Обнова [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать онлайн

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник 

ОБНОВА

Купаюся в річці поміж лататтям. Ряска лоскочеться, гусяче пір’я

плаваєпопід берегами, на мілині,—вода там гаряча і м’ яка, як

дощовелітепло,— а по мосту люди йдуть, базарові. Малеча гукаєдо

них з річки:

— Тітко, чуєте, тітко! Дайте базарового!

Дядьків нечіпають, бо ті сердитіші та й нез нашого села, а з

Опішні —у нас їх називають «горщешниками». Везуть хурами горшки,

пересипані половою: не розпродалися, того й тверезі всі і небалакучі...

Сунуть люди та й сунуть, гурточками й поодинці —мовчки: немає

базарового. Хитається під ногами й колесами вутленький місток —

112

улітку він завжди хитається, а взимку ні, бо палі обмерзають до

самого дна.

Аж ось і мати йдуть. Піджачок сіренький у смужку, хустка, чоботи,

спідниця —все старе, а кошик новий, жовтий, з рогозу.

— Мамо, мамо! —кличу, підпливаючи до мосту.—Чого ви там

накупили?

А вони стали, кошик до ніг притулили, посміхаються невесело.

— Та нічого такого,—кажуть.—Кошик ось і калоші тобі. Вдягайся,

підемо додому обідати, та приміряєш.

Пливу сажнями до берега —це мене тато, як ще живі були,

сажнями навчили плавати,—хапаюся руками за теплі верболозові

коси і видираюся на кручу. Потім швиденько вдягаюся.

Сорочка на мені —аж торохтить. Дебела одежина! Ношу вже

п’ятий рік, і не рветься, бо з плащ-палатки. Оце, буває, мати

виперуть, поставлять на спориші посеред двору сушити, то вона й

стоїть, як жлукто, і не падає. А як вітряно, тоще й гуде потихеньку...

Вдягаю сорочку, тремчу, аж зуб на зуб не попадає —перекупався.

Тоді довгенько витанцьовую на одній нозі, доки в холошу влучу, а

заодно ще й приказую, щоб вода з вуха вилилася: «Коту, коту, вилий

воду —чи на дощ, чи на грім, чи наблискавку...»

Штани в мене чудні. Привезли оце якось у лавку картинки всякі —

на тій сливи намальовано, сині, великі, як воляче око, на тій груші

червонобокі в листочках —і матерії сувій для пайщиків: одна смуга

зелена, друга сиза, третя теж зелена, четверта теж сиза... Так мама й

набрали. «Парубчак уже,—сказали,— пора штанці шить ізсправжньої

матерії».

Понесли кроїти, а дядько Чмут, кравець, подивились-подивились

на ту матерію та й кажуть: «Оце, Прісько, як хочеш: або зверху до

паху буде зелене, а нижченько сизе, або одна холоша буде сиза, а

друга зелена. Так що вибирай».

Мати зітхнули й сказали: «Та хай уже буде одна така, а друга така».

Натягую штани і попадаю спочатку в зелену холошу, а потім у сизу.

Зелена трохи ширша, видно, дядько Чмут десь не такрізнули —старі

вони вже, підсліпуваті, та й рука нетверда..

— Змерз? —питаються мати з мосту.

А качки попід очеретами: ках-ках-ках...—наче реготять. Хіба ж

парубки мерзнуть? Це мама частенько мені кажуть. А я сміюся сам

собі, червонію та й думаю: який там парубок, як у мене холоші

неоднакові!

Збігаю на міст. Дошки гарячі, пахнуть сіном, дьогтем і

трухлявиною. А мама рушник з кошика —рвиць:

— Оце тобі обнова,—кажуть і цвітуть: раді.

Зазираю в кошик, а там калоші. Головками на мене блись-блись.

Нові, ажсміються.

113

—А вони однакові?..—питаю.

—Авжеж. Одинадцятий номер.

—Так великі ж...

—Нічого. Якраз на валянки. Пошиємо на зиму з отої татової

діжурки —я вже й клоччя напитала,—та й носитимеш.

—А зараз як?

—А зараз...—мама трохи знітилися,—а зараз напхаємо чогось у

носки, то не спадатимуть. Вдень босенький побігаєш, а ввечері, до

сільбуду, взуватимеш.

—Та, мо’, коли і взую... А так —чого мені до того сільбуду?

