовив він. — Як би там не було, а ти повинен визнати, що я ніколи не дозволяв собі анінайменшого жарту з приводу ваших стосунків з Марсель, вони надто дорогі для мене.

— Я й не кажу цього, — погодився Матьє, — не кажу. І все-таки зараз ти жартуєш.

Даніель знесилено опустив руки.

— Гаразд, — сумовито сказав він. — Не будемо про це.

— Ні, ні, — сказав Матьє, — продовжуй, це дуже цікаво, просто я не вірю тобі, от і все.

— Ти не полегшуєш моє завдання, — докірливо сказав Даніель. — Мені й так досить нелегко сповідати свою вину перед тобою. — Він зітхнув. — Мені хотілося б, щоб ти повірив мені на слово. Та якщо тобі потрібні докази…

Він дістав з кишені натоптаний купюрами гаманець. Матьє побачив гроші й подумав: «От мерзотник». Та якось лінькувато подумав, задля годиться.

— Поглянь, — сказав Даніель.

Він протягнув листа. Матьє взяв його до рук: це був почерк Марсель. Він прочитав:

«Як завше, ви маєте рацію, мій любий Арханґеле. То був барвінок. Та з того, що ви пишете, я не розумію ні слова. Якщо завтра ви зайняті, то приходьте у суботу. Матуся каже, що дуже сваритиме вас за цукерки. Приходьте ж хутчій, любий Арханґеле: ми з нетерпінням чекатимемо ваших відвідин. Марсель».

Матьє глянув на Даніеля. Він сказав:

— Виходить… це правда?

Даніель кивнув: тримався він прямо, понурий і коректний, мов секундант на дуелі. Матьє прочитав листа від початку до кінця. Він був датований двадцять другим квітня. «Це писала вона». Цей пишномовний, грайливий стиль так мало їй личив. Він збентежено потер кінчик носа, потім зареготався.

— Арханґел! Вона прозиває тебе арханґелом, мені й на думку таке б не спало. Радше вже грішний арханґел, щось таке, як Люципер. А ти ще й стару відвідуєш: повнісінький набір.

Даніель, здавалося, розгубився.

— Тим ліпше, — сухо сказав він. — А то я боявся, що ти розгніваєшся…

Матьє обернувся і невпевнено глянув на нього, він утямив, що Даніель розраховував на його гнів.

— Справді, — сказав він, — я мусив би розгніватися, це було б природно. Май на увазі: може, це ще прийде. Та зараз я просто приголомшений.

Він перехилив свого келиха, й сам дивуючись із того, що не дуже розгнівався.

— Й часто ти з нею бачишся?

— Нереґулярно, десь двічі на місяць.

— Але про що ж ви можете балакати?

Даніель здригнувся, й очі його зблиснули. Він мовив якомога вкрадливішим голосом:

— Ти що, хочеш запропонувати нам теми для розмов?

— Не гнівайся, — примирливо сказав Матьє. — Все воно настільки нове для мене, настільки несподіване… воно мене майже бавить. Та недобрих намірів у мене немає. Отож, це правда? Ви любите балакати? Та не злостися ж, прошу тебе: я намагаюся второпати, про що ж ви розмовляєте.

— Про все, — крижаним тоном сказав Даніель. — Либонь, Марсель не чекає від мене високих балачок. Та вона відпочиває, коли ми розмовляємо.

— Це просто неймовірно, ви такі різні.

Він усе не міг позбутися цього безглуздого видива: Даніель з його витонченою церемінністю, з його вкрадливими манерами і шляхетністю в стилі Каліостро, з його широкою африканською посмішкою, і Марсель напроти нього, напружена, незграбна й покірна… Покірна? Напружена? Не така вже й напружена: «Приходьте, Арханґеле, ми чекатимемо ваших відвідин». Й це написала Марсель, це вона вправлялася в цих недолугих люб'язностях. Вперше Матьє відчув, як його торкнулося щось таке, як гнів. «Вона брехала мені, — приголомшено подумав він, — цілісіньких шість місяців брехала». Він обізвався:

— Мене так дивує, що Марсель щось приховувала від мене…

Даніель не відповів.

— Це ти попросив її мовчати? — поспитав Матьє.

— Я. Мені не хотілося, щоб ти реґулював наші відносини. Та зараз, коли я її вже досить давно знаю, це не має великого значення.

