Вода, павутина [Нада Ґашич] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

було чути лише церковних дзвонів, які з давніх-давен, відколи Загреб стоїть, дзвонили на сполох під час кожної повені. Чиясь рука, можливо, й потяглася, щоб сіпнути за мотузок, але спинилася, налякана строгими приписами про биття церковних дзвонів, або сама собі не повірила, що велика повідь зачепить місто Загреб і загрожуватиме життю мешканців і маєткам всієї пастви.


Анна Фірман підвелася в ліжку і, спустивши ноги, насліпо спробувала намацати капці. Навіть якби було світло, вона не могла би побачити своїх стіп через живіт. Зрештою, вже понад місяць вона цього й не намагалася зробити. Чоловік не прокидався, і дружина його напівоберненого потрясла, схопивши за плече. Він скочив.

— Зачалося?

— Га? Нє. Шось на вулиці діється. Піди подивися, шо там таке.

Здравко Фірман натягнув штани на піджаму і в передпокої накинув на плечі плаща. Не обернувся на жінчине:

— Парасоля!

Анна чула, як чоловік обмінюється короткими пришвидшеними фразами зі сусідами, чула й лайливе слово, яке не було адресоване нікому, і оклик, хоча й безіменний, який стосувався лише її.

— Вставай, вставай!

Вона не відразу відреагувала зовнішнім тілом, але за інтонацією його голосу тим іншим, внутрішнім, достеменно встановила масштаби небезпеки.

А Катарина, те її внутрішнє тіло, зачаїлася всередині.

Чоловік із дверей кричав на дружину:

— Анна, вбирайся, тре йти! Сава прорвала насип! Йде на нас! Борше…

Дружина опустила руки і сидячки почала завертати нічну сорочку, щоб легше було її протягнути через голову.

— Анна, натягай все, шо можеш, на льолю, нема часу! Я потримаю лямпку, жеби ті було ліпше видно.

Засліплена снопом світла з ліхтаря, вона опустила голову, притримуючи руками краї нічної сорочки. Її ноги ледь сягали підлоги, її живіт впирався в коліна, а голова, яка наче й не мала шиї, лежала на тому животі, так що її чоловікові здалося, наче він дорікнув сором’язливій і дуже вгодованій дитині. Його охопило невідоме співчуття, він підійшов до неї і погладив по голові. Опустив ліхтарика.

— Не бійся. Тільки плащ…

— Я не боюсь.

Вона підвела голову.

— Посвіти мою торбу до пологового, вона біля накаслика.

Анна встала доволі впевнено і лівою рукою схопила сумку. На мить її стривожили нервові блукання снопу світла від ліхтарика і, мружачи очі, вона пройшлася поглядом по приміщенню. Все, абсолютно все в цій кімнаті було незамінним у побуті родини, особливо дитини, яка будь-якої миті могла з’явитися на світ, тому нічого, взагалі нічого не повинно було намокнути, і Анна Фірман, відчуваючи, що їй абсолютно байдуже, чому вона надасть перевагу при порятунку речей, взяла із тумбочки скляну фігурку гармоніста, з якою й покинула цей дім.

Чоловік уже стояв на порозі, хтось кричав до нього: «Зліва, Здравко, до холєри, зліва мені посвіти», і сніп світла від ліхтарика істеричними ривками покинув передпокій. Змішувалися розлючені голоси, було чути гукання: «Вііілім, Вііілім», дитячий плач, який викликав не співчуття, а вносив паніку, жіночий голос, який звертався до милого Бога, щоб той нарешті допоміг, і лайку чоловіка, який кулаками товк у двері будинку, гукаючи глухуватих і злих Згорелців, до яких цілих десять років ніхто із сусідів ані словом не озвався. Власне через вигукування цього прізвища Анна врешті почала панікувати, але не настільки, щоб випустити скляну фігурку. Вона переклала її у ліву руку, якою тримала сумку, правою потяглася до вішалки і в пітьмі намацала одяг, який на ній висів; тремтяча рука вже не мала часу перевіряти, що вхопила. Вона не наважилася поставити сумку на підлогу, а накинула те, що першим намацала, на одне плече, не дотягнувшись до другого. Обережно знову переклала скляну фігурку в праву руку.

До порога їй треба було зробити буквально один крок. Витягнувши вперед руку, вона торкнулася чоловіка. Підійшла до нього і опустила ліве плече, щоб він накинув на нього плаща. Наче боячись її ще більше налякати, не обійняв її, лише міцно схопився за м’який лацкан її плаща.

— Я про все домовився. Підеш з Ожболтами, я тільки повикидаю деякі манелі на стрих і прийду за вами.

— А я куди йду?

— Спочатку в сухе місце, а потім тебе відвезуть на Петрову, в пологовий, там ти будеш в безпеченстві. Я прийду по тебе.

— Тільки недовго.

Не крикнула, не прошепотіла: «Я без тебе не піду», правду кажучи, й не обернулася. Вона була абсолютно переконана, що він її не підведе.

Чоловік сказав до Ожболта:

— Славек, дай спокій Згорелцям, я потім сокирою двері виб’ю, прийми Анну.

Дружина обережно вийшла з будинку і вступила у плитку воду. Якби вона могла бачити свою взуту в капець ступню, зауважила би воду в русі, яка, наче живе створіння, оточує, обнюхує ногу, і почала б ту воду змивати, доки вона її не зжерла.

Спустилася сходинкою, тією єдиною трешнєвською приступкою, яка насправді була встановлена не для того, щоб допомогти увійти чи вийти з хатини, а служила знаком того, що ти, піднявши