Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить…
О милий друже, — знов недуже —
О любий брате, — розіп'яте —
Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить.
Закучерявилися хмари…
Женуть вітри, мов буйні тури! Тополі арфи гнуть…
З душі моєї — мов лілеї —
Ростуть прекрасні — ясні, ясні —
З душі моєї смутки, жалі мов квітоньки ростуть.
Женуть вітри, мов буйні тури!
Одбивсь в озерах настрій сонця. Снує про давнє дим…
Я хочу бути — як забути? —
Я хочу знову — чорноброву? —
Я хочу бути вічно-юним, незломно-молодим!
Одбивсь в озерах настрій сонця.
І сміх, і дзвони, й радість тепла. Цвіте веселка дум…
Сум серце тисне: — сонце! пісне! —
В душі я ставлю — вас я славлю! —
В душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум.
І сміх, і дзвони, й радість тепла.
Там тополі у полі на волі
(Хтось на заході жертву приніс)
З буйним вітром, свавольним і диким,
Струнко рвуться кудись в далечінь…
Йду в простори я, чулий, тривожний
(Гасне день, облітає, мов мак).
В моїм серці і бурі, і грози,
Й рокотання — ридання бандур…
Хилить вітер жита понад шляхом
(Ой там хмара похмура з півдня).
І так смутно, так смутно співає —
Тільки перепел б'є десь у дзвін…
Моя пісне, вогниста, шалена
(Креше небо і котить свій гнів),
Ах, розбийся на світлі акорди,
Розридайсь — і затихни, як грім…
Квітчастий луг і дощик золотий.
А в далині, мов акварелі, —
Примружились гаї, замислились оселі…
Ах, серце, пий!
Повітря — мов прив'ялий трунок.
Це рання осінь шле цілунок
Такий чудовий та сумний.
Стою я сам посеред нив чужих,
Немов покинута офіра.
І слухає мій сум природа. Люба. Щира,
Крізь плач, крізь сміх.
Вона сама — царівна мила —
Не раз свій смуток хоронила
В самій собі, в піснях своїх.
Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь, —
Мов перед образом Мадонни.
Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони,
Узори сліз.
Лише з-над хмар часом прилине
Прощання з літом журавлине —
Погасле, як грезет із риз…
Гей, над дорогою стоїть верба,
Дзвінкі дощові струни ловить,
Все вітами хитає, наче сумно мовить:
Журба, журба…
Отак роки, отак без краю
На струнах Вічності перебираю
Я, одинокая верба.
Іще пташки в дзвінких піснях блакитний день купають,
Ще половіє злотом хвиль на сонці жита риза
(Вітри лежать, вітри на арфу грають); —
А в небі свариться вже хтось. Завіса чорно-сиза
Півнеба мовчки зап'яла. Земля вдягає тінь…
Мов звір, ховається людина.
— Господь іде! — подумав десь полинь.
Заплакав дощ… і вщух.
Мовчить гора. Мовчить долина.
— Господня тінь, — прошепотів полинь.
І враз — роздерлась пополам завіса! — Тиша. Мертва…
Метнувсь огонь: розцвівсь, розпавсь — аж води закипіли!
І полилася піснь, принеслась жертва.
Курять шляхи, біжать, біжать… Рвуть вихори, як жили,
Рідке коріння верб старих, що моляться в сльозах.
А трави — й плакати не сміють.
Ідуть потужні сили! Морок. Жах…
…І дзвонять десь в селі.
І вже тремтять, вже спокій сіють
Сріблясті голуби у небесах.
Світає…
Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,
В туман загорнувшись, далекі тополі
В душі вигравають мінорную гаму.
Вже дніє поволі…
Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Світає…
Все спить ще: і небо, і зорі безсилі.
Лиш птах десь озвався спросоння ліниво,
Та пень обгорілий, мов піп на могилі,
"Безсмертний, помилуй!" — кричить мовчазливо.
Видніє щохвилі…
Все спить ще: і небо, і зорі безсилі.
Світає…
Проміннями схід ранить ніч, мов мечами.