— То це ти попросив її мовчати, — вже спокійніше повторив Матьє. І докинув: — А вона не заперечувала?

— Її дуже здивувало це прохання.

— Так, але ж вона не відмовилася.

— Ні. Вона не бачила в цьому нічого поганого. Пам'ятаю, вона засміялася і сказала: «Це питання сумління». Вона вважає, що я люблю оточувати себе таїною. — І додав із прихованою іронією, яка була дуже неприємна для Матьє: — Спочатку вона прозивала мене Лоенґріном. Потім, як бачиш, її вибір зупинився на Арханґелові.

— Ага, — сказав Матьє. Йому подумалося: «Він сміється з неї», й він відчув себе приниженим за Марсель. Його люлька погасла, він простягнув руку і механічно взяв оливку. Це було серйозно: він не почувався достатньо засмученим. Так, його охопило якесь розумове остовпіння, як ото буває, коли виявляєш, що помилявся геть у всьому… Та раніше в ньому було щось живе, й воно почало б кровити. Понурим голосом він просто мовив:

— Ми все казали одне одному…

— Це ти так гадаєш, — відказав Даніель. — Хіба можна казати все?

Матьє роздратовано стенув плечима. Та гнівався він передовсім на себе.

— А цей лист! — сказав він. — «Чекаємо ваших відвідин»! Мені здається, наче я відкриваю для себе іншу Марсель.

Даніель ніби злякався.

— Іншу Марсель, ого, як далеко ти зайшов! Послухай, не будеш же ти через цю дитячу витівку…

— Ти сам нещодавно докоряв мені, що я надто вже поважно сприймаю речі.

— Ти кидаєшся від одних крайнощів до інших, — сказав Даніель. І з виглядом сердечного розуміння провадив: — Ти надто покладаєшся на свої судження про людей. Ця маленька історія просто засвідчує, що Марсель набагато складніша, ніж тобі здавалося.

— Може, й так, — сказав Матьє. — Але тут є й інше.

Марсель була винна, і він боявся, що розгнівається на неї: не можна було втрачати довіри до неї саме сьогодні, сьогодні, коли він, можливо, повинен буде принести їй у жертву свою свободу. Йому потрібно поважати її, а то все буде надто прикрим.

— Втім, — сказав Даніель, — ми ввесь час хотіли тобі зізнатися, але так безглуздо було виглядати змовниками, що ми щоразу відкладали це на потім.

«Ми»! Він казав «ми», уявити собі, хтось міг казати йому «ми» про Марсель. Матьє неприязно подивився на Даніеля: настав час його ненавидіти. Та Даніель, як завше, обеззброював. Матьє гостро запитав:

— Навіщо ж вона оце так учинила, Даніелю?

— Та я ж тобі вже казав, — мовив Даніель, — попросив я її. До того ж, її, мабуть, бавило, ще в неї є своя таємниця.

Матьє похитав головою.

— Ні, тут щось інше. Вона добре знала, що робить. Навіщо ж вона це зробила?

— Ну, — сказав Даніель, — мені здається, не завжди зручно жити у твоєму сяєві. Вона хотіла знайти для себе темний куточок.

— Вона вважає, що я пригнічую її?

— Вона сказала цього мені навпрямки, але я так її зрозумів. Що ж ти хочеш, ти ж сила, — посміхаючись, додав він. — Май на увазі, що вона захоплюється тобою, твоїм принципом жити у шкляному будинку і постійно кричати про те, про що зазвичай мовчать; та це спустошує її. Вона не казала тобі про мої відвідини, тому що боялася, що ти посягнеш на її почуття до мене, що ти змусиш дати їм наймення, що зруйнуєш їх, аби потім видавати їй крихтами. Ти ж знаєш, почуття потребують таїни… Це щось крихке, вкрай невизначене…

— Це вона тобі так сказала?

— Так. Вона мені так сказала. Вона сказала: «Мені подобається, що з вами я геть не знаю, куди йду. З Матьє це знаєш завжди».

«З Матьє це знаєш завжди». Так само й Івіш: «З вами ніколи не боїшся чогось непередбаченого». Матьє аж занудило.

— Чому ж вона ніколи не казала мені про це?

— Вона вважає, це тільки тому, що ти ніколи не запитував у неї.

Це була таки правда, Матьє понурив голову: щоразу, як треба було заглибитися в почуття Марсель, його охоплювали нездоланні лінощі. Помітивши тінь в її очах, він тільки знизував плечима: «Та де ж пак! Якби щось було, то вона сказала б мені, вона ж бо каже мені про все. І це я називав вірою в неї. Я сам усе зіпсував».