—Отакої! А Наталя ж? —шепочуть на вухо, всміхаючись.—

Невісточка ж наша.

—Та,—кажу,—гетьте...

Хоч самому так радісно, так солодко. Невісточка..; Може, й

справді, хтозна. Як їй тато з війни й самокатку привіз, женську, без

рами, і на плаття, і на спідниці, і хрому на чоботи, і годинничок

маленький на руку... А в мене ж ото штани смугасті й сорочка-торохтун, Хтозна.

А мама:

— Бач, засоромилося парубча...— і«брехушку» мені пальцями

лоскочуть, начея маленький,— А ти,—сміються,—сором’язливий, як і

тато, Колись — тоді тебеще й на світі небуло, ну ось-ось мав знайтися

—пригорнув мене до себе та й каже: «А я тебе, Прісю, боявся. Оце,

було, побачу в сільбуді й кажу собі: от зараз візьму й підійду, —а сам і

з місця незрушу. Так ноги й в’януть. Тоді починаю лічити: раз, два,

три... Ітак інколи до сотні, а все ненасмію». Й регоче, було, І я

сміюся, бо таки ж я перша до нього підійшла...

Мама зітхають, і ми довго йдемо мовчки. Я знаю, про що вони

зараз думають, і не хочу заважати їм. Толочу босими ногами прив’ялу

гарячу траву в покосах, з неї раз по раз вилітають великі й дрібні, руді

й зелені коники, хурчать крильцями і знову зникають, ховаються. Над

луками стоїть волога отав’яча задуха, хоч сонце вже й не пече, а в лузі

поміж верболозами миготить павутиння, жовтіє майже стиглий хміль

—скоро осінь...

От уже й хату нашу видно. Щоправда, не нашу, а покійної баби

Погончихи. Бабу не вбило —сама вмерла, бо й так довго жила:

дев’яносто дев’ ять років і шість місяців. Оце, лучалося, йде селом,

згорбилася, аж ціпок у підборіддя тиць, тиць... Маленька така, як

вузлик. І хата в неї була маленька й теж стара. Прожили вони один

вік: баба сто років, і хата сто років, баба згорбилась, і хата згорбилась.

Потім баба вмерла. Якраз під війну. Несла з низу гарбуз, спіткнулася,

впала і вмерла. А гарбуз покотився вниз і шубовснув у криницю. Тоді

в ній ще вода була —холодна та чиста, і на березі по вінцях м’ята

114

росла, а тепер тільки жаби живуть, мулок допивають, та вільхові

горішки плавають...

Звідтоді ми й живемо в бабиній хаті, бо нашу розбомбило. Поночі у

нас завжди: стріха низько, вікна теж, улітку кропивою заростають, а

взимку їх снігом замітає. Оце, буває, побачить курка якусь мураху на

шибці, підбіжить та дзьобом у скло тук-тук. Наче гості. А де в нас ті

гості візьмуться?..

Сідаю обідати, а стіна на покутті випнулась, підпирає мене до

столу і полускує десь усередині. Мабуть, вона скоро впаде. Можна б

стіл відсунути далі, та з місця не зрушається: ніжки вмазані в долівку

ледь не на чверть —скільки разів баба примазувала хату за свій вік?

Однак думати мені про це ніколи, бо мама вже якусь побовтюшку

на стіл ставляють, і я припадаю до неї з ложкою.

А їм нетерплячка. Дістають зкошика обнову та:

— Ну ж бо, примір.

Хтозна, що й робити: і їсти хочеться, й калоші прибути кортить.

—Ось ми по-городському зробимо,—обіцяють мама, довго

нишпорять у запічку і дістають звідти панчохи. Халявки в них ще

сякі-такі, а там, де були ступні, само рам’я.— Зараз ми двох зайців

уб’ємо: халявки, де ціліші, попідв’ язуємо —під холошами воно не

видно буде, а оце, здіромаччям, у носок заховаємо. От і не

спадатимуть.

Доки влаштувалися, сонце за байрак скотилося. В хаті од заходу

зробилося червоно й прохолодніше, перестало лущати в стінах,—

певне, шашіль поснула,—горобці попід стріхою запурхали,

вмощуючись на ночівлю. А надворі по небу —багряне мереживо,

деркачі в лазу турчать, ластів’яччя поміж дворами в’ ється —

незабаром йому відлітати...

