Серце [Леонід Смілянський] (fb2) читать постранично

Леонід Смілянський Серце

Зразу як повернувся Данило на село — по кутку раз пройшов, тоді вдруге, втретє. Кульгає трохи: в лазареті йому фабричну ногу поставили. Відтоді і Кульга. Наче не пізнає ні людей, ні дворів.

— Люди, а де ж моя хата?

А хату його німці й гайдамаки спалили. Вночі зайшли до хижки, двері до хати кілком підперли. А попід вікна кулів наставили, щоб ніяк було рятуватись. І підпалили. Це йому мстилися по куркульській намові.

От і питає Данило:

— Люди. а де ж моя хата і жінка з дитиною?

Дитина в нього мала загинула разом з матір'ю у вогні.

А люди мовчать, бояться правду сказати, щоб згаряча не вчинив чого. Був такий гарячий — за одно слово брався в кілля.

Повиходили старі баби:

— Царство їм небесне, Даниле…

І розповіли. Не ткнув і пальцем нікого. Слухав. З того дня зробився тихий, лагідний. Більше мовчить. А колись було сам-один на цілий куток на парубків з люшнею ходив.

Тільки по ночах побивався дуже. Волосся на собі рвав, одяг шматував, стогнав так, немов знову повідкривалися йому рани. На згарищі, де колись хата стояла, бур'ян поріс — лобода, полини. Так він руками попіл і землю до суходолу порозгрібав, усе кісток шукав дитячих. Не знайшов. Руки покривавив.

Люди йому й нарадили: візьми та й візьми сиріт. Він і взяв. Двох дівчаток. Тільки на ноги спиналися. По голодних роках багато було таких — без батьків.

Ось і поросли. Комсомолки. Таке й прізвище за ними — Кульги…

Коли ж ізнову війна, німці.

Хотів до війська. Пішов до комісаріату, а там комісія, лікарі. От йому й кажуть: — Ступни. — Він ступнув на фабричну ногу та й похитнувся. Звісно, залізо не кістка… А хтось у комісії: «Неповноцінний». Це на людях…

Аж ось і німці, як є, коло села. Кульги саме не було. Скот колгоспний у тил гнали.

Вибрали німці на селі гурт жінок і дівчат.

На машину посадили — везти. Хтось і підказав людям, що це офіцерам на поталу… Люди — не давить… Порізали шини на колесах. А дівчата — тікати. Куди там — половили.

Тоді фашисти забрали й чоловіків. Вивезли разом з жінками і дівчатами й наказали ями копати, немовби од червоних танків. Потім почали з кулеметів по людях стріляти. І хто залишився живий, того примусили закопувати ями з постріляними. Пропали й обидві Данилові дочки-годованки. На них хтось виказав, що комсомолки.

А Данило Кульга тимчасом наче передчував що. Знайшов когось замість себе, а сам до села повернувся. Йому розповіли. От тоді й загорілося в ньому. Вихопився з ножем з хати, хотів першого-ліпшого фашиста рішити.

— Угамуйся, — казали сусіди, бо себе й нас загубиш. Ненависть душила його. Він просичав крізь зуби:

— Не вдовольнюсь, поки не примушу звірів один одному горлянку різати, один одного стріляти.

Розв'язали його вночі, випустили. Пішов Кульга, п'яний від ненависті.

Після того кожного ранку на околицях знаходили нові й нові трупи німців, все більше вартових біля складів з боєприпасами, біля порону на березі або коло громадської комори з хлібом… Лиш дехто з сусідів Кульги знав — це його робота. Які були боязкіші, казали:

— Загинеш, Даниле, за пухлого душу… І ми з тобою…

— Аж коли ворог стане один одного вигубляти, тоді вдовольнюся, — нишком промовляв він. — Як наші своїх закопували, так і їх примушу…

Вдень він блукав по околицях села, навіть прислужувався їм на різних дрібних послугах — то води принесе з криниці то кабана їм обсмалить, то для штабу дров врубає…

Вивідає все, потім уночі — дивись — лежить задушений вартовий.

Вірним селянам казав стиха:

— Якби мені їх усіх на селі видушити! Може одужало б моє серце.

Така лють душила чоловіка.

Однієї ночі на постої стояли в нього фашисти з кулеметом. Вже він їм прислужував!.. Мали всякої закуски до спирту, та й сам немов підпив, підтягував їм, коли співали, тільки очима кривавими поводив… Та їм було не до очей…

Вночі вже перед самим ранком порубав усіх шістьох, що спали в хаті. Залишився один біля кулемета в садку, вартовий. Тоді Данило взяв порожню пляшку з-під спирту, налляв води і пішов до вартового надворі.

— Може вип'єш?

Вартовий думав, що спирт, — а надворі під ранок зимно було, — німець простягнув руку за пляшкою. Тільки почав пити нахильцем, а Данило схопив його за горлянку. Тільки захрипів…

Ухопивсь Данило за кулемет — нести. Куди — й не зведеться… Коли ж хтось ізбоку:

— Давай допоможу.

Шарпнувся Кульга до ножа за очкуром, думав доведеться й восьмого рішати. А це сусіда:

— Давай, — каже. — допоможу… Куди тобі самому, як ти неповноцінний…

От Данило взяв цівку кулеметну, а сусіда візочок і понесли. Далеко не пішли, а встановили кулемет ближче до шляху. Почав сусід з Данилом прощатися, а той і каже:

— Цю ніч вони один одному горло гризтимуть… Хоч тепер моє серце вгріється… Вже я доберу до цього способу!

Сусіда пішов, а Данило заліг тихенько й прислухається. А вже він знав, що військо їхнє йтиме шляхом: звечора хати розписували.