Він стрепенувся і гостро запитав:

— Чому ж ти кажеш мені про це сьогодні?

— Колись же треба було сказати.

Ця ухильна відповідь немов би підстьобнула його допитливість: Матьє не хотів, щоб його пошили в дурні.

— Чому ж сьогодні й чому ти? — допитувався він. — Було б… природніше було б, якби вона сказала мені перша.

— Ну, — Даніель вдав із себе спантеличеного, — може, я помилився, та я… мені здалося, що тут ідеться про ваші спільні інтереси.

Добре. Матьє напружився: «Готуйся до головного удару, це щойно початок». Даніель додав:

— Хочу сказати тобі правду: Марсель не знає, що я тобі все розповів, і ще вчора вона не була впевнена, що відразу ж поставить тебе до відома усіх цих справ. Ти зробиш мені велику послугу, якщо приховаєш від неї цю нашу розмову.

Матьє мимохіть зареготався.

— Ось ти й викрив себе, Сатано! Ти скрізь сієш секрети. Ще вчора ти змовлявся з Марсель супроти мене, сьогодні ж просиш мене бути змовником проти неї. З тебе такий чудернацький зрадник.

Даніель посміхнувся.

— В мені геть нічого немає від Сатани. На цю розмову наштовхнув мене величезний неспокій, котрого дізнав я учора ввечері. Мені здалося, ніби між вами постало якесь поважне непорозуміння. Звичайно, Марсель надто горда, щоб самій сказати тобі про це.

Матьє міцно стиснув келиха: він почав розуміти.

— Це з приводу вашої… — Даніель затнувся і соромливо докинув: — З приводу вашої прикрости.

— А! — сказав Матьє. — Ти сказав їй, що знаєш?

— Ні, ні. Нічого я їй не казав. Вона перша заговорила.

— А!

«Ще вчора, балакаючи зі мною по телефону, вона боялася, щоб я йому не сказав. Й того ж таки вечора сама йому все виклала. Ще одна комедія». Він запитав:

— Та й що?

— Та що, все не так гладенько. Є перепони.

— Що ж дозволяє тобі так думати? — здушеним голосом поспитав Матьє.

— Та нічого конкретного… радше, те, як змалювала вона мені цю ситуацію.

— А в чому річ? Вона гнівається, що я зробив їй дитину?

— Як на мене, то ні. Річ зовсім в іншому. Радше у твоїй позавчорашній поведінці. Вона казала про неї з образою.

— Що ж я такого вчинив?

— Не можу сказати достеменно. Ага, ось що вона сказала мені до всього: «Завжди вирішує він, а якщо я з ним не погоджуюся, то начебто можу протестувати. Та все вирішується на його користь, тому що його думка вже склалася, і він не дає мені часу, щоб сформувати свою». Не можу поручитися, що точно передав ці слова.

— Та мені й не треба було приймати рішення, — здивовано сказав Матьє. — Ми завжди були згодні з приводу того, що треба робити в таких випадках.

— Звичайно. Але ж ти позавчора не потурбувався дізнатися, що вона думає?

— Таки не потурбувався, — відказав Матьє. — Я був певен, що вона одної думки зі мною.

— І все-таки ти ні про що в неї не запитав. Коли ви востаннє обговорювали цю… імовірність?

— Хтозна, років зо два чи зо три тому.

— Зо два чи зо три роки. А тобі не здається, що за цей час вона могла змінити свою думку?

Панове в глибині зали попідводилися і, регочучись, прощалися одне з одним, служник приніс їхні капелюхи, три чорні фетрові й один котелок. Вони вийшли, дружньо махнувши на прощання барменові, й офіціянт вимкнув радіо. Бар зненацька охопила холодна тиша, в повітрі завис присмак нещастя. «Добром воно не скінчиться», подумав Матьє. Він не зовсім розумів, що ж саме не скінчиться добром: ця бурхлива днина, історія з абортом чи його стосунки з Марсель? Ні, це було щось більш невизначене й набагато ширше: його життя, Европа, цей зловісний і банальний мир. Він уявив собі руду чуприну Брюне: «У вересні буде війна». В таку хвилину в пустельному й темному барі майже починаєш у це вірити. Цього літа в його життя вкралося якесь гниляччя.