І враз мені так сумно стає, так незатишно, ніби я оце востаннє йду

селом у великих нових калошах, що з незвички трохи водять мене по

стежці,—ніби й мені скоро теж кудись відлітати...

Іду до мосту, депарубота збирається. Парубота —це такі, як і я,

тільки холоші в них однакові та попідстригані вони чепурніше, без

покосів на потилиці, як оце в мене, бо ж у них дядьки, діди, у декого

навіть батьки є, а ми з мамою самі вже сьомий рік.

На греблі, біля пожежного ящика, з котрого дітвора вже давно

виносила пісок на хатки, зборище: хлопці сидять на перилах,

розхитують місток, дівчата верещать, наче їм і справді страшно. Від

води холодком тягне, туманець понад кущами лепехи моститься —

тепла ніч буде.

От уже йпісні хтось заводить:

Ой, у полі корито,

Ой, у полі корито,

115

Ой, у полі корито,

Повне води налито...

Це хлопці. А дівчата, знаючи, що далі слова пісні буде нібито

ненароком перероблено на сороміцькі, грубі, спішать перебити

хлопців і починають своєї:

Бєла кофта, чорний бантик,

Ох, зачем розв’язував?

Я любила тіб’я тайно,

Ох, зачем розказував?..

Мене вже помітили, гукають:

—Егей, Ванько! Іди швидше, бо нікому хтору брать.

—Го-го-го!

—Ха-ха!

—Тепер ми дамо!

Івраз у гурті знишкли, притислисядо перил. А явже зірвавсябув

бігти і теж став: мостом, поминаючи гурт, ішла Наталя, а поруч з нею

—батько, завжди похмурий, зприплющеними очима, наче боявся, що

вних хтось колись загляне. Він ніколи не повертає голови до людей,

коли проходить мимо, і ніколи не каже повністю «здрастуйте» або

«добридень», а каже «ндра» або «дрень».

Я його не соромлюсь, як інші хлопці батьків своїх дівчат, я його

боюсь і намагаюся обходити. Особливо після того, як він колись

викликав мене до себе в кабінет і сказав, заплющивши очі:

«Поганяй у райком комсомолу і скажи, щоб виписали тобі путівку

на стройку нафтопроводу. Хоч на штани заробиш... Та гляди бовкни,

що твій батько в полоні був, то ще й не пошлють».

«Тато вже три роки, як загинули,—кажу,—при чім же тут вони?»

А він: «Ну якщо ти такий розумний, то виходь завтра на

свинарник».

З того часу і по сей день він до мене ні разу більше не обізвався,

навіть свого «ндра» не сказав. І зараз не скаже, хоч і з Наталею.

Як би мені їх обминути?..

А вони вже близько. Від хвилювання я не бачу їх, тільки чую, як

порипують його чоботи і хльоскає по халявах цупкий німецький плащ

—наче туман мені в очах став. А коли вони порівнялися зі мною, я

кинувся мимо них до гурту, немов страх поспішаю, але не зробив і

двох кроків, як спіткнувся, зашкопиртав, калоші мої поспадали й

посунулися з греблі, а панчохи, саме рам’я, розмоталися на півдороги,

як гадюччя.

Я ще встиг помітити, як Наталя низько нахилила голову і сказала,

мабуть, згарячу, проте дуже тихо: «Здрастуйте...» А він бгикнув,

позирнув на панчохи, знову заплющився і порипів чобітьми геть,

глухо кинувши Наталі якесь слово. Я не почув його. І взагалі вже

116

нічого не чув, крім тиші, що враз запала в гурті на мосту, і гупання

власного серця.

Потім сталося те, чого я згодом і сам не міг збагнути, бо не знав,

звідки воно взялося: я вхопив грудку, крикнув: «І-і-іх!» —і доки вона

летіла, волав:

— Так вам смішно? Так вам —потіха? То нате вам, собаки! Н-на!

Грудка влучила в Наталину голову. Япочув, як вона зойкнула, як

здивованоі злякано зойкнули на мосту, як загупали по моїй спині

його важкі кулаки, забиваючи мені дух, а від мосту хтось тоненько й

недужо рішуче гукав:

— Як вам несоромно, дядьку? Як вам можна!.. А ще...

Потім хтось надівав мені калоші, тихенько плакав і шепотів:

—Навіщо ти його, Ванько, займав…Навіщо?

—Ех, чудопал!..