Човен у тумані [Віктор Іванович Положій] (fb2) читать онлайн

Віктор Положій ЧОВЕН У ТУМАНІ

Ключ був старий, і замок був старий. Таких уже не роблять. Але ключ повернувся легко, замок клацнув м’яко, хоч у ньому і відчувалась якась таємнича монументальність, і Головчак подумав, що доведеться поморочитись, міняючи цей брухт на замок англійський, більше схожий на іграшку.

— Вміли колись люди робити, — буркнув, проте вголос, відчиняючи двері.

— То, може, хай залишається? — невпевнено озвалася позаду Валентина.

— Побачимо…

— А поряд і англійський можна врізати.

— Побачимо… Тут ще он і вічко свердлити доведеться. А деревина міцна, дай боже… — Головчак поставив у куток важку авоську (фарби, пляшечки з розчинниками, інструменти, замазка…) і, не обертаючись, гукнув до дружини: — Чого стала на порозі? Заходь, хазяйка ж наче.

— Нарешті… — мало не схлипнула з радості Валентина. — Аж не віриться. Самі собі господарі, Павлушо…

Головчак тільки гмукнув іронічно, та все ж і в його душі схлюпнула пругка хвиля радості: квартира — це таки незалежність; не буде більше гуртожитського гамору, отих довгих коридорів, захаращених дитячими колясками, сірих душових з вічними виставками випраної білизни, тісних кухонь, щотижневих комісій по перевірці чистоти, вивчаючих поглядів відставників-вахтерів, — не буде вже всього того, що тяглося стільки років і що спізнали вони обоє: і коли холостякували, і коли побрались. А відтепер — власна квартира. Можна видихнути з себе минуле, як перероблене легенями повітря, і починати жити по-справжньому.

А з квартирою — не було б щастя, так нещастя помогло. Вони давно стояли на черзі й десь за півроку мали б отримати свою однокімнатну в новому будинку на Оболоні. Аж почалися розмови, що в їхньому відомстві звільнилося — померла якась самотня бабуся — мешкання у будинку старому, тут же, на Подолі. Хлопці знайомі — а в Головчака як водія продуктової машини було їх багато — почали радити, що, мовляв, Павле, ти на черзі перший, а те, що будинок старий, — дурниці, навіть ліпше: квартира така ж однокімнатна, але площа набагато більша, стеля вища, стіни товщі, вікна ширші, ну, підремонтуєш, поможемо, не лови гав. Слово за слово, дійшло до місцевкому, де без зайвого клопоту, зважаючи на Вальчині грамоти, зароблені на посту продавця овочевого магазину, й вирішилася справа.

Одного разу вони вже були тут — коли отримали ордер, а з ним і ключі в жеку. Зайшли просто глянути. В квартирі ще стояли старі меблі покійної, було якось похмуро й сумно, але Головчак тоді ж відзначив, що метраж і справді немалий, кімнату можна перегородити на дві, ванна й кухня просторі, отож…

Він і тепер згадав, про що тоді подумав. Отож у разі розлучення можна спокійнісінько обмінятися на дві однокімнатні. Валентина вже зайшла, хоч дверей і не зачинила, і стояла в нього за спиною, певно, ніяк не могла відійти від хвилювання, і він не поспішав обернутися, ніби застиг на мить. Не хотілося йому бачити її обличчя, що розпливалося від радості: очі розширені, губи розтулені, ніби вицвілі, бо ніколи не користується помадою, обличчя бліднувате, як завжди, та ще й невиразне при коротко стриженому рідкому русявому волоссі. У Головчака мимоволі вирвалося коротке зітхання. І ще отой запах злежаних овочів який не перебивається й духами. Бо не знає Валька, які підібрати, — як була селючкою, так і лишилася. Та на самій картоплі за день на французькі чи арабські можна спокійно заробити!.. А то тільки грамоти, подяки… Грамоти не пахнуть. Головчак відчув, що в ньому починає вирувати злість. І те, що досі неясно сполохувалося в ньому, в чому він не хотів зізнаватися собі відверто, тепер розросталося в ту нав’язливу думку, яка, хоч і намагаєшся певний час її приховувати, точить тебе, мов шашіль: хату відремонтувати так, щоб можна було пристойно обміняти, від Вальки піти й жити спокійно.