— Вона боїться операції? — поспитався він.

— Не знаю, — відчужено сказав Даніель.

— Вона хоче, щоб я одружився з нею?

Даніель зареготався.

— Та хіба ж я знаю, ти, їй-богу, як дитина. Принаймні все не так просто. Знаєш що? Ти повинен побалакати з нею сьогодні ввечері. Не натякаючи на мене, звичайно, а так собі, так, наче в тебе з'явилися сумніви. Вчора в неї був такий вигляд, що навіть дивно, чому вона сама тобі всього не сказала: в неї мов камінь на душі лежав.

— Гаразд. Я спробую розв'язати їй язика.

Запала мовчанка, потім Даніель збентежено додав:

— Ну що ж, моє діло попередити.

— Авжеж. Дякую й за це, — сказав Матьє.

— Ти гніваєшся на мене?

— Та ні. Ти зробив мені послугу, про яку можна сказати: неначе грім з ясного неба.

Даніель зареготався: він так широко роззявив рота, що видно було його сліпучо-білі зуби й горлянку.


Я не повинна була, думала вона, тримаючи руку на телефонній слухавці, не повинна була, ми завжди казали одне одному все, він тепер думає: а Марсель казала ж мені все, ох, він так думає, він знає, тепер він знає, він такий приголомшений, що в нього просто голова обертом іде, і ввесь час цей нечутний голос в його голові, Марсель завжди казала мені все, в цю мить, в цю мить він безперестань звучить у нього в голові, це нестерпно, у сто разів було б краще, якби він мене ненавидів, та він сидів там, на лавці у кав'ярні, розставивши руки, наче щось загубив, втупившись у підлогу, неначе там щось розбилося. Готово, розмова відбулася. Нічого я не бачила, нічого не чула, мене там не було, та розмова відбулася, вона була, слова були сказані, а я нічого не знаю, його поважний голос піднімався, мов дим, до стелі кав'ярні, голос прийде звідти, гучний прегарний голос, від якого завжди вібрують мембрани слухавки, він вийде з неї, скаже: готово, Боже мій, Боже ж мій, що він скаже мені? Я гола-голісінька, я вагітна, а цей голос вийде вбраний із ніг до голови із телефонної слухавки, ми не повинні були, не повинні були, вона майже гнівалася на Даніеля, якщо взагалі можна було на нього гніватися, він такий великодушний, тільки він і піклується про мене, він узяв справу до своїх рук, Арханґел, його прегарний голос промовляв про мене. Жінка, квола жінка, геть безсила і захищена в цьому світі живих людей тільки похмурим і теплим голосом, голос вийде звідтіля і скаже: Марсель казала мені все, бідолашний Матьє, милий Арханґел! Вона подумала: Арханґел, і її очі наповнилися слізьми, солодкими слізьми, слізьми родючости і плодючости, слізьми справжньої жінки після цілого тижня посухи, слізьми ніжної, ніжної захищеної жінки. Він обняв мене, приголубив, захистив з тремтливою сльозою в очах, з ласкою у звивистих складках біля щоки і тремтячою посмішкою на вустах, цілий тиждень дивилася вона порожніми й сухими очима в одну точку вдалині: вони уб'ють його мені, цілий тиждень була вона ясною Марселлю, Марселлю непохитною, Марселлю розважливою, Марселлю-чоловіком, він казав, що я мов чоловік, і от сльози, квола жінка, і дощ ув очах, навіщо ж опиратися, завтра я знову буду непохитна і розважлива, один-однісінький раз сльози, муки, солодка жалість до себе і ще солодша смиренність, ці оксамитні долоні на моїх стегнах, на моїх сідницях, їй хотілося обняти Матьє і на колінах просити у нього вибачення: сердешний мій Матьє, бідолашний мій велетню. Як добре бути під захистком, отримати прощення один раз, один-однісінький раз у житті. Зненацька горло її перехопила думка, оцет струмував у її жилах, сьогодні ввечері, коли він прийде до мене, коли я обніму його за шию, коли поцілую його, то він усе знатиме, і треба буде вдавати, ніби я не знаю про те, що він знає. Ох, ми дуримо його, у відчаї подумала вона, ми ще дуримо його, ми кажемо йому все, та щирість наша напоєна отрутою. Він знає, він прийде сьогодні ввечері, я побачу його добрі очі, подумаю, що він знає, і як же зможу я усе витерпіти, мій велетню, сердешний мій велетню, вперше за все життя зробила я тобі боляче, ох, я на все згодна, я піду до тієї старої, я уб'ю цю дитину, мені соромно, я зроблю все, що він захоче, все, що ти захочеш.