Хмарки золоті поспішають на битву
Безмовні тумани тремтять над полями,
І з ними стаю я на ранню молитву:
О зглянься над нами!
За що нас Ти раниш у серце мечами?
Над болотом пряде молоком.
Чорний ворон замисливсь.
Сизий ворон задумавсь.
Очі виклював. Бог зна кому.
А від сходу мечами йде гнів!..
Чорний ворон враз кинувсь.
Сизий ворон схопився.
Очі виклював. Бог зна кому
Десь клюють та й райські птиці
Вино-зелено.
Розпрозорились озера!..
Тінь. Давно.
Косарі кують до сходу.
Полум'я квіток!
Перса дівчини спросоння:
Син… синок…
Птах — ріка — зелена вика —
Ритми соняшника.
День біжить, дзвенить-сміється,
Перегулюється!
Над житами — йде з медами —
Хилить келихами.
День біжить, дзвенить-сміється,
Перегулюється!
А на воді в чиїсь руці
Гадюки пнуться… Сон. До дна.
Війнув, дихнув, сипнув пшона
І заскакали горобці!..
— Тікай! — шепнуло в береги.
— Лягай… — хитнуло смолки.
Спустила хмарка на луги
Мережані подолки.
Хтось гладив ниви, все гладив ниви,
Ходив у гніві і сіяв співи:
О, дайте грому, о, дайте зливи! —
Нехай не сохнуть злотисті гриви.
Хтось гладив ниви, так ніжно гладив.
Плили хмарини, немов перлини…
Їх вид рожевий — уста дитини!
Набігли тіні — і… ждуть долини,
Пробігли тіні — сумні хвилини:
Плили хмарини чужі, далекі…
Сліпучі тони — і дика воля!
Ой, хтось заплакав посеред поля.
Зловісна доля, жорстока доля.
Здаля сміялась струнка тополя.
Сліпучі тони — й смутні волошки…
Засни, дитинонько, засни! Хай бризнуть сни квітками!
Прийми під захист. Боже, тих, чий шлях прославсь морями!
Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі…
Як підеш ти на корабель — тоді вже погуляти!
Колиску зробить вітер з хвиль і буде колисати.
Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі…
В твоїй душі хвилює спів, безмежний спів, як море,
Синам на втіху любу він, а матерям на горе.
Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі…
У фьордах батенька твого зла хвиля поховала!
В той час родився, синку, ти — і я не заридала.
Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі…
Громадить хмари буровій над фьордами потворні.
Під заколисанку твою колише трупи чорні.
Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі…
Засни, дитинонько, засни! Хай бризнуть сни квітками!
Прийми під захист. Боже, тих, чий шлях прославсь морями
Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі…
Бо ми вас родимо, — о глум! — а глибина поглине!
Гей, хто бретонцем уродивсь — той моряком загине:
Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі…
Кладусь я спать.
Три янголи в головах стоять.
Один янгол — все бачить,
Другий янгол — все чує.
Третій янгол — все знає.
Наче він сам проти ворога ставає.
А той обступає, просто в груди рубає!
(Перший янгол вид свій закриває).
І ніби поле рівне, рівне та зелене.
І вітер стеле спів: "Прощайте, нене!"
(Другий янгол із хрестом до мене).
І вітер стеле: "Не сумуйте, смерті той не знає,
Хто за Вкраїну помирає!"
(Третій янгол серце звеселяє).
Праворуч — сонце.
Ліворуч — місяць.
А так — зоря.
— Благословляю, синку, на ворога.
А він: матусю моя!
Немає, каже, ворога
Та й не було.
Тільки й єсть у нас ворог —
Наше серце.
Благословіть, мамо, шукати зілля,
Шукати зілля на людське божевілля.
Звела я руку до хреста —
Аж коло мене нікого нема.
Тихо, лиш ворон: кря! кря!..
Праворуч — сонце.
Ліворуч — місяць.
А так — зоря.
На ранній весні-провесні,
Гей, на світанню гук.
Ой за горами, за високими,
Там за морями та за глибокими,
Ще Й за шляхами несходимими —
Рано-пораненьку Ясне Сонечко сходило,
Ясне Сонечко сходило, братів своїх, Вітрів, до себе іскликало,
До них словами промовляло:
"Брати мої!