— Глянь, Павлушо, — озвалася першою Валентина, — тут наче хто був.

«Жила ж…» — мало не гиркнув Головчак, але голос дружини змусив його насторожитись: Валентина й сама знала, що тут жили до них, зараз її здивувало щось інше.

Він навмисне нехотячи обернувся, вдавано неуважно ковзнув поглядом у глиб квартири. Всі двері з коридора — в кімнату, кухню, ванну— відчинені навстіж. Може, тому помешкання одразу видалося великим і світлим. Квартира зовсім порожня, меблі кудись щезли. Головчак починав потроху розуміти, що здивувало дружину. Чисто було скрізь, не так, як у квартирах, з яких щойно вибрались. Ніяких тобі дірок від видертих цвяхів, поколупаних стін, обірваних шпалер, подзьобаної підлоги.

— Може, це з жеку ремонт зробили? — невпевнено спитала Валентина.

— Діждешся… Щоб так швидко? Хоч це і їхній обов’язок. Тут не те. Хіба не бачиш? — заговорив, щоб не виказувати свого здивування, Головчак. — Певно, ремонт робився місяців два тому. Стара збиралася довго жити. Ще й фарба на підлозі не вичовгалась.

Скрізь було чисто, справно працювала електромережа, не капало з кранів. Хоч одразу вселяйся й живи. Хіба що вікна пофарбувати та стіни у ванній.

Головчак і не помітив, коли дружина встигла надіти фартушок і запнутися білою косинкою. І одразу ніби помолодшала, стала схожою на дівчинку-підлітка. Стояла в дверях освітленої ванної, позад неї з обох кранів била тугими струменями вода, — усміхалась, і обличчя вже не розтікалось безбарвними хвилями. Майже така, як була колись…

— Павле, глянь, — діловим тоном озвалася Валентина, показуючи через коридор у жилу кімнату, — все винесли, а картину забули.

— Я бачив, — кивнув Павло, — мазня базарна. Те саме, що й лебеді на клейонці. Кому вона потрібна? Викинемо. В який колір ванну фарбуватимемо?

— У світло-голубий, мабуть, еге?

Над головою Головчака по-старечому кашлянув дзвоник.

— О, не встигли поселитись, а вже гості, — всміхнувся Павло і відчинив двері.

— Можна до вас? — На порозі стояла літня повна жінка у ситцевому халаті й домашніх капцях. Уста її всміхались, а очі дивилися насторожено-вивчаюче. — Сусідка я, Ганна Василівна.

— Заходьте, заходьте, прошу, — ширше розчинив двері Павло і відступив убік. — Через поріг, кажуть, не вітаються.

— А так, так, — радо погодилася жінка, і Головчак помітив, що настороженості в її очах поменшало.

Він обережно потис руку Ганни Василівни і назвав себе.

— Валю! — гукнув вимогливо-весело. — А йди-но сюди! Сусідка ось наша, Ганна Василівна.

— Ой, та в нас же тут… — вискочила з ванної Валентина і ніяково розвела руками.

— Нічого, нічого! — підбадьорила їх сусідка. — Молоді — обживетеся.

— Аби злагода була, — з натяком мовив Головчак.

— Квартира добра, — сказала Ганна Василівна. — Дуже добра. Тепла. Суха. Простора. Небіжчиця в порядку хату тримала. Душевна людина була Марія Григорівна.

Головчак зітхнув, а Валентина, опустивши очі долу, похитала сумно головою.

Павло витримав пильний погляд сусідки, а вона, ніби цим було прокладено легенький місток довір’я, мовила далі:

— Справа у мене до вас є.