Під її пальцями задзеленчав телефон, вона стисла слухавку.

— Гало! — сказала вона. — Гало, це Даніель?

— Так, — відказав спокійний прегарний голос. — Хто біля телефону?

— Марсель.

— Добридень, люба моя Марсель.

— Добридень, — відказала Марсель. Серце її шалено калатало.

— Вам добре спалося? — поважний голос відлунював їй у животі, це було солодко і нестерпно. — Учора ввечері я запізно пішов од вас. Пані Дюффе, либонь, сварилася б на мене. Та, сподіваюся, вона нічого не знає.

— Ні, — задихаючись, відказала Марсель, — нічого не знає. Вона спала як убита, коли ви пішли…

— А вам? — знай допитувався ніжний голос. — Як вам спалося?

— Мені? Та… непогано. Я, знаєте, хвилююся.

Даніель засміявся, це був розкішний сміх, спокійний і гучний. Марсель трохи розслабилася.

— Хвилюватися не треба, — сказав він. — Все було пречудово.

— Все… справді?

— Справді. Краще навіть, ніж я сподівався. Здається, ми трохи недооцінювали Матьє, люба моя Марсель.

Матьє відчула, як у ній болісно поворухнулася совість.

— Невже? Невже ми і справді недооцінювали його?

— Він перепинив мене на перших же словах, — сказав Даніель. — Сказав мені, що здогадався, ніби щось негаразд із вами, і це дошкуляло йому вчора цілий день.

— Ви… ви сказали йому, що ми з вами бачимося? — запитала Марсель, почуваючи, як їй перехопило горло.

— Звичайно, — здивувався Даніель. — А хіба ми не домовилися про це?

— Авжеж, авжеж… І як він це сприйняв?

Даніель начебто завагався.

— Дуже непогано. Врешті, дуже добре. Спочатку йому все не вірилося…

— Напевне, він сказав: «Марсель казала мені все».

— Так воно й було. — Даніеля, здається, розвеселили ці слова. — Саме так він мені й сказав.

— Даніелю! — вигукнула Марсель. — Мені так дошкуляє совість!

І вона знову почула глибокий, веселий сміх.

— От же цікаво: йому теж. Коли він пішов, то йому дошкуляло сумління. А якщо ви обоє в такому стані, то мені хотілося б заховатися десь у вашій кімнаті, коли він до вас прийде: це має бути пречудова сцена.

Він знову засміявся, і Марсель подумала зі смиренною вдячністю: «Він кепкує з мене». Та враз голос його зробився поважний, і слухавка завібрувала, неначе орґан.

— Ні, справді, Марсель, усе йде пречудово, і знаєте, я радий за вас. Він і слова не дав мені сказати, зупинив на перших же словах і сказав мені: «Сердешна Марсель, я так винен перед нею, я сам себе ненавиджу, та я це виправлю, як ти гадаєш, можу я тут щось іще виправити?», й очі його почервоніли. Він так вас кохає!

— О Даніелю! — вигукнула Марсель. — О Даніелю… О Даніелю…

Запала мовчанка, потім Даніель додав:

— Він сказав, що сьогодні ввечері хоче побалакати з вами від щирого серця. «Ми розітнемо нарив». Тепер усе у ваших руках, Марсель. Він зробить усе, що ви захочете.

— О Даніелю! О Даніелю! — Вона звела подих і додала: — Ви були такі добрі, такі… Мені хотілося б якомога хутчій побачитися з вами, так багато хотілося б вам сказати, а я не можу балакати з вами, якщо не бачу вашого обличчя. Завтра зможете?

Тепер голос видався їй сухіший, він утратив свою гармонійність.

— Ох, завтра ніяк! Звичайно, я теж хотів би якомога хутчій з вами побачитися… Послухайте, Марсель, я вам зателефоную.

— Згода, — сказала Марсель, — телефонуйте, не баріться. Ох, Даніелю, милий мій Даніелю…

— Бувайте, Марсель, — сказав він. — Будьте ж спритною сьогодні ввечері.

— Даніелю! — закричала вона. Та він уже повісив слухавку.

