Луначарский Анатолий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
ЛУНАЧАРСЬКИЙ Анатолій Васильович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Драматург, публіцист, критик, державний діяч.
З дворянської родини.
Народився 11 (23) листопада 1875 р. в м. Полтаві Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 26 грудня 1933 р. в м. Ментоні (Франція). Похований в м. Москві (РФ) біля Кремлівської
стіни.
Навчався в першій Київській гімназії (1887-1895), Цюріхському університеті (1895-1896), Працював завідуючим відділом газети «Нове життя», наркомом освіти (1917-1929), головою
Наукового комітету при ЦВК СРСР (1929-1933), постійним представником СРСР в Іспанії (1933).
Академік академії наук СРСР (1930).
Друкувався в газетах «Київські відгуки», «День», «Північний край», «Голос», «Київська думка»,
«Правда», «Кур’єр», журналах «Російська думка», «Освіта», «Новий журнал для всіх», «Питання
філософії і психології», «Театр і мистецтво», «Вісник життя».
Як літератор дебютував у виданні «Аркуш «Працівника» статтею «Цар в Парижі» (1896).
Потім настала черга статей «Російський Фауст», «Трагізм життя і біла магія» (обидві – 1902), «До
питання про пізнання», «Перед лицем фатуму. До філософії трагедії» (обидві – 1903), «Завдання
театральної критики», «Підвалини позитивної естетики» (обидві – 1904), «Марксизм і естетика»
(1905), «Соціальна психологія і соціальна містика» (1906), «Ібсен і міщанство» (1907), «Морок»
(1908), «Ще про театр і соціалізм», «Літературний розпад і концентрація інтелігенції» (1909),
«Геній і голод» (1911), «Думки Метерлінка про війну» (1916).
Наш земляк – автор циклу оповідань «Маленькі фантазії», п’єс «Королівський голяр», «Юний
Леонардо», «Вавілонська паличка», «Король-художник», «Три мандрівники і Воно», драми
«Фауст і місто».
Його перу також належать книги «Етюди критичні і полемічні» (1905), «Три кадети», «П’ять
фарсів для любителів» (обидві – 1907), «Театр. Книга про новий театр» (1908), «Ідеї в масках»
(1912), «Міщанство та індивідуалізм» (1923).
Обстоюючи соціалістичну ідею, неодноразово потрапляв за грати (1900; 1905; 1917).
Після приходу до влади більшовиків – учасник «червоного терору».
Помер дорогою до Іспанії, куди його призначили повноважним представником СРСР.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – М. Бердяєв, Р. Ролан, М. Горький, П. Лафарг, Г. Плеханов, К. Шпіттелер, В. Ленін, В. Короленко, Й. Сталін, В. Андріянова, П. Аксельрод, О. Ярославський, В. Савінков, В. Воровський та ін.
***
МЕРТВІСТЬ ФОРМИ,
з творчого кредо А. Луначарського
Немає майстра без визначного змісту. ...Форма без змісту – мертва.
НАЙТАЛАНОВИТІША ГІЛКА СЛОВ’ЯНСЬКОГО ДЕРЕВА, з статті А. Луначарського «Про
націоналізм взагалі і в українському русі зокрема»
Єдність лише тоді є принципом краси й високої організації, коли вона охоплює своїми гнучкими
рамками можливо багатше розмаїття. Розмаїття національне є, думається, велика людська
спадщина, яка, треба сподіватися, збережеться і дасть ще недоступну нам насолоду підйому
життя...
Звертаючись, зокрема, до українського руху... я повинен відразу сказати, що жодне національне
пробудження не викликає в мені суб’єктивно стільки гарячих симпатій... Від самостійного
культурного розвитку українського народу маємо чекати найутішніших результатів, бо немає
ніякого сумніву в тому, що це одна з найталантовитіших гілок слов’янського дерева.
ШЕВЧЕНКО – НАЦІОНАЛІСТ, з книги А. Луначарського «Статті про літературу»
Тричі помиляється той, хто говорить про соціалістичне нівелювання і про торжество якогось
безбарвного космополітизму у разі перемоги пролетаріату. Ні, нове суспільство дасть простір для
нескінченно багатоколірної в своїй стихійній течії природи кожного народу. Воно знищить,
механічну, котра, до того ж, ще й мертвить, силу держави, воно уб’є звірячі канібальські
інстинкти, що спонукають насильницьки знеособлювати як окремих людей, так і національності.
І як окрема особа ніколи не досягала такої свободи й оригінальності, якої досягне вона в
соціалістичному майбутньому, так і нації ніколи ще не підіймали свого власного голосу в хорі
людства з такою силою й самобутністю, яких вони досягнуть тоді.
…Шевченко не тільки поет національний, але й поет-націоналіст. Питання про долю української
національності посідає перше місце в його поезії. Це зрозуміло вже з політичних
Последние комментарии
15 часов 22 минут назад
15 часов 40 минут назад
15 часов 49 минут назад
15 часов 51 минут назад
15 часов 53 минут назад
16 часов 11 минут назад