Вітри мої!
Брати мої любі, милі,
Вольні, прудкокрилі!
А станьте ви на рівні ноги:
На гори, доли, на людяні шляхи, на перелоги —
Летіть-співайте,
Про мене, вашого брата старшого, Ясного Сонечка,
Людям повідайте.
А уже ж я та не по-зимньому грію:
Зоря з зорею перемигнутися не вспіє, —
Як я поломенію".
Теє Вітри зачували,
На рівні ноги ставали,
На різні сторони свої дужі крула розправляли.
На ранній весні-провесні,
Гей, на світанню гук.
Що перший Вітер молодий —
Лукавий Сніговій —
Та так собі подумав, так помислив:
"А чи не краще б було,
Коли б ти, братіку мій, Ясне Сонечко, та по-зимньому ісходило?
Бо цю землю тільки пригрій —
То вже й клопіт імій".
Тож перший Вітер — Сніговій-Морозище —
Летить, гуде, свище,
Снігом хати обкидає,
З людей насміхає:
"Це вас, — каже, — Сонечко веснянеє вітає".
Тоді теє люди зачували,
Одне д'одного словами промовляли:
"Ой не буть, видно, весні, як об Різдві грому,
Коли до нас говорять по-чужому".
На ранній весні-провесні,
Гей, на світанню гук.
Що другий Вітер молодий —
Безжурний Буровій —
Та так собі подумав, так помислив:
"Хай собі Сонечко як завгодно сходить —
Чи по-зимньому,
Чи по-весняному,
Аби мені було можна пити-гуляти,
Свою душеньку потішати".
Тож другий Вітер налітає,
Людям хати перекидає,
Гірко так насміхає:
"Це вас, — каже, — люде, весна та воля вітає".
Тоді теє люде зачували,
Одне д'одного словами промовляли:
"Як отака весна, як отака воля —
Проклята ж наша доля!"
На ранній весні-провесні,
Гей, на світанню гук.
Що третій Вітер молодий —
Ласкавий Легіт-Теплокрил —
Та так собі подумав, так помислив:
"А спасибі Богові, що Сонечко на весну повернуло,
Ато б земля була навік схолонула, заснула".
Тож третій вітер летить, співає,
До всіх із ласкою та по-рідному промовляє,
Жодного села, хатинки не минає,
Удрану шибку ще й пучками поторохкає-пограє:
"А вставайте, — каже, — люде. Сонце вам усміхається,
Вашого плуга земля дожидається".
Отоді теє всі люди зачували,
Із хат з піснями вихождали,
З великої радості святую землю цілували —
Господа Милосердного прославляли!
На ранній весні-провесні,
Гей, на світанню гук.
Над Києвом — золотий гомін,
І голуби, і сонце!
Внизу —
Дніпро торкає струни…
Предки.
Предки встали з могил;
Пішли по місту.
Предки жертви сонцю приносять —
І того золотий гомін.
Ах той гомін!..
За ним не чути, що друг твій каже,
Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть,
Бо їх не помічають.
Уночі,
Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле,
Розчини вікно, послухай:
Слухай:
Десь в небі плинуть ріки,
Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!..
Човни золотії
Із сивої-сивої Давнини причалюють,
Човни золотії
…З хрестом,
Опромінений,
Ласкою Божою в серце зранений
Виходить Андрій Первозванний.
Ступає на горил
Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная!
І засміялись гори,
Зазеленіли…
І ріка мутная сповнилася сонця і блакиті —
Торкнула струни…
Уночі,
Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле,
Вийди на Дніпро!
…Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить,
Бог засіває.
Падають
Зерна
Кришталевої музики.
З глибин Вічності падають зерна
В душу
І там, у храмі душі,
Над яким у недосяжній високості в'ються голуби-молитви
Там,
У повнозгучнім храмі акордами розцвітають,
Натхненними, як очі предків!
Він був мов жрець сп'янілий від молитви —
Наш Київ, —
Який моливсь за всю Вкраїну —
Прекрасний Київ,
— буря!