Марсель кинула слухавку і втерла хустинкою вогкі очі. «Арханґел! Він так хутко порятувався втечею, боявся, що я буду дякувати йому». Вона підійшла до вікна і глянула на перехожих: жінки, дітлахи, якісь робітники — усі здавалися їй щасливими. Молодиця бігла посеред вулиці, на руках у неї була дитина, вона щось казала їй, захекавшись, і сміялася. Марсель провела її поглядом, далі підійшла до дзеркала і здивовано подивилася на себе. На поличці в умивальниці у шклянці для полоскання стояли три червоні ружі. Марсель невпевнено взяла одну і несміливо покрутила в руках, а потім заплющила очі й увіткнула її в свої темні коси. «Ружа в моїх косах…» Вона розплющила очі, глянула у дзеркало, поправила зачіску і збентежено посміхнулася своєму відображенню.

XV

— Прошу вас, зачекайте тут, пане, — сказав чоловічок.

Матьє сів на лавку. Він був у похмурому передпокої, де тхнуло капустою, ліворуч тьмяно блищали зашклені двері. Подзвонили, й чоловічок пішов одчиняти. Увійшла молодичка, вбрана з убогою пристойністю.

— Прошу сідати, пані.

Він провів молодичку, легенько торкаючись її, до лавки, й вона сіла, підібгавши ноги.

— Я вже приходила, — сказала вона. — З приводу позики.

— Авжеж, пані, звичайно.

Чоловічок говорив їй просто в обличчя:

— Ви належите до службовців?

— Не я. Мій чоловік.

Вона почала порпатися у своїй сумочці; її не можна було назвати негарною, от тільки вигляд у неї був понурий та зацькований; чоловічок розглядав її, немов би смакуючи. Вона дістала із сумочки два чи три старанно згорнуті документи; він узяв їх, підійшов до зашклених дверей, щоб краще було видно, і довго їх вивчав.

— Дуже добре, — сказав він, повертаючи папери, — дуже добре. Двоє дітей? Ви така молода на вигляд… Їх так чекаєш, цих дітей, правда ж? А коли вони приходять на світ, то вносять трохи розладу в родинні фінанси. У вас зараз трохи сутужно з грішми?

Молодичка зашарілася, і чоловічок потер долоні.

— Що ж, — добротливо сказав він, — ми все владнаємо, все владнаємо, для того ми й сидимо тут.

Якусь хвилю він, посміхаючись, замислено дивився на неї, потім пішов. Молодичка вороже зиркнула на Матьє і почала нервово гратися замочком своєї сумочки. Матьє зробилося незатишно: він був серед спражнісіньких злидарів, це їхні гроші збирався він узяти, бляклі й сірі банкноти, від котрих тхне капустою. Він похнюпився і почав розглядати підлогу під ногами: йому згадалися шовковисті запахущі банкноти із Лолиної скриньки; це були зовсім інші гроші.

Зашклені двері відчинилися, і виглянув високий добродій із сивими вусами. В нього була срібляста чуприна, ретельно зачесана назад. Матьє рушив за ним до кабінету. Добродій привітно кивнув йому на фотель із вичовганої шкіри, і вони сіли. Добродій поклав лікті на стіл і зціпив між собою гарні білі пальці. На ньому була темно-зелена краватка, скромно оздоблена перлиною.

— Ви хочете скористатися нашими послугами? — по-батьківському поспитався він.

— Так.

Він глянув на Матьє; в нього були трохи випуклі світло-голубі очі.

— Пан?..

— Делярю.

— Пане Делярю, чи відомо вам, що статут нашого товариства передбачає послуги позики винятково для державних службовців?

Голос був гарний і невиразний, трохи повнявий, як і руки.

— Я службовець, — відказав Матьє. — Викладач.

— Ага, ага! — зацікавлено сказав добродій. — Ми особливо раді допомагати університетським викладачам. У ліцеї викладаєте?

— Так. У ліцеї Бюффона.

— Чудово, — невимушено мовив добродій. — Гаразд, тепер залагодимо звичайні формальності… У вас є з собою посвідчення особи, байдуже яке, паспорт, військовий квиток, картка виборця…

Матьє простягнув йому папери. Добродій узяв їх і якусь хвилю неуважно вивчав.

— Добре. Дуже добре, — нарешті озвався він. — І яку ж суму хотіли б ви у нас позичити?

— Шість тисяч франків, — сказав Матьє.

Він трохи подумав і додав:

— Ні, мабуть, сім тисяч.

