Тайна вечеря [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури


Григір Тютюнник

ТАЙНА ВЕЧЕРЯ


—Гей, бички! —гукаю на весь шлях, а вони наче й не чують:


плентаються собі помалу, бо знають, що не додому, аз дому йдуть. А


тут ще й проти вітру, і губи мені звело тик, що кричу «бички», а


виходить «мички». Мо’, вони того й не слухаються, бо бичкиж —це


одне, а мички —інше...


—Гей, мички!


Правлю дідові Помазану солому в містечко. Він у нашому колгоспі


ощіп на кузню зробив і крокви пов’ язав. Так оце йому плата: сани


соломи і ще, кажуть, ячменю півтора цєнтнера. Про ячмінь не знаю —


може, й справді за кузню, апро солому знаю: брехня. Соломи дав


бригадир за те, що Помазан йому поріжок зробив новий і чотири пари


віконниць фельончастих. Так що —брехня.


А втім, яке моє діло? Моє діло привезти солому, скидать —і


давайте, діду, вечеряти! Бригадирові поріжок та віконниці надурику,


а мені —вечеря!


От тільки холоднодуже. Лежав на соломі —ноги мерзнуть, переліз


на дишло — бики хвостами б’ються, став іти —продимає наскрізь.


Якби ж воно одежина путня, а то шинеля німецька, куца: видно,


німець маленький був. Та ще йбез кишень. Прорізи є, а кишень нема:


поодгнивали. Ото воно в прорізи й піддимає.


—Гей, мички!


А оце вже, мабуть, з півкілометра іду і майже не мерзну.


Приноровився. Тулюся до бичачого боку, доки свій бік нагрію —один,


правий. Тоді повертаюсяспиною до вітру та грію другий —лівий. А


правий тим часом дубіє потроху. Ну та нічого, якось доб’юся. Скидаю


солому, увійду в хату і —розкошелюйтесь, діду, на вечерю! Ги-ги, а як


же!


Он на тому тижні ми як возили солому до голови сільради з


Семеном Одарковичем (батько в нього хтозна-хто, а мати —Одарка),


то чого тільки й не ставлено нам на стіл: і борщу, і сала мерзлого, з


червоненьким усередині, і каші молошної... Пополасували! Тільки на


салі трохи не повезло, бо до нього виделки подали. А раз подали, то


70


вже ж руками в миску не полізеш. Взялися ми за виделки (важкі такі,


німецькі), понаколювали по шматочку —і в рот. А сало тільки бринь


—і сприснуло. І в Семена, і в мене! От сміха! Так ми тоді руками...


Поки головиха в хатині —руками, а як увійде —знов за виделки


беремося... Сяк-так упоралися і латата додому. Нікому й не


розказували, бо в нас такі люди, що тільки дай порвать —враз


придражнять...


— Гей, мички!


Оно вже й містечко видно. Ба, як рано посвітили... І вікна


непонамерзані, ясні. А в нас у селі —жовті. Звісно, як на них криги в


палець.


...Так що скидаю солому, повечеряю, ляжу в сани, накрию ноги


соломкою і ньо-ньо додомцю! Назад бички бігом бігтимуть до ясел, то


не встигну й змерзнути.


А може, дід що й випити дадуть. А чого? Може, й дадуть! Вони,


розказують, страх які багаті. Ще б, як молодих плотників на війні


побито, хлопців —у ФЗО на Донбас позабирано, а плотникувати в


колгоспах то треба ж комусь. От і наймають усі діда Помазана. Йому


хоч і сімдесят років, а теше хіба ж так! Без шнура —і як по струні.


Питають оце в нього жінки:


«Коли помрете, діду?»


То він засміється, поплює в долоні, підморгне та й каже:


«А ви, каже, приходьте до мене вечорами по черзі, посидимо,


погомонимо, тоді івзнаєте, коли я помру...»


От чудопал! Тут осьо по ділу ніяк не доберешся, а йому —


«погомонимо»...


— Гей, ледачі!


Таки ж і холодно. А смеркає —враз. Кліпнеш очима,


розплющишся, авоно наче ще поночіше зробилося. І ніде ж


нікогісінько. Оно тільки дроти гудуть. Ач понапиналися, як не


перервуться. Один, два, три,чотири... Чотири дроти. А гудуть, наче їх


сто або тища ціла. І кожен по-свойому: товстий —товстенько, тонкий


—тоненько... А солома на санях і собі підпрягається: сичить, їжиться


од морозу і лущиться усередині —злягається... О, мишка писнула!


Мабуть, з навильником укинув. Он кому тепло та добро! І їсти є що


там колосочок невим’ятий знайде, там зернятко з мишію... Хлам-хлам-хлам —уже й не голодна...


Їде в місто. Дурна... Чим ти там ласуватимеш? Це тобі не в стозі!


Ну, їдь, про мене...


— Гей, мурі!


Інтересно, що дід на вечерю поставить? Ну, там —борщу, сала,


каші молошної... Чи то пак ми в головихи таке їли! От набалакав:


борщу, сала —то ж ми в головихи таке