«Починається…» — з досадою подумав Головчак і приготувався слухати.

— Ви оцю картину бачили? — Жінка пройшла вперед і стала на порозі кімнати.

— Бачили, бачили, — ожила Валька, — якщо хочете, ми…

Павло стис їй лікоть і не дав закінчити: не лізь поперед батька в пекло.

— Наївно, але щиро, — сказав він. — Хоч я в малярстві нічого й не розумію, ми люди прості. Але й картину, видно, простий чоловік малював, — несподівано закінчив Головчак.

Всі троє мовчки дивилися на картину. Головчак ще й думав: «Для чого їй та картина? Забула забрати? То нехай бере. Але не одразу оддам. І мені вона дорога як пам’ять про того, хто тут жив. А то наче на тобі, небоже, що мені негоже».

Картина була намальована на фанері і висіла нахилена, — так колись у селах портрети вішали, — майже під самою стелею. Невідомий самодіяльний художник зобразив тиху й прозору ніч у серпанку просвіченого місячним сяйвом туману. В тумані купаються якісь кучеряві дерева над річкою чи каналом, а по воді пливе човен з двома чоловічими постатями на борту.

— Нормальна картина, — ще раз сказав Головчак.

— З тою картиною ціла історія, — наче в задумі похитала головою сусідка. — Малював її Володя, син Марії Григорівни. Ні, почну ще з давнішого. Володя, син’ хазяйчин, як я казала, був маляром. Паркани фарбував, підлоги, дахи. Ну, хлопець він був не дурний. Маляр маляром, а книжки читав, з людьми розумними стрічався, і вони ним не гребували. Казав один професор… — Ганна Василівна пильно глянула на Головчаків, — професор казав, що далеко пішов би Володя. Він дошукався до секрету, як фарби з рослин виготовляти. Такі, що ними й художники малювати можуть. Та от і картина ними мальована.

— Тепер я розумію… — кашлянув у кулак Головчак.

— Це ще не все, — немов пропустила його слова повз вуха Ганна Василівна. — Десь на старому горищі знайшов Володя з десяток отаких шматків фанери, як оцей, що на ньому картина намальована. Воно наче й не фанера, а так ніби аркуші паперу, тільки дерев’яні, Пропали у війну. Оце один лишився. Дерево це Володі якимсь дивним видалося, і він пішов до знайомого професора ботаніки. І що ж ви думаєте? І професор, і інші вчені потім сказали, що це дерево невідоме, не знає такого дерева наука. Взялися досліджувати, аж тут і німці напали. І Володя швиденько намалював оцю картину, на якій нібито він з батьком пливе у тумані. Так удвох і на фронт пішли. А звідти вже й не повернулись… — Сусідка зітхнула і після паузи повела далі: — Це така історія, а справа у мене ось яка. Марія Григорівна перед смертю просила, щоб цю картину не викидали, хто б тут не жив. Оце я й переказую. Вам, звичайно, видніше, ви люди їй чужі, а я тільки кажу, що просили.

— Гм, — невпевнено озвався Павло, — а чого вона родичам чи сусідам її не віддала?

— Не знаю. Так і сказала: щоб у цій квартирі картина висіла.

— Дивачать люди, — мовив Головчак, ще раз оглянувши картину, коли сусідка пішла. — Не встигли переїхати, вже спадок маємо.

— То ж пам’ять бабусі, — несміливо підказала Валентина.

— Ясна річ. Тільки ми тут до чого? Незнайомі люди…

— Ти пам’ятаєш, Ганна Василівна сказала, що такого дерева немає на Землі?

— Може, вимерли такі дерева…

— От-от. І бабуся та не хотіла, щоб загубився останній, ну… зразок, чи що?

— Може, й так.

— А знаєш, можна понести показати знавцям.

— Понеси. Ще й у газеті про тебе напишуть: «У світі цікавого».