Він був приємно здивований. Йому подумалося: «Ніколи б не повірив, що тут усе так хутко вирішується».

— Знайомі з нашими умовами? Ми даємо позику на шість місяців без продовження терміну. Ми змушені брати двадцять відсотків, позаяк у нас великі видатки і ми дуже ризикуємо.

— Та вже ж! Та вже ж! — хутко відгукнувся Матьє.

Добродій дістав із шухляди два аркуші з віддрукованим текстом.

— Заповніть, будь ласка, ці формуляри. І поставте внизу свій підпис.

Це було прохання про позику в двох примірниках. Потрібно було вказати прізвище, вік, родинний стан, адресу. Матьє почав писати.

— Чудово, — сказав добродій, проглядаючи листки. — Народився в Парижі… в 1905 році… батько і мати французи… Гаразд, поки що все. При врученні семи тисяч франків ми попросимо вас підписати боргове зобов'язання на гербовому папері. Гербовий збір за ваш рахунок.

— При врученні? Хіба ви не дасте їх зараз?

Добродій начебто вельми здивувався.

— Зараз? Любий пане, нам потрібно принаймні два тижні, щоб зібрати відомості.

— Які відомості? Ви ж бачили мої папери?

Добродій глянув на Матьє з веселою поблажливістю.

— Ох, — сказав він, — університетські викладачі всі такі! Всі до одного ідеалісти. Зважте, пане, що в цьому окремому випадку я не піддаю сумніву ваше слово. Та якщо поглянути загальніш, то хто ж може поручитися, що папери, які нам пред'являють, не є пофальшованими? — Він сумовито посміхнувся. — Коли маєш справу з грішми, навчаєшся недовіри. Це нице почуття, згоден з вами, та ми не маємо права бути довірливими. Отож, — виснував він, — нам потрібно провести маленьке розслідування; ми звернемося безпосередньо у ваше міністерство. Не турбуйтеся: з належним дотриманням таємниці. Та, якщо між нами, то ви ж знаєте, що таке чиновники: дуже сумніваюся, що ви зможете отримати нашу допомогу раніше, ніж п'ятого липня.

— Це неможливо, — здушеним голосом відказав Матьє. І додав: — Гроші мені потрібні сьогодні увечері або найпізніше завтра вранці, вони потрібні мені терміново. А чи не можна було б… під вищі відсотки?

Добродій, здавалося, обурився, він звів свої прегарні руки.

— Ми не лихварі, любий пане! Наше Товариство одержало підтримку від Міністерства суспільної праці. Це, сказати б, офіційна орґанізація. Ми беремо помірні відсотки, котрі були встановлені з огляду на наші видатки і ступінь ризику, і ми не можемо вдаватися до таких оборудок.

Він суворо додав:

— Якщо вам так терміново потрібні гроші, то треба було приходити раніш. Хіба ви не читали наші правила?

— Ні, — підводячись, відказав Матьє. — Це було для мене, мов грім з ясного неба.

— Що ж, дуже шкодую… — крижаним тоном сказав добродій. — Роздерти оці формуляри, які ви заповнювали?

Матьє подумав про Сару: «Вона обов'язково доб'ється відстрочки».

— Не рвіть, — сказав він. — Я владнаю це.

— Авжеж, — привітно сказав добродій, — завжди можна знайти друга, котрий позичить вам на два тижні те, що потрібно. Отже, це ваша адреса, — сказав він, показуючи пальцем у формулярі, — вулиця Юґенс, 12?

— Так.

— Гаразд, наприпочатку липня ми надішлемо вам виклик.

Він підвівся і провів Матьє до дверей.

— До побачення, — сказав Матьє, — дякую.

— Радий був служити вам, — уклонився добродій. — Заходьте.

Матьє широкими кроками перетнув передпокій. Молодичка ще була там; вона розгублено покусувала свою рукавичку.

— Заходьте, пані, — сказав добродій за спиною Матьє.

Надворі в сірому повітрі тремтіли зелені відблиски листя. Та тепер у Матьє було таке відчуття, наче його замурували в чотирьох стінах. «Ще одна невдача», подумав він. Надія була тільки на Сару.

Він дійшов до Севастопольського бульвару, зайшов до кав'ярні й попросив жетон.

— Телефон у глибині, праворуч.

Набираючи номер, Матьє пробурмотів:

— Аби лиш їй вдалося! Аби лиш удалося! — Це було щось таке, як молитва.

