Три плачі над Степаном [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

ТРИ ПЛАЧІ НАД СТЕПАНОМ

Ще Степанові Дерев’янку не було й тридцяти п’яти, як він помер.

Доконала чоловіка якась недуга. І то враз.

У п’ятницю ввечері приїхав з Кременчука, повечеряв молоком, бо

нічого вже йому не їлося, окрім молока, приліг полежати з дороги, та

так йому занемоглося (чи після вечері тілові млосно стало), що сказав

жінці:

— Мабуть, я, Маню, сьогодні вже не буду машини у двір одганяти.

Переночує й під ворітьми. Піди, як не дуже вморилася, у кабіні

вимети і дверцята заразом позамикаєш,—і подав жінці ключі од

машини.

Маня, Степанова жінка, вже давно не кохала свого чоловіка, як усі,

бо раз людина слабне з року в рік, зо дня на день, то де там те

кохання візьметься. За жалем немає йому місця в душі. Ажаль той

щоденний —і до нього, і до себе. Хоч і зморена прийде з телятника —

звісно, яка там робота,—а інколи та й гляне в дзеркало: брови ще

молоді, чорні, блищать просинцем (такі чорні), в стані тонка, навіть

під старим чоловіковим піджаком угадаєш, що тонка; груди високі, не

вицмулені дітьми, дівоцькі ще (одне лише дитя й народила за

дванадцять років заміжжя) —жити б та кохатися...

То тільки зітхне.

Інша, звісно, вже давно б когось та підпустила до себе(хібамало

тіней у садах місячної ночі!) та й доцвітала б собі тихцем у краденій

парі. Так то інша, не Маня. Не слухало її серце розуму, хоч той,

бувало, й озивався: ні до кого не наверталася.

— Чудна ти...—гув колись їй просто в обличчя і в очі потуплені

Батюк Сергій, бригадир наймолодший, недавній солдат.—Думаєш, я

не бачу, як тобі?..—І крутив пальцем ґудзик на Маниному піджаці,

розстібаючи.

Було це ввечері, в тому ж таки телятнику, за купою підстилки.

Нахилилася до ясел останнє теля в’язати, а він — де й узявся —торк

за стан обіруч, і пальці до грудей тремтячі побігли...

Тоді розстібавґудзик. Довго, бо тільки вчора пришила. А як

розстебнуві грудям стало просторо, сказала:

— Пусти.

І пішла. А вже з воріт обернулася:

— Теля дов’яжи. Бо вкинеться вясла —сам заплатиш...

Того ж вечора прийшов з роботи Степан геть виморений і забажав

покупатися. Субота до того ж була. В ночвах мився. І Маня, тручи

йому спину намиленим носовиком, прикушувала губу, щоб не

заплакати: так і гурчала рука по Степанових кісточках, аколіна

стриміли з ночов такі гострі, що хоч стріляй із них. Не заплакала,

однак. Хіба ж вінне втямить —чого?..

Взяла ключі, віник, ганчірку і пішла до машини. Степанбув шофер

(як і хазяїн) —чепурун. Усе за його руками, як за весною, так і

зеленіло: двір замете —то вже не двір, а світлиця; хлівчик зробить —

то вже терем; яблуню посадить —то вже будуть яблука, а не сама

назва. Такий. А машина? Що з неї, як подумать, вичепуриш? Купа

заліза, та й годі. Ба ні: кожну пилинку здмухне, перш ніж за кермо

сісти. І миє щодня. Як не сам, то її, Маню, покличе, щоб допомогла. А

може, щоб удвох, щоб і вона поруч. Та бувало це коли-не-коли. А

частіше сам порався. «Ти й так виморилася»,—скаже. І гладить,

гладить її очима. Спиною до нього обернешся —і спиною чуєш:

гладить...

Прибрала кабіну, сидіння, прилади, скло витерла, замкнула

дверцята (навчив колись) і пішла в хату.

А за хвилю виметнулася на ґанок, з перильцями, струганий,

зелений при вечірньому місяці —і впала.

— Ой людоньки!.. Ой людоньки!..—тільки й вистогнала.

Почули сусіди —хата ж коло хати, набігли з усього кутка. Хто

втовпився —у світлицю, хто ні —попідвіконню стали. І дивилися

мовчки в шибки: на дивані, застеленому чистим ряденцем, у сірій

сорочці до білих ґудзиків —вічна та сорочка! —голічерева лежав

Степан. Руки складені на грудях (так любив спочивати), а очі в стелю,

тільки в стелю дивляться...

Затулила йому очі котрась із старших, кмітливіших. Кинулися до

Мані, підвели зомлілу, однесли на руках у хату. І доньку, теж Маню,

що гралася з дітьми в другому кінці вулички,