— Чого ж добру пропадать. Певно, старенька так і хотіла.

— Однаково картина ця тут не на місці, явно не на місці. Аж під стелею. Як меблі не розстав — звідусіль видно. Несиметрично. На кухню поки що перенесемо. Але спробуй її ще звжти… Ну, та не горить.

Спати полягали у кімнаті на підлозі — спеціально для цього і матрац брали з собою і легеньку ковдру. Бо знали, що працюватимуть допізна — не їхати ж у гуртожиток опівночі. У квартирі тонко пахло фарбою, змішаною з вологим нічним повітрям, що лилося крізь навстіж розчинені вікна.

— Павлушо, тобі не страшно? — шепнула Валентина до чоловіка.

— Страшно? Чого? — не зрозумів Головчак; він, по правді сказати, вже засинав.

— Ну от, ми самі в порожній квартирі. Тут ще жили недавно…

— Спи. Таким будинкам зносу нема. І після нас житимуть, будь здоров. А люди не вічні.

— Глянь, а та картина ніби світиться в темряві…

— Дурниці. Ліхтарі на вулиці, машини, видно майже як удень, от і верзеться. Та ти, врешті, заснеш сьогодні? Я намахався так, що руки відвалюються.

— А вони пливуть на тому човні, пливуть у тумані, уже сорок літ пливуть, уявляєш, Павлушо?

— Ну, полилася лірика — не спиниш, — незлобливо буркнув Головчак, перевернувся на живіт і сховав обличчя у зігнуту в лікті руку.

Човен хитнувся на повороті й мало не зачерпнув бортом води, і здалося, ніби вода сама не захотіла литися: ввігнулася, відійшла без плюскоту. Це був перший і останній поворот; що було до нього — не лишилося в пам’яті— так ніби з темряви, з небуття випливали; попереду аж за опукле видноколо слалася відполірована гладінь річки чи каналу в геометрично рівних берегах, обсаджених невідомими деревами. І не туман навкруги, а коли й туман, то якийсь неземний: не висів завісою, а був прозорий, наче повітря. Сказати б, повітря з туману, але Павло ще не спромігся на таке порівняння, воно тільки зав’язувалося в ньому, як таємничий пуп’янок. Упіймав себе на тому, що з’явився в ньому ще якийсь запобіжник; і стиснув той запобіжник горло, коли хотів вилаятись: «Чортовиння якесь! Заснути не встиг, уже кошмари…» Терпко було в горлі, наче літа з нього облущувалися й на душі свіжішало, ніби молодим він ставав і безгрішним. «Гарно як, нехай воно поспиться» — несподівано, аж на мить незручно стало, проспівало в ньому, і Павло глибоко занурив весла у воду. Вода прийняла їх без плюскоту, ніби відштовхнулася від них, і човен безшумно й плавно ковзнув уперед. І така тиша лилася з-за темного повороту аж ген за обрій і далі, що, здавалося, вся ця незнайома земля зменшилася до світу, першовідкритого в дитинстві, а небо, висвітлене вглиб соковитим, мов яблуко, місяцем, зовсім низько опустилося, ніби долоні, оберігаючи тремкий вогник од вітру, і відкрило увесь космос аж до його останньої чорної межі.

«Гарно як, — подумав Павло. — Це мені картина та навіяла… І я молодець. Не став викидати фанерку, догодив старій. Може, навіть на кухню не виноситиму картину, хоч їй ціна — копійка в базарний день. Отак би пливти й пливти, і ніяка втома не здолає».

— Гарно як, — ніби здалеку долинув до нього голос Валентини. — Скільки пливемо, а ні кінця ні краю, так би пливти і пливти… Який туман ніжний, Павлушо! 1 видно, наче вдень…

«Зараз почнеться… — тоскно знялося в ньому, і той пуп’янок таємниці почав набухати, набухати, так що в грудях стало тісно й незручно. — „Ах, ох, ой…“ Сиділа б і мовчала, не лізла в душу».