— Гало, — сказав він, — гало, Сара?

— Гало, — сказали на тому боці, — це Вейсмюллер.

— Це Матьє Делярю. Можна побалакати із Сарою?

— Вона вийшла.

— А-а! Кепсько… Не знаєте, коли вона повернеться?

— Не знаю. Щось передати?

— Та ні. Просто скажіть, що я телефонував.

Він повісив слухавку і вийшов надвір. Його життя більше не залежало від нього, воно було в Сариних руках; йому ж залишалося тільки чекати. Він подав знак водієві автобуса, увійшов і сів біля старої жінки, що кахикала в хустинку. «Жиди завжди домовляться між собою», подумалося йому. Він таки погодиться, той лікар.

— Данфер-Рошро.

— Три талони, — відказав кондуктор.

Матьє узяв три талони і задивився у вікно; він думав про Марсель із сумовитою образою. Шиби тремтіли, стара кахикала, квіти теліпалися на її чорному солом'яному капелюшку. Капелюшок, квіти, стара, Матьє, все воно мчало вперед у величезному авті; стара не піднімала носа від своєї хустинки, та все одно вона кахикала на розі вулиці Урс і Севастопольського бульвару, кахикала на вулиці Реомюр, кахикала на вулиці Монторґей, кахикала і на Новому мосту над гладінню тихої сірої води. «А якщо жид не погодиться?» Та й ця думка не вивела його із заціпеніння; він був лантухом вугілля на інших лантухах у кузові ваговоза. «Тим гірше, тоді з цим покінчимо, я скажу їй сьогодні ввечері, що одружуюся з нею». Автобус, неначе величезна дитяча цяцька, мчав його вперед, змушував хилитися праворуч, ліворуч, струшував його, підкидав, події кидали його на спинку сидіння, до шкла, він був заколисаний швидкістю свого життя, він думав: «Моє життя вже не належить мені, моє життя — це всього лиш доля»; він дивився, як одна за другою постають величезні темні будівлі на вулиці Сен-Пер, дивився на своє життя, що проходило перед ним. Одружуватися, не одружуватися: «Тепер від мене це не залежить, або пан або пропав».

Прикро завищали гальма, й автобус зупинився. Матьє випростався і тривожно глянув на спину водія: вся його свобода знову ринула на нього. Він подумав: «Ні, ні, тільки не пан або пропав. Що б не сталося, а все воно має бути по моїй власній волі». Навіть якщо він піддасться на волю обставин, розгублений, охоплений відчаєм, навіть якщо його понесе у цьому вирі, немов старий лантух із вугіллям, то він сам вибере свою загибель: адже в нього є свобода, для всього свобода, свобода клеїти дурня або ж діяти механічно, свобода погоджуватися, свобода відмовляти, свобода викручуватися; одружуватися, кидати, роками тягнути це ядро, прикуте до ноги: він міг робити те, що йому хотілося, ніхто не мав права радити йому, Добро і Зло існували для нього лише тоді, коли він сам їх вигадував. Довкруг нього кружкома з'юрмилися предмети, вони чекали, не подаючи знаків, не даючи навіть найменшої вказівки. Він був сам посеред огрому страшенної тиші, без помочі й вибачення, засуджений раз і назавжди без можливости виправдання, приречений назавжди бути вільним.

— Данфер-Рошро! — крикнув кондуктор.

Матьє підвівся і вийшов; він рушив по вулиці Фруавдо. Він був стомлений і знервований, перед очима в нього ввесь час стояла відчинена скринька в темній кімнаті, а в скриньці запахущі м'які банкноти; то було неначе докір сумління. «Ох, я мусив їх узяти», подумалося йому.

— Пневматична пошта для вас, — сказала консьєржка. — Щойно прийшла.

Матьє взяв листа і надірвав конверт; у цю мить стіни докруг нього завалилися, і йому здалося, що змінився ввесь світ. Посеред сторінки було троє слів, написаних великим спадним почерком:

«Провалилася. Не тямлю себе. Івіш».

— Кепська новина? — поспиталася консьєржка.

— Ні.

— Слава богу. А то ви аж перемінилися на обличчі.

«Провалилася. Не тямлю себе. Івіш».

— Один із моїх колишніх учнів провалився на іспиті.

— А, мені казали, що вчитися стало важче.

— Набагато важче.

— Подумати лишень! Молоді