Стихійно очі він розкрив —
І всі сміються як вино…
— блиск!
— жах!
Розвивши ясні короговки
(І всі сміються як вино),
Вогнем схопився Київ
У творчій високості!
: здрастуй! здрастуй! — сиплеться з очей.
Тисячі очей…
Раптом тиша: хтось говорить.
: слава! з тисячі грудей.
І над всім цим в сяйві сонця голуби;
: слава! — з тисячі грудей.
Голуби.
То Україну
За всі роки неслави благословляв хрестом
Опромінений,
Ласкою Божою в серце зранений
Андрій Первозванний.
І засміялись гори,
Зазеленіли…
Але ж два чорних гроба.
Один світлий.
І навкруг
Каліки.
Повзають, гугнявять, руки простягають
(О, які скорчені пальці!) —
Дайте Їм, дайте!
їсти їм дайте — хай звіра в собі не плекають,
— дайте.
Повзають, гугнявять, сонце проклинають,
Сонце і Христа!
Проходять:
бідні, багаті, горді, молоді, закохані в хмари й музику
Проходять:
Чорний птах — у нього очі-пазурі!
Чорний птах із гнилих закутків душі,
Із поля бою прилетів.
Кряче.
У золотому гомоні над Києвом,
Над всією Вкраїною —
Кряче.
О, бездушний пташе!
Чи це не ти розп'яття душі людської
Століття довбав?
Століття.
Чи не ти виймав живим очі,
Із серця віру?
Із серця віру.
Чого ж тобі тепер треба
В години радості і сміху?
Чого ж тобі треба тепер, о, бездушний пташе?
Говори!
Чорнокрилля на голуби й сонце —
Чорнокрилля.
— Брате мій, пам'ятаєш дні весни на світанню волі?
З тобою обнявшись, ходили ми по братніх стежках,
Славили сонце!
А у всіх тоді (навіть у травинки) сміялись сльози…
— Не пам'ятаю. Одійди
— Любий мій, чом ти не смієшся, чом не радієш?
е ж я, твій брат, до тебе по-рідному промовляю, —
Невже ж ти не впізнав?
— Відступись! Уб'ю!
Чорний птах,
Чорний птах кряче.
І навкруг
Каліки.
В години радості і сміху
Хто їх поставив на коліна?
Хто простягнуть сказав їм руку,
Який безумний бог — в години радості і сміху?
Предки з жахом одвернулись.
: виростем! — сказали тополі.
: бризнем піснями — сказали квіти.
: розіллємось! — сказав Дніпро.
Тополі, квіти, і Дніпро.
Дзвенить, дзвенить, дзвенить
І б'ється на шматки…
— Чи то не золоті джерела скресають під землею?
Леліє, віє, ласкавіє,
Тремтить, неначе сон…
— Чи то не самоцвіти ростуть в глибинах гір?
: виростем! — сказали.
: розіллємось! — Дніпро.
Зоряного ранку припади вухом до землі —
…ідуть.
То десь із сел і хуторців ідуть до Києва —
Шляхами, стежками, обніжками.
І б'ються в їх серця у такт
— Ідуть! ідуть! —
Дзвенять немов сонця у такт
— ідуть! ідуть! —
Там над шляхами, стежками, обніжками.
їдуть!
І всі сміються, як вино:
І всі співають, як вино:
Я — дужий народ,
Я молодий!
Вслухався я в твій гомін золотий —
І от почув.
Дививсь я в твої очі —
І от побачив.
Гори каміння, що на груди мої навалили,
Я так легенько скинув —
Мов пух…
Я — невгасимий Огонь Прекрасний,
Одвічний Дух.
Вітай же нас ти з сонцем, голубами.
Я дужий народ! — з сонцем, голубами.
Вітай нас рідними піснями!
Я — молодий!
Молодий!
Последние комментарии
53 минут 23 секунд назад
55 минут 28 секунд назад
1 день 22 часов назад
1 день 23 часов назад
2 дней 16 минут назад
2 дней 11 часов назад