— Яка м’яка вода! Наче й пальців не торкає. А пахне, пахне як… — Валентина сховала обличчя в долонях і щасливо засміялася.

«Все зіпсує, — вже з розпачем подумав Павло. — Навіть уві сні не відв’яжеться, не дасть побути на самоті. Бож-же ж мій, отак ускочити. А не дратувала ж колись, любив наче… Ех, сиділа б тут Алка з універмагу — та знає, коли говорити, а коли й змовчати…»

— Ти не втомився, коханий? — Давно вже вона так не називала його, і це розлютило до краю. — Я згодна пливти отак з тобою на край світу по срібній доріжці. А річка ніби в саме небо впадає…

«Втомився! — мовчки крикнув Павло. — Втомився! Сідай на весла й пливи хоч за край світу!.. Тебе тільки тут і не вистачало! Зіпсує, знівечить…»

— Давай до берега пристанемо, хочеш? Там, за деревами, певно, луки, там квіти незнані ростуть…

— Заткнись! — нарешті крикнув Павло, підхопився і сів, дико поводячи очима в темряві.

— Я сплету собі вінок і тобі вінок, будемо наче квіти великі і поховаємося в траві, — вголос докінчила уві сні Валентина.

— Приверзеться ж, — зітхнув Головчак, ще не тямлячи, де він і що з ним. — Намахався веслами, аж упрів… Який вінок, які квіти? Що за мара?..

— Коханий мій… — шепотіла Валентина, і Головчаку здалося, ніби обличчя її світиться в темряві. — Дожени мене…

«Це вже занадто…» — розсердився Головчак і, аби спекатися цього кошмару, мацнув рукою довкола себе. Під руки втрапила якась баночка, і Головчак пожбурив її в напрямку картини. Певне, влучив, бо лунко відізвалося дерево.

Головчака розбудила Валентина. Стояла перед ним навколішках і торсала за плече. А він насилу очі продер, підводячи важку голову — все-таки вчадів од фарби.

— Горимо, чи що? — байдуже спитав Головчак.

— Ти глянь, що тут за ніч поробилось, — злякано дивилася на нього дружина.

Головчак чомусь зразу кинув погляд на картину. На стіні тільки мотузочок теліпався. Сама ж картина, власне, її рештки, валялася на підлозі під стіною.

— Струхлявіла і впала, то й розбилася. Диво знайшла…

— Ні, ти подивися, що в квартирі робиться!

А на що там було дивитися? Ну, цвіль зелена, аж чорна місцями, повиступала в усіх кутках, ну, стеля засиджена мухами, ну, фарба на дереві скрізь облупилася?..

— А ти іншого чекала? — буркнув Головчак. — Що тобі хороми царські подадуть?

— Таж учора тут чисто було!..

— Учора. В радості очі великі. На що ти сподівалася? Тут ще роботи й роботи…

Він ще трохи потинявся з кутка в куток.

— Розбудила, то не стій стовпом, — сказав згодом. — Отут записано, що треба ще купити, бери гроші і марш у магазин.

Валентина мовчки вийшла з квартири. Біля під’їзду на лавочці сиділо кілька літніх жінок. Серед них і Ганна Василівна.

— Доброго ранку, — привіталася Валентина.

— Доброго ранку, — відповіли жінки, а Ганна Василівна спитала:

— Ви не чули, як посеред ночі щось гримнуло?

— Ні, не чули.

Згодом, у трамваї, Валентина підслухала, як молодий хлопець казав своєму товаришеві:

— Сплю собі, а воно як гупне серед ночі. Думав, землетрус. Мало в трусах на вулицю не вискочив.

І ще багато людей чули гуркіт серед ночі. Але жоден прилад на сейсмічних станціях землетрусу не зареєстрував. А кожен, хто почув гуркіт, подумав на сусідів: мабуть, щось у них упало.

Невдовзі забули про цю історію і Головчаки.